Презентація як різновид публічного мовлення. Типи презентацій. Мовленнєві, стилістичні і комунікативні принципи презентації

У своїй професійній діяльності дипломати, фахівці зовнішньої політики, економісти та юристи, менеджери постійно стикаються з необхідністю виступати публічно. Поширеною формою таких виступів є презентація, тобто виступ перед аудиторією з метою представити ідею, проект, програму тощо; проінформувати про хід виконання або результати проведеної роботи; переконати аудиторію у правильності підходу або позиції, у перевагах запропонованої програми тощо. Поняття презентація вживається у двох значеннях:

1. Дія, акція (загальновживане значення): показ нового товару, представлення широкому загалу нової інформації (книжки, колекції мод, кінофільму) як рекламна, популяризуюча акція. Іншими словами, презентація – це демонстраційні матеріали практично для будь-якого публічного виступу – від доповіді керівникові до рекламної акції або лекції перед слухацькою аудиторією.

Проведення презентації як акції може супроводжуватися показом документу-презентації для більшої наочності та демонстрації об’єктів і подій, які не можуть бути в певний час безпосередньо представлені аудиторії. Презентація завжди передбачає живе спілкування в режимі діалогу. На відміну від інших видів реклами, презентація передбачає початкову зацікавленість аудиторії в отриманні інформації та добровільне відвідування місця проведення її.

Презентація надає додаткову можливість швидкого зворотного зв’язку, аналізу статистики, проведення опитувань, анкетування. Правильно організована презентація сприяє суспільному визнанню, підвищенню популярності, зміцненню іміджу компанії, корисним і цікавим знайомствам.

2. Документ, створений за допомогою комп’ютерної програми PowerPoint. Синонімами терміну «презентація» у цьому розумінні є поняття «комп’ютерна презентація» та «мультимедійна презентація».

Презентація як комп’ютерний документ являє собою послідовність змінюючих один одного слайдів, тобто електронних сторінок. Демонстрація такого документу може відбуватися на екрані монітору комп’ютера чи на великому екрані за допомогою спеціальних пристроїв – мультимедійного проектора, плазменного екрана, мультимедійного плато, телевізора тощо. Глядачі бачать чергування зображень, на кожному з яких можуть бути текст, фотографії, малюнки, діаграми, графіки, відеофрагменти, і все це може супроводжуватися звуковим оформленням – музикою чи голосовим коментарем диктора. Частіше демонстрація презентації супроводжує доповідь окремої людини.

При демонстрації об’єкти можуть відразу відображатися на слайдах, а можуть з’являтися на них поступово, у певний час, визначений доповідачем для підсилення наочності доповіді та акцентування на особливо важливих моментах її змісту. При потребі доповідач може порушити визначену заздалегідь послідовність демонстрації слайдів і перейти до будь-якого з них у довільному порядку.

У літературі не існує загальновизнаної класифікації презентацій за типом змісту та оформленням. Так, Л. Й. Ястребов пропонує класифікувати презентації за ступенем їх «оживлення» різними ефектами. Він виокремлює такі групи презентацій:

· офіційна презентація – різного роду звіти, доповіді тощо перед серйозною аудиторією, в якій необхідним є строгий дизайн, витриманість, єдиний шаблон оформлення для всіх слайдів, вимагається чітке структурування та розміщення на слайдах усіх тез доповіді;

· офіційно-емоційна презентація.Така презентація має на меті передати слухачам деяку офіційну інформацію та надихнути їх, переконати в чомусь. Напр., таку презентацію можна зробити на батьківських та колективних зборах;

· «плакати». У цьому випадку презентація складається тільки з ілюстративного матеріалу. На слайдах – тільки ілюстрації з мінімумом підписів, комп’ютер використовується як звичайний слайд-проектор. Уся робота з пояснення змісту покладається на доповідача. Дуже бажаний єдиний шаблон оформлення;

· «подвійна дія». На слайдах презентації, крім зображень, використовується текстова інформація. Вона може або пояснювати вміст слайду або його «розширювати»;

· інтерактивний семінар створюється для проведення семінару в режимі діалогу з аудиторією. Стають допустимими різноманітні анімації, рухомі малюнки, фотографії, що обертаються, об’єкти навігації, і особливо – варіативні презентації: відповіді слухачів, їх реакції на запитання й твердження передбачають різні варіанти проведення презентації;

· електронний роздатковий матеріал. Матеріал презентації має викладатися вичерпно, докладно, оскільки у слухача немає можливості перепитувати доповідача. Додатковий матеріал може міститися в гіперпосиланнях або у спеціальних примітках до слайду. Якщо презентація призначена для самостійної роботи, її інтерфейс, навігація по слайдах, можливості розгалуження повинні бути добре продумані та обґрунтовані;

· «інформаційний ролик». Ролик має демонструватися самостійно й незалежно від доповідача, причому автоматично повертатися до його початку. Увесь показ проходить в автоматичному режимі. Презентація містить матеріали інформаційно-рекламного характеру, наочні матеріали, розраховані на швидке сприйняття. Напр., така презентація може використовуватися на виставках. Добре, коли така презентація супроводжується дикторським пояснюючим текстом, що звучить з колонок.

Презентації можна класифікувати і за такими ознаками:

· за кількістю медіазасобів: мультимедіа (звуки, зображення, відеофрагменти); текстова (з мінімальним ілюструванням); комбінована;

· за призначенням: комерційні (здебільшого рекламного характеру); інформаційні; навчальні тощо.

За об’єктом презентації розрізняють такі її типи:

· презентація організації(фірми, акціонерного товариства, корпорації, громадської організації тощо). Мета: створення іміджу фірми серед ділових кіл, створення або відтворення сприятливого образу фірми, реклама імені фірми. За своєю суттю така презентація є частиною рекламної кампанії організації;

· презентація товару. Мета: інформування цільового ринку про нову марку, товар або послугу; ознайомлення споживачів з новими можливостями товару, режиму роботи магазину тощо; досягнення віддання переваги марці та ін.;

· презентація проекту.Мета: інформування слухачів про проект, визначення зворотної реакції, пошук зацікавлених у підтримці розроблення та реалізації проекту. Під час презентації має бути продана ідея, проект або продукція. Цей вид презентації найбільш вимогливий до форми подання, змісту й підготовки, оскільки передбачає переконання аудиторії в необхідності розроблення або втілення проекту. Слухачами найчастіше є група осіб, які на основі цієї презентації повинні ухвалити рішення щодо розроблення проекту. Часто такий вид презентації водночас є й першим контактом з інвестором. Вимоги: оскільки в більшості випадків термін проведення такої презентації обмежений (максимум
15 хв.), презентатор повинен уміти за декілька хвилин донести до слухачів переваги та відмінні риси своєї ідеї, проекту. Оскільки він не знає аудиторії, він повинен під час презентації розпізнати «невербальні» ознаки реакції слухачів і використовувати пов’язану з цим важливу (цінну) інформацію. Особливі вимоги висуваються до структури презентації та засобів упливу: мова рухів, риторика, жестикуляція та структура допоміжних засобів (слайди, дошки тощо). Хід презентації: 1) привітання; представлення презентатора; 2) презентація згідно з обраною структурою; 3) запитання та відповіді; 4) висновки; 5) коротка подяка за увагу та прощання;

· презентація результатів(обсягу й змісту виконаних робіт). Мета: представити значущість результатів своєї праці, надати певній вузькій групі осіб звіт, ознайомити з результатами виконаних робіт. Така презентація менш вимоглива до дотримання певних правил підготовки й цілком може бути спонтанною, якщо заздалегідь підготовлено та впорядковано необхідні дані, а презентатор добре знайомий із цим матеріалом. Зазвичай майже всі слухачі презентатору знайомі, але він може впливати на їх склад. Презентація результатів часто є приводом для подальших замовлень. Вимоги: упевнений виступ і знання проекту/проектів, на яких базується доповідь, уміння маніпулювати засобами інформування. Доцільно перейти до дискусії й провести її. Допоміжні засоби: проектор, дошка, підручні засоби. Хід презентації: 1) привітання; 2) формулювання мети презентації, представлення перебігу та тривалості її; 3) формулювання мети проекту (так, як це визначено у проекті); 4) доповідь згідно з основною структурою; 5) перехід до дискусії через постановку запитань; 6) ведення дискусії; 7) підбиття підсумків дискусії; 8) оголошення подальшого перебігу подій; 9) подяка за увагу та прощання. Тривалість – мінімум 30 хв., максимум – 60 хв. плюс час на дискусію;

· презентація плану майбутніх робіт.Цей вид презентації аналогічний попередньому, але об’єктом тут є майбутні роботи організації або особи. Її метою може бути: інформування певного кола осіб про намічені роботи, їх опис для піддання об’єкта презентації критичному аналізу та зміні.

За метою та масштабами проведення виділяють такі типи презентацій: брифінг; ексклюзив; конференція; шоу.

Презентація-брифінг. Мета: представлення нововведень компанії. Проводиться середніми й великими компаніями (банками, операторами зв’язку, туроператорами, рекламними агентствами тощо) для інформування постійних клієнтів про зміни в діяльності компанії.

Цей вид презентації збирає тільки професіоналів у певній сфері і, звичайно, не підлягає розголосу у пресі. Це дійовий і доступний вид реклами, що підвищує імідж, зв’язки з партнерами, створює образ стабільної компанії. Найчастіше презентація проводиться в конференц-залі з подальшим фуршетом у банкетному залі. Роздається друкована інформація про новинки, звіти компанії за минулий період часу, доречними можуть бути пам’ятні подарунки. Щоб відбулася тепла дружня дискусія, має бути запрошено не більше 25 осіб.

Презентація-ексклюзив. Мета: залучення нових клієнтів. Зазвичай проводиться невеликими фірмами вузької спеціалізації, які точно знають свою клієнтуру. Компанія запрошує незначну кількість потенційних споживачів до себе для демонстрації можливостей фірми, переваг і вигоди співпраці з нею. Як правило, проводиться випробування товарів або надаються безкоштовні послуги.

Цей вид презентації доцільно провести компаніям, що пропонують на ринок товари або послуги постійного попиту. Для організацій, що займаються ремонтними роботами, консультуванням, іншими видами послуг, такий вид презентації є недоцільним. Ефективніше застосовувати інформаційну рекламу в засобах масової інформації.

Презентація-конференція. Мета: привернення уваги громадськості та фахівців до нових компаній і товарів. Проводиться за здійснення стратегії просування компанії на новий ринок або виведення нового товару на існуючий ринок (автомобілі, комп’ютерна та оргтехніка, косметика та парфумерія, товари народного споживання). Така презентація під силу тільки великим компаніям, оскільки передбачає великі витрати.

Запрошуються представники різних засобів масової інформації, потенційні клієнти, постійні партнери. Аудиторія може досягати 300 осіб. Захід проводиться у великому конференц-залі з подальшим фуршетом. Презентатор, яким може бути голова компанії або відомий телевізійний ведучий, розповідає про історію створення й розвиток компанії, розроблення ідеї нового товару, його переваги та унікальні якості. У процесі презентації демонструють рекламні фільми, слайди, товари-новинки. Запрошують авторитетних осіб і одного – двох артистів для виступу й випробування представленого товару. Часто серед гостей проводять лотерею з розігруванням товарів, що представляються. Іноді така презентація набуває вигляду семінару з виступом фахівців. Обов’язковими є прес-релізи, буклети, проспекти, бажана дрібна сувенірна продукція.

Презентація-шоу. Мета: підвищення престижу та підтримка іміджу компанії. Такий вид презентації проводять великі компанії, святкуючи ювілеї, особливі досягнення, представляючи наукомісткі високотехнологічні товари, тим самим зміцнюючи прихильність споживачів до їх компанії. Часто такі презентації намагаються приурочити до традиційних або національних свят, ушановуючи водночас і компанію, і клієнтів, чим здобувають загальне визнання й прихильність публіки.

Презентація-шоу – капіталомісткий захід, оскільки передбачає багато гостей (від 500 до 1000 осіб – реальних і потенційних споживачів), велику концертну програму за участю зірок естради, театру й кіно. При цьому сценарій необхідно скласти так, щоб увага акцентувалася на винуватцеві свята, а не на артистах. Скрізь має бути символіка фірми, транслювання та демонстрування іміджевої реклами компанії. Звичайно, під час таких акцій підбиваються підсумки річних конкурсів, розігруються призи серед найбільших партнерів організації, нагороджуються кращі працівники компанії, керівництво фірми виступає з короткою доповіддю про досягнення компанії, плани на майбутнє. Сценарій має включати поздоровлення артистів і гостей на адресу організаторів презентації, залучення присутніх до імпровізованих розіграшів і конкурсів.

Основним результатом презентації-шоу має бути підвищення уваги громадськості до компанії, чому сприяє так званий «галас» навколо фірми, який підтримується певний час засобами масової інформації. Тому величезна частина витрат, крім витрат на концертну програму і пригощання, припадає на оплату послуг мас-медіа. Звичайно, це питання вирішується за допомогою створення медіа-поля й залучення інформаційних спонсорів. Так, телебачення надає ефірний час для анонсування презентації, а за це дістає право на трансляцію відеоверсії концерту, можливість розміщення логотипу компанії TV у концертному залі та в усіх інших засобах, що підтримують акцію (на радіоканалах, у пресі, зовнішній рекламі, запрошеннях).

Техніка презентації – важлива комунікативна навичка, якої треба спеціально навчатись. Це вимагає не тільки знання мови, але й уміння правильно відібрати, обробити та подати інформацію, адаптувати її до конкретної аудиторії, ураховуючи її професійні, демографічні, соціальні, ґендерні, етнічні, релігійні й культурні особливості та можливі міжкультурні розбіжності у сприйнятті інформації.

Можна виокремити певні складові успішної презентації (див. табл. 5) Про деякі з них (мета та масштаб, об’єкт та медіазасоби презентації) ішлося вище.

Зміст – це інформація, яку виступаючі відбирають для донесення до аудиторії. Аналізуючи зміст виступу, необхідно врахувати три фактори: вибір теми виступу (залежно від рівня професійної компетентності); відповідність інформації потребам та інтересам більшості аудиторії; обсяг інформації; точність інформації.

Структура презентації – це організація відібраної інформації в єдиний, логічно зв’язаний текст. Уміло структурована презентація характеризується виразними початком, серединою та завершенням, а також чітко окресленим переходом до кожної наступної частини виступу.

Спосіб подачі (манера виступу) – це індивідуальні прийоми, що використовують виступаючі, щоб досягти запланованого впливу на відповідну аудиторію. Вирішальними факторами успіху тут є невербальна комунікація та наочні засоби.

Вербальні засоби (мовні). Мова презентації передбачає передусім дотримання норм, прийнятих у культурі мови, якою здійснюється презентація. З культурою мови пов’язують уміння правильно говорити та писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети й обставин спілкування. Мовні норми (нагадуємо) – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними та зразковими в певний час. Норми бувають лексичні (розрізнення семантичних значень слів, закономірності лексичної сполучуваності), граматичні (вибір правильної морфологічної й синтаксичної форми), стилістичні (доцільність використання мовних засобів у конкретному лексичному оточенні, у відповідній ситуації спілкування), орфоепічні(сукупність правил літературної вимови) та інші. До культури мови відноситься також загальноприйнятий мовний етикет, тобто система стійких мовних формул спілкування, притаманних конкретній мові: звертання(пані; пане; панно; добродію; добродійко; друже; приятелю); вітання (Доброго ранку! Добрий день! Доброго дня! Добрий вечір! Добривечір! Здрастуйте!); побажання (будьте щасливі; щасливої дороги; успіхів тобі (Вам); зичу радості (успіхів, гараздів); прощання (Прощайте! Прощавайте! До зустрічі! До побачення! Щасливо! Дозвольте попрощатися!); подяки (Спасибі! Дякую! Прийміть мою найсердечнішу подяку!); прохання (будь ласка; будьте ласкаві; будьте люб’язні; прошу Вас; чи можу я попрохати Вас; чи можу я звернутися до Вас із проханням; не відмовте, будь ласка); згоди, підтвердження (згоден; я не заперечую; домовилися; Ви маєте рацію; це справді так; ми в цьому впевнені; з приємністю (із задоволенням); заперечення, відмови (ні, це не так; нас це не влаштовує; це не точно; Ви помиляєтеся; дякую, я не можу; про це не може бути й мови) тощо.

Успіх презентації залежить від того, наскільки правильно та адекватно виступаючі вживають лексико-граматичні й синтаксичні одиниці, стилістичні засоби, а також форми мовного етикету, властиві усному діловому мовленню.

Конкретні рекомендації щодо мови презентації можна сформулювати як набір наступних правил:

1. Дотримуйтесь норм усного мовлення, не переобтяжуючи свій виступ складними граматичними та синтаксичними конструкціями, характерними для писемного спілкування.

2. Уживайте прості короткі речення, уникаючи складнопідрядних, особливо з декількома підрядними. Довгі складні речення переключають увагу аудиторії на форму висловлення, заважаючи розумінню його смислового змісту.

3. Віддавайте перевагу активним дієслівним формам та особовим реченням, частіше вживайте особові займенники першої особи однини та множини.

4. Активно вживайте логічні та хронологічні маркери тексту, які допомагають аудиторії слідкувати за його логіко-семантичною структурою й смисловою схемою та сприяють концентрації уваги.

5. Зважайте на те, що виступають промовці переважно перед аудиторією, яка складається з представників різних культур. Тому вживайте нормативну та нейтрально забарвлену лексику, уникаючи кліше, жаргону, сленгу та ідіом, за винятком тих випадків, коли ви абсолютно певні, що більшість аудиторії їх зрозуміє.

6. Уживайте конкретну, а не абстрактну лексику, не зловживайте вузькогалузевими термінами та професіоналізмами, оскільки аудиторія, як правило, складається з фахівців, які працюють у різних галузях виробничої, наукової сфер.

7. Уникайте абревіатур, якщо ви не впевнені, що вони зрозумілі більшості присутнім в аудиторії.

8. Періодично користуйтеся таким стилістичним прийомом, як повтор, який є ефективним засобом ритмічного оформлення висловлення.

9. Періодично звертайтеся до аудиторії з риторичними питаннями, а також частіше вживайте особові займенники ви, ми, нас. Це допомагає утримати увагу аудиторії та створює атмосферу особистого залучення кожного з присутніх до питань, що розглядаються.

10. Будьте обережні, включаючи анекдоти, цитати, а також наводячи конкретні приклади для ілюстрації фактів або думок, тому що міжкультурні розбіжності, які неминуче присутні у міжнародній аудиторії, можуть призвести до непорозумінь у сприйманні такої інформації і навіть до конфліктних ситуацій.

11. Не слід зловживати образними засобами мови – метафорами, порівняннями, прислів’ями, приказками тощо.

Складовими невербальної комунікації є візуальний контакт, жести, експресія обличчя, міміка та пантоміміка, рухи тіла, загальний зовнішній вигляд, на яких ми зупинялися під час висвітлення попередньої теми, а також вимова, інтонація та модуляція голосу, темп мовлення, паузи.

Спеціально розглянемо комплекс акустичних засобів – голос, інтонацію та вимову, які мають безпосереднє відношення до характеристик мовлення.

Характеристики голосу. Доведено, що промовці, які вміють регулювати та слушно змінювати діапазон, висоту голосу, темп мовлення й інтонаційні моделі, уникаючи одноманітності звучання, сприймаються аудиторією як кращі знавці своєї справи. Для того, щоб уникнути однотонності звучання, промовець повинен добирати влучний і образний мовний матеріал, шукати свої прийоми поєднання слів і виразів, часом епатажні, вигадані звороти, у результаті чого його мовлення набуватиме оригінальних ознак. Неабияке значення в подоланні одноманітності звучання мають навички володіння модуляцією власного голосу. Модуляцією називають зміну тональності, сили, ритму, звучності голосу.

Під інтонацієюрозуміють сукупність фонетичних засобів, які служать для вираження синтаксичних значень і емоційно-експресивного забарвлення. Головними компонентами інтонації є мелодика, фразовий наголос, паузи, ритм, тембр і темп.

Мелодика – підвищення та зниження основного тону голосу, що служить засобом оформлення думок і почуттів, тобто вона виконує комунікативну та емоційну функції. Комунікативна функція мелодики виявляється в тому, що вона служить засобом розрізнення й опізнавання різноманітних синтаксичних структур (речень за метою висловлювання, вставних конструкцій, відокремлених членів речення тощо). Емоційна функція мелодики виявляється в тому, що вона передає стан мовця (схвильований, спокійний, веселий), а також ставлення мовця до повідомлюваного. В україністиці основними типами мелодики вважаються три: завершеності (у розповідних реченнях мелодика знижується наприкінці речення), незавершеності (протягом усього речення, і особливо в кінці, тримається на майже однаковому рівні), питальна (наприкінці речення мелодика різко піднімається вгору й досягає найвищого рівня).

Фразовий наголос – наголошення неоднакової сили, яке дістають слова та мовні відрізки в межах фрази.

Пауза – більш або менш тривала зупинка в мовному потоці. Найбільші паузи виступають у кінці речень (//), менші (/) – у кінці частин складного речення, а також у середині речення між відрізками фрази. Паузи не завжди збігаються з розділовими знаками.

Ритм мовлення – визначається чергуванням наголошених і ненаголошених, довгих і коротких складів.

Тембр мовлення – звукові модуляції, які надають мовленню тих чи інших емоційно-експресивних відтінків (тембр «лагідний», «веселий», «загрозливий»).

Темп мовлення – швидкість або повільність протікання мовлення в часі і тривалість пауз між мовними відрізками.

Вимовазаслуговує на окрему увагу. Нечітка вимова заважає сприйняттю інформації. Як ми вже наголошували, орфоепічні мовні норми регулюють літературну вимову, під якою розуміють нормалізовану вимову освічених людей без діалектних або індивідуальних рис.

Наочні засоби. Ефективність наочних засобів залежить від того, наскільки вдало вони підтримують і підсилюють те, що говорять виступаючі. Головне – пам’ятати, що наочні засоби мають полегшувати сприйняття інформації та робити її більш привабливою. Надмірне захоплення наочністю може посунути особистість виступаючого (виступаючої) на другий план. Перенасичення наочних засобів технічною інформацією, статистичними даними та фактами, як правило, утомлює аудиторію. При цьому втрачається інтерес до змісту презентації, унаслідок чого порушується контакт виступаючих з аудиторією. Але ж саме цей контакт є головною передумовою успіху виступу.

Таким чином, урахування всіх складових презентації, уміння володіти голосом, дотримуватися норм літературної вимови забезпечують успішність презентації.

5. Культура сприймання публічного виступу. Уміння ставити запитання, уміння слухати

Після того, як розроблено задум публічного виступу, починається наступний етап діяльності – «запуск» задуму в аудиторію. Першим законом цього етапу єзакон моделювання аудиторії, знання й застосування якого дозволяє досить повно вивчати тих, на кого треба орієнтувати загальний задум.

Закон моделювання аудиторії передбачає системне вивчення аудиторії, тобто тих, на кого розраховується викладення концепції (один суб’єкт чи ціла соціальна група), на основі соціально-демографічних, соціально-психоло­гічних та індивідуально-особистісних ознак.

Соціально-демографічні ознаки становлять собою перший рівень вивчення аудиторії, спрямований на розкриття «зовнішньої оболонки» людини. До цієї групи можна віднести такі ознаки: стать, вік, національність, освіта, професія, склад сім’ї тощо. Для того, щоб ці ознаки не перетворилися на формальні характеристики, необхідно не лише займатися фіксацією цих ознак, але й співвідносити ознаки, займатися їх аналізом, вичитувати ту інформацію, яка стоїть за тією чи іншою ознакою.

Соціально-психологічні ознаки характеризують поведінку декількох суб’єктів одночасно. До них можна віднести такі: мотиви поведінки; потреби; ставлення до предмета мовлення та суб’єкта, який його викладає; рівень розуміння предмета.

Мотив поведінки розглядається як фактор, який зумовлює дії суб’єктів (відповідає на запитання: що збудило суб’єкта до дії). Охарактеризуємо три мотиви:

· морально-дисциплінарний мотив (зовнішній, примусовий фактор спонукання), не підкріплений бажанням суб’єкта;

· емоційно-естетичний мотив (фактор, заснований на цікавості, але не підкріплений волею суб’єкта; звідси «скороминучість» цього мотиву);

· інтелектуально-пізнавальний мотив (фактор, зумовлений бажанням і волею суб’єкта до пізнання). Стійкий інтелектуально-пізнавальний мотив виводить людину на рівень саморозвитку, тобто запуску в ній активного внутрішнього фактора.

Потреби розуміються як категорія, яка визначає вибір суб’єкта (відповідає на питання: що це мені дає? Навіщо це мені? Що я від цього отримаю?). Можна виокремити два види потреб: усвідомлені та неусвідомлені. Усвідомлена потреба буває:

· особистісна (суб’єкт отримує інформацію тільки для себе, з урахуванням власного інтересу, тобто «замикає» інформацію на собі);

· професійна (суб’єкт сприймає інформацію з урахуванням професійних інтересів, тобто збагачує свій професійний досвід, турбується про тих, на кому відбивається його рівень компетентності);

· громадська (суб’єкт піднімається до рівня усвідомлення внеску в суспільство як основної умови нормального, повноцінного життя людини: чим більший внесок я зроблю у розвиток суспільства, тим більше отримаю від нього і навпаки). Громадська потреба розвиває в людини розуміння того, що всі члени суспільства (хочуть вони цього чи не хочуть) є взаємозалежними.

Ставлення до предмета мовлення та суб’єкта, який його викладає, – це реакція суб’єкта, котрий сприймає інформацію. Цю реакцію можна класифікувати за такими типами:

· байдужа чи інфантильна реакція, що характеризується невключенням суб’єкта в предмет обговорення. Причина – незачеплений інтерес суб’єкта;

· угодовська реакція, яка характеризується тим, що суб’єкт легко, без сумнівів, приймає погляди іншого, так само легко від них відмовляється й захоплюється поглядами третього і т.п. Такий тип реакції зумовлений відсутністю в суб’єкта свого погляду через слабку компетентність у предметі. Угодовська реакція може з’явитися ще в одному варіанті: суб’єкт лише вдає, що слухає, а насправді він зосереджений на своїх проблемах. Така реакція дуже близька до байдужого ставлення. Відмінність лише в тому, що при байдужому ставленні в суб’єкта і зовнішній вигляд (очі, міміка) відповідний, байдужий;

· конфліктна реакція, яка характеризується спалахом негативних емоцій суб’єкта(ів) на дії іншого суб’єкта(ів); як наслідок – позиція конфронтації: небажання розуміти іншого. Конфліктна реакція існує у двох формах: відкритий конфлікт (негативні емоції виявляються у вигляді грубих, некоректних реплік, запитань, коментарів); прихований конфлікт (суб’єкт вочевидь не виражає своїх емоцій, але усім своїм виглядом – очі, міміка, жести – виявляє неприйняття поглядів суб’єкта(ів);

· конструктивна реакція, яка характеризується створенням у суб’єкта установки на розуміння іншого; як наслідок – між людьми з’являється атмосфера інтелектуального та емоційного співпереживання (емпатія), співтворчості.

Рівень розуміння предмета мовлення зумовлює підготовленість суб’єкта (закладена база): загальна культура, світогляд, розвиток інтелектуальних здібностей, професійна підготовка тощо. Стосовно різних предметів можуть бути різні рівні розуміння. В інтерпретації Г. М. Сагач, «розуміння» означає адекватну передачу першоджерела (книги, погляду людини) шляхом переведення на внутрішній код (власна мова), тобто переказ першоджерела своїми словами без викривлення.

Відповідно до існуючої в соціальній психології шкали рівнів розуміння виділяються такі:

1. «Про що» (суб’єкт, знаходячись на цьому рівні, має приблизне уявлення про предмет, бачить його лише в найзагальніших рисах). Передусім це лише сприйняття назв предмета, звідси людина має викривлене, неістинне судження про предмет у цілому.

2. «Про що + що» (на цьому рівні суб’єкт уже проникає в зміст предмета, тобто одержує інформацію про нього з літератури та інших джерел, але своєї позиції не має, залишаючись поки що на сходинці запам’ятовування чужих думок).

3. «Про що + що + як» (суб’єкт виходить на рівень осмислення змісту предмета, чужих думок, тобто пропускає їх через себе, виробляючи власну позицію відносно предмета обговорення, підносячись тим самим на наступну сходинку – роздуми).

4. «Про що + що + як + навіщо» (знаходячись на цьому рівні, суб’єкт здатний поставити собі запитання: «Навіщо мені потрібно знати цей предмет, де й коли я можу використати ці знання?». Інакше кажучи, суб’єкт виходить на рівень застосування одержаних знань про предмет, проектуючи їх на свою діяльність, досвід).

Необхідно відзначити, що два перші рівні розуміння є досить поверхневими за своїми характеристиками, тому саме на цих рівнях найбільш імовірна можливість спотвореного розуміння. Третій рівень закладає перший ступінь до розуміння у власному розумінні цього слова, і на четвертому рівні процес розуміння досягає своєї глибини.

Індивідуально-особистісні ознаки становлять собою наступний крок у вивченні внутрішнього світу людини, який спрямований на розкриття особливостей кожного суб’єкта зокрема, тобто на дослідження будови внутрішнього світу суб’єкта: типу нервової системи, типу й способу мислення, особливостей характеру, типу темпераменту, ступеня розвитку основних функцій – інтелектуальної, емоційної, рухливої, інстинктивної тощо.

Соціально-демографічні та соціально-психологічні ознаки аудиторії необхідно вивчати ще на підготовчому етапі (до безпосереднього спілкування). Індивідуально-особистісні ознаки вивчаються у процесі безпосереднього спілкування.

Виокремлені нами ознаки аудиторії стосуються процесу планування й виголошення промови, однак важливо знати й про культуру сприймання публічного виступу, підтримки зв’язку з аудиторією за допомогою питань. Саме до цих аспектів і звернемося далі.

Сприйняття публічного виступу передбачає активну позицію слухачів, зокрема уміння ставити питання.

Залежно від наявності чи відсутності в канві самого запитання наявних відповідей, запитання розмежовують на відкриті та закриті. Різницю між ними легко відчути, якщо порівняти такі два формулювання запитань: «На вашу думку, яка завтра буде погода?» і «На вашу думку, завтра буде дощ чи ні?». Перше запитання дає можливість відкритої відповіді, друге наче «закрите» варіантами, які можуть бути вибрані. У цьому випадку альтернативними є відповіді дві: «так» і «ні». Але їх може бути три (напр., у запитанні «Як ви вважаєте, шахи – наука, спорт чи мистецтво?» чи навіть більше, причому не лише коротких, а й розгорнутих).

За змістом запитання можна поділити так: запитання про факти, запитання про знання, запитання про думки. Цю градацію слід проводити для того, щоб згодом розрізняти інформацію, яку одержано з відповідей на запитання різних типів, і по-різному реагувати на ці відповіді. Повідомлення про факти можна й потрібно перевіряти, знання співбесідника слід оцінювати за їх повнотою, а думку лише враховувати. Недоречно, напр., на відповідь щодо висловлювання людиною своєї думки говорити «я вам не вірю». Якщо ви хочете переконати співбесідника, потрібно розібратися, на яких знаннях і фактах базуються погляди вашого опонента.

Доречно згадати про деякі інші види запитань.

Риторичні запитання – такі, що не потребують відповіді (на них ми вже наголошували). Вони не спрямовані на одержання інформації з тієї чи тієї теми, а виконують роль акценту, іноді заклику («Чи можемо ми миритися з таким становищем?», «Хіба це справедливо?» тощо). Іноді такі запитання допомагають віднайти слабкі місця в аргументації чи знаннях опонентів. Запитання для обдумування наштовхують співбесідника детально проаналізувати й прокоментувати всю раніше одержану інформацію, ще раз осягнути якісь складні аспекти теми, що обговорюється. Модель побудови таких запитань: «Чи правильно я зрозумів ваші слова про те, що...», «Чи зумів я достатньо показати Вам...» тощо. Уміло сформульовані запитання не тільки сприяють поліпшенню взаєморозуміння, але й дають співбесідникові можливість внести корективи до викладених раніше поглядів (позиції), причому зробити це в психологічно комфортних умовах, «не втрачаючи обличчя».

Є кілька правил формування запитань:

· оптимальна лаконічність у викладі думок;

· відмова від уживання слів з подвійним значенням та фраз, які можна неправильно тлумачити.

У запитання потрібно вводити слова «чому», «для чого», «як», «яким чином», «коли», «де», «звідки» тощо. Це змусить співрозмовника відповідати широко, а не обмежуватися лаконічними «так» або «ні».

Інша ознака культури сприйняття публічного виступу, поряд з умінням ставити запитання, – уміння слухати.

Дослідження процесів комунікації свідчать, що понад 70 % активного дня люди проводять у спілкуванні. При цьому приблизно 42 % цього часу відводять слуханню, 32 % – мовленню, 15 % – читанню і 11% – писанню. Тобто людина в повсякденному житті слухає більше, ніж говорить.

Слухання – вид комунікативної діяльності, активний процес відбору звукових сигналів у комунікації.

Будучи інтенціональним процесом, слухання не може відбуватися автоматично. Тобто семантикою дієслова слухати позначається активний процес; семантика дієслова чути фіксує лише процес сприйняття, тобто «пасивно сприймати слухом».

Елементами слухання є сприйняття слухом, уважність, запам’ятовування.

Сприйняття слухом. Це перший етап слухання, фізіологічний процес відбору звукових подразників. У його межах виокремлюють декілька аспектів діяльності слухача (адресата):

· адресат виокремлює звуки мовлення зі сфери фізичних звуків узагалі, тобто зі звукового «тла»;

· розрізняє звуки (наприклад, б – п);

· у сукупності звуків упізнає слова, речення тощо;

· розпізнає значення слів, повідомлень.

Швидкість людського мовлення становить приблизно 100 – 150 слів
на хв. Водночас людина здатна сприйняти й зрозуміти до 400 – 500 слів на хв., тобто потенціал сприйняття людиною мовлення значно більший, ніж можливості породження мовлення.

Уважність. Це явище психологічне. Людська психіка сприймає звуки селективно (від лат. вибраний, дібраний). Явище підбору потрібних звукових, зорових тощо сигналів – це селективна увага. Вона активно використовується учасниками спілкування тоді, напр., коли кілька осіб говорять одночасно.

Складовими уважності є мінімальний поріг сприйняття (усе, що людина може фізично сприйняти), рівні зацікавленості та мотивації. Усе, що перебуває поза мінімальним порогом, як правило, не сприймається й не інтерпретується. Експериментально встановлено: чим нижчий рівень індивідуальної зацікавленості й мотивації учасників спілкування, тим нижчий їхній поріг сприйняття, тим менша увага до самого процесу комунікації й відповідно менший обсяг сприйняття інформації. На наступному етапі
слухання – розумінні (інтерпритації) – ми вже зупинялися.

Запам’ятовування. Це процес зберігання інформації для пізнішого її використання. Буває короткотривалим (оперативним) і довготривалим. Короткотривале запам’ятовування дає змогу учасникам орієнтуватися у плині комунікації, пам’ятати попередні репліки, аргументи, цифри, факти тощо. Довготривале– сприяє орієнтуванню у світі загалом, підтримуванню контактів з людьми, збереженню в пам’яті важливих подій, слів, учинків.

За даними досліджень психологів, відразу після почутої інформації людина запам’ятовує лише 50 %, через вісім годин – 35 %, за два місяці – ледве 25 %. Ці 25 і називають осадовою інформацією.

Типи слухання. Слухання є активним складним процесом і має різне спрямування. З огляду на це виділяють чотири його типи:

1. Слухання заради задоволення: слухання музики, трансляцій спортивних матчів, вистав тощо; розмови на дружніх вечірках, товариські дискусії. Інтелектуальна або ж інша користь від такого слухання є не запланованою.

2. Уважне, вдумливе слухання: слухання лекцій, новин по радіо, інструкцій з певних проблем тощо. Мета такого слухання – розуміння й запам’ятовування. У разі безпосередньої інтеракції важливою умовою є партнерська, симетрична комунікація.

3. Критичне слухання: наявне в разі невпевненості в достовірності інформації, її тенденційності й однобічності; критично слухають людину, погляди якої відверто неприйнятні тощо.

4. Емфатичне (з англ. співчуття, співпереживання) слухання: має місце в тому разі, коли слухач прагне увійти в ситуацію мовця і його слова сприймає крізь призму його (мовця) досвіду, почуттів тощо; сприяє дружнім стосункам між людьми, робить слухача «гросмейстером» спілкування.

Як бачимо, під час виголошення публічного виступу реципієнт сприймає слухом мовні знаки, зіставляє відрізки мовлення, щоб зрозуміти загальний задум оратора. При цьому слухач може бути уважним чи неуважним (це зумовлено передусім соціально-психологічними, індивідуально-особистісними ознаками аудиторії), застосовувати такі типи слухання, як вдумливе чи критичне, чи поєднувати їх. Якщо публічний виступ яскравий, оригінальний, співзвучний з думками аудиторії, то він запам’ятається надовго.

Отже, основою міжособистісного спілкування, вербальної комунікації загалом є породження й сприйняття мовлення. Обидва процеси є когнітивно зумовленими, інтенціональними й передбачають один одного. Результатом породження адресантом мовлення є тексти (дискурси); результатом процесу сприйняття – інтерпретація їх адресатом