Лізингове фінагсування та його особливості

В умовах розвитку економіки України самою гострою проблемою підприємництва у виробничій сфері є дефіцит фінансових ресурсів. У такій ситуації підприємництво може виникнути і вижити за умов раціонального використання найбільш сучасних форм фінансування і кредитування виробництва, що сприятимуть підвищенню економічної ефективності діяльності підприємств. Світова практика свідчить, що досить перспективною серед таких форм є лізинг.

Сучасна економічна ситуація в Україні вимагає поряд із змінами у державному управлінні, підвищенням підприємницької активності суб'єктів економічної діяльності проводити вдосконалення виробничо-фінансових зв'язків між ними. За таких умов лізинг виступає важливим методом розширення інвестиційних і збутових можливостей підприємств, сприяє прискореній модернізації і оновленню основних виробничих фондів, підвищує конкурентоздатність підприємств як на внутрішніх, так і на зовнішніх ринках, тобто формує економічну стабільність підприємства-виробника [13].

На сьогодні в Україні існують передумови широкого застосування інвестиційного лізингу як механізму мобілізації їх ресурсів для здійснення інноваційної діяльності. Використовуючи його, лізингоотримувач може скористатись, наприклад, високотехнологічним устаткуванням без одноразової мобілізації для цього власних або позичкових коштів. У випадку взаємної зацікавленості договірних сторін лізингові виплати можуть здійснюватись з виторгу від продажу виготовленої на даному устаткуванні інноваційної продукції, при цьому виплата може проводитись як у грошовій формі, так і готового продукцією.

Основна перевага лізингу - дозволяє забезпечити високу оперативність і гнучкість у вирішенні виробничих завдань за рахунок тимчасового використання устаткування, а не його придбання; надає можливості використання самої сучасної техніки для виробництва конкурентоздатної продукції; враховує швидке моральне зношення цієї техніки в сучасних умовах.

Лізинг - порівняно новий вид господарської діяльності для України. У законі України „Про лізинг”[14] зазначено, що лізинг — це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає у наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця, або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Отже, лізинг розглядається як вид підприємницької діяльності, спрямований на інвестування коштів і надання лізингодавцем лізингоодержувачу на певний строк і за певну плату майна. При цьому право власності на об'єкт лізингу залишається у лізингодавця на строк дії договору.

Об'єктами лізингу є рухоме і нерухоме майно, що належить за чинним класифікатором до основних засобів, крім майна, забороненого до вільного продажу на ринку.

За схемою лізингу беруть у довгострокову оренду переважно сучасне устаткування, діагностичну апаратуру, контрольно- вимірювальні прилади, цілісні технологічні комплекси та лінії, міні-заводи «під ключ», медичне устаткування, сільськогосподарську техніку тощо. По закінченні терміну лізингового договору і виплати орендарем повної вартості майна й визначених відсотків це майно стає його власністю або, якщо це обумовлено умовами договору, повертається лізингодавцю.

На підставі аналізу лізингової діяльності в Україні та за кордоном відносно типу фінансування виділяють роздільний, фінансовий та банківський лізинг [13].

Фінансовий лізинг визначається як договір, згідно з яким лізингоотримувачу передається у користування на визначений договором термін майно (предмет лізингу), яке спеціально придбане лізингодавцем відповідно до визначених у договорі з лізингоотримувачем специфікації та умов, яке лізингоотримувач може отримати у власність після закінчення терміну користування ним та у випадку оплати повної визначеної договором ціни.

Фінансовому лізингу притаманні такі ознаки:

- вибір об'єкта лізингу та постачальника здійснює, як

правило, лізингоодержувач; >

- лізингоодержувач має виняткове право використовувати об'єкт лізингу протягом всього договірного строку;

- термін фінансового лізингу має наближатися за тривалістю до строку повної амортизації об'єкта лізингу, тобто термін такого лізингу охоплює строк фізичного зносу об'єкта лізингу повністю або більшу його частину;

- у межах лізингового терміну існує період, протягом якого сторони лізингового договору можуть його розірвати Цей термін визначається із розрахунку, що лізингодавець мусить компенсувати свої первісні вкладення та інші витрати повністю або більшу їх частину, а також одержати певний прибуток;

- при фінансовому лізингу всі витрати на утримання об'єкта лізингу, пов'язані з його страхуванням, експлуатацією, технічним обслуговуванням та ремонтом, несе лізингоодержувач, якщо інше не передбачено договором;

- ризик випадкового знищення або пошкодження об'єкта фінансового лізингу несе, якщо інше не передбачено договором, лізингоодержувач;

- наявність права придбати об'єкт лізингу після закінчення строку договору за ціною, зафіксованою на дату укладення договору лізингу;

- _€ майно, передане за договором фінансового лізингу, обліковується на балансі лізингоодержувача;

- після закінчення строку договору фінансового лізингу об'єкт лізингу переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю. Лізингоодержувач може також скласти новий договір на коротший строк і на пільгових умовах або повернути об'єкт лізингу лізингодавцю.

Участь банків у створенні лізингової компанії має ряд переваг, а саме: можливість кредитування за рахунок залучених коштів, зменшення ризиків банку, що пов'язані із проведенням лізингових операцій. У свою черіу у банківських лізингових компаній з'являється можливість отримання пільгових кредитів від своїх засновників, гарантій від банку, можливість отримання матеріально-технічної бази банку. При цьому скорочуються витрати на функціонування офісу компанії, коли його розміщено на території банку. Задовольняючи значні кредитні потреби лізингових компаній, банки тим самим отримують можливість впливати на масштаби, напрями та обсяги лізингових операцій, а отже, на розвиток конкретних видів лізингу та лізингового бізнесу в цілому.

Перевага лізингового бізнесу полягає також у високому ступені його рентабельності для банку. Через лізингові платежі банк отримує нове джерело доходів у вигляді комісійних виплат. Крім того, комерційні банки у процесі розвитку лізингового бізнесу можуть економити кошти за рахунок відносної простоти обліку лізингових операцій порівняно з кредитними операціями довгострокового характеру.

Алгоритм лізингового фінансування має особливості, котрі полягають у його двоякій природі [15]:

- з одного боку, він зберігає риси кредиту (терміновість, зворотність, платність);

- з іншого боку, є своєрідною інвестицією капіталу, оскільки об’єкт позички виступає у формі матеріального майна.

Слід зазначити, що розвитку лізингу сприяють деякі загальні тенденції економічного розвитку:

а) скорочення обсягу ліквідних засобів у підприємств і організацій через труднощі, що постійно виникають на грошових ринках;

б) загострення конкуренції, котра вимагає оптимізації фірмових інвестицій;

в) зменшення прибутку підприємств і організацій, яке обмежує можливості виділення достатніх коштів щодо розширення виробництва;

г) сприяння розвитку лізингових операцій з боку урядових органів і фінансового світу в інтересах стимулювання економічного зростання і, зокрема, зростання інвестицій.

Виробником або продавцем об'єктів лізингу в Україні може виступати будь-яка юридична особа, яка здійснює свою діяльність на законних підставах і є резидентом України або є іноземною фірмою, діяльність якої не суперечить вимогам міжнародних і національних норм.

Комерційні лізингові компанії, що створені за галузевою чи виробничою ознакою, зорієнтовані на обслуговування

підприємств певного виду діяльності. До них доречно віднести компанію «Лізинг-Техніка», концерн «Електрон». Лізингових компаній такого типу в Україні найбільше потребує сільське господарство, будівництво та транспорт (особливо автотранспорт). Напівкомерційні лізингові компанії створюються за участю державних чи муніципальних органів влади та фінансуються за рахунок відповідних бюджетів. В Україні зареєстровані дві лізингові компанії такого типу: ВАТ «Украгромашінвест» та ВАТ «Укртранслізинг», що були створені рішеннями уряду. До цієї ж групи лізингових компаній слід віднести правонаступника дирекції Державного лізингового фонду — державне лізингове підприємство «Украгролізинг», яке діє в Україні з квітня 1999 р. Головною метою створення підприємства «Украгролізинг» є використання бюджетних коштів у ринкових умовах, налагодження системи повернення коштів, системи кооперації між підприємствами та лізингодавцями.

До цього ж типу учасників, що діють на лізинговому ринку, доцільно віднести також регіональні організації (наприклад, Харківська регіональна лізингова компанія, лізингова компанія «Євро-Сиваш») чи фонди, які створені для підтримки малого бізнесу та отримали ліцензію на здійснення лізингових операцій. За участю асоціації «Укрлізинг» на території України було організовано 8 регіональних лізингових фондів, серед яких за ступенем активої участі у розвитку лізингового бізнесу можна виділити Західно-Українське регіональне об'єднання «Західлізинг», Харківський та Херсонський лізингові фонди. З метою підтримки розвитку лізингового бізнесу в країні створений та діє Державний лізинговий фонд (ДЛФ). Фінансові ресурси ДЛФ формуються за рахунок бюджетних відрахувань.

Наступну групу основних учасників в Україні представляють такі, що створені торгівельними компаніями, чи інші, що не мають безпосереднього зв'язку ні з банківськими структурами, ні з державними ресурсами. Основна мета створення таких компаній полягає у залученні корпоративних клієнтів, що мають можливості придбавати великі обсяги обладнання. Прикладом такого типу компаній виступає ТОВ «Серго-Гамма-Лізинг», дочірнє підприємство «Ханса-Лізинг-Україна».

Міжнародні лізингові компанії в Україні ще не набули широкого розповсюдження, але, зважаючи на прибутковість для них такого бізнесу в нашій країні, можна заздалегідь передбачити їх майбутню активність на лізинговому ринку України. Основною метою таких організацій є фінансування продажу обладнання закордонних виробників для українських підприємств та підприємств, створених за участю іноземного капіталу. Однією з перших міжнародних лізингових компаній на ринку України виступила австрійська лізингова фірма Sogelease Leasing Gensseilschaft; Otto International Leasing (Німеччина), CA Leasing (Австрія).

Найбільш потужну групу учасників, що активно функціонують на ринку лізингу в Україні, представляють комерційні лізингові компанії, які створені банками, чи спеціалізовані відділи комерційних банків. Вони надають лізингові послуги широкому колу клієнтів, але не виключені й такі випадки, коли банк надає перевагу лише власним постійним клієнтам. Українською практикою прийнято, що комерційні банки не тільки фінансують діяльність лізингових компаній, а й рекомендують своїх клієнтів до обслуговування безпосередньо лізинговою компанією. Очевидно, що такого виду лізингові компанії, які входять до структури великих комерційних банків, мають також високий потенціал, значне коло клієнтів та займають високу позицію на лізинговому ринку. Прикладом такого роду структур в Україні є: ЗАТ «Фінансово-лізинговий дім», лізингова компанія «Аваль-лізинг», лізингова компанія «Укрексімлізинг», лізингове відділення банку «Надра».

Активними учасниками функціональної інфраструктури ринку лізингового бізнесу, крім зазначених вище, є:

- страхові компанії, які забезпечують захист майнових і фінансових інтересів лізингодавців та лізингоотримувачів, виробників;

- інвестиційні компанії та інвестиційні фонди, які акумулюють грошові кошти з метою інвестування їх у перспективні лізингові проекти;

- консалтингові фірми, які надають лізингоотримувачу якісні консультаційні послуги, щоб бути обізнаним у сфері лізингового бізнесу.

Об'єктивною основою визначення розміру плати за лізинг є структура лізингового платежу, яка має багатокомпонентний характер. До її обов'язкових складових відповідно до Закону України «Про лізинг» (ст. 16, п. 2) необхідно віднести:

1) величину амортизаційних відрахувань;

2) плату за кредитні ресурси, які використовуються лізингодавцем;

3) комісійну винагороду лізингодавця;

4) компенсацію страхових платежів за угодою страхування об'єкта лізингу, якщо об'єкт застрахований;

5) інші витрати, передбачені угодою лізингу.

Крім зазначених елементів, до складу лізингових платежів можуть входити: митні платежі, сума податків, які лізингодавець сплачує за об'єкт лізингу, серед яких може бути податок на майно, на користувачів автомобільних доріг, податок на підтримання житлового фонду та об'єктів соціально- культурної сфери, які лізингодавець повинен сплатити, а також податок на придбання автотранспортних засобів (у випадку, коли об'єктом лізингу виступають автотранспортні засоби).

Особливим видом платежів є інформація та права. Як свідчить досвід, закордонні інвестори із задоволенням приймають як плату за об'єкти лізингу патенти, технічні розробки, готові до впровадження. На вітчизняному ринку існує ряд прикладів великих лізингових ойерацій, коли майно лізингувалося в обмін на право використання брокерського місця на біржі, ліцензійні та інші права.

Лізинг в Україні все ще перебуває на межі свого формування, незважаючи на свідчення статистичних звітів Всеукраїнської асоціації лізингу «Укрлізинг», що за останні З роки обсяг лізингових послуг в Україні зріс майже на 30 % та склав 50 млн. дол. США. Однак весь обсяг лізингу не перевищує 10-12 % його попиту в промисловості України.

Для порівняння - за кордоном частка витрат на лізингові операції в загальних капіталовкладеннях дуже висока: у США вона складає 30%; в Англії, Швеції, Іспанії, Франції - 13-17%; в Італії, Голландії - 12-14%; в Австрії, Данії, Норвегії - 8-10% [15].

Сприятливий законодавчо-нормативний клімат є запорукою розвитку лізингу, тому що дійсно визнає його реальним і дієздатним, спроможним пробудити інтерес усіх зацікавлених у такому бізнесі сторін. Адекватний нормативний режим лізингу спроможний забезпечити йому рівне чи навіть сприятливіше підґрунтя для розвитку порівняно з іншими методами фінансування.

Лізингові компанії відносяться до структур з помірним ризиком діяльності та підлягають меншому регулюванню з боку держави, ніж комерційні банки. Однак у розвинутих країнах, де регулюючі органи спостерігають за лізингом (загалом це центральний банк чи міністерство фінансів), останні часто здійснюють контроль за ефективністю через фінансову звітність з метою визначення відношення максимального боргу до акціонерного капіталу, мінімальних потреб капіталу.

Більшість країн мають податкові режими, сприятливі для здійснення інвестицій та розвитку малих підприємств, тому вбачається правильним надавати фінансові пільги лізинговим компаніям, які займаються перспективним фінансуванням і таким чином можуть сприяти розвитку малого і середнього бізнесу країни.

В Україні використання лізингу дає певні переваги як суб'єктам, що надають лізингові послуги, так і їх споживачам. Так, споживач лізингових послуг отримує можливості: по- перше, підвищення гнучкості виробництва; по-друге, поліпшення фінансування за рахунок використання прискореної амортизації і додаткових податкових пільг та зростання надійності фінансового забезпечення роботи підприємства за рахунок використання гнучких графіків погашення лізингових платежів. Виробнику товарів і послуг лізинг забезпечує такі переваги, як розширення можливостей збуту товарів та послуг, отримання додаткового прибутку за рахунок надання супутніх послуг, використання лізингу як каналу зворотного зв'язку між споживачем і виробником продукції. Для економіки України в цілому лізинг корисний тим, що сприяє прискоренню темпів оновлення та модернізації засобів і предметів праці, перерозподілу фінансових ресурсів та ризиків між суб'єктами господарювання, забезпеченню взаємної вигоди партнерів, а отже, зростанню ефективності діяльності підприємства в цілому за допомогою формування його економічної стабільності.

Особливу цінність на етапі становлення лізингового ринку в Україні має вивчення закордонного досвіду, оскільки міжнародний ринок лізингу охоплює країни як розвинуті, так і ті, що розвиваються, отже досвід роботи в різних економічних умовах вже накопичено і він пройшов практичну перевірку. Тому використання моделей і розробок у сфері лізингового бізнесу, адаптованих до умов економіки України, істотно допоможе розвитку лізингового ринку в Україні [16].

Інтенсифікації розвитку лізингу в Україні сприятиме удосконалення законодавчої бази, а саме: введення прискореної амортизації щодо здаваного у лізинг майна; скасування законодавчо встановленої прив'язки величини лізингових платежів у частині відшкодування вартості об'єкта лізингу до його амортизації; зміна порядку повернення майна, переданого в лізинг; дозвіл укладення лізингових угод стосовно нематеріальних активів і об'єктів, що не входять до складу основних фондів (передача в лізинг цілих майнових комплексів і нематеріальних об'єктів, що набула широкого поширення у світовій практиці та показала її перспективність); введення податкових пільг на прибуток і додану вартість; дозвіл фізичним особам і державним організаціям на удосконалення лізингових угод. Всі ці заходи дозволили б збільшити обсяг лізингового ринку України і залучити додаткові інвестиції у виробничу сферу.

4.Фінансове забезпечення науково-технологічних

розробок

Головною продуктивною силою в сучасному світі сьогодні стають інтелект, знання і творчий потенціал людини. Необхідність використання науково-технологічного і інтелектуального потенціалу України для відродження вітчизняної промисловості і економіки очевидна, але досить складна в реалізації. Кошти, вкладені в науку, в усьому світі приносять величезні прибутки, відкривають перед державою нові перспективи, підвищують рівень життя населення. Професор Колумбійського університету Ф. Ліхтенберг підрахував, що долар, витрачений на дослідження і розробки, приносить у вісім разів більше прибутку, ніж долар, вкладений у техніку.

Узагальнюючими показниками, що характеризують стан фінансування науки в міжнародній практиці, прийнято вважати частку вартості науково-технологічних робіт у валовому внутрішньому продукті (ВВП) та частку бюджетних асигнувань на науку у ВВП.

Характерно, що частина ВВП, що витрачається на наукові дослідження в Україні у 2-2,5 рази менша, ніж у провідних країнах світу. Той факт, що українська наука за малого рівня фінансування все ж дала цілий ряд принципово важливих і практично значимих результатів, можна пояснити лише тим, що вона реалізувала за цих умов свій досить значний доробок, накопичений у попередні роки (табл. 10.3).

Таблиця 10.3 Динаміка державних витрат на НДДКР у % до ВВП

Існує щільна кореляція між тим, скільки економіка інвестує в науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР), і тим, як вона розвивається. Визначаючи вклад науково-технологічного прогресу в ріст ВВП тієї чи іншої країни, сучасні економісти відводять цьому фактору частку в 70- 80%. Приймаючи як аксіому дану оцінку, можна стверджувати, що українська економіка не зможе досягнути високих темпів росту протягом тривалого часу при сьогоднішньому рівні вкладень в науку. Українська економіка сьогодні вкладає в науку 1,3 % від ВВП [7], що відповідає рівню Чеської республіки у 2000 році та менше, ніж у Словенії - 1,51%. Однак, в абсолютному виміри ці показники неспівставні, розмір ВВП на душу населення в Україні в 3,5 рази менший від Чехії та у 4,5 раза - від Словенії. Законом України „Про наукову і науково- технічну діяльність” [17] запроваджується бюджетне фінансування не менше 1,7% ВВП. Однак, вимоги цього закону із року в рік порушуються, фінансування науки та науково- технологічної діяльності погіршується і нині бюджетне забезпечення становить 30,9 % від загального обсягу фінансування, тоді як у 2004 р. - 28,1%, а в 2003 р. - 29,76 % (табл. 10.4).

За рахунок джерел фінансування на виконання наукових та науково-технологічних робіт у 2005 році надійшло 5160,3 млн. грн. Основним джерелом стали кошти вітчизняних та іноземних замовників, яких надійшло на суму понад 2938,1 млн. грн..

Частка їх у загальному обсязі фінансування зменшилась з 61,9 % у 2004 році до 56,9 % у 2004 році, в тому числі іноземних замовників - з 26.2 % до 24,4 % відповідно.

Реальний стан справ, на жаль, не відповідає прийнятим законодавчим актам. Аналіз науково-технологічного та інноваційного розвитку багатьох країн світу свідчить, що до значення показника наукомісткості ВВП до 0,9% наука виявляє себе в основному, як витратна галузь, тобто економічна віддача від інвестування в науку починається лише при досягненні критичного рівня наукомісткості ВВП. Тому країні взагалі невигідне недофінансування науки ні в економічному, ні в соціальному плані. Економіка України розвивається практично без наукових розробок і це в той час, коли в розвинених країнах до 90% приросту ВВП досягається за рахунок застосування результатів інноваційної діяльності.

Таблиця 10.4 Джерела фінансування наукових та науково-технологічних робіт

За витратами на наукові дослідження і розробки Україна дуже відстає від промислово розвинутих країн світу. Якщо визначити витрати на дослідження та розробки в розрахунку на душу населення, то одержимо (в доларах): США і Швеція - 858, Японія - 747, Німеччина - 536, Франція - 480, Росія - 64, Україна - 8,0. Із наведеного порівняння видно, наскільки низькі витрати на науку в Україні [18,19]. Дефіцитність внутрішніх фінансових ресурсів визначає необхідність пошуку перспективних джерел фінансування розвитку науки, техніки, технології та їхнього ефективного використання.

Євросоюз радить усім своїм членам довести рівень вкладень в науку до 2,5% ВВП. В середньому по Євросоюзу на дослідження та розробки в 2002 році витрачалося 1,93% ВВП. Частка бізнесу становила 56,3%, що є одним з головних факторів розгортання інноваційної діяльності. США інвестують в НДДКР 2,7 - 2,9 % ВВП і відчувають себе впевнено на ринку високих технологій, а Україна займає 0,1% (Німеччина - 16%; Японія - 30%; США - 40%). Країнам з меншим ВВП рекомендується витрачати на науку більш високий відсоток. Японія, наприклад, свідомо інвестує більше, так як збирається створити конкуренцію США в експорті інтелектуальної продукції.

З 1992 по 2005 роки витрати з бюджету на науку в Україні скоротилися з 0,82 до 0,41% (табл.10.3). Тим часом у Чехії, Угорщині, Польщі протягом 90-х років вдалося зберегти співвідношення витрат на науку, а також на освіту до ВВП, а з урахуванням зростання обсягів ВВП - суттєво підвищити рівень фінансування тих галузей, які мають вирішальне значення для інноваційного розвитку економіки.

Фінансування науки в Україні здійснюється з різних джерел, основними з яких є державний бюджет, договори з замовниками (у тому числі зарубіжними), спеціальні позабюджетні фонди та власні кошти організацій (табл. 10.4).

До 70 % наукових витрат у розвинутих країнах здійснюється приватним сектором. Держава спроможна фінансувати тільки освіту і фундаментальні дослідження.

У розвинутих промислових країнах існують спільні федеральні, регіональні наукові заклади з залученням приватного сектору (науково-технологічні парки, інноваційні центри, технополіси). Такі структури є і в Україні, але не на відповідному рівні. В США, наприклад, нараховується біля 300 науково-технологічних парків, а в Німеччині - біля 300 інноваційних центрів. Японія створила 19 технополісів з потужним потенціалом для розробки удосконалених технологій в найбільш пріоритетних областях. В Україні функціонують 8 технопарків („Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка”, „Інститут електрозварювання ім. Є.ОЛатона”, „Інститут монокристалів”, „Укрінфотех”, „Інститут технічної теплофізики”, „Київська політехніка”, „Вуглемаш”, „Інтелектуальні інформаційні технології”), розробляється ідея створення Київського технополісу.

Скорочення державного фінансування науки в Україні викликало зниження витрат на матеріально-технічне забезпечення НДДКР. Середньомісячна заробітна виконавців досліджень і розробок у 2005р. становила 1023,3 грн., що на 26,9% більше, ніж в середньому по економіці України, на 5,9% більше ніж у працівників промисловості (966.6грн.), значно нижче рівня оплати праці у сфері фінансування і кредитування (1553.3 грн.). В свою чергу це привело до відтоку наукових кадрів із сфери науки в інші галузі економіки, в зарубіжні наукові заклади. В результаті за дванадцять (1991-2005 роки) років число фахівців, зайнятих науковою та науково- технологічною роботою, скоротилось в 2,8 рази (з 295010 до 105512осіб). Загальну кількість вчених, які покинули Україну важко підрахувати, але за статистичними даними виїхали за кордон в 2000р. - 151особа, 2001р. - 162 особи, 2002 р. - 155 осіб, 2003р. - 92 особи, 2004р. -87осіб, 2005р. – 53 особи кандидатів і докторів наук.

Як наслідок, число розробок нових видів техніки і технології знизилось з 33700 одиниць в 1991 році до 9132 одиниць в 2005 році, а кількість розробок, в яких використано винаходи, з 6800 одиниць до 801 одиниці за цей же період. Цим самим було серйозно підірвано розвиток інтелектуального потенціалу держави і інноваційної моделі розвитку економіки [21].

Важливою проблемою, яка потребує негайного вирішення, є відсталість матеріально-технічного та інформаційного забезпечення НДДКР. Наукові установи мають великі проблеми з утриманням на належному рівні овоєї наявної матеріально-технічної бази, майже відсутні можливості її подальшого розвитку з урахуванням досягнень світової науки і техніки. Середній термін експлуатації техніки складає 16 років, понад 80% усіх наукових організацій оснащені застарілим та зношеним обладнанням. За останні роки машини і обладнання наукових організацій і дослідних виробництв практично не оновлювались, що призвело до зниження технологічного рівня НДДКР.

Стан дефіцитного ресурсного забезпечення науково- технологічної сфери негативно впливає на результативність її діяльності. Результати майже половини усіх розробок виявляються конкурентноспроможними тільки на внутрішньому ринку. Це пояснюється недостатнім використанням винаходів у технологічних розробках. Так, чисельність вчених-винахідників зараз складає 13,1% від рівня початку 90-х років. Кількість винахідників у розрахунку на 10 тис.чол. населення у 1995 році складала 35,5 (у Франції - 16,1, у США - 19,1, у ФРН - 27, Японії - 40,7) збільшилась до 37,2. У країнах Заходу цей показник збільшився в 1,2-1,4 рази [21].

Зменшення витрат на науку в Україні призвело до помітного відставання з цілого ряду показників, зокрема, по використанню комп’ютерних технологій і Інтернету. Так, до 2000 року в незалежній Україні на 100 чол. населення приходилось 5,6 персональних комп’ютерів, тоді як в інших країнах з перехідною економікою цей показник складав: в Болгарії - 29,7, Угорщині - 49,0, Польщі - 36,2, Росії - 32,0 при середньосвітовому 58,4. При цьому в провідних країнах світу цей показник суттєво вищий, наприклад, в Данії і Норвегії - 360, Австралії - 362 і США - 406,7. Ще гірші справи по використанню мережі Інтернету. На початку XXI століття на 10 тис. чоловік в Україні приходилось 3,13 вузлів Інтернету, тоді як в інших країнах цей показник склав: в Болгарії - 9,05, Угорщині - 82,74, Польщі –28,07, Росії - 10,04, Естонії - 152,98 при середньосвітовому показнику 75,22. В країнах Євросоюзу, до якого Україна прагне приєднатися, цей показник змінюється від 160 в Німеччині до 526 в Данії [22]. Слід відмітити позитивний факт, що кількість користувачів Інтернету в Україні зросла у 14 разів - із 250 тис. осіб у 1999 році до 3500 тис. осіб - у 2003 році.

Однак, Україна володіє унікальними можливостями щодо забезпечення інформаційними ресурсами. У країні налічується 23 тис. програмістів, що отримали сертифікати у сфері інформаційних технологій. Україна посідає четверте місце у світі, поступаючись лише США (194 тис.), Індії (145 тис.) та Росії (68 тис.).

Для підвищення ефективності системи державного фінансування науково-технологічної діяльності необхідно реформувати діючу систему управління науково-технологічною сферою у напрямі послідовного застосування таких принципів:

1) держава повинна фінансувати, переважно, установи та організації, що надають науково-технологічні послуги, ефективність яких може бути конкретно доведена і підлягає контролю, або у проекти капіталомістких галузей, спрямовані на виконання пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, визначених державою;

2) результативність суб’єктів ринку науково-технологічних послуг має підтверджуватися об’єктивними наукометричними критеріями, які широко застосовуються у світовій практиці;

3) установи, що фінансуються, мають мати чітко визначену систему управління за кінцевими результатами;

4) обсяги фінансування повинні відповідати міжнародним нормам і практиці щодо формування кошторису науково- технологічних робіт і застосування спеціальної податкової політики;

у разі державного фінансування проектів на стадії впровадження науково-технологічних досягнень у виробництво доцільно дотримуватися принципу „50:50”, тобто частки фінансової відповідальності держави та інноваційного підприємства у проекті, що підтримується державою, повинні бути рівними;

6) розпорядники коштів за відібраними для державного фінансування програмами повинні отримувати більш широке довірче право щодо гнучкого управління цими коштами в межах затверджених кошторисів [20].

Дослідження констатують: скорочуються об’ємні параметри науково-технологічного потенціалу, зокрема за такими показниками, як чисельність зайнятих і величині витрат на науку. Науково-технологічний потенціал нашої держави неминуче зменшується з кожною залишеною без фінансування лабораторією, з виїздом за кордон кожного вченого, з залишенням науки кожним аспірантом. Ситуація, що склалася, вимагає невідкладних заходів, спрямованих на підвищення фінансового забезпечення наукових установ. В умовах жорсткого дефіциту коштів на науку, з метою їх ефективного використання доцільно:

- фінансувати науково-дослідні роботи залежно від їх пріоритетності для соціально-економічного розвитку України;

- підвищити рівень фінансування тих видів діяльності, які мають вирішальне значення для інноваційного розвитку економіки;

- не вкладати кошти в технічно привабливі, але економічно безнадійні проекти;

- стимулювати залучення небюджетних і недержавних коштів для фінансування НДДКР і інновацій;

- диференціювати засоби фінансування фундаментальних науково-дослідних робіт та прикладних досліджень і розробок;

- створити інфраструктуру комерціалізації наукових розробок;

- встановити законодавчо систему пільг на вкладення підприємствами, організаціями та установами своїх коштів на розвиток науки та інновацій;

- створити спеціалізовані станції наукового обладнання для груп однопрофільних інститутів;

- створити належні умови для праці і життя вітчизняних науковців, запобігання їх відтоку з наукової сфери.

Реалізація вказаних пропозицій і рекомендацій дасть змогу Україні значно поліпшити стан справ щодо ефективного використання фінансових ресурсів, прискорити процес оновлення виробництва.

Інтелектуальний потенціал держави - фактично єдине джерело, яке здатне забезпечити тривалий впевнений економічний ріст. Прийнятий у липні 2002 року закон України „Про інноваційну діяльність” передбачає законодавчі норми для державної реєстрації інноваційних підприємств,