Лекція III.2. Поняття істини. Істинність и розуміння

1. Поняття істини і її критерію.

2. Концепції істини. Прагматизм у технічних науках.

3. Істина. Правда. Розуміння.

Основні поняття:Абсолютна істина — Відносна істина — Істина — Істинне — Помилка— Правда—Хиба.

Істина— одна із центральних філософем теорії пізнання.

Істинне — це така дійсність, яка передусім узгоджується з тим, що ми розуміємо під тим чи іншим предметом, у чому ми вбачаємо його сутність. У цьому сенсі істина є відповідністю поняття своєму предмету.

Слово «істина» ми відносимо не тільки до самого сущого. Якщо суть істини — у відповідності предмета своєму поняттю, тобто в істинності наших уявлень про предмет, про суще, тоді істинним, або неістинним (неправдивим), мають бути передусім наші висловлювання про суще.

«Істина» в цьому разі означає узгодженість подвійного виду:

1) збіг речі з поняттям про неї;

2) збіг поняття зі словом, висловлюванням.

Слово «істина» є запозиченням із старослов'янської мови. У старослов'янській вона породжена словом «ість» («справжній, відверто-зрозумілий, дійсний») за допомогою суфікса — ін. Істина — це буття, суще, те, що є. Отже, і в грецькій і в слов'янських мовах «істи-на» означає відкритість буття, вихід сущого з таємності. Те, що є, те відкрито, не приховано від людини.

Отже, істина є всеєдине суще — таке найглибше філософське визначення істини.

Так, представники об'єктивного ідеалізму(Платон, Фома Аквінський, Гегель та ін.)представляють істину як атрибут ідеального. Гегель, наприклад, говорив: «Істина це відповідність якого-небудь змісту думки самому собі». Суб'єктивні ідеалісти(Кант, Берклі, Юм, Мах, Авенаріус та ін.) зводять істину до властивостей внутрішнього світу особи. Матеріалісти,розуміючи «дійсність» як світ матеріальних речей, трактують істину як адекватне відображення в людській свідомості об'єктивної реальності.

Різноманітні історичні інтерпретації проблеми істини.

• В античності винайшли концепцію відповідності. Істину виділяли в тому, що наявні речі інтерпретувалися як вияви ідеї (за Платоном) або форми (за Аристотелем).

• У середньовічній християнській філософії істину вбачали у Богові, в його одкровенні.

• У Новий час як істинне знання розглядали відомості, які містяться в почуттях (Бекон, Локк), а також ясних ідеях (Декарт, Лейбніц).

• У XX ст. аналітики (неопозитивісти) спочатку дотримувались концепції відповідності. А саме, з'ясовували відповідність суджень і умовиводів дійсному стану справ, фактам. Згодом почали багато говорити про взаємоузгодженість суджень (Карная), тобто концепцію відповідності було доповнено когерентною концепцією істини. Нарешті, частина аналітиків, прихильників визначення значення слова як його використання (за Вітгінштайном) фактично розвивають прагматичну концепцію істини. Із сучасних філософів саме аналітики займаються проблемою істини найбільш ґрунтовно.

• Феноменологи з вихідних чуттєвих вражень конструюють ейдоси і поняття, а потім оцінюють зовнішній світ на їхній основі. Прагматичну концепцію істини вони майже не використовують.

• Герменевтики вважають істиною вдалий контакт речі з людиною, речі відкриваються, і відбувається злиття горизонтів речі й людини. Аналітики приписують ознаки істинності судженням, герме-невтики самим речам (порівняйте: істинний друг).

• Постмодерністи ставляться до проблеми істини без поваги. Будь-який текст у них має багато змістів, а смисл вони розуміють як почуття, значення зовнішнього світу як критеріїв істини фактично спростовують.

Разом з питанням про принципову можливість пізнання оточуючого людину світу іншою не менше важливою проблемою гносеології виступає істинність, достовірність наших знань. Арістотель свого часу визначив істинуяк «відповідність знання дійсності». Різні філософські школи, приймаючи дане трактування істини, дуже своєрідно характеризують поняття «дійсності», а звідси і саме розуміння істини істотно змінюється.

З погляду сучасної науки і філософії істина це адекватна інформація про об'єкт, яка отримана за допомогою його чуттєвого і логічного розуміння або інформування про нього та характеризується з погляду її достовірності. В такому трактуванні істина виразно проявляє свій подвійний, об'єктивно-суб'єктивний характер. З одного боку, істина є знанням, отже, явищем людським, суб'єктивним за формою (прояв духу) іналежністю.Істинає властивість знання, а не самого об'єкту пізнання. Знання є відображення і існує у вигляді істотного або понятійного образу – аж до теорії як цілісної системи. Істина може бути і у вигляді окремого твердження, і в ланцюзі тверджень, і як наукова система. Істина не «сидить в речах» і не «створюється нами»: вона є характеристика міри адекватності знання, усвідомлення суті об'єкту суб'єктом.

Конкретна міра співвідношення в істині об'єктивності і суб'єктивності виявляється в діалектиці: «істина – помилка – брехня». Помилка –неминучий момент пізнання, що має своїм джерелом обмеженість суспільно-історичної практики і самого пізнання, це спотворене відображення дійсності, що виникає як абсолютизація результатів пізнання окремих її сторін.Історія пізнавальної діяльності показує, що і помилки відображають – щоправда, односторонньо – об'єктивну дійсність, мають реальне джерело, «земну підставу» (гносеологічну, психологічну, соціальну). В процесі пізнання помилки або перестають бути предметом аналізу, або перетворюються на істину.

Помилку слід відрізняти від брехні, як етично-психологічного феномена. Брехня – це навмисне спотворення істини на користь суб'єкта.Брехнею може бути як вигадка про те, чого не було, так і свідоме приховування того, що було. Джерелом брехні може так само бути і логічно неправильне мислення.

Істина, як і пізнання в цілому, носить процесуальний характер,що виявляється в діалектиці «взаємопереходів» відносних і абсолютних істин.Відносна істина – це знання, що є адекватним відображенням дійсності в одній системі відносин і неадекватним – в інших системах відносин, які досліджені до моменту отримання знання.Дійсно, наукові знання, у тому числі і найдостовірніші, точні, носять відносний характер. Відносність знань полягає в їх неповноті, характері вірогідності. Істина відносна, бо вона відображає об'єкт не повністю, не цілком, не вичерпно, а у відомих межах, умовах, відносинах, які постійно змінюються, розвиваються.

Абсолютна ж істина – це повне, завершене знання в тій системі відносин, яка досліджена до моменту отримання знання. Вона є тотожністю поняття і об'єкту в мисленні – в значенні завершеності, обхвату, збігу і сутності всіх форм її прояву. Під абсолютною істиною в науці маються на увазі вичерпне, граничне знання про об'єкт, як би досягнення тієї межі, за якою вже більше нічого пізнавати. Процес розвитку науки можна представити у вигляді ряду послідовних наближень до абсолютної істини, кожне з яких точніше, ніж попередні.

Термін «абсолютне» застосовується і до будь-якої відносної істини: оскільки вона об'єктивна, то в якості моменту містить щось абсолютне. І в цьому значенні можна сказати, що будь-яка істина є абсолютно-відносною. В сукупному знанні людства питома вага абсолютного постійно зростає. Розвиток будь-якої істини є нарощування моментів абсолютного. Наприклад, кожна подальша наукова теорія є в порівнянні з передуючою більш повним і глибоким знанням. Але нові наукові істини зовсім не відмітають своїх попередниць, а доповнюють, конкретизують або включають їх до себе як моменти більш загальних і глибоких істин.

Конкретність істини – один з основних принципів діалектичного підходу до пізнання – припускає точний облік всіх умов (в соціальному пізнанні – конкретно-історичних умов), в котрих знаходиться об'єкт пізнання. Конкретність – це властивість істини, заснована на обліку і узагальненні певних характеристик того чи іншого об'єкту, його залежність від відповідних умов місця і часу, систем відліку і одиниць вимірювання. Думка, що вірно відображає об'єкт в даних умовах, стає помилковою по відношенню до того ж об'єкту в інших обставинах. Вірне відображення одного з моментів реальності може стати своєю протилежністю – помилкою, якщо не враховувати певні умови, місце, час і роль відображеного у складі цілого.

Що дає людям гарантію істинності їх знань, служить підставою для вирізнення істини від помилок? Це питання – питання критерію істинності наших знань – споконвіку цікавить людей.

У сучасній філософії найбільш чітко виділяють три концепції істини: відповідності, когерентності прагматичності. Розглянемо їх.

Згідно з концепцією відповідності, істинними є висловлювання (а також почуття, думки, інтерпретації), які відповідають дійсності. Висловлювання «сніг білий» істинне, якщо сніг справді білий; висловлювання «сніг білий» хибне, якщо сніг насправді не білий. При цьому ми мусимо пояснити, що означає «сніг білий». Пояснити треба так, щоб навіть дальтонік міг перевірити, наприклад, приладами, білий сніг чи ні. Отже, що встановлення істини або хиби потребує інтерпретацій. Окремі судження набувають суті лише в системі суджень. Там, де в ході багатоланкових логічних конструкцій потрібно враховувати послідовність, системність суджень. У цьому зв'язку говорять про когерентну концепцію істини. Під когерентністю розуміють сплетіння і несуперечність висловлювань. Концепція когерентності істини не відміняє, а збагачує концепцію відповідності.

Концепція, у якій критерієм істинності є практика, називають прагматичною концепцією істини. Смисл нової концепції істини дуже простий: потрібно на ділі, в дії перевіряти судження на істинність і хибність, не обмежувати себе лише теоретичними розмірковуваннями.

Правильними є твердження американського філософа Н. Решера, згідно з яким три концепції істини не підміняють, а доповнюють одна одну. Тому необхідно враховувати всі три концепції істини. Але це, звісно, не означає їхньої рівності у всіх сферах життєдіяльності. Для математика на першому місці стоїть когерентна концепція істини. Йому важливо, щоб його судження були гармонійними один з одним. Фізик прагне, щоб його судження разом з їхнім математичним формулюванням відповідали світові фізичних явищ. Значить, він особливо часто буде звертатись до концепції відповідності. Для техніка велике значення має практика, тому в центрі його уваги буде постійно прагматична концепція істини.

Слово «правда» в своїх основних значеннях не використовується як термін. Разом з тим, в розмовній мові воно вживається як синонім ряду спеціальних термінів. Його багатозначність обіграється у ряді назв.

1. Правда- синонім терміну істина(у різних його значеннях), а також суб'єктивне сприйняття істини.

2. Правда- синонім терміну справедливість(у різних його значеннях). У стихійній свідомості "Правда" визначає або виправдовує "легітимність" рішень і дій суб'єктів.

3. Правда- рідко використовуваний синонім терміну правдивість. Правда артикулює власний божествений початок, на відміну від істини як дійсності, як початок людського.

Збагнення істини, за умови осмислення існування ще і правди, виступає процедурою життєдіяльності, компонентом цілісного людського буття,а не функцією суб'єкта, що"пізнає".

Поняття "правда", "хиба", "істина" виявляють і визначають особливі взаємозв'язки та відношення між людськими уявленнями й дійсністю. Ці особливості окреслені духовним сприйняттям знання.

Знання як відображення дійсності, зміст яких (добутий людиною) не залежить від людини, називають об'єктивними. Для визначення таких знань користуються поняттям "істина". Істиною називають відповідність уявлень, висловлювань об'єктивній дійсності. Істина — це знання, що відповідає дійсності і має підтвердження цієї відповідності.

Саме наука, орієнтуючись на відкриття об'єктивних (незалежних від уявлень) властивостей дійсності, ставить за мету осягнення істини.

Однак здатність людини свідомо спрямовувати свою діяльність спочатку реалізується через створення в уяві двох образів світу: об'єктивно існуючого (недосконалого) і бажаного (омріяного). Перший не збігається з уявленнями про ідеали добра, краси, істини. Другий відповідає цим ідеалам. Визначення відмінностей між першим і другим, тотожності між ними здійснюється через поняття "правда". Отже, правда — поняття, яким визначається відношення об'єктивної дійсності до людських ідеалів буття.

Правда — це почуття і усвідомлення людиною будь-якого знання (істини чи хиби) як істини.

Щодо уявлень про об'єктивну дійсність згідно з людськими ідеалами, то саме людина є ніби критерієм оцінок притаманного об'єктивній дійсності. Тому такі оцінки не можуть бути визнані об'єктивною істиною, вони суб'єктивні. Слід пам'ятати, що саме віра, надія, любов є засадами творчої діяльності людини, яка цілеспрямовано змінює світ, відповідно до існуючих ідеалів, уявлень про можливе поліпшення дійсності. Чим більша відмінність між світом і людськими ідеалами, тим гостріше відчувається потреба у наближенні до них життя, усвідомлюється сенс існування задля правди як життя згідно з ідеалом.

Незважаючи на суб'єктивне джерело формування, правда — це знання про стан речей, до якого небайдужа людина і з огляду на який вона будує образ мети діяльності, бажаного буття, світу.

Зазначимо, що поряд із процесом перетворення істини на правду (виникнення небайдужого ставлення до відомих властивостей дійсності) відбувається процес протилежний — рух від правди до істини.

Рух від правди до втілення бажаного у дійсності може супроводжуватися втратою гостроти протистояння бажаного і дійсного. Бажане стає фактом буття: сконструйована машина, збудований будинок тощо. Трансформування бажаного у факт істинного буття веде до втрати людиною сенсу буття в цьому бажаному. Отже, перетворення правди на істину приводить до набуття бажаним позалюдського існування. Тепер сенс існування людини переміщується з уже здоланого у щось інше. Тому правда — ніби "жива" істина, а істина — "застигла" (здобута) правда. За правду людина стоїть, до істини рухається. Згідно з правдою людина живе, істину — захищає.

Усвідомлення людиною своєї правди свідчить, що настав момент, коли своє життя людина перетворила на об'єкт самопізнання та волі, що вона відрізняє себе дійсну від бажаної. Таке усвідомлення стає основою для самозміни, саморозвитку особистості. Тому правду ми можемо назвати і принципом формування світу реального відповідно до образу світу належного. Розглядаючи правду як принцип, її іноді називають "крилами" можливого, перетворюючою світ силою, яка виявляє істинний сенс людського життя.

Якщо людина не відрізняє об'єктивно існуючу дійсність від ідеалу, вона помиляється. Іноді цю відмінність приховують свідомо — це неправда. Якщо окремі люди свідомо створюють перешкоди на шляху до досягнення омріяного, яке відповідає суспільним ідеалам, — це кривда.

Усе це окреслюється поняттям "хиба".

Хиба — це знання про дійсність, які цією дійсністю заперечуються.

Джерелом хибних уявлень слугують як особисті якості окремої людини (суб'єктивна причина), так і тимчасова обмеженість ряду людських понять, що використовуються протягом тривалого часу як абсолютизація окремих відомих властивостей дійсності (об'єктивно-історична причина).

Як конкретне поняття хибою називають невідповідність уявлень сутності речей чи ідей. Це поняття використовують для фіксації відсутності істини або протилежного істині.

Суб'єктивні причини хибних думок долаються освітою, розвитком інтелекту особи, об'єктивні — історичним розвитком пізнання (філософією, наукою) та практики (практичним застосуванням певних знань). У процесі цілеспрямованого пізнання об'єктивної дійсності практичним перетворенням довкілля людина відкриває межу істинності (обмеженість) своїх окремих уявлень про світ. Знання обмеженості знань, визначення межі істинності уявлень (наприклад, за яких умов певний процес протікає, а за яких припиняється) допомагає об'єктивно долати причини існування тих чи інших хибних думок.

Пізнання дійсності людиною (людством) відбувається як процес подолання конкретних об'єктивно-історичних причин хибних уявлень, що дає змогу безперервно рухатися "від хиби до істини".

Контрольні питання

В чому полягають суперечності пізнавального процесу?

Що таке істина?

Яка діалектика абсолютної і відносної істин?

Як ви розумієте термін “істина конкретна”?

В чому полягає абсолютність і відносність практики як критерія істини?