І способи їхнього вирішення в історії людської думки 1 страница

1. Фундаментальні питання в рішенні проблем природи світу, його структури, зміни.

2. Постановка проблем людини, суспільства, історії. Фундаментальні питання людського буття.

3. Постановка і спроба вирішення основних філософських проблем в античності, середньовіччі, Новому часі.

4. Сучасні філософські онтології і типи світогляду. Релігійна філософія. Філософські антропологічні концепції ХХ–ХХІ ст. Екзистенціалізм. Генезис сучасних методологічних ідей (позитивізм, культурно-історична філософія науки, герменевтика). Філософія постмодерну.

Основні поняття:Абсолют — «Абсолютна Ідея» — Абсурдність — Антична філософія — Антропологія— Агностицизм— Антиномія — Антропоцентризм — Апостеорі — Апофатична теологія — Апріорі — Араньяки — Атман — Ахімса — Брахман—Брахманізм — Буддизм — Буття — Веди — Відчуження— Воля до влади (Ф. Ніцше) — Гармонія — Герменевтика— Геліоцентризм— Гілозоїзм — Гносеологія — Гуманізм — Давньоіндійська філософія — Давньокитайська філософія — Дао — Дедукція — Деїзм — Діалектика — Діалектичний Матеріалізм — Догмат— Досократики— Дуалізм — Душа — Дхарма — Екзистенціалізм — Емпіризм — Ідея — Індукція — «Інобуття» — Інь І Ян — Ірраціоналізм — Карма — Катафатична теологія — Категоричний імператив — Кініки— Кіренаїки — Контрреформація —Конфуціанство — Космологія — Космос — Космоцентризм — Креаціонізм,— Логос — Марксизм — Матерія — Матерія — Модус — Мокша — Монада — Монотеїзм — Надлюдина — Неотомізм — Неофрейдизм — Нірвана — «Не-Я»—«Німецький Романтизм» —Неопозитивізм — Номіналізм — Ноумен — Пантеїзм — Персоналізм — Позитивізм — Порядок — Постмодернізм — Прагматизм — Протофілософія — Пуруша — Раціоналізм — Реалізм — Реформація — Ренесанс— «Річ у собі» — «Річ для нас» — Римський клуб — Розум — Сансара — Світова Воля (А. Шопенгауер) — Свобода — Секуляризація — Сенсуалізм — Структуралізм — Субстанція— Сутність — Схоластика— Сциєнтизм — Теологія ,— Томізм — Теоцентризм — Трансцендентальне — Трансцендентне — «Теза — Антитеза — Синтеза»— «Теорія тотожності»— Упанішади — Феномен — Феноменологія — Філософія Життя —Філософська антропологія — Форма — Фрейдизм— Хаос —Чарвака— «Я».

Кожен крок історії по-своєму змінює, ускладнює роль і становище людини в світі, в звязку з чим змінюється і реальний зміст предмета філософії. Цей предмет так само рухливий, історич, як історичні сама громадське життя, сама культура. Природа і соціум, а так само людина у взаємозвязку з ними - були і залишаються головними предметами філософських роздумів.

Арістотель одним з перших узагальнив і підрозділив філософію на наступні галузі знання: 1) теоретична філософія (метафізика, фізика і математика, психологія), її мета - знання заради знання; 2) практична філософія (етика і політика), її мета - знання заради діяльності ; 3) пойетіческая (творча, продуктивна) філософія (риторика і поетика), її мета - знання заради творчості. Теоретичне знання Арістотель ставив вище будь-якого іншого, а перша філософія (метафізика), відповідно, мала абсолютну першість по відношенню до всіх теоретичних дисциплін.

У стоїків (IV ст. До. Н.е) філософія починалася з логіки. Але, як і у Арістотеля, вона не мала статусу самостійної науки, а виступала введенням до всього комплексу наук. Після логіки випливала фізика (вчення про природу, про буття), а після фізики - етика (вчення про людину, про шлях його до мудрої, осмисленого життя). Етика для стоїків мала першочергове значення.

В епоху Нового часу в західноєвропейській філософії грунтовно опрацьовуються онтологічні і особливо гносеологічні проблеми, глибоко досліджуються пізнавальні, естетичні та практичні (моральні і релігійні) здатності людської душі. «Сферу філософії» Кант повязує з осмисленням наступних питань: 1. Що я можу знати? 2. Що я повинен робити? 3. На що я смію сподіватися? 4. Що таке людина? На перше запитання відповідає метафізика, заснована на рішенні онтологічних і гносеологічних проблем. На другому - мораль, виявляючи особливості етичних взаємин і задаючи проблематику критеріїв моральності та можливості їх втілення в життя. На третій - релігія, досліджуючи феномен віри, в тому числі й релігійної, як однієї з передумов людського існування. І це в цілому дає нам можливість відповісти на питання про те, що таке людина, яке його місце і призначення у світі (антропологія). Питання про людину і фундаментальних, вроджених здібностях його душі, зорієнтованих на єдність істини, добра і краси, задає, по Канту, філософії антропологічну перспективу.

Гегель, навпаки, бачить головну задачу філософії в діалектичному розкритті категоріальної структури розуму. У людині Гегель насамперед вбачає здатність до розумного мислення. Сутність людини полягає у здатності до розуміння розумного розумним. Тому філософію Гегель визначає як самосвідомість людиною своєї сутності. Ідеал людини для Гегеля - розумовий людина, пізнає дійсність за допомогою понять і категорій.

В «Енциклопедії філософських наук» Гегель виділяє три області філософського знання, позначені їм в суворій послідовності: 1) логіка, 2) філософія природи, 3) філософія духу. До філософії духу (субєктивного, обєктивного, абсолютного) Гегель відносить комплекс філософських дисциплін про державу і право, мораль і моральність, про всесвітньої історії, про мистецтво, релігії і самої філософії. Таким чином, гегелівська філософська система універсальна, вона охоплює дійсність у всьому її різноманітті, охоплює світ людської культури, є самосвідомістю культури.

У XX в. філософи здебільшого відмовилися від ідеї створення універсальних філософських систем. Однак традиційні філософські проблеми і досвід їх осмислення в минулому не відкидається, а навпаки активно, творчо і не догматично використовується в контексті розуміння і пояснення сучасних соціокультурних трансформацій.

Реальний процес виникнення, розвитку і зміни філософських ідей вивчає особливий розділ філософії – історія філософії. Великий німецький філософ Гегель був першим, хто, за словами Маркса, «вперше збагнув історію філософії в цілому». Кожному видатному філософові і кожній його ідеї він знайшов своє, чітко визначене місце. За кожним з них – епоха, діалектично співвіднесена із загальним світовим ходом історії. Філософія, згідно Гегелю, є «епоха, схоплена в думці». Історія філософії – це історія самосвідомості людської культури, тобто, кінець кінцем, сама світова історія, але не в емпіричному, а в сутнісному виразі. Проте при всій діалектичності міркувань Гегеля, в його поглядах на історичний процес (а отже, і на процес історико-філософський) бере гору його фаталістичне тлумачення. Гегель недооцінює чинник невизначеності, альтернативності, багатоваріантності людської історії. Історичний розвиток він осмислює як лінійний процес безперервного і неухильного сходження розуму. Лінійну, безальтернативну концепцію історії німецький філософ переніс і на свою концепцію історії філософії.

Насправді будь-який творчий процес завжди є відкритим для майбутнього, завжди не завершений, містить в собі не одне, а безліч можливих продовжень, він є варіативним і багатоликим. Саме різноманітність філософських ідей, способів їх постановки і рішення поставили перед історико-філософською наукою завдання типологізації філософських учень, включаючи і питання про критерії такої типологізації. Подібні критерії можуть бути висунуті за декількома підставами.

1. за змістовною підставою філософські вчення підрозділяються в:

1) онтологічному аспектіна матеріалістичні, ідеалістичні і дуалістичні;

2) гносеологічному аспектіна скептично-агностичні і пізнавально-оптимістичні;

3) методологічному аспектіна діалектичні і метафізичні;

2. за часовою, хронологічноюпідставою у філософії можна виділити наступні її історичні етапи:

1) філософія найдавніших цивілізацій;

2) філософія середньовіччя;

3) філософія епохи Відродження і нового часу;

4) філософія новітньої епохи;

3. за просторово-регіональноюпідставою виділяють:

1. східну філософію;

2. західну філософію;

4. за відношенням до релігіїфілософію підрозділяють на:

1)атеїстичну;

2)релігійну;

5. за відношенням до наукифілософію підрозділяють на:

1. сцієнтистську;

2. антисцієнтистську;

6. за відношенням до реальної соціальної дійсностіу філософії виділяють:

практично-діяльний тип;

умоглядно-спекулятивний тип.

Кожен з вказаних типів філософії у свою чергу може бути підрозділений на підтипи, види, форми і так далі. Використання комплексного критерію типологізації філософії (коли різні підстави її розчленовування «перемішуються») породжує неймовірну різноманітність проявів філософської думки. Таким чином, оскільки єдиних критеріїв аналізу історії філософії не існує, кожен фахівець використовує свій підхід до рішення цієї задачі. У викладі наступної теми буде застосовано найбільш поширений в навчальних посібниках для студентів підхід до історико-філософського дослідження –просторово-часовий.

Історія філософії як наука й принципи її періодизації.Філософію можна краще зрозуміти, якщо вивчити її історію. Розглядаючи питання про періодизацію історії філософії, слід звернути увагу на принципи її періодизації, основу яких становить розуміння того, що єдиний історико-філософський процес водночас поєднує в собі різноманітні вчення, школи, напрями, відмінність між якими визначається такими основними чинниками:

ступінь розвитку продуктивних сил, зрілість суспільних відносин;

ступінь розвитку загальної культури і науки;

світоглядні умови й філософські джерела.

Вивчаючи історію філософії, звертаємо увагу на те, що її періодизація в цілому збігається з періодизацією загальної історії, але кожний історичний тип філософії не є прямим відображенням іс­торії, історичного періоду, а виступає результатом її осмислення, в якому значну роль відіграють попередні філософські вчення. Кожний історичний етап у розвитку філософії має свої особливості і ці особливості випливають з вирішення головних проблем, які постають перед філософами того чи іншого періоду, а саме: проблеми буття, пізнання, людини, її місця і ролі в суспільному житті, чому і як розвиваються суспільство, природа, ставлення до природи тощо.

Такий проблемний аналіз якраз і допоможе визначити історичні типи та своєрідність філософської думки різних народів у різні періоди історії.

Історичні типи філософії такі:

1. Філософія Стародавнього Сходу. Філософія античності.

2. Філософія Середньовіччя. Філософія Відродження.

3. Філософія Нового часу та Просвітництва.

4. Класична німецька філософія.

5. Сучасна світова філософія (позитивізм, екзистенціалізм, психоаналіз, марксизм та ін.).

6. Філософська думка в Україні.

У стародавній Індії перші філософські погляди склалися в Ведичну епоху (1500-600 рр. до н.е.) на її останній стадії і викладені в Упанішадах. Перші філософські системи розділялися на дві групи: 1) брахманізм – релігійно-філософське вчення, що включає шість шкіл: веданта (її часто ототожнюють з самим брахманізмом), мімансу, вайшешика, ньяя, санкхья, йога,і 2) опозиційна брахманізму матеріалістична школа локаята-чарвака.

Загальними для всіх шкіл брахманізму ідеями, що носять об'єктивно-ідеалістичний характер і викладеними переважно у веданті, є: вищою реальністю і основою єдності буття виступає абсолют – брахман; тотожність брахмана з суб'єктом – атманом (індивідуальною душею), що пізнає його, досягається в процесі пізнання і веде до звільнення; досягнення дійсного знання припускає наступні умови: усвідомлення відмінностей між вічним і кінцевим буттям, відмова від якої-небудь матеріальної нагороди за життя і після смерті, володіння шістьма засобами: спокоєм духу, помірністю, відчуженістю, терпінням, зосередженістю, вірою.

У ряді учень брахманізму були свої оригінальні ідеї.

Так, мімансу і вайшешика вважали, що в основі різноманіття речей знаходиться субстанція(«основа всіх якостей»), що існує в дев'яти модифікаціях: п'яти матеріальних (земля, вода, повітря, вогонь, ефір) і чотирьох нематеріальних (душа-атман, розум, простір, час). Світ складається з атомів (вчення про атоми будується на основі математичної теорії про «нескінченно мале»), його рушійною силою виступає брахман, що діє відповідно до закону карми(закон відплати за здійсненні раніше вчинки). Душа-атман – вічна субстанція, пов'язана з тілом, але така, що не вмирає з ним.

Санкхья вважала, що в світі існують дві самостійні основи: пракрити– субстратна першопричина світу об'єктів і пуруша – дух, свідомість. Всесвіт виник завдяки впливу пуруші на пракрити.

Цікаві ідеї міманси і ньяї у сфері гносеології. Так, мімансу стверджувала, що в основі пізнання лежать відчуття (сенсуалізм), а мислення нерозривно пов'язане з мовою. Школа ньяї вважала об'єктивну реальність незалежною від суб'єкта пізнання.

Йога розробляла проблему співвідношення душі і тіла, вбачаючи суть цього співвідношення в нескінченному самовдосконаленні душі і тіла через занурення людини в свій внутрішній світ шляхом безпосереднього бачення і переживання. Була розроблена техніка споглядального роздуму (медитації).

У опозиції школам брахманізму виступала філософія локаята – чарвака, що стверджувала: те, що не сприймається відчуттями, в принципі не існує (сенсуалізм). Звідси немає брахмана і атмана, раю і пекла, закону карми. Все в світі утворюється з чотирьох елементів: землі, води, повітря і вогню, зокрема життя і свідомість. Добро і зло – ілюзія, реальні тільки страждання і насолода; мета людського життя – насолода (гедонізм).

Оригінальні філософські ідеї суб'єктивно-ідеалістичного плану містилися в двох індійських релігіях – джайнізмі і буддизмі, що виникли в VI-V ст. до н.е. В обох цих вченнях центр філософствування – особа.

Джайнізм вважав, що в світі існують дві реальності: джива (душа, живе) і аджива (матеріальне, неживе). Джива, сполучена з адживою, – недосконала, джива сама по собі – досконала (стан нірвани –повне занурення у свій духовний світ).

Буддизм затверджує єдність особи і світу, відкидає протилежність суб'єкта і об'єкта, духу і матерії. Творчою основою, причиною буття є психічна активність особи. Звідси Бог іманентний (внутрішньо властивий) людині і не є творцем і рятівником. У буддизмі усувається відмінність між чуттєвою і розумовою формами пізнання в процесі практики (що розуміється як медитація). Вважаючи особу абсолютною цінністю, буддизм є асоціальним. Етичний ідеал – абсолютне неспричинення шкоди довкіллю.

У Китаї якнайдавнішими зразками філософії є даосизм і конфуціанство, що виникли в VI ст. до н.е.

Засновником даосизму – філософського вчення наївно-матеріалістичного характеру з елементами діалектики – є Лао-цзи, найбільшим представником – Чжуан-цзи. Центральна ідея вчення – дао (загальний шлях) – природний загальний закон виникнення, розвитку і зникнення Всесвіту. Звідси витікає принцип слідування дао, тобто поведінки, що узгоджується в мікрокосмосі з дао (природою) людини, а в макрокосмосі – з дао Всесвіту. Повна свобода і щастя можливі, якщо надати все природному перебігу (невтручання в природні, суспільні, людські справи).

Представник даосизму Ян Чжу говорив, що життя – це буття, а смерть – небуття. Мета життя людини – чуттєва насолода (гедонізм), яка і є тотожною щастю. Ван Чун, творчість якого завершує якнайдавніший етап даосизму, вважав Небо і Землю частками єдиного нескінченного всесвіту. Єдиною субстанцією всього сущого вважав ци. Речовина і рух нерозривно пов'язані, джерело всякого руху – в самій об'єктивній реальності. Життя і людина з'явилися на основі природної закономірності. Душі поза тілом не існує.

Друге найважливіше вчення стародавнього Китаю, створене Кун-цзи (Конфуцій), строго кажучи, не є філософським; це етико-політичне вчення, в центрі якого етична природа людини, життя сім'ї і управління державою. Основоположна ідея – жень– закон ідеальних відносин між людьми за принципом: «Чого не бажаєш собі, того не роби іншим». На цій основі Конфуцій створив політичне вчення, згідно якому в державі має бути чітке розподілення обов'язків між всіма членами суспільства.

Після смерті Конфуція його вчення розділилося на ряд шкіл, серед яких головними є: ідеалістична Мен-цзи і матеріалістична Сюнь-цзи. Мен-цзи вважав, що людинолюбство (жень) і справедливість (і) є основою гуманного управління державою, в якій головна роль відводилася народу. Поставивши питання про співвідношення матеріальної і духовної основ, Мен-цзи віддавав пріоритет волі. Сюнь-цзи привніс в конфуціанство деякі ідеї даосизму, зокрема, про першоматерію, що виступає в двох формах: іньі ян (чоловіча і жіноча основа). Світ розвивається за природними законами, що можуть бути пізнані. Від людини залежать умови її життя. Людина від природи зла, але виховання і закон повинні зробити її добродійною і культурною. Головний принцип управління країною – справедливі накази і любов до народу.

Старогрецька філософія– сукупність учень, що існували з VI ст. до н.е. (творчість Мілетськоїшколи) формально до VI ст. н.е. (до декрету римського імператора Юстиніана про закриття філософських шкіл в Афінах в 529 р.). а фактично до II ст. до н.е.

Фундаментальна загальна риса старогрецької філософії – космоцентризм – об'єднання в єдиному космічному Універсумі природи, людини і богів. Для греків природа – головний абсолют, боги – не творці природи, а частина її. Людина пов'язана з природою, але живе не тільки за природою, але і розумом. Людина поважає богів, але живе не за їх вказівкою, а за встановленими в місті-полісі законами.

З космоцентризму виникають два напрями філософствування: натурфілософське і антропологічне. Для натурфілософів (Мілетська школа, Піфагор і його школи, Геракліт, Парменід, Емпедокл, Анаксагор, Демокріт та ін.) фізика(вчення про природу) і метафізика (вчення про надприродні основи буття) були невіддільними. Для антропологічної лінії (Сократ, Демокріт, епікурейці, софісти, кініки, стоїки та ін.) центр філософствування – людина (особа, бог, держава, роль мудреця в політиці), звідси – інтерес до гносеології і етики.

У IV ст. до н.е. Стародавня Греція вступила в епоху еллінізму, що знаменує крах полісних ідеалів і обґрунтування нових моделей космосу. Основний перебіг цієї епохи – епікуреїзм, софізм, кінізм, стоїцизм, скептицизм – обґрунтовують не цивільну активність і чесноту, а особистий порятунок, незворушність душі, пізнавальний песимізм. Основні філософські розробки цього періоду – односторонньо інтерпретовані етика (досягнення атараксії – незворушності), гносеологія (скептицизм), діалектика (що розуміється як мистецтво суперечки).

Філософи Мілетської школи – Фалес,Анаксимандр, Анаксимен (все – VI ст. до н.е.) – розробляли ідею першосутності – природного початку, єдиної основи всіх речей і, подолавши міфологічну свідомість, вперше знайшли цей початок не в богах, а в натуральних природних явищах: воді (Фалес), апейроні (Анаксимандр) і повітрі (Анаксимен). На перший план ними висувається проблема космічної гармонії, якою повинна відповідати і гармонія людського життя.

Опонентом матеріалізму Мілетської школи виступив Піфагор, а також його послідовники – піфагорійці. Основні філософські ідеї цього напряму наступні: вчення про безсмертя душі (псюхе), про перетворення душі (реінкарнація) у поєднанні з пам'яттю предків (анамнесис), про спорідненість всіх живих істот, вимога очищення (катарсис) як вища етична мета, що досягається для тіла через вегетаріанство, для душі – через пізнання музично-числової структури космосу. Математичний характер філософії Піфагора виявився в онтологічному розумінні числа, його ідеалізації і субстанціалізації. Народженню чуттєвих тіл, по Піфагору, передує послідовність геометричних абстракцій «крапка – лінія – площина».

Геракліт з Ефеса (VI-V ст. до н.е.), продовжуючи матеріалістичну лінію мілетців, вважав першосутністю вогонь. Світ існує в єдності, боротьбі і взаємопереходах протилежностей, що Геракліт називав вічним загальним Логосом– єдиним для всього сущого законом. В процесі усвідомлення природних явищ людина має всі можливості погоджувати свій людський суб'єктивний логос(пізнання) з об'єктивним загальним Логосом. Для Геракліта останній – єдність руху і спокою (плинна ріка, змінюючись, покоїться).

З цієї ідеї Геракліта походять дві тенденції: абсолютизації руху і абсолютизації спокою. Представником першої виступив Кратіл (V ст. до н.е.), який з позиції абсолютного релятивізму стверджував, що нічого постійного, стабільного, стійкого в світі не існує. Представниками другої виступили елеати (Ксенофан, Парменід, Зенон), що сконцентрували увагу на стійкості, незмінності сущого.

Так, у вченні Парменіда (VI-V ст. до н.е.) прагнення до останніх стало своєрідною відповіддю філософії на потребу епохи в запобіганні хаосу, в забезпеченні світу стабільністю і надійністю. Парменід ввів у філософію поняття і проблему буття. Останнє – це те, що є за світом чуттєвих речей, і це є думка, Логос; вона єдина і абсолютна; вона є вся можлива повнота досконалості; вона вічна, незнищенна, нерухома; вона позбавлена чуттєвих якостей, а тому її можна осягнути тільки думкою, розумом. Буття є думкою не людини, а Логосом – космічним розумом, через який розкривається зміст світу для людини безпосередньо, а саме: без допомоги рефлексії і логічних операцій людського розуму – інтуїтивно. Вирішення проблеми буття Парменідом відкрило можливості для метафізики, тобто вчення, в якому люди намагаються говорити не тільки про матеріальне, але і про нематеріальне буття, що не залежить ні від людини, ні від людства, шукати останні ідеальні причини природної суті і, врешті-решт, всього сущого.

Ідею Парменіда про те, що в світі не буває виникнення і загибелі підтримав Емпедокл (V ст. до н.е.). Примарне виникнення і зникнення речей він пояснював змішанням первинних елементів (землі, води, повітря, вогню) і розпадом цієї суміші. У пізнанні Емпедокл віддавав пріоритет розуму (раціоналізм). Висунув принцип дійсного пізнання: «Подібне пізнається подібним».

Анаксагор (V ст. до н.е.) говорив, що ніщо не зароджується і не руйнується, а є скупченням і виділенням раніше існуючих речей. Не було акту творіння, а було і є тільки упорядкування. Елементи, що поєднуються або відділяються, він називав насінням, або гомеомеріями (щось подібне сучасним хімічним елементам). На відміну від Фалеса і Парменіда він вважав, що світ не єдиний, а багатообразний. Сила, що упорядковує з незліченної безлічі частин – зародків всеосяжну гармонійну систему, є Розум-Нус («Всі речі були упереміш, потім прийшов Розум і все упорядкував»). Анаксагор розрізняв матеріальну і нематеріальну основу сущого і визначав останню по аналогії з розумним духом людини. Ввівши поняття універсального початку, він не називав його деміургом (творцем) або Логосом (законом), а вважав виключно причинно-силовим початком – світовим двигуном.

Новим кроком в розвитку матеріалістичної натурфілософії і вчення про буття став атомізм: його основоположник – Левкіпп (V ст. до н.е.), найбільший теоретик – Демокріт (V-IV ст. до н.е.), видатні послідовники: у Греції – Епікур (IV-III ст. до н.е.) і в Римі – Лукреций Кар (I ст. до н.е.).

Левкіпп і Демокріт розділяли буття (атоми) і небуття(порожнечу). Атоми– найдрібніші, невидимі, неподільні частинки, що рухаються в порожнечі, підкоряючись внутрішньому природному закону. Поєднання атомів, по Демокріту, породжує все різноманіття речей в природі, людських душ і навіть богів («абсолютний матеріалізм»). Таким чином, Демокріт перший в історії філософії подолав зіставлення матерії і духу, затверджуючи єдину універсальну природу матерії і мислення. Тому з його ім'ям пов'язується зародження матеріалізму як власне філософської доктрини. Епікур доповнив вчення Демокріту ідеєю спонтанного, довільного відхилення атомів від траєкторії руху, що задається космічною доцільністю.

Критиком парменідівского вчення про буття виступив основоположник антропологічної лінії в старогрецькій філософії Сократ (V ст. до н.е.). На противагу абсолютизації космічного розуму, думки, Сократ основними об'єктами філософствування робить: індивідуальне Я людини, її спосіб життя (раціональна етика), процедуру пізнання (проходження людським розумом з його нормами і правилами логічної аргументації від незнання до істини) і самопізнання (знаменита теза Сократа: «пізнай самого себе»), діалектику як мистецтво діалогу, суперечки. Для нього вища реальність – не абсолют, буття, Логос, а суб'єктивна свідомість, людський розум, що розуміється як самостійна реальність, проте спирається на об'єктивні, загальнообов'язкові гносеологічні і етичні норми, які, у свою чергу, пояснюються непорушністю, стійкістю і обов'язковістю космічного порядку (телеологія).

Родоначальником послідовної філософської системи ідеалізмувиступив учень СократаПлатон (V-IV ст. до н.е.). Оскільки відправними точками філософії Платона виступали достатньо різнопланові вчення Піфагора і піфагорійців, Парменіда і Сократа, її не можна однозначно позначити як об'єктивно-ідеалістичну, в ній є елементи і суб'єктивного ідеалізму і дуалізму.

Критикуючи Парменіда, Платон говорить, що разом з буттяміснує і небуття (як інобуття) – світ чуттєво сприйманих речей. Він представляє співвідношення між надприродним (буттям) і природним (інобуттям) як співвідношення між буттям і становленням, зразком і подібністю, вічністю і часом, ідеєю (ейдосом) і тілом. У платонівському розумінні буття є єдність рівно необхідних основ – ідеї і матерії (дуалізм). Проте ідея є активною основою – деміургом (творцем), що творить з наявного матеріалу (пасивної, інертної матерії) за певним зразком (ідеї, ейдосу) подібне (чуттєве сприйняття природних речей). Непослідовність об'єктивного ідеалізму у Платона виявилася в тому, що світ ідей (названий ним божественним царством) формується шляхом абстрагування ідей від розуму конкретних людей (суб'єктивний ідеалізм). На його думку, безсмертна душа людини періодично знаходиться то в світі ідей, то в тілесній оболонці людини.

Аналізуючи процес пізнання, Платон говорив, що своїми відчуттями ми пізнаємо тільки інобуття (світ природних речей) і отримуємо в результаті погляди (недостовірні, часто суб'єктивні уявлення); розумом же ми пізнаємо буття духовної суті і отримуємо в результаті достовірне знання. Надбання останнього відбувається шляхом згадки душею світу ідей, в якому вона перебувала до втілення в людське тіло (інтуїтивізм).