Зона мішаних лісів.

Ця зона знаходиться на півночі в межах південної частини Поліської низовини, займає близько 20 % території України і простягається зі сходу на захід більш як на 550 км, з півночі на південь — на 150-200 км. В названу зону входять частина Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської областей, а також відносно невеликі території Львівської, Рівненської, Тернопільської і Хмельницької областей. Південна межа Полісся проходить по лінії Устилуг — Рівне — Шепетівка — Житомир — Київ і далі на північний схід.

Зона характеризується низовинним, рівнинним рельєфом, значною зволоженістю земель та наявністю заболочених масивів і боліт, відносно великими запасами водних ресурсів, у тому числі і ресурсів прісних поверхневих і підземних вод. Середньорічна кількість опадів становить 600-700 мм, більша частина з них випадає влітку. Полісся, особливо західне, — одне з найбільш зволожених територій України. Саме у його межахсконцентрований основний обсяг робіт з осушувальної меліорації. Пере­важають дерново-підзолисті та болотяні грунти. Відносно великою є лісистість.

Полісся — найбільший нагромаджувач прісної води в Україні. Є ряд прісних озер, у тому числі великих. Пози­тивний баланс вологи сприяє тому, що більша частина поверхневих вод надходить у систему Дніпра та вико­ристовується для потреб виробництва і населення цент­ральних і південних вододефіцитних районів України. Охорона водних ресурсів набуває тут першочергового значення. Тому дуже важливо не допустити переосушення меліорованих земель Полісся.

Провідне місце у структурі земельних угідь належить орним землям (близько 40 %). Далі йдуть ліси та чагарники (30 %) сіножаті і пасовища (20 %), болота (2 %). Зона мішаних лісів — важливий район сільськогосподарського виробництва.

За внутрішньотериторіальними відмінностями природних умов та ресурсів зону змішаних лісів поділяють на ряд фізико-географічних областей: Західноукраїнське, Жито­мирське, Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське Полісся. Найбільш загальні ознаки, за якими розрізняють названі області, полягають у тому, що із заходу на схід зменшується кількість опадів, абсолютна відносна вологість повітря і грунтів, знижується заболоченість території, лісистість, зростає континентальність клімату, падає питома вага лук та пасовищ, збільшуються площі орних земель.

Лісостепова зона.

Розташована в центральній частині України і простягається з південного заходу на північний схід від Прикарпаття до кордону з Російською Федерацією на 1100 км, а з півночі на південь — від 150 км на заході до 300-350 км у центральній та південній частинах, її площа становить близько 35 % усієї території України.

Південна межа зони починається на заході у районі Котовська і далі на сході проходить приблизно через Первомайськ, Кіровоград, Кременчук, Красноград та Волчанськ. До її складу входять північна та центральна території Львівської та південна частина Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей, Черкаська, північна частина Миколаївської і Кіровоградської областей, Полтавська і Харківська (крім південно-східних районів) області.

Характерною особливістю Лісостепової зони є поєднання у ній лісових та степових ландшафтів. У північній частині зони здебільшого переважають фізико-географічні комплекси, типові для Полісся, у південній — типові для степу. В орографічному плані височини чергуються з низовинами при переважанні височин. Головними з них є Придніпровська та відроги Середньоруської. Тут розташована значна за площею Придніпровська низовина. Кліматичний режим зони характеризується збільшенням континентальності у східному напрямку. У засушливих південних та південно-східних районах Лісостепу ведеться зрошувальна меліорація. Ґрунтовий покрив досить різноманітний і представлений різновидами чорноземів та сірих лісових грунтів; у південній та південно-східній частинах зустрічаються різновиди солончакових та солонцюватих грунтів. Типове явище зони — водна ерозія, що найбільш впливає на окраїнні території височин.

Лісостепова зона характеризується високою господарською освоєністю, досить інтенсивним розвитком землеробства і тваринництва. Переважають орні землі (близько 70 % усієї площі). Тут зустрічаються заліснені території, сільськогосподарські (вирощування цукрових буряків, озимої пшениці, кукурудзи, просапних та ін. Лісостеп — район інтенсивного тваринництва, товарного овочівництва та садівництва. Лісостепова зона, де відсутні кліматичні контрасти і яка характеризується виключно сприятливими умовами для життя і трудової діяльності, родючими грунтами і достат­ньою водозабезпеченістю, має великі перспективи госпо­дарського розвитку.

Степова зона.

Ця зона займає, порівняно з іншими фізико-географічними зонами України, найбільш значну територію — 40 % усієї її площі. Простягається з південного заходу на північний схід майже на 1100 км, з півночі на південь — від 80-120 км на південному заході до 500 км у центральній її частині й до 350-400 км на північному сході. До Степової зони входять повністю або частково території десяти областей: Одеської, Миколаївської. Херсонської, Запоріжської, Кіровоградської, Полтавської, Харківської, Донецької та Луганської, і Криму. У степовій зоні знаходяться Причорноморська. Приазовська, Північно-Кримська низовини і відносно невеликі височини: При­азовська, південно-східні відроги Волино-Подільської, Придніпровської, а також Донецький кряж.

Південне положення Степу впливає на тепловий режим і, як наслідок, на тривалість вегетації. Зона характе­ризується найвищими в Україні температурами й тривалим вегетаційним періодом. Тут випадає найменше опадів (300-500 мм на рік). У той же час випаровуваність вологи висока і становить 450-1000 мм на рік. Отже, тут формується значний дефіцит вологи, який найбільш гостро відчувається під час інтенсивної вегетації рослин. Часті посухи, суховії бувають практично щорічно, особливо у східній частині. У Степовій зоні слабо розвинута річкова мережа, спос­терігається відносно висока мінералізація підґрунтових вод, зустрічаються, особливо на півдні, різновиди засолених грунтів. В умовах дефіциту вологи на півночі Степу сфор­мувалися переважно середньо- та малогумусні чорноземи, у південних районах — каштанові ґрунти. Степ — головний в Україні регіон зрошувальної та хімічної (гіпсування солонцюватих ґрунтів) меліорації. Лісові ресурси зони невеликі: ліси тут займають лише близько 3 % загальної площі з переважанням полезахисних лісових насаджень. Степова зона характеризується найбільшою в Україні розораністю земель (близько 80 % території).Степові ділянки у природному стані збереглися лише у заповідниках .і частково — на схилах балок. Раніше український цілинний степ являв собою суцільний трав’яний покрив, що складався з різнотрав’я, типчаку, ковили, полину. Зараз степові райони — це великий землеробський регіон, що спеціалізується на вирощуванні зернових культур, особливо озимої пшениці, кукурудзи, соняшника, овочево-баштанних культур, фруктів та винограду. Природні умови і ресурси Степової зони неоднорідні. В її складі виділяють цілий ряд невеликих фізико-геогра­фічних регіонів, що поєднуються, в свою чергу, у терито­ріальні спільності більш високого таксономічного рангу. Найбільш суттєві відмінності існують між південною та північною частинами Степу, що дає змогу виділити в його межах Північну і Південну степові підзони.

Північностепова підзона є фактично перехідною між Лісостепом і Степом. Переважають різновиди родючих чорноземів звичайних південних. Підзона характеризується більшою зволоженістю грунтів і повітря, яка зростає у західному напрямку. Пов’язана вона переважно з південною частиною Волино-Подільської та Придніпровської височин, Придніпровською низовиною, Донецькою височиною, південною частиною Середньоруської височини.

Південностепова зона знаходиться на крайньому півдні — в межах південної частини Причорноморської та Приазовської низовин. Переважають темно-каштанові грунти, значною мірою засолені. Випадає незначна кількість опадів (300-420 мм на рік).

В південній частині України, на північному і західному узбережжі Азовського, а також на півночі Чорного моря значного розповсюдження отримали так звані коси — вузькі прибережні смуги суші, що врізуються у водний басейн, часто на значну (понад 100 км) відстань. Вони здебільшого складаються з піщаних відкладів, перемішаних з галькою і гравієм; в основному використовуються для рекреаційних природокористування, також як природоохоронні території. Найпротяжнішою на Азовському морі є коса Арабатська стрілка (довжина 115 км, ширина 220 м — 7 км), Федотова коса (45 км, 2 км), Бирючий острів (25 км, 5 км), Обитічна коса (ЗО км, 7 км), Бердянська коса (23 км, до 15 км), Білосарайська коса (14км, близько 10 км); на Чорному морі — Тендрівська коса (65 км, до 2 км) та ін. Коси переважно невисоко (на 2-3 м) піднімаються над поверхнею води, піддаються постійному її впливу.

Від півдня центральної „материкової” України відходить рівнинно-степовий на півночі Кримський півострів. Північна його частина вузька (5-25 км); простягається з півночі на південь до 30 км у вигляді плоскорівнинного низького (2-15 м) Перекопського перешийка. Через цей перешийок у Крим проходять транспортні артерії (залізнична і автомобільна дороги, Північно-Кримський канал). Тут переважає південностепова і напівпустельна рослинність, у понижених місцях зустрічаються солончаки. Унікальними є відомі Перекопські солоні озера, що розміщені в Криму на південний схід від Перекопського перешийка. Солоність ропи в цих озерах дуже висока і становить 120-320 %₀, причому влітку вона майже вдвоє вища, ніж зимою. Тут розміщені Айгульське (2,8 км²), Красне (24,4 км²), Кияцьке (12,5 км²), Кирлеуцьке (28,8 км²), Старе (12,2 км²) та інші озера. Цінним їх мінерально-сировинним ресурсом є самосадна сіль, видобуток якої інтенсивно відбувався ще з княжих часів. Валки чумаків впродовж багатьох століть розвозили з Криму сіль по всій центральній і східній Україні після освоєння великих покладів кам’яної солі в Донбасі та інтенсифікації солевиробництва в Передкарпатті.

Найбільші запаси солі має найсолоніше Айгульське озеро (товщина шару солі становить 10-15 м; солоність ропи в літній час сягає близько 320 %₀; видобуток магнезійових солей і брому як сировини для хімічної промисловості відбувається в Красному озері; відгороджена частина Старого озера використовується для складування промислових відходів Північнокримського (Красноперекопського) хімічного вузла, що значно погіршує і так напружену екологічну ситуацію регіону.

В Криму солоні озера є в східній (Керченський півострів) і в західній (озера Донузлав, Сасик та ін.) його частинах. При цьому слід наголосити, що саме Крим є головним в Україні районом поширення солоних озер (крім Криму солоні озера — лимани зустрічаються на заході Причорноморської низовини).