Лекція 10. Фізико-географічне районування

Фізико-географічне районування є певною мірою синтетичним, інтегральним, узагальнюючим районуванням територіальних особливостей природно-географічних явищ і процесів, характерних для окремих складових „галузевих” фізико-географічних компонентів. Отже, в основі фізико-географічного районування лежить геоло­гічне, геоморфологічне, кліматичне, гідрологічне, ґрунтоверайонування, районування рослинного і тваринного світу, районування рекреаційних ресурсів і т. д. Оскільки районування кожної із складових природно-географічного середовища територіальне не збігається в силу об'єктивних причин, (кожен з цих „галузевих” районів формується підвпливом різних і в основному неспівставних у просторовомувідношенні чинників) інтегральне фізико-географічне районування проводиться не за лінійною, а за смуговою ознакою кордонів. Отже, інтегральним фізико-географічнимрайонам властиві не вузьколінійні, а більш широкі смугові межі, які врешті-решт об’єктивно відображають поступовий „плавний” перехід фізико-географічних компонентів одного району до відповідних фізико-географічних компонентів другого району. Це положення є принципово-важливим. Воно стосується ознак кордонів між фізико-географічними регіонами практично всіх таксономічних рівнів. Лише в тих випадках, коли багато „галузевих” фізико-географічних ланок просторово збігається (наприклад, коли межа проходить береговою лінією морів), є підстави говорити не про смуговий, а про лінійний характер фізико-географічних кордонів.

Важливого значення набуває виявлення тих чинників, які мають базовий вплив на інтенсивність фізико-географічних процесів, їх територіальну особливість.

Інтенсивна і тісна взаємопов’язаність між окремими фізико-географічними компонентами утворює на певних етапах геологічного розвитку більш-менш стійкі комплекси в тих чи інших регіонах. До них, наприклад, можна віднести біокомплекси, рекреаційні комплекси і т.д., кожен з яких характеризується своєю індивідуальною структурою фізико-географічних елементів, інтенсивністю і цілеспрямо­ваністю зв’язків, перспективністю тощо. В результаті дії названих базових чинників, прояв яких характеризується певними просторовими особливостями, фізико-географічні комплекси також мають свої індивідуальні територіальні ознаки.

Вплив базових фізико-географічних чинників характеризується зональним характером. Зональність — один з найваж­ливіших просторових проявів фізико-географічних явищ і процесів на макрорівні (на цьому ж рівні азональність, як уже зазначалося, властива лише для ендогенних проявів і структур, геологічних утворень і процесів тощо, зокрема для вулканізму і сейсмічної діяльності, різних висот певних геологічних структур). Саме принцип зональності покла­дено в основу макро-фізико-географічного районування — виділення поясів, зон, під поясів, підзон.

Для більш детального вияснення територіальних особли­востей фізико-географічного районування на макрорівні, саме для якого властива найбільш чітко виражена відмін­ність фізико-географічних компонентів, розглянемо питання зональності, яка є основою зміни більшості компонентів, що визначають просторову специфіку вказаного районування. В географічній літературі виділяються широтні і верти­кальні зони, які, як відомо, мають багато спільних рис, а також суттєві, принципові відмінності. Причому слід однозначно наголосити на значний вплив тих явищ і процесів, які відбуваються в межах широтних фізико-географічних зон. на аналогічний зв’язок і подібність явищ, властивих вертикальним фізико-географічним зонам..

Спільними для широтної і вертикальної зональності є сувора послідовність зміни зон від більш теплих до більш холодних, чи навпаки. Відомо, що при переміщенні від теплих до більш холодних місць як у широтному, так і у вертикальному (висотному) напрямку степова зона зміню­ється лісостеповою, лісостепова — лісовою, лісова — зонами лісотундри і тундри і т.д. Крім температурної складової послідовно змінюються інші компоненти клімату, а також рослинність, грунти і т.д.

Причиною такої (від тепла до холоду, чи навпаки) спрямо­ваності фізико-географічного процесу, що врешті-решт призводить до зміни як широтних, так і вертикальних природно-географічних зон, є в обох випадках диференціація теплових режимів — для північної півкулі, наприклад, зниження температури з півдня на північ, тобто від теплих до більш холодних місць (зміна широтної зональності), для певних височин (чи гір) — від більш теплих нижніх регіонів до холодніших місць, розміщених вище. В обох випадках зміни фізико-географічних зон (з півдня на північ — при широтній зональності, і з нижніх до верхніх — при вертикальній зональності) призводять до збереження єдиної послідовності в їх територіальній диференціації. При цьому варто наголосити на принципових відмінностях широтної і вертикальної зональності. Широтна зональність є повнішою, ніж вертикальна. Найбільший набір природно-географічних вертикальних зон спостерігається поблизу екватора. Тут число вказаних зон у високих гірських масивах є повним, тобто таким, як і при широтній зональності в межах усієї півкулі. В більш північних районах число вертикальних зон скорочується і дорівнює тій їх кількості, яка налічується в широтних зонах від місця конкретного гірського масиву до Північного полюсу (в північній півкулі). Але це має місце лише за умов, коли гірський регіон буде достатньо високий для того, щоб у його межах зосереджувався повний спектр вертикальних зон (таких, як від підніжжя даного гірського масиву до Північного полюсу).

Говорячи про природні зони, які, як відомо, найбільш чітко виділяються лише їм властивими компонентами природ­ного середовища, слід зазначити, що межі як широтних, так і межі вертикальних зон не характеризуються прямолінійним простяганням. Вони піддаються відповідним територіальним корективам під дією особливостей рельєфу і складу верхніх літогенних порід, віддаленостей від океанів, зміни атмос­ферного тиску і напрямку вітрів, просторових особливостей ґрунтового покриву і т.д. і т.п. Словом, у межах широтних і вертикальних зон відбуваються територіальні зміни як зонального, так і азонального характеру. Зокрема, зональний характер властивий підзонам (наприклад, Правобережно-Дніпровській північно-степовій підзоні), а також складовим частинам таких найвищих зональних комплексів, як пояси, що одержали назву підпояси.

Природно-географічні регіони нижчого таксономічного рівня (країни, провінції, області, райони, урочища) мають азональний характер і в їх формуванні відіграють вирі­шальну роль такі складові елементи фізико-географічного середовища, яким властивий азональний характер свого прояву (геологічна будова, рельєф, клімат і т.п.).

В Україні азональні зміни природно-географічних процесів і відповідно зміни фізико-географічних регіонів в основному відбуваються із заходу на схід з певними відхи­леннями в ту чи іншу сторону, що зумовлено напрямком дії фізико-географічних компонентів. Причому напрямки впливу цих компонентів бувають як постійними, так і змінними. Взаємозв’язок і взаємообумовленість даних компонентів, інтенсивність їх прояву, частота і територіальні особливості змін тощо призводять до формування масштабів і просторової специфіки азональних фізико-географічних регіонів різних таксономічних рангів, покомпонентної особливості фізико-географічних складових районоутво-рюючих процесів.

В Україні в середині 60-х років проведено досить детальне фізико-географічне районування із залученням широкого кола спеціалістів багатьох регіонів; ними дана коротка характеристика всіх виділених зон, підзон, країн, провінцій, областей, підобластей і районів. Тим часом нові результати досліджень зумовлюють необхідність внесення певних коректив у раніше проведене фізико-географічне районування, його вдосконалення.

Удосконалена схема фізико-географічного районування України. Продовжуючи дослідження з ландшафтознавства і фізико-географічного районування, зокрема з проблем ландшафтного різноманіття, систематики і класифікації природно-територіальних комплексів та підготовки карт для Національного атласу України, П.Г. Шищенко, О.М. Маринич та ін. розробили нову уточнену схему і карту фізико-географічного районування. При цьому враховано також нові дослідження окремих компонентів природного середовища України.

Фізико-географічного районування є одним із важливих методів комплексних географічних досліджень, що дає можливість узагальнити знання про ландшафтні комплекси, їх просторову диференціацію та врахувати при раціональному і збалансованому природокористуванні.

Карта фізико-географічного районування відображає поділ території на об`єктивно існуючі регіональні ландшафтні одиниці: зональні – пояс, зона, підзона та азональні – країна, край, область, район.

Всі зональні та азональні регіональні одиниці знаходяться у взаємозв`язку і є супідрядними – кожна вища одиниця включає нижчі. Всі регіональні одиниці відрізняються своїми індивідуальними властивостями, типологією та структурою ландшафтів і створюють значне ландшафтне різноманіття України [5].

Основою для складання карти фізико-географічного районування є ландшафто-генетичний принцип, розроблений авторами в попередні роки [2, 4, 6, 7], та карти ландшафтів України створені за ландшафтно-генетичним принципом [1, 2, 3, 6].

При виявленні типологічних і регіональних ландшафтних одиниць та їх характерних властивостей враховуються походження, історія, розвиток ландшафтів, аналізуються взаємозвязки і взаємодія основних ландшафтоутворюючих факторів – сонячної радіації, циркуляції атмосфери, процесів у літосфері та гідросфері, обміну мінерально-органічних речовин, тепло- і вологообміну, взаємодії складових природного середовища (рельєфу та його літогенної основи, клімату, вод, грунтів і біокомпонентів) та сучасних фізико-географічних процесів [4,6].

Майже вся територія України знаходиться в помірному поясі, за винятком південного макросхилу Кримських гір, який має риси субтропічних ландшафтів субсередземноморського типу.

Україна розташована в межах трьох фізико-географічних країн: Східно-Європейської рівнини (її південний захід), Карпат (частково) і Кримських гір. Країни виділяються за морфоструктурою та характеризуються певним класом ландшафтів: рівнинні – зональністю ландшафтів, гірські – вертикальною поясністю ландшафтів.

На території України простягаються чотири фізико-географічні зони: мішаних лісів, широколистяних лісів, лісостепова та степова. Їх формування зумовлено головним чином певним балансом тепла і вологи та літогенною основою. До цього поділу в Україні виділяли три зони. Нині виділено четверту – зону широколистяних лісів. Вона поширена на заході України і є східним продовженням зони широколистяних лісів Західної Європи. Про це свого часу наголошували в своїх працях відомі вчені Г.М. Висоцький, В.П. Попов, К.І. Геренчук.

Зони відрізняються між собою відповідними типами ландшафтів і поділяються на краї, які виділяються за геолого-геоморфологічною будовою і кліматичними особливостями (зростання континентальності в східному напрямку). Степова зона поділяється на три підзони – північну, середню і південну (сухостепову).

Краї поділяються на області, кожна з яких відрізняється структурою видів ландшафтів. Нижчою регіональною одиницею є фізико-географічний район, який має більш-менш однорідні ландшафтні місцевості та різну інтенсивність сучасних фізико-географічних процесів.

Україна за фізико-географічними умовами досить різноманітна і розташована в межах 3 країн, 4 зон, 14 країв, 57 областей і 278 районів.

Межі регіональних одиниць мають різний характер, іноді вони лінійні (наприклад – між рівнинами і гірськими регіонами), частіше – у вигляді вузьких перехідних смуг і тому проводяться неоднозначно. При визначенні їх меж використано карти ландшафтів та галузеві карти.

Удосконалена схема фізико-географічного районування України має такі основні доповнення і зміни:

1. Районування проведено на єдиній теоретичній і методичній основі від фізико-географічного поясу і країн до районів включно, з урахуванням найновіших ландшафтознавчих і галузевих досліджень на 2000 р.

2. Крім трьох фізико-географічних зон України (мішаних лісів, лісостепової і степової), які були відомі і раніше, виділену зону широколистяних лісів.

3. Уточнено межі і назви багатьох регіональних одиниць, зокрема фізико-географічних районів.

4. Замість назви регіональної одиниці – провінція введено термін край.

Праці з фізико-географічного районування на ландшафтній основі мають важливе теоретичне і практичне значення. Вони є основою обґрунтування генеральних і регіональних схем і проектів раціонального природокористування, районної планіровки гідротехнічного, транспортного, магістрального будівництва нафто- і газопроводів, обґрунтування екомережі та природно-заповідного фонду.

Схеми фізико-географічного районування мають практичне застосування в освіті, як у середній так і вищій школі.

Наступним першочерговим завданням дослідження в цій галузі є всебічна, ґрунтовна якісна і кількісна характеристика ландшафтів кожного регіону з врахуванням заходів щодо раціонального і збалансованого використання та збереження природного середовища кожного регіону України.