Виховний ідеал у творчості Г. Вашенка

Сьогодні виховний вплив має бути спрямований на те, щоб наше молоде покоління виросло й розвинулось міцним, здоровим, наці­онально і державно свідомим, освіченим, загартованим тілом і душею, доброзичливим, самостійним, чесним, розумним, працьови­тим, професійно компетентним, ерудованим, культурним, підпри­ємливим, ініціативно творчим, корисним суспільству; щоб молоді люди були палкими патріотами України, вільними громадянами незалежної держави, які своє особисте щастя вбачають у світлій долі своєї рідної Вітчизни.

У наш час у розв'язанні питання виховного ідеалу особливої актуальності набувають педагогічні погляди талановитого україн­ського педагога і психолога Григорія Григоровича Ващенка (1878-1967). Він був глибоко переконаний, що наша національна сис­тема виховання має ґрунтуватися на українській духовності, на нашому національному виховному ідеалі. Стислу формулу свого

ідеалу він формулював у словах: «Служіння Богові та Україні». Виховний ідеал «має на собі печать вічності». Він пов'язаний з природженою релігійністю українця, з рідною землею та приро­дою, з християнською українською душею. В основу виховного ідеалу педагог поклав загальнолюдські та національні цінності, моральні закони творення добра і боротьби зі злом, за побудову справедливого ладу, виплеканого на любові і красі.

Ці моральні цінності Г. Ващенко виводить з християнської віри і релігії. Така спільність, за його переконанням, веде людину до виконання подвійної високої мети - служіння Богові і своїй нації. Причому служіння Богові - це служіння абсолютній Пра­вді, Красі, Справедливості, Любові і Нації як реальній земній спі­льноті, в якій ці абсолютні цінності мають знайти своє втілення. Найбільша ганьба для людини - це зрада вірі й Україні.

Г. Ващенко виділив основи виховного ідеалу:

- національні фізичні і психічні особливості народу;

- усвідомлення народом свого призначення;

- християнство і загальноєвропейська культура;

- висока мораль, чистота і світлість душі;

- вище, божественне, одухотворене начало;

- служіння Україні, своєму краю як сенс життя людини;

- національна свідомість, почуття єдності з усією українсь­
кою спільнотою;

- патріотична, здорова, національна гордість, національна гі­
дність, любов до інших народів.

У своїй праці «Виховний ідеал» Г. Ващенко глибоко аналізує більшовицький і націонал-соціалістичний ідеали як ідеали поро­дження тоталітарних систем, показує їх основи.

Більшовицький виховний ідеал: вірність вченню марксизму -ленінізму, непримирима ворожість до інших ідеологій і боротьба з ними, ворожість до релігії, безоглядна вірність компартії і її вождям, радянський патріотизм без дійсних засад інтернаціона­лізму, войовничий атеїзм, підозрілість і обережність, дисципліна, що ґрунтується на почутті страху.

Націонал-соціалістичний виховний ідеал: відданість інтере­сам свого народу, любов до нього, войовничість у боротьбі за пану­вання над іншим народом, міцна воля, тверда вдача, дисципліна, пошана до парткерівництва, особливо до фюрера як представника

нації, зневажливе ставлення до інших народів, фізична сила, здо­ров'я, витривалість, навички воєнних дій.

Таким чином, виховний ідеал українця зведений Г. Ващен-ком до двох головних принципів: виховання людини на заса­дах християнської моралі і на здобутках духовності українсько­го народу. Власне, ці принципи складалися впродовж віків і є традиційними в житті і побуті українського народу. Серед них: працелюбність, правдивість, жертвенна любов до України, людя­ність, щиросердність, гостинність, вірність, відданість, оптимістич­ність, захоплення красою і мистецькою творчістю, музикою, спі­вом, танцями, вірність у коханні, статева стриманість, здоровий сімейний побут. Ці риси є основою української ментальності.

Професор Г. Ващенко свою працю «Виховний ідеал» завершує словами: «Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою само­стійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й активно боротись за них... Віримо, що ця боротьба закінчиться перемогою Правди і Добра».

Метою виховання у вільній Україні може бути благо і щастя батьківщини. Під благом батьківщини Г. Ващенко розумів:

1. Державну незалежність, можливість для українського на­
роду вільно творити своє політичне, соціальне, господарсь­
ке і релігійне життя.

2. Об'єднання всіх українців, незалежно від їх територіального
походження, церковної належності, соціального стану і
т.ін., — в одну спільноту, що пройнята єдиним творчим
прагненням і високим патріотизмом.

3. Справедливий державний устрій, який би підтримував лад
у суспільстві і водночас забезпечував особисті права і сво­
боди кожного громадянина, сприяв розвитку й прояву його
здібностей, спрямованих у бік громадського добра.

4. Справедливий соціальний устрій, за якого б зникала й унемож­
ливлювалася боротьба між окремими групами суспільства.

5. Високий рівень народного господарства і справедлива ор­
ганізація його, що забезпечувала б матеріальний добробут
всіх громадян і була позбавлена елементів експлуатації.

6. Розквіт духовної культури українського народу, науки, мис­
тецтва, освіти; піднесення їх на такий рівень, щоб Україна
стала передовою країною у світі.

7. Високий релігійно-моральний рівень українського народу,
реалізація в житті вчення Христа. , ■• .

8. Високий рівень здоров'я українського народу.

Такою хотів бачити Україну її великий патріот Г. Ващенко, а українське виховання повинно мати національне зорієнтування; породжувати і здійснювати волю національного самоутверджен­ня; плекати народ сильний, гордий, мужній; формувати дужу, свідому націю; очищати українську духовність від всякого на­мулу, привнесеного імперськими, тоталітарними режимами.

Сучасний ідеал українського національного виховання

Християнські доброчинності, на які ми повинні орієнтуватися у формуванні нашого виховного ідеалу: віра, надія, любов, правди­вість, твердість у своїй вірі; уміння долати сумніви, зовнішні спо­куси; християнський оптимізм, бадьорість; уміння зносити не­вдачі, нещастя, страждання; душевний спокій і радість; уважне ставлення до інших; піклування про ближніх, розуміння своїх хиб та провин, уміння їх виправляти; уміння боротися зі злом, шанувати батька і матір, не бути рабом своїх тілесних пристрас­тей, багатства і суєтної слави, бути лагідним і доброзичливим, стримуватися від заздрощів, гордощів і честолюбства, бути чес­ним і правдивим, не красти і не вбивати, співчувати ближнім, допомагати хворим, убогим, ув'язненим; прощати образи, не мсти-тися, боротися зі злом, особливо, якщо воно поширюється в суспі­льстві; по-братерськи ставитися до людей, підтримувати державу, шанувати представників влади без їх обожнювання та ідолопо­клонства, прагнути до мирного співжиття.

Абсолютні вічні цінності та їх антиподи: добро - зло; віра -нігілізм, надія - зневіра, любов - ненависть, доброта - жорсто­кість, чесність - нечесність, справедливість - несправедливість, щирість - лукавство, гідність - підкореність, милосердя - байду­жість, прощення - злопам'ятність, досконалість - недосконалість, краса - потворність, свобода - неволя, нетерпимість до зла -пасивність, великодушність - бездушність, оберігання життя -вбивство, мудрість - безглуздя, благородство - підлість.

Згідно з Концепцією громадянського виховання ідеал націо­нального виховання - це людина-громадянин, патріот, професіо­нал, людина з притаманними їй особистісними якостями і риса­ми характеру, світоглядом і способом мислення, почуттями, вчин­ками та поведінкою, спрямованими на розвиток демократичного

35

громадянського суспільства в Україні, людина компетентна, від­повідальна, національно свідома, з гострим почуттям належнос­ті до рідної землі, народу, визнанням духовної єдності поколінь, спільності культурної спадщини; почуттям патріотизму та від­даності Батьківщині, з гуманістичною мораллю, повагою до та­ких цінностей, як свобода, рівність, справедливість; людина соці­ально активна, компетентна, готова до участі в процесах держа­вотворення, здатна до спільного життя і співпраці, готова взяти на себе відповідальність, робити самостійний життєвий вибір; здатна розв'язувати конфліктні ситуації, працелюбна, відповіда­льна за свої дії, людина правової та політичної культури, крити­чного мислення, здатна відстоювати свою позицію, знаходити нові ідеї, передбачати можливі наслідки дій та вчинків, визначати фо­рми своєї участі в житті суспільства, спілкуватися, захищати і підтримувати закони і права людини, людина толерантна, глибо­ко національно свідома.

Література для самостійного опрацювання

1. Ващенко Г. Виховний ідеал. - Полтава, 1994.

2. Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття»).

-К.,1994.

3. Концепція безперервної системи національного виховання. - К.,

1994.

4. Концепція виховання у національній системі освіти // Освіта Укра­
їни, 1996.

5. Концепція національного виховання // Освіта. - 1996. - 7 серпня.

6. Любар О., Стельмахович М., Федоренко Д. Історія української педа­
гогіки. - К., 1999.

7. Основи національного виховання. - К., 1993.

8. Стельмахович М.Г. Виховний ідеал української народної педагогі­
ки // Початкова школа. - 1998. - № 6.

Контрольні запитання і завдання

1. Який сучасний педагогічний ідеал українського національного ви-І

ховання?

2. Покажіть залежність ідеалів народного виховання в Україні від со-І

ціально-економічних та історичних обставин.

3. Використовуючи другу частину праці Г. Ващенка «Виховний ідеал»!
складіть схему змісту українського національного виховного ідеалу!

І

Тема 4

Розумове виховання в українській етнопедагогіці

1. Український народ про роль знань, мудрості та розуму.

2. Завдання розумового виховання.

3. Народні принципи набуття знань.

4. Шляхи і засоби розумового виховання в українській етнопедагогіці.

Український народ про роль знань, мудрості та розуму

Розумове виховання - невід'ємний компонент української на­родної педагогіки.

Народ завжди уважно стежив за розвитком активної розу­мової діяльності дітей. У масовій народній практиці воно охоп­лювало ознайомлення дітей з навколишнім світом, формування їхніх пізнавальних інтересів, інтелектуальних умінь та навичок, розвиток пізнавальних здібностей.

Розумове виховання - це перше, про що піклувалася людина.

Численні афоризми, мудрі сентенції українського народу сві­дчать про його споконвічні прагнення до знань: «Знання робить життя красним», «Грамотний видющий і на все тямущий», «Знан­ня та розум - скарб людини».

Народ розглядає знання, розум, мудрість як найважливіші людські якості: «Гарна пташка пером, а людина розумом», «Без розуму ні сокирою рубати, ні личака в'язати», «Не бажай синові багатства - бажай розуму».

Мати звертається до немовляти:

Ой, щоб спало, щастя знало. Ой, щоб росло, не боліло, На серденько не кволіло.

37

Соньки-дрімки в колисоньки, Добрий розум в головоньки.

Високо оцінюючи знання, народ говорить: «На базарі не знай­деш, на терезах не зважиш», «Розуму не купують, а набувають».

Народ був переконаний, що від знань та розуму залежить успіх підготовки людини до життя («Розумний всякому дає лад»), трудові успіхи («Без науки короткі руки»), особисті доля і щастя («Щастя без розуму - торбина дірява»).

Народна педагогіка говорить про переваги мудрої людини, радить спілкуватися з розумними людьми: «Мудрого шануй, дурного обходь», «Краще з мудрим загубити, ніж з дурнем знай­ти». Різні складні перипетії, тяготи життя частіше долаються не силою, а розумом: «Треба розумом надточити, де сила не візь­ме». Людина з неповноцінним розумом - каліка: «Нема ума, вважай каліка», «Людина без розуму, що сніп без перевесла». Народ визначив широку життєву функцію розуму, яку зафіксу­вав у численних висловах: «до розуму дійти» (порозумнішати), «до розуму приймати» (уважно слухати), «до розуму довести» (виховати), «на розум навести» (порадити, роз'яснити), «держа­ти розум у голові» (бути розсудливим), «в розум прийти» (опа­м'ятатися), «піти до голови по розум» (обдумати), «дурний ро­зум» (глупота), «з дурного розуму» (здуру), «з розуму звести» (зачарувати). До слова «розум» є багато синонімів: ум, глузд, толк, розсуд, смисл, мудрість, тяма, тямучість, сенс.

Підкреслюючи життєве значення розуму, народна педагогіка часто протиставляє його глупоті: «Краще з розумним у біді, ніж з дурним у добрі», «Краще один мудрий, ніж десять дурних», «Розумний розсудить, а дурень осудить», «Більше розумного ро­зуму в п'яті, як у дурня в голові».

Народна педагогіка дає правдиве тлумачення розуму, розгля­даючи його як найвищий ступінь виявлення пізнавальної дія­льності людини, здатності мислити, порівнювати, робити висновки.

З поняттями «розум», «мудрість» народ пов'язував такі по­зитивні риси людини, як статечність, стриманість, передбачли­вість, розсудливість, скромність, помірність: «Повний колос униз гнеться, а пустий угору пнеться». У народній педагогіці нерідко зовні непоказна мудрість зіставляється із зарозумілістю, чван-куватістю. Часто народні казки застерігають від зарозумілості, вчать шанувати людську гідність, пізнавати й цінити справжню

мудрість, якою наділена проста, скромна людина «Кого насміш­кою зневажають, з того люди бувають».

Народна педагогіка вчить, що кожна людина повинна бути розумною («Голова без розуму, як ліхтар без свічки», «Голова не на те, щоб тільки кашкет носить»), бо розумова обмеженість і тупість заважають жити й працювати: «З дурним пива не зва­риш», «Нема гіршого ворога, як дурний розум».

Про того, хто виявив низький рівень розумового розвитку, кажуть: «Нема третьої клепки в голові», «Не всі дома - пішли по дрова», «З-за кутка мішком прибитий». Нестачу розуму ні­чим не надолужиш: ні вродою («Шкода краси, де розуму нема»), ні статурою («Високий як тополя, а дурний, як квасоля»), ні показною солідністю (»Живіт товстий, та лоб пустий», «Шовко­ва борідка, та розуму рідко»), ні грішми («Не купиш ума, якщо нема»), ні багатством («Дурному синові і батьківське багатство не в поміч»). «Розум кожному дістається важко» - твердить народна педагогіка. Розумовий розвиток у народній педагогіці -це процес розвитку кількісних і якісних змін, що відбуваються в розумовій діяльності людини у зв'язку з віком («Які літа -такий розум»), збагаченням досвіду, завдяки навчанню («Чоло­вік розуму вчиться цілий вік»). До речі, вимога вчитись є катего­ричною у народній педагогіці.

Завдання розумового виховання

Народна виховна практика виробила чітку систему розвитку активної розумової діяльності дітей.

Передусім чітко виділені завдання розумового виховання: ознайомлення з навколишнім світом, формування пізнавальних інтересів та інтелектуальних навичок, розвиток пізнавальних здібностей, розуму, мислення, організація спілкування з розум­ними людьми, розвиток цікавості, допитливості. Народна педа­гогіка дотримується цілком правильних поглядів щодо активі­зації пам'яті, формування уміння самостійного пізнання світу.

Глибоко розуміючи, що здобувати освіту, набувати розуму -нелегка справа, народна мудрість звертає увагу на потрібні для цього якості того, хто вчиться, і того, хто вчить:

• наполегливість і дисципліна («Мудрим ніхто не вродився, а на­вчився», «Не лінися рано вставати та змолоду більше знати»);

• авторитет учителя («Шануй учителя як родителя», «На­
вчай інших, сам учися», «Розумний научить, а дурень на­
мучить», «Учитель - як мати, хоче найкраще дітям дати»);

• самостійна робота над книгою («Хто багато читає, той багато
знає», «Читання - найкраще навчання»);

• урахування вікових особливостей («Які літа — такий розум»);

• урахування індивідуальних особливостей («Кожна голова має
свій розум», «Сто голів - сто умів», «У кожної Пашки свої
замашки»);

• навчання з раннього віку («Чого Івась не навчився, того й
Іван не буде знати», «Нагинай гілляку, доки молода»);

• бажання вчитись («Чоловік розуму вчиться цілий вік»);

• допитливість («Хто людей питає, той розум має»);

• прагнення до знань, працьовитість («Без труда нема плода»);

• зв'язок із життям («Хто знання має, той мур ламає»).

залишаються вічним її надбанням. Народна педагогіка, по суті, бере під опіку кожну дитину, з моменту її народження.

Головне призначення розумового виховання народна педаго­гіка вбачає в тому, щоб розвивати в дітей цікавість, допитливість і формувати на їх основі пізнавальні інтереси.

Наш народ накопичив великий досвід розумового виховання і на основі цього досвіду сформулював свої керівні принципи навчання в прислів'ях і приказках: «Вчи не страшкою, а лас­кою», «Не бурчи, та навчи», «Путню річ і дурень зрозуміє», «З самого початку думай, який буде кінець», «Не все одразу, а потро­ху та помалу, то буде користі чимало», «Учи народ, учись і у народу», «Вчений, а кобили не запряже», «Не буде хата нова, коли в голові полова».

Великого значення українська етнопедагогіка надає емоцій­ності в навчанні і вихованні. Навчання повинно розвивати в дітей почуття тонкі і благородні, адже «ніщо не дійде до голови, якщо не побуває в серці».

Народні принципи набуття знань

Народ інтуїтивно усвідомив і виробив дидактичні принципи навчання і набуття знань, які близькі сучасним принципам нау­кової педагогіки.

Народ чітко уявляв, що розум - це не тільки знання, а й уміння застосовувати їх на практиці, у конкретній справі.

Із власних спостережень люди дійшли переконання про єд­ність розуму, почуттів і свідомості. Народ вірив, що розум людини складається із сукупності його ідей, що розумна людина своїм поглядом охоплює всі прояви життєвих явищ, уміє знахо­дити шлях до визначеної мети.

Народ інтуїтивно усвідомив необхідність систематичності в одержанні знань і неперервності освіти. Цю думку образно характеризує таке прислів'я: «Вчитися - все одно, що плисти проти течії: зупинився на хвилину - і тебе віднесло назад».

Народ ніколи не залишав поза увагою наочність. Багато на­родних афоризмів говорять про міцність знань. Заслуговує на увагу народу і питання свідомого засвоєння знань, а також нега­тивне ставлення до механічного заучування та зубріння: «Вбиті в голову знання не мудрість». На досвіді народ переконувався в доцільності навчання з раннього дитинства, коли людина особливо сприйнятлива до всього нового і здобуті нею знання

Шляхи і засоби розумового виховання в українській етнопедагогіиі

Народна виховна практика виробила чітку систему цілеспрямо­ваного впливу дорослих з урахуванням дитячої психології. На­род давно усвідомив, що пізнання навколишнього світу почина­ється з відчуттів, сприймання. Тому головне завдання у перший рік життя дитини зводиться до піклування про нормальний роз­виток відчуттів і органів сприймання дитини - зору, слуху, сма­ку, нюху й дотику.

З перших місяців немовляти дорослі прагнуть викликати в нього зорові, слухові й дотикові враження, привертаючи увагу до яскравих іграшок, брязкалець, предметів, що рухаються. Батьки радіють, якщо дитина вже до 4-х місяців уміє розрізняти деякі предмети, по-різному на них реагувати, може відрізняти «чужих» від «своїх», знаходить поглядом маму. «Розумненький росте», -кажуть у такому випадку.

Народна педагогіка відводить важливе місце в розумовому вихованні живому спілкуванню з розумними людьми. Обмін думками потрібний у спілкуванні з малими дітьми, коли в них

формується уявлення про навколишнє життя. Діти люблять, коли з ними багато говорять. Розмова з дитиною сприяє її мовленнє­вому розвитку. З розвитком мовлення батьки пов'язують надії на добрий розвиток розуму дитини, бо мовлення і мислення не­віддільні, мовлення людини свідчить про її розум і навпаки («Який розум, така й балачка», «Що з голови, то й з мислі»). З мовою приходить свідоме осягнення дійсності. Народ вважав мову засо­бом вираження самої сутності людини. Народ вважав її ознакою вихованості людини. Зайва балакучість, надмірна замкнутість, мовчазність, низька культура мовлення, на думку народу, погано характеризують людину. Жива народна мова давала дитині пер­ші поняття про навколишній світ.

Вдумливого, дбайливого ставлення до мови, оволодіння сло­вом вимагають українські народні прислів'я: «Слово може вря­тувати людину, слово може і вбити», «Вода все сполоще, тільки злого слова ніколи», «Рана загоїться, а лихе слово - ні».

Початковою лектурою дитини є колискові пісні, казки, дитя­чі пісеньки, пестушки, потішки, віршики жартівливого характе­ру, скоромовки, закликанки, лічилки тощо.

Великого значення в розвитку інтелекту дітей народ надає загадці. Загадка в Україні довго використовувалась у своїй тра­диційній функції - була засобом розумового виховання, засо­бом перевірки мудрості.

Українська загадка відбила в собі всі засоби одержання знань, усі атрибути навчання: «Дерево - не дерево, а листки має. Той буде мудрий, хто на них ся знає», «Лежить - мовчить, а сто дур­нів навчить» (книжка); «Чорний Іванчик, дерев'яна сорочка, де носом поведе - замітку кладе», «Тоненьке, кругленьке, серце чорненьке. Хто на його слід погляне, думку його взнає» (олі­вець); «Коли хочеш ти читати, то мене повинен знати, а коли мене не знаєш, то нічого не вгадаєш» (алфавіт); «Біле поле, гусак на нім оре. Чорне насіння, мудрий його сіє» (гусяча пір'їна); «Білий кінь по чорному полю. Залиша слід за собою» (дошка і крейда); «Мудрий мудрець - крицею орець» (залізне перо).

Серед українських загадок найчисленнішими є загадки про знаряддя і продукти сільськогосподарської праці, мисливство, рибальство, матеріальну культуру. Вони сприяли кращому пі­знанню дітьми навколишнього світу, спостережливості, допитли­вості, були засобом розвитку мислення. З великої кількості за­гадок цього циклу можна згадати такі: «Ріжуть мене ножакою,

б'ють мене ломакою; за те мене отак гублять, що всі мене дуже люблять» (хліб); «Плету хлівець на п'ятеро овець» (рукавиця); «Усіх обшиваю, а сама одягу не маю» (голка); «Дерев'яне полін­це шість дірочок має, весело співає» (сопілка).

Психологи твердять, що вже в дітей дошкільного віку наявне дедуктивне мислення. Загадки є гарним стимулом аналітико-синтетичної діяльності розуму.

Загадки про трудовий процес, інвентар, знаряддя виробницт­ва, техніку, засоби пересування допомагають виразно і послідов­но показати дітям прогрес у вдосконаленні засобів виробницт­ва. Багато в нашого народу є загадок, пов'язаних із сільськогос­подарським побутом (оранка, сівба, поління, косовиця, молотін­ня, ткацтво, кравецтво, готування їжі). Наприклад: «Криво ма­хає, а рівно б'є» (ціп); «Пливе щука з Кременчука, куди гляне, трава в'яне» (коса косить).

Особливо показовими щодо розвитку технічних знань люди­ни є загадки про засоби пересування, подолання простору (кінь, пліт, човен, віз, поїзд, автомобіль, літак): «Два брати втікають, а два доганяють» (колеса), «їде віз без коліс, колії не залишає» (човен), «Чотири брати - та усі горбаті, а п'ятий Хома - і той з хвостом» (колеса і кінь), «Іде шкапою безногою, тільки смуга йде дорогою» (велосипед).

У загадках про рослинний і тваринний світ фігурують на­самперед культурні рослини, свійські тварини, домашні птахи: «Невелика щебетушка, заріж її - буде юшка» (курка), «Хто най­перший встає?» (півень), «У нашої бабусі сидить дід у кожусі, проти печі гріється, без води умиється» (кіт), «Без рук, без ніг, а пнеться на батіг» (квасоля, горох), «У земляній сиджу коморі, а коса моя надворі» (морква), «Коло броду-броду пила пані воду, пила-випивала, сім плахт одягала» (капуста).

Для розвитку математичного мислення народ задавав дітям загадки-задачі про членів родини, про горобців, про пастухів і поросят. Наприклад: «Дві матері, дві доньки та бабуня із внуч­кою. Скільки душ в сім'ї?» (троє), «Скільки їх було: мати, дочка, брат, сестра, племінниця?» (троє - мати, дядько, дочка).

Метою їх було розвинути не тільки логічне математичне мислення, а й навчити дітей краще орієнтуватися в родинних стосунках. Ось ще приклади таких загадок-задач: «Летіли горо­бці, сіли на стовпці, як сядуть по два - один стовпець зайвий, як сядуть по одному - один горобець зайвий. Скільки горобців і

стовпців?» (чотири горобці, три стовпці), «Пасли два хлопці по­росят, і один каже другому: «Дай мені одне порося, то в нас буде порівну». Другий каже: «Дай ти мені одне, то в мене буде якраз удвічі більше, як у тебе». По скільки було в них поросят?» (5 і 7).

На зміну цим загадкам-задачам приходили складніші: «П'ять, п'ятнадцять, без двох двадцять, семеро, троє, ще й малих двоє. Скільки буде?» (50).

Народна педагогіка твердить: чим цікавіше навчання, тим ефективніші його результати, чим цікавіше дитині навчатись, тим легше їй це робити.

Чільне місце в розумовому вихованні посідає казка. Вона від­криває двері в навколишній світ. Казка вчить послідовно, логіч­но викладати думки («Гарна пісня ладом, а казка складом»). Казки приваблюють дітей своїм змістом, образною мовою, висо­ким емоційним зарядом. В.О. Сухомлинський пише: «Казка, гра, фантазія - животворне джерело дитячого мислення, благоро­дних почуттів і прагнень... Через казкові образи у свідомість дітей входить слово з його найтоншими відтінками. Під впливом почуттів, що пробуджуються казковими образами, дитина навчи­лася мислити словами. Без казки живої, яскравої, що оволоділа свідомістю і почуттями дитини.., неможливо уявляти дитячого мислення і дитячої мови. Діти знаходять глибоке задоволення в тому, що їхня думка живе у світі казкових образів... У казкових образах - перший крок від яскравого, живого конкретного до абстрактного» (В.О. Сухомлинський. Серце віддаю дітям).

Механізм психолого-педагогічної дії казки на розумовий розвиток дитини яскраво, глибоко і переконливо розкрив ще Панас Мирний: «Щоб забавити дитину, почне їй баба казочку «Про рябеньку курочку» або «Про горобця - доброго молод­ця», - читаємо в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». -Чіпка слухає і думає: «І чого той дід з бабою плаче? Чого тая курочка кудкудаче?.. І чому тій билині не поколихати горобця -доброго молодця?..

А добре було б дізнатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? Яку пісню співає пташка в лузі?.. І про що ото розмовляє травиця між собою, коли, мов жива, шелестить мали­ми листочками? Такі бабусині казочки пластом дожилися на дитячий розум, гонили думку за думкою, гадку за гадкою, глибо­ко западали в дитяче серце».

Дієвими засобами навчання в народній педагогіці виступають народні прислів'я, приказки, афоризми. Вони випромінюють світ­лий розум народу, злет людської думки. Прислів'я, приказки допомагають дитині висловитися влучним словом, розвинути її розум. К.Д. Ушинський говорить: «Прислів'я тим самим і доб­ре, що в ньому майже завжди, незважаючи на те що воно «коро­тше від пташиного носа, є дещо, що слід дитині зрозуміти, являє собою маленьку розумову задачу, яка цілком дитині під силу» (К.Д. Ушинський. Про сімейне виховання).

Розумовий розвиток дітей визначається батьками - головни­ми природними вихователями, які повинні бути людьми різнобі­чних знань, поєднувати у своїй особі водночас землероба і реміс­ника, мисливця і риболова, життєвого філософа і мислителя, за­хисника сім'ї і її охоронця, господаря і вихователя, знавця гра­моти, фольклору, народних прикмет, звичаїв, свят, народних тра­дицій і обрядів.