Література для самостійного опрацювання. 2. Измайлов А.Э. Народная педагогика: Педагогические воззрения на­ родов Средней Азии и Казахстана

1.Етнографія України. - Л., 1994.

2. Измайлов А.Э. Народная педагогика: Педагогические воззрения на­
родов Средней Азии и Казахстана. - М., 1991.

3. Концепція безперервної системи національного виховання. - К.,
1994.

4. Концепція національного виховання // Освіта. - 1996. - 7 серпня.

5. Основи національного виховання. - К., 1993.

 

6. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. - К., 1997.

7. Сявавко Є.І. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку.
-К., 1974.

8. К.Д. Ушинський про сімейне виховання. - К., 1974.

Контрольні запитання і завдання

1.Розкрийте суть моралі і духовності в українській етнопедагогіці.

2. Який еталон справжньої людської моралі в українській етнопеда­
гогіці?

3. Визначте основні принципи морального кодексу народу.

4. Які методи, засоби і прийоми морального виховання, пропоновані
українською етнопедагогікою?

5. Назвіть відомі вам моральні християнські заповіді.

6. Підберіть прислів'я про честь, совість, людяність, милосердя.


Тема 7

Естетичне і фізичне виховання в українській етнопедагогіці

1. Суть естетичного народного виховання, його завдання.

2. Система естетичного виховання і засоби естетичного впливу
на особистість у народній педагогіці.

3. Фізичне виховання і його завдання в українській народній
педагогіці.

4. Аспекти фізичного виховання, його засоби в українській
етнопедагогіці.

5. Козацька система тілесного виховання.

Суть естетичного народного виховання, його завдання

Український народ постійно пропагував гуманістичну ідею - ви­ховання всебічно і гармонійно розвинутої особистості. Необ­хідним компонентом всебічного і гармонійного розвитку він вважав естетичне виховання. Причетність до прекрасного, есте­тичне ставлення до дійсності завжди були характерними для народних поглядів. Народ завжди прагнув бачити своїх дітей красивими і обличчям, і одягом, і думками, і вчинками, і душею, і серцем. Звідси і основне кредо народної педагогіки в галузі естетичного виховання - навчити дітей жити за законами краси і благородства, навчити дітей бачити, розуміти, творити прекрас­не в житті, формувати їхні естетичні ідеали, виробити емоційні відчуття, смак, потяг до прекрасного, пробудити творчі естетичні здібності в різних видах діяльності, сформувати щирі і доброзич­ливі взаємини, виробити красиву технологію людського спілку­вання, сформувати естетичну культуру особистості, чемність, мов­леннєвий етикет, активну позицію до проявів безкультур'я, пору­шення естетичних норм і правил, до збереження народних есте­тичних цінностей, їх глибокого шанування. Це кредо народної педагогіки співзвучне завданням естетичного виховання в умовах


 


64


65


сьогодення - демократизації, гуманізації нашого суспільства. Це
завдання розвивати почуття прекрасного, формувати високі есте­
тичні смаки, уміння розуміти і цінувати прекрасне (твори мисте­
цтва, пам'ятки історії та архітектури, красу та багатство приро­
ди); бути милосердними до творців естетичних цінностей, твори­
ти естетичні цінності. _

Народ постійно відшукував красу, творив її сам, мріяв утвер­дити її в житті, праці, побуті. Сучасників дивують спостережли­вість і гострий розум народу. Так, наприклад, люди дали багато влучних назв рослинам: мати-й-мачуха, Іван-чай, вороняче око, ведмежі вушка, нечесана бариня, кораловий цвіт, братки, марга­ритки, перекотиполе, Петрові батоги, серпоріз, череда, кручені па­ничі, чорнобривці, чобітки, шовкова травка та ін. Насолоджую­чись красою квітів, бачучи в них прикрасу життя, народ гово­рить: «Нема рослини красивішої за квітку». Маючи на увазі естетичну насолоду, народ радить: «Дай другові потримати квіти».

Система естетичного виховання і засоби естетичного впливу на особистість

У центрі уваги народної педагогіки завжди були естетичні по­чуття, естетичні смаки, естетичні потреби, вчинки та дії. Народна педагогіка розглядає естетичне почуття як вище почуття ду­ховної насолоди, яке містить у собі переживання, судження і оцінку, відповідність чи невідповідність об'єкту естетичного ви­ховання загальноприйнятим нормам прекрасного.

Естетичний смак - це здатність оцінювати предмети, явища, ситуації з погляду їх естетичних якостей. Він виражає загальні принципи, художні ідеали, погляди людини.

Естетична потреба пов'язана з духовними запитами особи­стості. З нею пов'язані розуміння суті і змісту прекрасного, умін­ня його оцінити, перетворити естетичні знання в переконання, а переконання - у відповідні вчинки, дії, поведінку.

Народна педагогіка мобілізує всі можливі засоби, методи залу­чення дітей до прекрасного. Процес цей розпочинається з мами­ної колискової пісні, в якій опоетизовується природа, любов і ніжність, людяність і добро, усе красиве.

66


Значний вплив на формування естетичних уподобань дітей мають іграшки, особливо ті, що відзначаються художньою доско­налістю. Цього прагнули народні умільці, виготовляючи їх гар­ними й привабливими. Не випадково у розмові, коли хтось хоче підкреслити особливу красу, то каже: «гарна, як лялька», «одяг­нулась, як лялька», «чепурненька, як іграшка».

Дуже важливим засобом естетичного виховання народна пе­дагогіка вважає слово, мовленнєвий етикет. Це ознака людської краси. Народна педагогіка розглядає усталені норми мовленнєво­го спілкування, дає цінні поради щодо мовленнєвого етикету: «Що маєш казати, то наперед обміркуй», «Дав слово - виконай його», «Слухай тисячу разів - а говори один раз», «Говори мало, слухай багато, а думай ще більше».

Основна вимога мовленнєвого етикету - ввічливість, статеч­ність, пристойність, уважність і чемність співрозмовників.

Українська народна педагогіка не припускає вживання діть­ми грубих і лайливих слів: «Як батько кричить, то син гарчить, а як батько лається, то син кусається». Усі лайливі слова потво­рні і шкідливі. І серед них особливо бридка «матірщина», соро­міцькі слова. А.С. Макаренко застерігав: «Не всі розуміють таку просту, абсолютно очевидну річ, що матірне слово є неприкраше-не, дрібне, бідне й дешеве паскудство, ознака найдикішої, найпер-віснішої культури, - цинічне, соромітницьке, хуліганське запе­речення і нашої пошани до жінки, і нашого шляху до глибокої і справді людської краси».

У мовленнєвому спілкуванні красивим є тільки те, що вкла­дається в рамки пристойних відносин. А тому негарно мовчати, коли треба говорити, і говорити, коли треба мовчати. Про мовчу­нів кажуть: «Мовчить, як пень», «Мовчить, як води в рот на­брав», «За язик не витягнеш». Схвалюючи дітей, які добре воло­діють мовою («За словом у кишеню не полізе»), народна педаго­гіка засуджує порожню балаканину, зайве фальшиве прикрашення мови («Красно говорить, а слухати нічого», «Язиком сяк і так, а ділом ніяк», «Бесіди багато, а розуму мало»).

Засобами прилучення до прекрасного є природа і праця. Ес­тетика народу виявлялась у його любові до природи, в умінні насолоджуватись її красою.

У центр уваги дітей народ ставить красу лісу, садка, лугу, поля, квітів, рослин, тварин, життєдайну силу сонця, жита, що

67


 


 


половіє, золотисту пшеницю, бджолу-трудівницю, красу людини, красу її вчинків та поведінки, красу неба, красу пір року.

Чинником естетичного виховання народна педагогіка вважає
красу побуту, гармонію речей і предметів в оселі, чистоту й охай­
ність, які милують око («Хата, хоч і бідненька, але чиста й чепур­
ненька, а тому й гарна та веселенька»), зелені насадження й
чарівні квіти в хаті та біля хати, упорядковану земельну ділян­
ку. Шанобливе ставлення до землі, до природи діти спостерігали
під час роботи дорослих: «Дай же, Боже, час добрий, щоб моя
капусточка приймалась і в головки складалась (примовляють за
першою розсадиною, на Івана Головатого, 25 травня), щоб моя
капусточка була із кореня коренистая і із листу головистая (го­
лову собі обіймаючи), щоб не росла високо, а росла широко (при­
сідаючи), щоб була туга, як коліно (посадивши і придавивши
коліном), щоб була тверда, як камінець, головата як горщик, а
біла, як платок (посадивши розсаду, накривали горшком, на гор­
шок клали камінці, накривали зверху білою хусткою)». .

Народ-педагог ставив на службу естетичного виховання здо­бутки народної архітектури - естетично привабливі дерев'яні будови з філігранними піддашками, різьбленими сволоками, крон­штейнами; настінні розписи та інші різнокольорові прикраси, створені людським розумом і трудовими руками.

Велике педагогічне значення має участь дітей у вирощуванні квітів, садівництві. До прекрасного молодь прилучалась через народне декоративно-прикладне мистецтво, яке впліталось у по­всякденне життя української родини. Батьки намагалися пе­редати в спадок своїм дітям технологію різьблення, прикрашання одягу, виготовлення художніх виробів з глини, килимарства, тка­цтва, вишивання, кераміки, настінного розпису, художньої оброб-1 ки дерева, скла і металу.

У системі естетичного виховання народна педагогіка чільне місце відводить музиці; народним пісням - ліричним, сімейно-побутовим, трудовим, обрядовим; музично-пісенному фольклору;! пісенно-танцювальним діалогам; гаївкам; веснянкам; хороводам; колядкам; щедрівкам; малюванню; художнім картинам; народ­ному театру; іграм; святам; традиціям і обрядам; самій людсь­кій красі. Народні закони краси і красивого знайшли відобра­ження в численних прислів'ях, приказках, афоризмах, казках, описах, легендах, міфах, усній народній поезії: «Краса до вечора, а доброта до смерті», «Краса обличчя - в красі характеру», «Спочатку


помилуйся зовнішністю, а потім зрозумій характер», «На краси­вому обличчі хліб не колоситься», «Видом богиня, а серцем відь­ма», «З красою в ліс за дровами не ходять», «Краса людських серед людей мандрує».

Фізичне виховання і його завдання в українській народній педагогіці

Народна педагогіка розглядає естетичне виховання у взаємозв'я­зку з іншими засобами формування особистості («Здоров'я, розум і сопілка - мудра спілка», «Як музика іскриста, то й душа чиста»). Однією з найдавніших і найважливіших складових ціле­спрямованого впливу на особистість є фізичне виховання. Гост­рий розум народу швидко збагнув, що фізичне виховання зміц­нює здоров'я, сприяє подовженню працездатності, довголіттю, ви­робленню позитивних вольових і моральних якостей людини: «Здоров'я - всьому голова», «Доки здоров'я служить, то людина не тужить», «Коли б голова здорова, то будуть воли і корови».

Народ постійно стверджував, що «дві речі знаходять свою цінність після їх втрати — це молодість і здоров'я».

Мета фізичного виховання диктується реальною потребою кожної людини бути здоровою, сильною, загартованою, сприт­ною, витривалою («Де сила, там і міць», «Коли нема сили, то й світ немилий»). Усе це завжди було предметом постійного пік­лування народу. У народних прислів'ях, приказках, епосах, каз­ках оспівується ідеал фізично загартованого, сміливого і сильно­го героя, людини-богатиря. У народній педагогіці чітко визначе­но мету фізичного виховання:

1) зміцнення здоров'я і сприяння правильному фізичному роз­
витку;

2) підготовка людини до фізичної праці та захисту Вітчизни;

3) виховання таких вкрай необхідних життєвих якостей, як сила,
витривалість, спритність, швидкість тощо.

Емпіричним шляхом народна педагогіка дійшла висновку, що нормальний фізичний розвиток дитини сприяє виробленню таких важливих рис, як наполегливість, відвага, рішучість, чесність, дисциплінованість, потяг до праці, впевненість у своїх можливо­стях, оптимізм, колективізм, здатність до переборення труднощів,

69


витривалість, готовність переносити холод і спеку, погодні й жит­тєві негоди. У народній педагогіці фізична сила людини поєдну­ється з її моральною довершеністю. Богатирі Ілля Муромець, Кирило Кожум'яка, Добриня Микитич, Микула Селянинович, Котигорошко на перше місце ставлять громадські справи, бо­рються зі злом, відстоюють інтереси народу. Тому народ їм зав­жди симпатизує. В українському епосі богатирями були й жін­ки. Відомими є такі образи жінок-богатирок: Настасія Микулич-на - дружина богатиря Добрині, Настасія-королівна - дружина богатиря Дуная, Маруся - козацька дочка. Це переконливо свід­чить про однаковий підхід народної педагогіки до фізичного ви­ховання юнаків і дівчат.

У тісному взаємозв'язку розглядає народна педагогіка фізич­ну і розумову діяльність. Піднесення рівня фізичного розвитку поліпшує розумову діяльність людини, її працездатність («Сила без голови шаліє, а розум без сили мліє», «У здоровому тілі -здоровий дух», «Щоб працювати, треба силу мати»).

Фізичне народне виховання передбачало знання і дотримання людиною методів лікування («Тримай голову в холоді, а ноги в теплі», «Пропотієш, і жар пройде»), основ санітарії і особистої гі­гієни, загартування організму, розвиток рухової активності, засто­сування народної медицини, знання свого організму, уміння нада­ти першу медичну допомогу, уміння володіти і керувати собою.

Аспекти фізичноговиховання, його засоби в українськійетнопедагогіиі

Народна педагогіка визначає такі аспекти фізичного виховання:

1) піклування про здоров'я дитини до її народження;

2) піклування про здоров'я, розвиток дитини по її народженню,
розвиток її рухової активності («Росте як на дріжджах», «Ро­
сте, як качка на воді», «Як дитина бігає і грається, то їй здоро­
в'я усміхається»), прищеплення елементарних гігієнічних на­
вичок, систематичне купання. В Україні поширений був зви­
чай класти в першу купіль квіти і трави, висловлюючи маля­
тку добрі побажання. Так, у купіль хлопчика клали любисток
(щоб любили), гілочку дуба (щоб був міцний, як дуб), а також
барвінок (щоб довго жив), чорнобривець (щоб був чорнобровий),


а в купіль дівчинки - ромашку (щоб була рум'яна), кали­ну (щоб красна була), гілочку вишні (щоб гарна була), любисток (щоб люб'язна була);

3) застосування природних і спеціальних (штучних) засобів фі­зичного виховання.

Природні засоби: сонце, повітря, вода, харчування, рух, відпо­чинок, одяг, чистота, охайність («Будь здоровий, як вода», «Люди часто хворіють, бо глядітись не вміють», «Тяжку хворобу лікує добре харчування»).

Штучні засоби: рухливі ігри, спортивні поєдинки, силові зма­гання і випробування, плавання, забава, вільні рухи на свіжому повітрі, режим, розваги, свята, гімнастика, гартування тіла, побу­тові умови.

Народна педагогіка вважає, що сила проявляється й розвива­ється в праці («Без діла псується сила», «Без діла сидіти, то можна й одубіти», «Щоб працювати, треба силу мати»).

Козацька система тілесного виховання

Заслуговує на увагу цілісна система тіловиховання (фізичного виховання) доби козацтва в Україні. Історики зазначають, що козаки були високими на зріст і надзвичайно сильними. Вони прагнули розвивати в собі богатирську силу і дух, у чому домага­лися вражаючих успіхів. Козаки проявляли міцний фізичний гарт, високу техніку самооборони в таких ризикованих видах діяльності, як лови, змагання зі стихійними силами природи. Козаки влітку спали просто зоряного неба, вони ґрунтовно зна­ли народну медицину і її рецепти. Козаки, маючи міцне здоро­в'я, майже не знали хвороб. У січових і козацьких школах пере­хід з одного класу в інший супроводжувався народними дитячи­ми забавами, іграми, фізичними вправами.

У школах хлопчиків учили молитися Богу, добре триматись у сідлі, рубати шаблею і відбиватися, влучно стріляти з рушниці, добре списом колоти. Важливе місце належало також форму­ванню в учнів уміння плавати, веслувати, керувати човном, пере­ховуватися від ворога під водою.

На свята народного календаря влаштовували змагання на силу, спритність, прудкість, винахідливість, точність влучення в


 




ціль тощо. Традиційними були різноманітні змагання на конях. Козацька молодь систематично розвивала природні задатки, удо­сконалювала тіло й душу в іграх, танках, хороводах, різних ви­дах змагань і боротьби.

Існувала ціла система відбору і вишколу молодих людей для козацької служби. Досвідчені козаки, козацька старшина уваж­но і прискіпливо, з відповідальністю перевіряли загартованість і витривалість новобранців у спеку і холод, дощ, сніг і інші стани погоди. До тих, хто хотів бути козаком, висувалися вимоги -бути сильною, вольовою, вільною, мужньою людиною; володіти рідною мовою, присягнути на вірність Україні, сповідувати хрис­тиянську віру. Козаки створили спеціальні фізичні і психофізич­ні вправи, спрямовані на самопізнання і саморозвиток, тілесне, психофізичне і моральне вдосконалення.

Фізично розвинені козаки володіли різними видами зброї (рушниця, мушкет, шабля, спис, аркан) і своїм тілом. Вінниць­кий полковник Іван Богун заслужено вважався кращим фехту­вальником Європи: він по-лицарськи бився двома шаблями в руках, перемагаючи в бою відразу кількох противників. У бага­тьох країнах Європи й Азії славилось високе мистецтво козаків вести наступальні й оборонні бої, створювати неприступні для ворога табори, споруди з дерева, землі і каміння.

Іноземці свідчили, що козаки могли «кулею гасити свічку». Популярною у козаків була система единоборств. Найвідоміша становить основу козацького танку гопак.

Відомими є козацькі системи боротьби «гойдок» (призначена для розвідників-пластунів, ніби «приклеювання» до суперника, повторення всіх його рухів), «спас» (оборонний характер, філіг­ранне відпрацювання блокування дій супротивника). Педагогі­чний потенціал мало й козацьке характерництво, пов'язане з розвитком внутрішніх сил, можливостей, здібностей, енергії, во­лодінням екстрасенсорикою, чаклунством, умінням впливати на психіку ворога, «заворожувати» його, вивідувати військові таєм­ниці. Характерники вміли залякати ворога, навіяти йому інфор­мацію про свою силу і непереможність, про те, що їх не бере ні куля, ні шабля, ні вогонь, ні вода. Вороги нерідко вірили, що козаки могли брати голими руками розпечені ядра, обминати кулі тощо. Є наукова інформація про те, що козаки спеціальними вправами досягали неймовірного ефекту, коли «тіло грає» (бо­льові удари не відчувалися). Такі козаки миттєво концентрували

72


внутрішню енергію в ту частину свого тіла, куди спрямовувався удар нападника.

Ці дивовижні факти визнає сучасна наука, хоча переконливе їх пояснення і обґрунтування належить майбутньому.

Постійно самовдосконалюючись, козаки, зокрема, оволодіва­ли специфічними вправами, доводячи невичерпні можливості свого організму. Академік Д. Яворницький писав про козаць­ких велетнів тіла і духу, зокрема, про «козарлюгу Васюринсько-го, який «тільки дихне, як від того подиху людина падала з ніг». Тілесне і психофізичне загартування козаків було складовою різнобічного виховання козацької молоді. Завдання дослідни­ків сьогодення - за кодом, закладеним у комплексах вправ, тре­нувань, змагань, видах боротьби, відтворити козацьку гімнасти­ку, динаміку форм, структуру рухів, а також інші невідомі ком­поненти цілісної системи козацького вдосконалення і самовдос­коналення.

Значення фізичного виховання в народній педагогіці зумовлю­ється його вагомим внеском у зміцнення підростаючого поколін­ня, його фізичного розвитку, збільшення тривалості життя, фор­мування в молоді найважливіших морально-вольових якостей.

Література для самостійного опрацювання

1. Воропай О. Звичаї нашого народу. - К., 1991.

2. Измайлов А.Э. Народная педагогика. - М., 1991.

3. Летіла сорока по зеленім гаю (українські народні ігри). - К., 1990.

4. Приступа Б.Н., Пилат B.C. Традиції української національної фіз­
культури. - Л., 1991.

5. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. - К., 1997.

6. Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям. Вибрані твори. - К., 1977.

7. Сявавко Є.І. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку.
-К., 1974.

Контрольні запитання і завдання

1. Розкрийте суть і завдання фізичного виховання в українській етно­
педагогіці.

2. Які народні ігри ви знаєте?

3. Які народні засоби естетичного впливу в українській етнопедагогіці?

4. Підберіть народні прислів'я про здоров'я та красу людини.


 


 


Тема 8

Мудрість народна про сім'ю

як головний педагогічний

інструментарій

1. Українська етнопедагогіка про роль, завдання, функції сім'ї, її ста­
тус та істотні ознаки.

2. Народний ідеал сім'ї.

3. Провідні завдання і принципи сімейного виховання.

4. Новітні перспективи сімейного виховання у XXI столітті.

Українська етнопедагогіка про роль, завдання, функції сім'ї, її статус та істотні ознаки

Серед усіх геніальних здобутків людства одне з провідних місць посідає сім'я, родина. «Від родини йде життя людини», «Без сім'ї нема щастя на землі» - говорять українці.

Сім'я є тим могутнім феноменом, який найтісніше об'єднує людей у родинне гніздо. Недарма кажуть, що коли міцна родина, то й держава сильна. Від духовного здоров'я сім'ї залежить ду­ховне благополуччя народу. Зневірена, зневажена сім'я - загуб­лене покоління, втрачене майбутнє.

Сім'я - це первинний осередок нації, суспільства, держави. Із сім'єю пов'язане відновлення духовної національної куль­тури українського народу, етнізація дітей, формування націона­льної гідності і самосвідомості.

Сім'я - це святий вузол, яким пов'язані люди в суспільстві. Сім'я - це життєдайний осередок, що приводить на світ Бо­жий і плекає найвищу цінність людства - дітей, майбутнє народу. Сім'я - неперевершений чинник виявлення людини в усіх її можливих іпостасях (немовля, дитина, підліток, юнак, дівчина, син, дочка, чоловік, жінка, онук, онучка, дідусь, бабуся).

74


Сім'я - святиня людського духу, благородних емоційних пе­реживань: кохання, любові, вірності, синівської і дочірньої вдяч­ності, поваги, родинної солідарності, теплоти людських сердець.

Сім'я - хранителька моральних чеснот, національних звича­їв, традицій, пам'яті предків, плекальниця родоводу.

Високоорганізована, національно свідома українська сім'я -це духовний храм України-матері, який дає нам повний душев­ний спокій, захищеність від усіляких бід, натхнення для праці, погляд на світ та оточення.

Сім'я - найбільша вихователька підростаючих поколінь, не­втомна плекальниця високої духовності та гуманізму, націона­льного духу, характеру, свідомості, психології, патріотизму.

Родовід вихователів іде від батька-матері, від сім'ї.

Сьогодні в умовах відродження нашої духовної національ­ної культури ми повертаємося до традиційного статусу україн­ської родини.

Статус родини: непорушний авторитет, шлюбна родинна ві­рність, любов до дітей, родини, відданість справі їхнього вихован­ня, дотримання народних чеснот, норм християнської моралі, піклування дітей про батьків.

Український народ намагався протягом віків по-своєму осми­слити і визначити ознаки гарної сім'ї.

Ознаки сім'ї: вільність і рівноправність членів сім'ї, любов, обов'язок, взаємодопомога, доброта, дружба, працелюбність, так­товність, свідомість, розум та злагода у розв'язанні сімейних проблем, розуміння головного завдання - виховання дітей.

Функції сім'ї надзвичайно благородні й різноманітні: від­творення і продовження роду людського, організація домашньо­го господарства і побуту, забезпечення і передача новим поко­лінням матеріальних і духовних цінностей, життєвого досвіду, трудових умінь та навичок, підготовка молоді до сімейного жит­тя, виховання дітей.

Найважливіша функція - це виховання, вирощування і «ви­ведення в люди» дітей. Це важка і складна функція. Народ каже: «Дітей годувать, свій вік коротать», «Малі діти - малий клопіт, великі діти - великий клопіт». Але це неодмінний обов'язок, основне завдання подружжя: «Умів дитину породити, умій і виховати», «Не той батько, що породив, а той, що до ума довів». Згідно з традиційним звичаєвим правом батьки повністю відпо­відали перед громадою за виховання дітей. Матеріали судових

75


 


справ, етнографічні дані засвідчують, що у випадках провин дітей, порушення ними усталених морально-етичних норм каралися їхні батьки. Тому справі виховання дітей у сім'ї приділялась

велика увага.

Обов'язками сім'ї були:

1. Турбота про нормальний фізичний розвиток та здоров'я: «Ой, щоб спало, не плакало, та щоб росло, не боліло на головку й на все тіло», «Росло здоровим, сильним, дужим

та добрим мужем».

2. Кодування колисковою піснею в душі дитини таких пер­шорядних якостей, як працелюбність, чесність, доброта, ша­нобливе ставлення до «отця-неньки», старших людей: «Коли дитину не навчиш у пелюшках, то не навчиш і в подушках», «Гни тоді, як іще дубчик, а не тоді, як уже кілком стане» (моральне виховання з раннього віку). З. Трудове виховання. Народження дитини розглядалось як поява майбутнього трудівника. Основний принцип: «Ні­хто не сміє дармувати». Раннє залучення до праці, розпо­діл трудових обов'язків (погонич, пастух, пряха, пастушка, нянька, помічник у хатньому господарстві, чоловіче діло, жіноча робота, домашнє ремесло). Мета трудового вихо­вання - надання практичної допомоги батькам, прищеп­лення любові, прив'язаності до праці, розуміння її обов'я­зковості, нетерпимості до неробства і байдикування. 4. Інтелектуальний розвиток. Народ каже: «Не бажай синові багатства, а бажай розуму». Батьки дбали, щоб дитина шви­дше «приходила до розуму». Істотною в народній педагогі­ці є потреба розвитку в дитини не розуму взагалі, а «розуму доброго», «здорового глузду», що будуть приносити добро. 5. Християнські морально-етичні засади та людські чесно­ти: не посягати на чуже, говорити правду, шанувати бать­ків, старших людей, бути чесним, добрим, привітним. Риси хлопця: моторність, обов'язковість, мужність, кмітливість. Риси дівчини: скромність, цнотливість.

Засади сімейного виховання, його практика ґрунтувалися переважно на здоровій життєвій основі, на праці, визначальних людських морально-етичних началах і були спрямовані на фор­мування повноцінної особистості.

Народна педагогіка дає настанови батькам: не потурати дітям, не пестити понад міру, виховувати добрими вчинками, прикладами, розумним словом, розумними покараннями: «Дитині дай волю,


так сам підеш у неволю», «Хто дітям потаче, той сам плаче», «Гарна людина-паляниця, а не дитина», «Посієш вчинок, виросте звичка», «Учи дітей не страшкою, а ласкою», «На крутеє дерево треба крутого клина», «Отець по-батьківськи поб'є, по-батьківсь-ки й помилує», «Материні побої не болять».

Народний ідеал сім'ї

Говорячи про народний ідеал сім'ї, народна педагогіка виділяє її найхарактернішу рису - високе, космічне одухотворення, де союз чоловіка і жінки підноситься як поєднання двох небесних сві­тил - сонця та місяця і ясних зірочок - їхніх діточок.

А в тім саду три тереми: А в першому - красне сонце, А в другому - ясен місяць, А в третьому - дрібні зірки. Ясен місяць - пан господар, Красне сонце - жінка його, Дрібні зірки - його діти.

Народна традиція вимагала порядку і злагоди в сім'ї, мудро­го і вимогливого керівництва голови сім'ї: «Нащо кращий скарб, коли в сім'ї лад», «Сім'я міцна - горе плаче», «Сім'я без голови - не сім'я».

Народна педагогіка звертає увагу на сімейні відносини, взає­мини подружжя: «Не потрібен і клад, коли в сім'ї лад», «Най­краща спілка - чоловік і жінка», «Без хазяїна двір, без хазяйки хата плаче».

Шана жінки, утвердження її гідності - показники ідеальної сім'ї: «Без жінки, як без рук», «Без господині хата пусткою смер­дить» , «Чоловік у домі голова, а жінка - душа».

Ідеалом народної педагогіки завжди була повна сім'я з обо­в'язковою наявністю такого великого дару природи, як діти. Народ послідовно обстоював думку, що кожна сім'я повинна мати дітей, схвально ставився до багатодітності: «Діти - окраса дому», «Бодай на вас добра година та грошей торбина, а до того дітвори сотні півтори», «Як жнива, так і дитина нова», «Вони збилися з пуття: як кутя, то й дитя», «У кого дочок сім, то й щастя всім», «Сім синів годую, всім щастя готую».

77


Народна педагогічна мудрість твердить, що в дружній багато­дітній сім'ї діти, як правило, добре виховані. Народ дбав, щоб у родині були щира співдружність, взаєморозуміння, повага, справжнє братство між дітьми: «Любіться як браття і сестри». Чудовими словами «брат» і «сестра» народ називає щирих, добросердих людей, різних по крові, які дружать, спільно долають труднощі, допомо-гають один одному.

Народна педагогіка підтримує любов і гуманне ставлення до дітей. Дитину треба пестити, приділяти їй велику увагу, віддавати тепло і ласку. Народ не залишав поза увагою долю позашлюб­них дітей. Народна мудрість підводить до логічного висновку: якщо немає власних дітей, треба брати на виховання чужих, які втратили батьків. Горе тим, хто цурається своїх дітей. Кривдник дітей наскрізь аморальний. Страта дитини - страшний злочин. Дітовбивця заслуговує смертної кари і вічного прокляття.

Про ставлення до майбутніх дітей говориться в багатьох на­родних повір'ях. Побудувавши нову хату, молодий господар са­джав кущ калини як символ краси, достатку й радості, «щоб діти велися», «щоб калина малих дітей колисала». Раділи господарі, якщо під дахом оселі ліпили гнізда ластівки, виводили ласті­в'ят. Ластівки вселяли надію на сімейний добробут, а гніздо, по­вне ластів'ят, - на багатодітність. Добрим знаком було поселен­ня лелек на хаті. Це символ щасливої сім'ї, родинної згоди, по­дружнього щастя, такого родинного багатства, як діти.

Віками визрівали народні переконання, що діти зміцнюють сім'ю, прикрашають життя, дарують радість, продовжують люд­ський рід, несуть естафету від покоління до покоління. Діти - це опора сім'ї, майбутні трудівники й захисники рідної землі, про­довжувачі життя старших поколінь.

Відповідальна місія батька і матері по відношенню до дітей. На батьків постійно спрямовані довірливі погляди дітей. І тому для дорослих є справою честі гідно виконувати свій виховний обов'язок. Адже справедливо говорить народ, що дітей виховує сім'я, але долю виховання вирішують батьки. Вони не тільки створюють сімейний виховний фон (взаємини, мікроклімат, при­клад), а й несуть суспільну відповідальність за виховання дітей.

Батьки — це «вісь» сім'ї. У взаєминах і стосунках між ними народна педагогіка бачить великий педагогічний сенс:

1) це надійний фундамент для створення міцної сім'ї із здоро­вим мікрокліматом;


2)взаємини і стосунки допомагають успішно розв'язувати виховні завдання;

3) батьки є взірцем для молоді, кують потенціальний резерв для створення нових сімей. Загальновизнаним є той факт, що діти, одружившись, будують свої взаємини значною мірою за при­кладом своїх батьків.

Погляди народної педагогіки на шлюбні взаємини пройняті ідеями гуманізму. Народу властивий і демократичний погляд на подружні взаємини. Протягом віків життя щоденно переконува­ло, що повновкровна виховна функція сім'ї забезпечується спі­льною діяльністю як чоловіка, так і жінки.

У народній педагогіці знаходимо немало похвальних слів як на адресу чоловіка, так і жінки: «Нема вірнішого приятеля, як добра жінка», «Чоловік у домі - голова, а жінка - душа», «Хо­зяйка в дому - покрова всьому», «Жінка за три кути хату дер­жить, а чоловік - за один».

Мистецтвом жінки і чоловіка є побудова справжньої сім'ї з лагідним педагогічним мікрокліматом. Народна педагогіка ви­сунула ідеал чоловіка й жінки, який заслуговує найвищої оцінки. Ідеал чоловіка підноситься крізь призму мрій жінки, а ідеал жінки - з погляду чоловіка. Жінка мріє, щоб чоловік її шану­вав, захищав, поважав, був сильний, гарний, розумний, добрий, щирий, працьовитий, дбайливий господар, дбав про сім'ю, любив і виховував дітей, не пив, не гуляв: «На красивого чоловіка ди­витись гарно, а з розумним жити легко», «Хто п'яницю полю­бить, той вік собі загубить», «За ледачим чоловіком жінка мар­ніє, за хорошим - молодіє», «Чоловік як ворона, а все жінці оборона», «Я за мужа затулюсь, та нікого не боюсь».

Чоловік хоче, щоб його дружина була гарною, роботящою, веселою, розумною господинею і ласкавою матір'ю для дітей: «Як з красною жінкою оженитися, то є на кого подивитися», «Краще чорта тримати, ніж ледачу жінку мати», «Жінка ледащо, в хаті нінащо», «Добра жінка - мужеві своєму вінець, а зла -кінець».

Спільним ідеалом чоловіка й жінки є взаємне кохання, подру­жня вірність, гарне виховання дітей. Ті батьки, які вміють твори­ти велике, безцінне духовне багатство подружнього життя - взає­мну повагу і любов, мають у своєму домі найсприятливіші умови для виховання дітей. Це незмінне кредо народної педагогіки.


 




Дітям подобається дружна сім'я. їм хочеться жити в такій сім'ї, бути сином чи дочкою гарних батьків, радувати їх своїми вчинками: «Як батьки дружненькі, то й діти чемненькі».

Народна педагогіка засуджує все те, що шкодить добрим вза­єминам, псує атмосферу сім'ї. Це стосується пияцтва, ледарства, образ, брехні, лицемірства, сварок, грубощів, ревнощів, зради, розпус­ти: «І в лиху годину не кидай дружину», «Коли п'яниця в шинку скаче, то жінка вдома плаче», «Пий пиво, та не лий, люби жінку, та не бий», «Не дай бог коня лінивого, а чоловіка ревнивого».

Украй негативно народна педагогіка ставиться до розлучен­ня, яке боляче травмує дітей. Народна педагогіка боролася за рівноправне становище жінки в сім'ї: «Жінка чоловікові подру­га, а не прислуга».

Історія людського суспільства поклала на батьків головну відповідальність за виховання дітей, коронувавши їх як найпер­ших і незамінних вихователів у житті кожної людини: «Які мама й татко, таке і дитятко », « Які самі, такі й сини », « Яка хата -такий тин, який батько - такий син», «Молодь багата мудрістю

мами і тата».

Народна педагогіка вимагає, щоб дітей спільно виховували батько з матір'ю. Український фольклор широко втілює ідеал матері - першого педагога, від якого розпочався родовід вихова­телів та й самого виховання: «Матір ні купити, ні заслужити», «У кого ненька, у того голівка гладенька», «Хто маму має, той

горя не знає».

Материнське виховання залишає в душі дитини глибокий слід на все життя: «Що мати навчить, то й батько не перевчить».

У народній педагогіці не раз зазначається, що любов матері до дитини найсильніша у світі: «Любов матері безмежна», «Ба­тькова любов - до могили, материна любов - вічна», «І тисяча тіток однієї матері не замінять», «Дитина хоч кривенька, та ба-тькові-матері миленька». Сподвижницька любов матері до дітей стала вершиною гуманності в народній педагогіці, а Мадонна з маленькою дитиною на руках - святою. Без любові до дітей не буває повноцінного виховання. Велика любов батьків до дітей формує їх авторитет, силу виховного впливу. Народна мудрість нагадує, що в любові до дітей треба мати почуття міри. Любов повинна бути розумною. Розумно люблять своїх дітей ті батьки, які ніжність не доводять до розпещеності, піклування - до пота-чок і потурання примхам, а вимогливість поєднують з повагою

80


до особистості дитини. Народна педагогіка наголошує на велико­му значенні батьківського авторитету в родинному вихованні. Авторитет батьків визначається взаєминами між ними, їхнім ста­вленням один до одного, умінням користуватися батьківською владою і додержувати єдності вимог до дітей, громадським об­личчям батьків, прагненнями, ставленням до дітей, усіх членів родини і до людей взагалі. Діти поважають батьків вимогливих, чуйних і уважних до дитячих потреб і запитів, тактовних і ви­триманих, ініціативних в організації різних корисних справ - як дитячих, так і родинних та громадських.

За народним моральним кодексом батьки зобов'язані вихо­вувати своїх дітей, утримувати їх в неповнолітньому віці, а та­кож у повнолітньому, якщо діти непрацездатні й потребують допомоги. Діти зобов'язані утримувати непрацездатних батьків, піклуватися про них.

Народна педагогіка пильно стоїть на сторожі здійснення цих життєвих вимог, засуджує тих дітей, які цураються своїх батьків, забувають про свій обов'язок перед ними. Про обов'язок дітей перед батьками йдеться в прислів'ях і приказках: «Як батька покинеш, то й сам загинеш», «Шануй батька й неньку - буде тобі скрізь гладенько».

За добрими народними традиціями активними вихователями в сім'ї є бабуся, дідусь, сестри і брати. Народна педагогіка приділяє велику увагу вибору опікунів. До них висуваються дуже високі вимоги. Опікуном повинна бути людина авторитетна, доброзичлива, вимоглива і чесна, з добрим і щирим серцем, пройнята любов'ю до дітей і готовністю виховувати чужу дитину як свою власну.

Народна педагогіка схвально відгукується про мачуху або вітчима, які заслужили від чужих дітей великі і щирі слова «мамо» і «тато». Оскільки головним обов'язком батьків народ­на педагогіка вважає виховання дітей, вона прагне мобілізувати громадськість на допомогу батькам. Підтвердженням цьому є давня традиція вибору кумів. Кумівство - це чудова знахідка народної педагогіки. Завдяки кумівству дитина має батьків-дуб-лерів, які добровільно тримають педагогічне шефство над дити­ною від народження до зрілості.

Народна педагогіка вимагає, щоб діти з повагою ставились до почесних батьків, слухали їх порад, з вдячністю сприймали зауваження, ретельно виконували їхні вказівки, як і рідних бать­ка і матері.


Таким чином, народна педагогіка визнає батька і матір пер­шими вихователями, високо оцінює подвиг материнства, радить з почуттям любові і поваги ставитися до матері як богині роду, підкреслює незаперечну роль батька в сім'ї, вказує на важливу роль прикладу батьків у вихованні дітей, закликає до розумної батьківської любові, нагадує дітям про їхній обов'язок перед батьками, закликає до взаєморозуміння між батьками і дітьми, до вшанування природних народних педагогів дідуся і бабусі, які своїм досвідом і доброю порадою збагачують скарбницю народ­ної педагогіки.

Провідні завдання і принципи родинного виховання

Коротко завдання родинного виховання можна визначити так:
виховання повинно зробити людину здатною до осягнення її
призначення. Олюднення особистості, підготовка її до життя,
реалізація її особистісного виявлення - мудра заповідь народ­
ної педагогіки: «Дивись, не забудь: людиною будь». ■

Розмаїтість людського життя зумовлює провідні завдання і принципи родинного виховання. У процесі родинного вихован­ня забезпечується реалізація натуралізму, раціоналізму, гуманіз­му, евдемонізму, соціалізації та етнізації, духовності.

Натуралізм вимагає розглядати людину як частину приро­ди й неухильно дбати про гармонійний розвиток природних сил дитини, яка розвивається наче та рослина: «Діти, як квіти: по­ливай - рости будуть», «Як грибочки ростуть діточки».

Раціоналізм націлює на плекання розуму дитини: «Розуму не купують, а набувають», «Розумний всьому дає лад».

Гуманізм передбачає людяне ставлення до дитини, формування людяності, щирих стосунків, утвердження добра, доброзичливос­ті, взаємоповаги, любові один до одного. Одним із критеріїв оцін­ки народом людини було і є ставлення до дітей: «Любить дітей -добрий, не любить - змій», «Кинув своїх дітей - мерзотник».

Евдемонізм мету виховання вбачає в земному благополуччі та щасті: «Кому щастя служить, той ніколи не тужить», «Не родися красивим, а родися щасливим».

За визначенням української народної педагогіки, щастя -це стан цілковитого задоволення життям, окрилення життєвими

82


успіхами, вдачами, благополуччям. Наш народ виявив такі влас­тивості щастя: делікатність («Щастя - не кінь, не загнуздаєш»), об'єктивність («Щастя, як вільна пташка: де захотіла, там і сіла»), фатальність («Від лихої долі не сховаєшся»), невизначеність («Ні­хто не знає, де кого щастя чекає»), розчарування («На світі гро­шей багато, а щастя мало»), категоричність («Кому нема щастя зранку, не буде й до останку»), оптимізм («Бог не без милості, козак не без щастя»).

Народна мудрість вчить: «На чужому горі щастя не буду­ють», «Хай тому трясця, хто зазіхає на чуже щастя», «Всякий свого щастя коваль», «Хто дрімає, той щастя не має».

Соціалізація - це перетворення людської істоти на суспіль­ний індивід, включення в суспільне життя. Соціалізація знахо­дить своє конкретне втілення в сім'ї, громаді, народі, нації, тобто в етнізації, фундамент якої закладається в сім'ї.

Плекання духовності, тобто світоглядно-морально-етичного внутрішнього світу дитини, полягає у вихованні дітей на засадах народної моралі, обізнаності з релігійною культурою, у шанобли­вому ставленні до неї.

Українська етнопедагогіка зазначає, що ядром виховного впливу на дітей є батьки. І насамперед - чудодійний вплив матері:

У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим.

Мати народжує дітей, віддає їм свою любов, тепло і ласку. Народ порівнює матір із сонцем: «При сонці - тепло, при матері -добро». Народ склав багато афоризмів про матір: «То ті цвіти красні, котрі зацвітають, то ті діти щасні, котрі матір мають», «До людей по розум, до матері по серце», «Рада б мати для дітей небо прихилити та зорями вкрити». Народ порівнює матір з пра­вдою, молитвою: «Материнська молитва і з дна моря підійме», «Одна мати — вірна порада».

Народна педагогіка визначає неординарні функції матері: годує дітей, як земля людей; мати - опіка й охорона дітей; мати -душа сім'ї, берегиня домашнього вогнища, добра, тепла і затишку.

Особливе значення виховної місії матері: «Чого не дала мама, того не купиш і в пана», «Яка клепка - така бочка, яка мати -така й дочка».


Народ говорить про материнське чуття міри в суворості, ви­могливості і любові до дитини. А материнська мова забезпечує злет дитини до осягнення розуму, духовності. Зі щирою любов'ю матері приходить до кожної дитини почуття патріотизму.

Високим в українському народі був і авторитет батька, ваго­мим був його вплив на дітей: «Не навчив батько, не навчить і дядько», «Коли батько рибалка, то й діти у воду дивляться», «Не хочеш слухати тата, то послухаєш колись ката», «Добрий батько не хоче лихого сина», «Таткова хата усім багата».

Народна педагогіка на передньому плані тримає проблему батьків і дітей: «Хто батька-матір зневажає, той добра не знає». Впливовим виховним фактором, як було зазначено вище, народ вважав авторитет батьків. Створенню авторитету сприя­ють взаємоповага між батьками, їхня пристойна поведінка, мо­ральне обличчя, працьовитість, єдність вимог, чуйне ставлення до дітей, знання їхніх потреб і інтересів, увага до дітей, допомога дітям, ерудиція батьків, господарність, орієнтація в духовних сферах, участь у громадському житті.

Відроджуючи українську народну педагогіку, слід активізу­вати в очах дітей четверту заповідь Божу: «Шануй батька твого і матір твою». Ця заповідь накладає гуманні взаємні обов'язки на дітей і батьків - любити і належно виховувати своїх дітей («Не ті батьки, що породили, а ті, що виховали»), любити, пова­жати батьків, піклуватися про них. Така об'єктивна закономір­ність людського життя.

В українській народній педагогіці аморальним є ігноруван­ня батьками своїх обов'язків щодо дітей, невдячність дітей у ставленні до батьків. Це гріх і сором від людей. Народна педа­гогіка підносить батька-матір як нероздільну святиню, а наступ­ність поколінь, вірність батьківським, дочірнім і синівським обов'язкам як основний закон життя. Саме тому так зворушли­во сприймаються слова покинутої старенької матері: Дочки мої, дочки, дочки мої, пави! Чому мене не кидали, як падали з лави? Сини мої, сини, сини-соловейки, Чому мене не кидали, як були маленькі? Стали підростати — стали покидати. Ой, хто ж мене старенькую буде годувати?!


Новітні перспективи сімейного виховання у XXI столітті

XXI століття прогнозується як століття нового злету державо­творення, демократизації, гуманізації суспільства, злету сили ро­зуму і порядності.

Типові прикмети століття позначаються і на педагогіці, сі­мейному вихованні. Новітні перспективи виховання у XXI ст. будуть визначатися:

1) традиційною українською родиною з українським родин­
ним національним вихованням, адекватним сучасним і
майбутнім потребам суспільства;

2) укріпленням сім'ї (деформаціям - ні);

3) розумінням того, що українська родина покликана ростити
українців;

4) боротьбою з такими негативами, як спотворення родинних
чеснот, норм моралі, виховних традицій; чвари, пияцтво, нар­
команія, занедбаність батьківської педагогіки, статева розпу­
ста, неробство, зрада, розлука, спад дітності, сирітство, апатія,
безвідповідальність;

5) поверненням до українського народного родинознавства, до
відродження статусу української родини;

6) моральною підготовкою молоді до життя;

7) входженням у лоно рідної педагогічної культури;

8) боротьбою з так званою «сексуальною революцією», розгу­
лом проституції та порнографії;

9) укріпленням авторитету української родинної педагогіки;
10) честю і солідарністю української родини, дотриманням єд­
ності, наступності, спадкоємності поколінь; родинною і по­
дружньою злагодою, зваженістю, розсудливістю, обачливістю,
сексуальним вихованням, формуванням майбутнього сім'я­
нина, плеканням шлюбних пар нової генерації, вихованням
гідних громадян України.

Література для самостійного опрацювання

1. Етнографія України / За ред. С.А. Марчука. - Л., 1994.

2. Історія української педагогіки. - К., 1999.

3. Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття»).
-К.,1994.


 


84


85


4. Концепція безперервної системи національного виховання. - К.,
1994.

5. Кравець О.М. Сімейний побут і звичаї українського народу. - К.,
1966.

6. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. - К., 1997.

7. Стельмахович М.Г. Українська родинна педагогіка. - К., 1996.

8. Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка. - К., 1979.

9. Українознавство: Посібник. - К., 1994.

Контрольні запитання і завдання

1. Який ваш ідеал сім'ї?

2. Які виховні традиції вашої сім'ї?

3. Визначте функції, статус, істотні ознаки сучасної сім'ї.

4. Складіть таблицю «Принципи народного сімейного виховання».

5. Використовуючи працю А.С. Макаренка «Лекції про виховання ді­
тей», визначте її педагогічну проблематику, загальні умови сімейно­
го виховання.


Тема 9

Українське народне дитинознавство

1. Місце, статус дітей, проблема дітності в українській народній педа­
гогіці.

2. Суть народного дитинознавства, його основні компоненти.

3. Сімейні звичаї й обряди, пов'язані з дитиною.

4. Народна характеристика дітей, їх вікова періодизація.

Micue, статус дітей, проблема літності в українській народній педагогіці

У народній педагогіці дитина - це незмінний центр виховного впливу:

Ох, діти! Діти! Діти! Велика Божа благодать!

Народна педагогіка відводить важливу роль місцю і статусу дитини в соціальному житті. Добре виховані діти - щастя та доблесть батьків. У дітях — успадкування справ батьків, продов­ження родини, народу, нації. У дітях - увіковічнення зв'язків між поколіннями; збереження історичної пам'яті, духовної та матеріальної культури, примноження здобутків попередніх поко­лінь. У дітях - безсмертя людства. Без дітей немає справжньої сім'ї, немає батьківства, материнства, немає виховання, не може бути і самої родинної педагогіки.

Діти - майбутнє народу, нації, утвердження її вічності. «Якщо твої наміри розраховані на рік - сій жито; якщо твої наміри розраховані на десятиріччя - саджай дерева; якщо твої наміри розраховані на віки - виховуй дітей» - вчить народна мудрість.

У процесі багатовікової виховної практики наш народ нако­пичив величезну кількість знань про дітей. Узагалі ідея дітнос­ті - одна з центральних проблем у народній педагогіці. Народ завжди прихильно ставився до дитини. У народі кажуть, що


 


86


87


ранок є найкращою порою доби, весна - року, а дитинство - жит­тя. А ще кажуть, що людина двічі живе на світі: перший раз - у дитинстві, другий раз - у спогадах про нього.

Народні українські обереги зобов'язують мати, любити, берег­ти та правильно виховувати дітей. Народ порівнює дітей з ясни­ми зірочками («Малі діти, що ясні зірочки: і світять, і радують у темну ніченьку»), квітами («Діти - як рожеві квіти»). Бажаючи комусь добра, українці завжди згадували дітей: «Година вам щаслива. Щоб ви бачили сонце, світ і дітей перед собою». Ідея дітності втілена в різних жанрах усної народної творчості. Це народні прислів'я, приказки, побажання, весільні пісні, новорічні щедрівки, вислови, колядки, казки, народні повір'я: «Май у ко­шарі барана й ягницю, а в запічку дітей копицю», «Бодай на вас добра година та грошей торбина, а до того дітвори сотні півтори», «Як жнива, так і дитина нова», «Ой, є вдова близько двора, де­в'ять синів породила, а десяту дочку Настусеньку», «Скажи, удо­во, скажи небого, скільки собі діток маєш? Ой, де куточок - то там синочок, а на печі - то дев'ять дочок, а ще ж бо не всі — половина в овсі, чотирнадцять ячмінь в'яжуть».

Народні казки є теж свідченням багатодітності сім'ї. Напри­клад: «Був один бідний чоловік. Той чоловік мав багато дітей» (Казка про бідного чоловіка й лисицю), «Був один бідний чоло­вік. А той чоловік мав 12 дітей» (казка про Мар'ю-царівну та Івана-царя), «Жила одна жона і мала стільки діточок, як на ре­шеті дірочок. Не знала їм числа» (казка «Стільки діточок, як на решеті дірочок»). Наш народ схвально ставився до багатодітно­сті: «Сім синів годую, всім щастя готую», «У кого дочок сім, то й щастя всім». Кількість майбутніх дітей народ намагався вга­дати по кільцях на пучках пальців правої і лівої руки. Кущ калини на новому обійсті був символом краси, достатку, радості, багатодітності. Гніздо ластівки під дахом оселі і ластів'ята — на добробут, на багатодітність. Поширеним у житті нашого народу є повір'я про добрих лелек, які приносять дітей, символізують родинне щастя й подружню злагоду.

Ставлення до дітей є мірилом гідності людини, її морального обличчя. Бездітна сім'я вважалася нещасливою, але батьки мрі­яли про дітей до глибокої старості. Не випадково у бездітного подружжя з'являється дитина, яка стає його єдиною втіхою і розрадою (казки «Солом'яний бичок», «Кривенькакачечка», «Іва-сик-Телесик»).


Народ робив логічний висновок: якщо немає власних дітей, треба брати на виховання чужих, які втратили батьків. Народ засуджував дітовбивство, тих, хто цурається своїх дітей. Народ оцінює дітей як опору, міць, радість сім'ї, майбутніх трудівників, захисників рідної землі, велику надію батьків на спокійну старість.

Народна педагогіка обстоює думку, що дітей у сім'ї повинно бути принаймні троє, одну дитину важко виховувати і перевихо­вувати: «Одинак, як не злодій, то пияк», «Де одинець, хазяйству кінець».

Народна педагогіка ратує за багатодітність, вбачаючи в ній соціальний і педагогічний сенс; за щирість, співдружність, взає­морозуміння, дружбу і повагу між членами сім'ї. Крилатим є вислів «Любіться, як браття і сестри». Народна педагогіка засу­джує розбрат між братами і сестрами, відстоює непорушні узи побратимства:

Тим на світі хліб не родить, Що брат з братом не говорить. Тим на світі втрачається, Що брат сестри цурається.

Народна педагогіка підтримує любов, гуманне ставлення до дітей, її завжди хвилювала доля позашлюбних дітей, які не зна­ли ласки батьків («Не байстрюкові гріх, а батькові»). Народна педагогіка з глибоким співчуттям ставиться до позашлюбної дитини, категорично виступає проти її засудження, приниження, кепкування з неї. Поза увагою не залишалася і доля дітей-си-ріт. Зазначаючи, що дуже важко жити «дітям без роду, без пле­м'я, без совіту, без привіту», народ ніколи не втрачав надії на поліпшення їхнього становища. Мудра народна заповідь: кож­на дитина повинна зростати й виховуватися в сім'ї. Не випадко­во сьогодні виникла ідея «сімейного дитячого будинку». Ця ідея свято виконувалась народом сотні років тому.

У народі велику увагу приділяли вибору опікунів. Це авто­ритетні, доброзичливі люди, які можуть виховувати чужу дити­ну як свою. Про доброго вітчима і добру мачуху народ говорить з глибокою пошаною: «Не ті батьки, які породили, а ті, що виховали».


 




Суть народного дитинознавства, його основні компоненти

Виходячи з наведеної вище інформації про дітей, у народній ет-нопедагогіці виділено такий важливий її компонент, як дитиноз-навство. Воно концентрує в собі усталені погляди народу на ді­тей, емпіричні знання про умови й рушійні сили онтогенезу люд­ських якостей на стадії дитинства, про закономірності перебігу фізіологічних, сенсорних, емоційних, вольових та пізнавальних процесів у дитячому віці від народження й до фізіологічного до­зрівання та включення в доросле життя.

Коротко можна сказати, що народне дитинознавство - це сума психолого-педагогічних знань про дітей, набутих у процесі навчально-виховної практики народу.

Дитинознавство зосереджує в собі і погляди народу на фор­мування та розвиток особистості дитини. Воно виступає як орга­нічний компонент духовної культури нашого народу, українсь­кої родинної етнопедагогіки. Наш народ мав глибокі знання внутрішньої природи дитини й виняткове вміння здійснювати підхід до неї на основі врахування вікових особливостей, статі, індивідуальних рис характеру.

У процесі багатовікової практики, контактів з дитиною і спо­стережень за нею наш народ нагромадив величезну кількість цінних знань про дітей. Однак науковці звернули на них увагу порівняно недавно. Наприкінці XIX - на початку XX століття на сторінках періодичної преси почали з'являтися повідомлення про родильну обрядовість і догляд немовлят (О. Малинко, О. Они-щук, І. Барвінський, Д. Лепкий).

Цікаві відомості містить праця М. Костомарова «Сімейний побут у творах південноруської народної пісенної творчості», праця «Дитина в звичаях і віруваннях українського народу» М. Грушевського, праці І. Франка «Жіноча неволя в руських піснях народних», «Дітські слова в українській мові». У 1921 р. в с Старосілля Остерського району Чернігівської області була заснована перша в Україні етнографічна дослідна станція. Пра­цівник станції Н. Заглада видала монографію «Побут селянсь­кої дитини» (1926). У роки сталінського свавілля були піддані анафемі дослідження в галузі етнографії дитинства. Інтерес до етнопедагогіки відновився на початку 1970-х років і пов'язаний


з іменем В. Сухомлинського, який бачив у народі «живе вічне джерело педагогічної мудрості». Згодом українського дитиноз-навства певною мірою торкалися у своїх творах С Бабишін, Н. Гаврилюк, Г. Довженок, В. Скуратівський, М. Стельмахович, Є. Сявавко.

Відродження національної духовності ставить за мету вчити­ся в народу, запозичувати в нього багатющі знання та досвід, і в цьому річищі народне дитинознавство відіграє першорядну роль.

Сімейні звичаї й обряди, пов'язані з дитиною

А тепер про народні обереги дітей, дитинства й материнства. У народі так заведено, що кожна заміжня жінка повинна мати й виховувати дітей. Це природне прагнення підтримується сім'єю, рідними та близькими як морально, так і практично (піклуван­ня про вагітну). Майбутній матері не дозволяли виконувати важку роботу, дбали про поліпшення її харчування, намагалися створи­ти в родині спокійну атмосферу. Народна педагогіка дає ряд на­станов, про те, що дозволено, а що заборонено вагітній: не можна вживати спиртного, треба задовольняти всі її бажання. У народі намагалися вгадати, хто народиться. Коли в правому боці руха­ється дитина, то буде хлопчик, а в лівому - дівчинка. Народ високо цінує як синів, так і дочок: «Сини й дочки - одного дере­ва листочки», «Син - утіха батька, а дочка - матері», «Годуй сина для себе, а дочку для людей».

Досить своєрідним є погляд на дітей-«сьомчат». За повір'ям, «сьомчата» краще виховуються і володіють пророчою силою -«у семирічному віці побачать домовика». Це пов'язано з тим, що число 7 наділено магічним смислом. Серед народу жила віра в силу семирічних богатирів. Такий підхід до «сьомчат» у народ­ному дитинознавстві позначений глибоким гуманізмом і вірою в те, що слабенька, немічна істота («сьомча») обов'язково вижи­ве, виросте, стане гарною, розумною й сильною людиною.

В етнопедагогіці є цілий ряд звичаєвих настанов і обрядів як необхідної передумови успішного народження, здоров'я і благо­получчя матері, дитини та їх щасливої долі. Комплекс обрядово­сті поділяється в народі на чотири групи: дородові звичаї і об­ряди, власне родильні, післяродові обрядові дії, що знаменують приєднання дитини до сім'ї, роду, громади.


 




 


Магічні дії, ритуали, звичаї під час весілля були спрямовані на забезпечення плодовитості подружжя, народження синів (роз­плітання коси молодим хлопчиком, влаштування першої посте­лі молодих на необмолочених снопах). Період вагітності був об­ставлений низкою оберегів: приховування вагітності від сторон­ніх, уникнення зустрічі з каліками, хворими, негарними на ви­гляд людьми, поганих вражень. Вагітна не повинна була диви­тися на вогонь і померлого, бити тварин, брати щось чуже, серди­тися, сваритися, гніватися. Вважалося, що поведінка матері, її психологічний стан безпосередньо впливають на здоров'я, роз­виток, формування дитини ще до її народження. Звичай велів не відмовляти вагітній, задовольняти всі її бажання. Поява на світ нової людини вважалася великим таїнством. Пологи відбу­вались у домашніх умовах, але без сторонніх. Постіль породіллі відгороджували завісою, щоб уберегти її і немовля від поганих очей. Пологи приймала бабка-повитуха. Від її знань, умінь зале­жали значною мірою успішні роди, життя, здоров'я матері і ди­тини. Вона приймала дитину, відсікала пуповину хлопчикам на сокирі, поліні, а дівчинці - на веретені, гребені, щоб прищепити їм навички до основних видів сільськогосподарської праці; ку­пала дитину, охрещувала хвору, вмираючу дитину; зав'язувала пуповину, промовляючи: «Зав'язую щастя, здоров'я і многії літа», «Зав'язую тобі щастя, і здоров'я, і вік довгий, і розум добрий».

Перша купіль розглядалася як очищення дитини і охорона її від злих духів. Тут була виражена народна віра в силу води, слова і першого контакту дитини з різними життєво необхідни­ми предметами. До першої купелі додавали свяченої води, вкла­дали лікарські трави, шматок хліба або трохи зерна, кидали сріб­ні або золоті монети. Подекуди до першої купелі дівчаток доли­вали меду, молока, клали голку (гуцули), а хлопчикам клали свердло (бойки). У наш час до цих предметів додані ручка і олівець, аби дитина була розумною, добре вчилася. Коли хтось заходив до хати, він повинен був укинути в купіль якусь монету. Воду з першої купелі виливали в якийсь куток, куди ніхто не заходив. Бабка-повитуха проводила обряд «очищення» породіл­лі та себе. Цей обряд проводився зі свяченою або вперше зачерп­нутою вранці з криниці водою. Бабка скроплювала породіллю, тричі давала їй надпити води. Породілля зливала на руки пови­тухи, обдаровуючи її (хліб, сіль, кусок полотна, хустка). Процеду­ра очищення доповнювалась церковним ритуалом виводу через

92


35 днів від пологів, після чого породілля вважалася повністю очищеною.

Подекуди зберігся обряд обсушування дитини біля палаючої печі (Закарпаття), запалювання свічки, світло якої оберігає від злих сил.

Після кількох днів після народження дитини породіллю від­відували заміжні жінки з поздоровленнями, обов'язковим при­несенням традиційних продуктів (сиру, масла, калача, каші, си­рих яєць). Це звичай прилучення дитини до родинного і позаро-динного колективу. Ця тенденція відвідування виражена і в ін­ших післяродових актах: виборі імені (за церковним календарем або надання імені дідуся, бабусі, когось іншого з предків), хрещенні (хрещені батьки могли бути родичами або друзями. У куми за­прошували кілька пар). Церковне хрещення супроводжувалося певними звичаями, магічними діями і замовляннями. Перед хре­щенням дитину клали на кожух, на стіл, на піч, поміж буханця­ми хліба - це, за повір'ям, могло забезпечити дитині достаток, тісний зв'язок з домом, вберегти від зла. І тут головну роль віді­гравала баба-повитуха: готувала пелюшки, сповивала дитину, передавала її кумам, примовляючи: «Нате вам новонароджене, а нам принесіть молитвенне і хрещене». Дитину до хреста треба нести на правій руці, при ній мають бути традиційні обереги (часник, сіль, шматок хліба, а інколи і буханець).

Загальноприйнятим звичаєм в Україні є святкування наро­дження дитини. Цей звичай у християнський час переважно приурочували до дня хрещення. На хрестини приносили пода­рунки: полотно, хліб, яйця, а в наш час ще й цукор та інші про­дукти. Частування гостей супроводжувалось примовляннями й побажаннями, а в деяких регіонах складовою хрестин були та­кож спеціальні обрядові пісні. На Гуцульщині зберігся давній звичай обтинання дитині волосся на хрестинах, що символізує прилучення її до роду. Подекуди після хрестин проводили ще й калачини - в одне зі свят батьки дитини відвідували кумів з калачами, обдаровували їх.

Після хрестин практикувалися різні охоронні дії для захис­ту дитини й матері від шкідливого впливу злих сил, «поганих очей». У колиску клали металеві гострі предмети (ніж, ножиці, голку). На руку дитині пов'язували червону стрічку - від «зуро-чин». Сповиту дитину перев'язували червоною крайкою. Через рік після народження дитини відбувався обряд першого постригу


дитини. Ритуальні елементи: кум чи кума вистригали волосся над чолом, потилицею, вухом, потім достригали, ховали волосся або зберігали, пускали за водою або спалювали.

Основні мотиви всього комплексу народних звичаїв і обрядів - це успішне народження, здоров'я матері і дитини, благополуччя і щастя новонародженого.

Піклування про дитину розпочиналося відразу ж після народ­ження. Своєрідного значення народна педагогіка надає сміху і плачу дитини: «Дитина, що не плаче, не буде довго жити», «Дитина, що багато кричить, буде довго жити», «Дитина не плаче, то мати не знає»; плачем немовля виявляє свою потребу. Батьків має непоко­їти тихий, хворобливий плач (дитина довго не буде жити).

Народна педагогіка пропонує мудрі і прості засоби заспокоєн­ня дитини від плачу: «Дитина плаче, мама мусить співати», дати забавку: «Голодна дитина забавку ламає». Організм дитини ви­магає частого годування: «Дитина їла б щогодини». Українська народна педагогіка задовго до наукової довела, що у формуванні людини вирішальну роль відіграють перші роки її життя. Вона вважає, що перпіоумовою гармонійного розвитку дитини є добре здоров'я і весела вдача; своєрідне значення має також і сміх дитини. Якщо дитина уві сні сміється, «їй добре, вона здорова». Щирий сміх народ розглядає як показник не тільки доброго здо­ров'я, а й доброї душі, гармонійні натури: «Недобрі не вміють сміятись». Батьки раділи, коли бачили дитину веселою, жвавою, усміхненою: «Дітки хоч голенькі, аби живенькі», «Веселий, як горобець», «Жвавий, як рибка в річці», «Весела, як весняний жай­воронок».

Ідеалом дитини в народному розумінні є: «Верткий, мов в'юн», «Живий, аж шкіра на ньому горить», «Маленьке, але важкень­ке», «Хоч мале, та вузлувате», «Хоч мале, та натоптувате».

У народному дитинознавстві враховуються таємниці душі дитини, духовний світ, особливості і динаміка вікових змін і жит­тєвих функцій дитини. Існує близько 200 різних пестливих звер­тань до дітей: зозулька, кровинка, крихітка, голубчик, ангелятко, сонечко, зайчик, щебетунчик, рибка і т.ін.

Народна педагогіка категорично забороняє ран








Дата добавления: 2016-03-05; просмотров: 781;


Поиск по сайту:

При помощи поиска вы сможете найти нужную вам информацию.

Поделитесь с друзьями:

Если вам перенёс пользу информационный материал, или помог в учебе – поделитесь этим сайтом с друзьями и знакомыми.
helpiks.org - Хелпикс.Орг - 2014-2024 год. Материал сайта представляется для ознакомительного и учебного использования. | Поддержка
Генерация страницы за: 0.15 сек.