Філософія як вид знання

Філософські знання мають найбільш високий рівень узагальнення, в результаті якого виділяються спільні риси, ознаки, зв’язки, відношення речей і процесів, що мають місце в об’єктивному світі. Процес узагальнення здійснюється шляхом абстрагування – логічного засобу відхиляння від того, що не є предметом дослідження на даному етапі пізнання і концентрація уваги на тому, що є таким предметом.

Філософські знання – це знання найбільш загальних проблем буття, а саме: світу, його єдності, людини, її походження, мислення, пізнання, розвитку суспільства тощо. Іншими словами, це знання загального в системі відношення «людина – світ».

Філософське знання – це таке знання, котре дає можливість з допомогою свого понятійного апарату адекватно відобразити рух і розвиток – плинність всього існуючого.

Життя – змінне, рухливе. Спокій, що спостерігається у природі – річ відносна. Лише рух є абсолютною величиною. Бо якщо предмет знаходиться в даній системі у спокої, то по відношенні до іншої системи він знаходиться у русі. Такий закон природи. Але це непросте запитання. Одна річ – це визнати, що рух, зміна існує. Інша річ, більш складна – відобразити цей рух, зміну у мисленні. Якщо світ змінюється, рухається, то філософія повинна мати такий понятійний апарат, який давав би адекватне уявлення про такий рух і розвиток.

Філософія, ще з часів Гегеля, має змогу завдяки своїм поняттям, дати точне уявлення про рух, зміну, розвиток, взаємозв’язок речей в об’єктивній дійсності. Тому філософські поняття самі є рухливими, змінними; вони різко вирізняються гнучкістю, взаємопереходами. Скажімо, кількість переходить в якість, а якість переходить в кількість; можливість стає дійсністю, остання ж є основою для нових можливостей; причина переходить у наслідок, наслідок може бути причиною для іншого явища, що зв’язане з ним; зміст визначається формою, але остання може бути змістом для іншого процесу тощо.

Таким чином, знання, що фіксуються в понятійному апараті філософії дають змогу адекватно відобразити рух, зміни, взаємопереходи речей через власну гнучкість, рухливість.

І, нарешті, філософське знання складає теоретичну основу світогляду, з допомогою якого людина здатна відобразити цілісну картину світу в його багатоманітності.

Предмет філософії

Враховуючи вищевикладене, спробуємо визначити предмет філософії.

Розкриття предмету будь-якої науки передбачає окреслення відповідного кола проблем, котрі досліджує наука, і які є для неї специфічними, особливими. Для філософії такими особливими проблемами виступають загальні проблеми існування світу, як природи, його єдності, походження, тенденцій розвитку тощо. Суб’єктом же пізнання, осмислення цих проблем є людина як творча, діяльна істота. Тому в предмет будь-якої філософської системи, будь-якого її напрямку з необхідністю вивчається відношення «людина – світ», його різні модифікації.

Розглядаючи різні варіанти розуміння філософії в її історії, можна виявити, що для них є характерним визнання своєрідної «подвоєності» її предмета. Філософія завжди розглядалася, з одного боку, як раціонально-теоретичне осягнення буття, а з іншого боку, як певна форма ціннісної свідомості. У конкретних філософських системах ці дві сторони філософії можуть поєднуватися самим різним чином.

Виступаючи як раціональне пізнання буття, філософія, безумовно, спрямована до науки як до якогось ідеалу, хоча сама філософська раціональність всередині філософії розуміється набагато ширше, так само як і поле застосування такої раціональності. Дискусії про критерії науковості стосовно філософії, з часів Канта потрясали світову спільноту філософів, логіків та методологів, не мали ніякого результату, але призвели до ситуації, яку означили як «кінець класичної філософії» і яка поставила під сумнів правомірність філософії іменуватися наукою.

Крім того, філософія є багатосистемною й багатофункціональною. Тому при вирішенні тих чи інших проблем вона обертається до них однією зі своїх сторін. Цими сторонами виступають конкретні філософські концепції. Єдина мета, що об'єднує всі філософські знання, – з'ясування сутності буття і людини, а також взаємин між світом і людиною, між людиною і суспільством – досягається різним чином, що створює цілісну палітру уявлень, хоча кожна з філософських концепцій претендує на єдино правильне розуміння проблеми.

Це пов'язано зі складністю визначення власного предмета філософії, оскільки в філософію довгий час включалися знання про самі різні сторони буття, ці знання пізніше стають об'єктами спеціальних наук. «Філософія подібна королю Ліру, який роздав своїм дітям все своє майно і якого слідом за цим як жебрака викинули на вулицю» [Виндельбанд В. Прелюдии. Философские статьи и речи. – СПб., 1904. – С.16.]. Однак поряд із виділенням з філософії низки спеціальних дисциплін відбувається як би процес «очищення» її власного предмета, або, за П.В.Алексєєвим, «предметне самовизначення філософії».

Філософія розглядається як вищий вид теоретичного знання про фундаментальні основи буття і принципи його пізнання. Разом з тим, для філософії завжди представляла інтерес проблема виявлення сутності та призначення людини, роздуми про її місце в світі, про її стосунки зі світом і з іншими людьми. В цьому плані філософія відповідала на «запити» епохи, виступаючи самосвідомістю культури.

Найбільш чітко предметна область філософії представлена у І.Канта. Перш за все він виділяє два самостійних рівня філософії, що виконують різні завдання в суспільній свідомості.

Перший він позначає як «школярська» філософія. Така характеристика не є негативною. Це деяка сукупність найбільш загальних уявлень про філософію, філософів, проблеми, які стояли в її історії і з якими повинна ознайомитися кожна культурна і освічена людина в рамках свого самовиховання, так само як вона повинна знайомитися з релігією, мистецтвом, правом, не перетворюючись при цьому у віруючого, художника або юриста. Знайомитися з такою філософією слід на ранніх стадіях навчання, в школах, гімназіях і ліцеях. Самі по собі ці знання не вчать філософії, а лише дають знання про те, що розуміли під філософією інші люди.

Однак, крім цього, існує філософія як особлива наука про цілі людського розуму, яка надає цінність всім іншим видам знання, виявляючи їх значення для людини. Саме в цьому розумінні вона виступає як філософська мудрість. Філософ, який прагне до такої мудрості, повинен осягати те, наскільки знання може сприяти досягненню вищих цілей людини. Кант підкреслював: «Якщо існує наука, що дійсно потрібна людині, то це та, якої я навчаю – а саме належним чином зайняти зазначене людині місце у світі – і з якої можна навчитися тому, якою бути, щоб бути людиною» [Кант И. Соч. в 6-ти томах. Т. 2. М., 1964. С. 206.].

Кант формулює основні питання, на які повинна відповідати ця філософія:

Що я можу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватися? Що таке людина?

Саме відповіді на ці питання, зазначає Кант, дозволяють філософії визначити: «1. Джерела людського знання, 2. Обсяг можливого та корисного застосування будь-якого знання і, нарешті, 3. Межі розуму» [Кант И. Трактаты и письма. С. 332-333].

Що ж означають ці питання для розуміння предмету філософії?

«Що я можу знати?» Відповідь на дане запитання пов'язана з особливим розумінням взаємин людини зі світом. Людина пізнає світ, але це пізнання – не просто зліпок буття, а результат складних відносин між людиною і предметом пізнання. За Кантом, частина знань міститься в розумі в апріорній формі, носить додосвідний, надприродний характер. Дослідження процесу пізнання та знання в цілому є однією з найважливіших сторін предмета філософії, що позначається як гносеологія, або вчення про пізнання. Але це в свою чергу вимагає від філософа вироблення якихось спільних уявлень про устрій світу, сутності буття в цілому, що і входить в область онтології – іншого найважливішою боку предмета філософії.

«Що я повинен робити?» Для відповіді на це запитання потрібно попередньо дослідити «обсяг і можливості застосування наших знань» і вже на основі цього розглядати проблеми етичного характеру, пов'язані із взаємовідносинами між людьми, а також такі загальні проблеми, як: що є моральність взагалі; чи існують абсолютні критерії моральності; чи може людина слідувати цим критеріям в житті; що є добро й зло тощо. Таким чином, можна окреслити етико-праксеологічну сторону філософії.

«На що я можу сподіватися?» Відповідь на це запитання припускає дослідження феномена віри (в тому числі і релігійної) як однієї з фундаментальних передумов людського існування. Аналізуючи дані проблеми, філософ виділяє основні параметри людського існування, тому дану предметну область можна позначити як екзистенційну частина філософії.

І, нарешті, «Що таке людина?» Це, за Кантом, підсумок філософування, коли на основі вирішення попередніх проблем з'ясовуються роль, місце і призначення людини в світі. Це предмет того, що сьогодні ми називаємо філософською антропологією.

Таким чином, можна сказати, що в загальному плані предметом філософії є буття як особлива складна система, що включає такі його підсистеми: Світ і Людину. Філософія виступає як знання про граничні взаємини (закономірності) між світом і людиною на всіх рівнях буття.