Діти з порушення слуху

Слух – складна анатомо-фізіологічна система живого організму, його здатність сприймати і розрізняти звукові коливання за допомогою слухового аналізатора. Слуховий аналізатор складається з периферічного відділу. Тобто звукоприймального рецептора (зовнішнє, середнє, внутрішнє вухо), провідних нервових шляхів та центрального відділу аналізатора (мозкових клітин у скроневій області великих півкуль головного мозку).

Подразником, який викликає слухові відчуття, є звукові хвилі, тобто коливання повітря, що розходяться в усі боки від тіла, яке звучить (швидко вібрує, дрижить). Ці звукові хвилі діють на слуховий аналізатор, рецептором (приймачем) якого є кортіїв орган вуха; в ньому закладені чутливі закінчення слухового нерва. Усередині нашого вуха є мембрана (перетинка), яка складається майже з 24 000 поперечних волокон (“струн”) мембрани. Це збудження передається у мозок, в результаті чого в людини виникає відчуття звуку. Наш слуховий апарат може вловлювати звуки з частотою від 16 до 20 000 коливань за секунду (гц).

Від різної частоти коливань звукової хвилі залежить висота звуків (чим частіше коливання, тим вищий звук). Амплітуда (розмах, довжина) хвилі визначає силу звуків; форма коливань звукової хвилі зумовлює тембр (забарвлення) звуків.

Усі звуки, які ми чуємо, поділяються на музичні звуки (вони виникають внаслідок ритмічних коливань повітряної хвилі під час співу, грі на музичних інструментах) і шуми (тріск, гуркіт, стукіт, шерех). Людська мова включає і музичні звуки (головним чином голосні) і шуми (наприклад, шиплячі й свистячі приголосні).

Слух відіграє важливу роль у житті людини. Завдяки йому ми чуємо мову, маємо змогу спілкуватися з іншими людьми. Втрата слуху призводить до обмеження в спілкуванні, утруднює оволодіння знаннями і спеціальністю, затримує розвиток особистості.

Стійке порушення слуху, як первинний дефект, призводить до цілого ряду вторинних відхилень у розвитку, які зачіпають пізнавальну діяльність, особистість в цілому. Залежно від ступеня ушкодження слуху і від часу втрати його дітей з дефектами слухової функції поділяють на глухих, пізнооглухлих та приглухуватих.

Глухота – повна відсутність слуху або така форма його зниження, при якій розмовне мовлення сприймається лише частково, за допомогою слухового апарата. Якщо у дитини глибоке, стійке двостороннє порушення слуху є вродженим або набутим у ранньому дитинстві до того, як у нього сформувалася мова, таких дітей називають глухими.

Приглухуватість – зниження слуху на обидва вуха, при якому виникають утруднення у сприйнятті мовлення, але при підсиленні голосу це сприйняття стає можливим. Дітей з частковою слуховою недостатністю з різним ступенем вираженості, яка є причиною порушення мовного розвитку, називають приглухуватими.

Пізнооглухлі – діти, які втратили слух після того, як мова у них вже сформувалась.

Всі ці порушення слуху поділяються на вроджену і набуту патологію.

Існують різні погляди на визначення порушень слуху. Частіше виділяють 3 групи факторів (Д.І. Тарасов та ін.):

Перша група причин і факторів носить спадковий характер і викликає зміни в структурі слухового апарата і призводять до спадкової глухоти чи приглухуватості. На долю спадкових факторів дитячої глухоти припадає від 30 до 50 % всіх випадків.

Друга група причин і факторів – це фактори ендогенного і екзогенного патологічного впливу на орган слуху плода, що викликають ураження слуху (при відсутності спадкового фактору), які призводять до появи вродженої приглухуватості.

Причинами вроджених порушень слуху є травми і захворювання вагітної (краснуха, грип, паротит; прийом ототоксичних ліків, резус-несумісність плода і майбутньої матері), прийом алкоголю, наркотиків, недоношеність, затяжні пологи й родові травми.

Третя група причин і факторів діє на орган слуху здорової від народження дитини в один із періодів її розвитку й призводять до набутої глухоти чи приглухуватості.

Причинами є наслідки перенесених інфекцій, захворювань (гострий середній отит, грип, паротит, скарлатина, епідемічний менінгіт, туберкульозний менінгіт, дифтерит, токсоплазмоз та ін.); захворювань порожнини носа й носоглотки; травми, алергії, пологових травм, накладання щипців на головку плода при пологах, оперативне втручання в середнє вухо, загальносоматичних захворювань, дій ототоксичних антибіотиків (канаміцин, стрептоміцин, неоміцин та ін.), вплив токсичних речовин.

Інколи буває складно виявити першопричину виникнення слухового дефекту. Можливе поєднання одразу декілька причин, які приводять до зниження слуху. Одночасно одна й та ж причина може викликати різні форми приглухуватості або глухоти. З різних джерел, від 4 до 6 % населення нашої планети страждають тими чи іншими розладами слуху. Однак найбільша кількість людей з дефектами слуху відносяться до категорії приглухуватих.

Батькам необхідно звертати увагу на наступні категорії дітей, які є групою ризику дітей першого року життя по приглухуватості і глухоті:

· діти, що народилися від багатоплідної вагітності;

· діти з масою тіла менше1,5 кг;

· діти, матері яких перенесли під час вагітності краснуху, герпетичну інфекцію, цитометоловірусну інфекцію;

· діти, матері яких приймали під час вагітності ототоксичні препарати;

· діти, що отримували в період новородженості антибіотики ряду аміногліказидів;

· діти приглухуватих (або глухих) батьків;

· діти з родовими травмами і внутрічерепним крововиливом.

Таких дітей якомога раніше повинні оглянути отоларингологом.

До категорії глухих належать діти, які не можуть самостійно використовувати слух для розвитку мови, що призводить до глухонімоти. Загальний темп психічного розвитку в глухих дітей уповільнюється. У багатьох дітей спостерігається порушення вестибулярного апарата. Глухота призводить до ряду інших відхилень у психічному розвитку: на зорове сприймання, на розвиток словесно-логічного мислення та інше. Писемна мова набуває більш питомої ваги, ніж усна.

У спілкуванні глухі користуються міміко-жестикулярною мовою. Їх навчають говорити й зчитувати з губ інших, що позитивно відбивається на загальному розвитку особистості.

Приглухуваті діти. Часткова глухота призводить до певного порушення мовного й загального розвитку.

За рівнем розвитку мовлення розрізняють дві групи:

а) діти з розгорнутим мовленням (що мають незначні мовні вади);

б) діти з глибоко недорозвиненим мовленням.

Вчитель початкової школи повинен вчасно розпізнати дітей з недоліками слуху і зрозуміти причини утруднень, допомогти подолати їх; направити до лікаря, в класі посадити поближче, перевіряти, як він на слух сприймає навчальний матеріал.

Пізнооглухлі діти мають сприятливіші умови психічного розвитку, ніж глухі від народження або оглухлі в домовний період. З ними проводиться спеціальна робота по збереженню словникового запасу і навички правильної побудови висловлювань. Їх вчать читати з губ, з обличчя.