Відповідальність за порушення законодавства про банкрутство

У випадках, передбачених законом, суб'єкт підприємництва -боржник, його засновники (учасники), власник майна, а також інші особи несуть юридичну відповідальність за порушення вимог законодавства про банкрутство, зокрема:

- фіктивне банкрутство;

- приховування банкрутства;

- умисне доведення до банкрутства.

Звертаючись із заявою до господарського суду про порушення справи про банкрутство, боржник повинен вказати інформацію про суму вимог кредиторів за грошовими зобов'язаннями у розмірі, що ним не заперечується, розмір заборгованості з податків і зборів (обов'язкових платежів), а також про іншу заборгованість, зазначену в ст. 7 Закону.

До заяви додаються документи, що підтверджують неплатоспроможність боржника. Суддя господарського суду з підстав, зазначених у ст. 8, 9 Закону, може відмовити у прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство або повернути заяву про порушення справи про банкрутство і додані до неї документи без розгляду, зокрема недотримання терміну прострочення грошового зобов'язання на три місяці.

Якщо господарський суд під час розгляду у справі встановлює факт завідомо неправдивої заяви боржника про нездатність виконати зобов'язання перед кредиторами і державою, то таке провадження має бути зупинено відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України, а матеріали передані слідчим органам. Згодом порушену справу про банкрутство може бути припинено.

Таким чином, фіктивним банкрутством визнається завідомо неправдива заява суб'єкта підприємництва до суду про нездатність виконати зобов'язання перед кредиторами та державою. Встановивши факт фіктивного банкрутства, тобто фактичну платоспроможність боржника, суд відмовляє боржникові у задоволенні заяви про визнання банкрутом і застосовує санкції, передбачені законом.

Умисним банкрутством визнається стійка неплатоспроможність суб'єкта підприємництва, викликана цілеспрямованими діями власника майна або посадової особи суб'єкта підприємництва, якщо це завдало істотної матеріальної шкоди інтересам держави, суспільства або інтересам кредиторів, що охороняються законом. Це визначення є ідентичним поняттю "доведення до банкрутства", що міститься в законодавстві про банкрутство та кримінальному законодавстві України.

Обов'язковою ознакою умисного банкрутства є наявність істотного матеріального збитку, заподіяного інтересам держави, суспільства або інтересам кредиторів, що охороняються законом. Його кількісні показники визначені в Кримінальному кодексі України.

Відповідно до ст. 2 Закону на запити суду, прокуратури або іншого уповноваженого органу Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України готує висновки про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства щодо державних підприємств чи підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25%, а, наприклад, відповідно до ст. 13 Закону розпорядник майна неспроможного боржника виявляє ознаки фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства.

Кримінальна відповідальність за приховування стійкої фінансової неспроможності (ст. 220 КК), а також за фіктивне банкрутство (ст. 218 КК), доведення до банкрутства (ст. 219 КК), незаконні дії у разі банкрутства (ст. 221 КК) настає лише за наявності великої матеріальної шкоди, заподіяної кредиторам або державі, тобто такого, що у п'ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Так, відповідно до ст. 218 КК України фіктивним банкрутством вважається завідомо неправдиве офіційна заява громадянина - засновника або власника суб'єкта господарської діяльності, а також службової особи суб'єкта господарської діяльності, а так само громадянина - суб'єкта підприємницької діяльності про фінансову неспроможність виконання вимог з боку кредиторів і зобов'язань перед бюджетом.

Доведенням до банкрутства відповідно до ст. 219 КК України визнається умисне, з корисливих мотивів, з іншої особистої заінтересованості або в інтересах третіх осіб вчинення власником або посадовою особою суб'єкта господарської діяльності дій, що призвели до стійкої фінансової неспроможності суб'єкта господарської діяльності.

Приховування стійкої фінансової неспроможності в ст. 220 КК України визначено як умисне приховування громадянином - засновником або власником суб'єкта господарської діяльності, а також посадовою особою суб'єкта господарської діяльності своєї стійкої фінансової неспроможності шляхом подання недостовірних відомостей.

Умисне приховування майна або майнових обов'язків, відомостей про майно, передача майна в інше володіння або його відчуження чи знищення, а також фальсифікація, приховування або знищення документів, що відображають господарську чи фінансову діяльність, якщо ці дії вчинені громадянином - засновником або власником суб'єкта господарської діяльності, а також посадовою особою суб'єкта господарської діяльності у разі банкрутства, кваліфікуються за ст. 221 КК як незаконні дії у разі банкрутства.

2. Особливості «кримінального» банкрутства в Україні та його правове регулювання.

Незважаючи на значну кількість випадків визнання підприємств банкрутами з огляду на практику господарських судів, результати виявлення правоохоронними органами численних спроб зловмисників використати цей інститут для «списання» податкових зобов’язань і приховання інших економічних злочинів вочевидь дуже низькі. Мета цієї статті — з’ясування чинників, що негативно впливають на ефективність протидії виявам кримінального банкрутства.

Фінансову неспроможність визнають природним явищем ринкового середовища [1, с. 362]. За допомогою цього інституту економіка позбавляється неперспективних суб’єктів підприємницької діяльності, які змушені реструктурувати свій бізнес чи звільнити ринок. Адже за слушним висловом: «капіталізм без банкрутства — те саме, що християнство без пекла».

Норми права, що стосувалися фінансової неспроможності, виникли одночасно з відносинами власності ще за давніх часів. Приміром, у Давньому Римі неповернення боргів загрожувало життю й здоров’ю боржника та уможливлювало захоплення його майна. Не менший інтерес викликає розвиток інституту фінансової неспроможності за законодавством, що діяло на території України. Цікаво, що в першій редакції «Руської Правди» (початок XI — кінець XIII ст.) ідеться про злісне банкрутство як різновид шахрайських дій з метою заволодіння чужим майном.

У сучасній міжнародно-правовій доктрині терміни «банкрутство», «неспроможність», «неплатоспроможність» вживаються в економічному та юридичному значеннях. Під час ведення переговорів щодо надання Україні статусу країни з ринковою економікою представники Європейського Союзу особливу увагу звертали на необхідність створення ефективного законодавства про банкрутство, яке відповідало б принципам та нормам міжнародного співтовариства.

Базовим нормативно-правовим актом, що регулює відносини фінансової неспроможності, є Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 року. Деякі питання визнання банкрутом суб’єкта підприємницької діяльності врегулював Господарський кодекс. Спеціальні процедури, які застосовуються у разі неможливості виконання своїх зобов’язань окремими категоріями боржників, передбачені законами «Про банки і банківську діяльність» (щодо банківських установ), «Про страхування» (у разі ліквідації страховиків) та низкою інших нормативно-правових актів.

Суспільно небезпечні діяння, пов’язані з банкрутством, не були відомі радянській правовій науці та в юридичній практиці. Плановий і централізований характер економіки унеможливлював будь-які неплатежі, тому процедура банкрутства не передбачалась у відносинах між суб’єктами господарювання.

Нині поняття «кримінальне банкрутство» об’єднує чотири делікти, передбачені ст. 218—221 Кримінального кодексу (КК), зокрема:

— фіктивне банкрутство (створення хибного уявлення про фінансову неспроможність);

— доведення до банкрутства (створення умов для сталої фінансової неспроможності);

— приховування банкрутства (маскування фінансової неспроможності);

— незаконні дії у разі банкрутства (заборонену поведінку в разі настання фінансової неспроможності).

Водночас умови притягнення до кримінальної відповідальності за відповідні діяння визначає законодавство про банкрутство підприємств. В умовах його перманентного реформування можливість застосування кримінально-правових норм, що мають бланкетну диспозицію, фактично зведено нанівець. Це підтверджують дані офіційної статистичної звітності. Наприклад, протягом 2007—2008 років органами внутрішніх справ порушено вісім кримінальних справ про фіктивне банкрутство (ст. 218 КК) та приховування сталої фінансової неспроможності (ст. 220 КК), із яких лише дві направлені до суду. Не кращим є «вихід» справ відповідної категорії у податковому відомстві та прокуратурі. За таких умов майже не напрацьовано досвіду протидії виявам кримінального банкрутства.

На практиці трапляються ситуації, коли повідомлення, приміром, про доведення підприємства до банкрутства надходить до прокуратури, органів внутрішніх справ чи податкової міліції з господарського суду, рішенням якого на підприємстві запроваджено зовнішнє управління. Очевидно, що на цьому етапі вже втрачено більшість бухгалтерських документів, відчужено значну частину майна збанкрутілої компанії. Якщо ж ці ознаки правоохоронні органи виявляють безпосередньо, скажімо, за результатами перевірок або під час розслідування інших злочинів, усе одно потрібно очікувати судового підтвердження факту неспроможності як необхідної підстави для порушення кримінальної справи.

Опитані нами 255 працівників правоохоронних органів (оперативні працівники підрозділів ДСБЕЗ МВС України, слідчі органів внутрішніх справ та податкової міліції, працівники органів прокуратури) серед основних причин неефективної протидії виявам кримінального банкрутства назвали такі:

по-перше, навіть після виявлення ознак злочину правоохоронці не в змозі розпочати офіційне розслідування, оскільки потрібно очікувати на завершення конкурсних процедур (останні, як відомо, подеколи тривають роками);

по-друге, між виявленням ознак злочину та порушенням кримінальної справи нерідко значний розрив у часі, протягом якого втрачаються необхідні докази, ліквідуються підприємства з ознаками фіктивності тощо;

по-третє, дається взнаки високий ступінь латентності цих діянь, зумовлений тим, що більшість кредиторів і фінансових установ не звертаються по захист до правоохоронних органів, оскільки не бажають розголошувати зміст фінансово-господарської діяльності та справжні джерела й розміри своїх доходів.

У зв’язку з новизною проблеми кримінального банкрутства дослідження вітчизняних учених, переважно на рівні кандидатських дисертацій, стосувалися кримінально-правових і кримінологічних її аспектів (Г. Болдар, Б. Грек, О. Круглова, Н. Ляпунова, О. Фролова). Першою на пострадянському просторі монографічною працею, присвяченою проблемам розслідування кримінальних банкрутств, вважається дисертація О. Нуждіна (Москва, 1997 рік), яка висвітлювала переважно зарубіжний досвід. Аналіз робіт інших учених (С. Акімова, Д. Муратова, О. Павлісова, П. Резвана) свідчить про оглядовий характер розглянутих питань — радше на рівні порушення питань, аніж відповідей на них. Тож проблема протидії виявам кримінального банкрутства у найближчій перспективі має спонукати науковців до проведення цільових досліджень у галузі криміналістики й оперативно-розшукової діяльності.

Удосконалювати вітчизняне законодавство про кримінальну відповідальність і практику його застосування допомагає досвід інших країн.

Ознаки кримінально караного доведення до банкрутства досить чітко сформульовані у статті 341 КК Голландії. Злочином у цій країні вважають випадки, коли юридична або фізична особа, знаючи про свою неспроможність, продовжує акумулювати борги, та не може пред’явити в належному стані бухгалтерські документи й іншу фінансову звітність на вимогу контрольних органів.

У законодавстві Швейцарії широко представлені норми, які встановлюють кримінальну відповідальність за неправомірні дії у разі банкрутства (ст. 163—170 КК Швейцарії). Конструкції деяких із них можуть запозичити вітчизняні законодавці, зокрема статтю 165 («Безгосподарність»), за якою відповідальність боржника за недбале ведення справ настає ще на етапі початку процедури банкрутства.

На особливу увагу заслуговує КК ФРН, що містить розділ «Злочинні діяння, пов’язані з банкрутством». Окремо передбачено відповідальність за «особливо тяжкі випадки банкрутства», тобто дії боржника, вчинені з корисливих мотивів, або якщо боржник свідомо наражає велику кількість осіб на небезпеку, завдаючи шкоди довіреному йому майну.

Схеми кримінальних банкрутств можна умовно класифікувати на групи.

1. Залежно від кримінально-правової оцінки:

— фіктивне банкрутство (ст. 218 КК України);

— доведення до банкрутства (ст. 219 КК України);

— приховування банкрутства (ст. 220 КК України);

— незаконні дії у разі банкрутства (ст. 221 КК України).

Механізм неправомірних дій у разі банкрутства водночас розподіляється на дві складові: неправомірні дії боржника та неправомірні дії кредитора.

2. За своїми характеристиками предметом кримінального банкрутства є:

— власне майно боржника, яке підлягає розподілу між кредиторами;

— бухгалтерські документи, порядок їх заповнення та зберігання;

— виконання зобов’язань за договорами.

3. Організаторами (замовниками) кримінального банкрутства найчастіше бувають:

— керівники (власники, засновники) підприємств, головні бухгалтери й інші службові особи, які керують діяльністю підприємства та відповідають за правильне ведення й зберігання документів бухгалтерського обліку;

— конкуренти, акціонери, керівництво холдингу (фінансово-промислової групи), арбітражні керуючі, представники державних органів, які зацікавлені у банкрутстві підприємства або діють через його керівництво.

У першому випадку замовником банкрутства є керівник (власник, засновник) підприємства, який має на меті стати одноосібним власником, відсторонивши від управління інших акціонерів, одержати відстрочення податкових зобов’язань, уникнути відповідальності за неправомірне виведення активів тощо.

Замовника банкрутства, який діє «ззовні», може цікавити придбання об’єкта (підприємства, виробничого комплексу тощо) на суму, значно меншу від його реальної вартості, або для подальшої приватизації земельної ділянки, на якій розташований об’єкт. Нерідко шляхом «усунення від влади» керівництва збанкрутілого підприємства ініціатор бажає знищити свого конкурента.

Ініціатором справи про банкрутство з огляду на його законодавчий статус може бути:

— боржник (звертається до суду за власною ініціативою у разі настання фінансової неспроможності чи загрози її виникнення);

— кредитор — фізична чи юридична особа — суб’єкт підприємницької діяльності;

— орган державної податкової служби й інші органи, які здійснюють контроль за правильністю та вчасністю справляння внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов’язкового державного соціального страхування, податків і зборів (обов’язкових платежів).

У більшості випадків ініціатори кримінальних банкрутств прагнуть у такий спосіб:

— приховати інший злочин, зокрема, розкрадання бюджетних коштів та фінансові шахрайства;

— уникнути оподаткування;

— реструктуризувати борги шляхом списання коштів на фіктивну санацію;

— позбавитися заборгованості перед кредиторами;

— усунути конкурента або захопити контроль над підприємством чи його активами.

4. За часовими параметрами злочинні дії вчиняються:

— до виникнення стану неспроможності й спрямовані на погіршання фінансового становища підприємства;

— на етапі встановлення неспроможності боржника, але до визнання її відповідним рішенням суду;

— після визнання судом неспроможності під час ліквідаційних процедур.

Відповідно до ч. 3 ст. 6 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника…» справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку. Процедура банкрутства здебільшого триває понад рік й лише по її завершенні з’ясовуються наслідки банкрутства боржника. Отже, як вважає Л. Можайська, доки не буде винесено ухвалу про визнання боржника банкрутом, суб’єкти доведення до банкрутства мають можливість збільшувати неплатоспроможність, тобто продовжувати злочинну діяльність.

Є певні особливості у співвідношенні часових меж в окремих механізмах кримінального банкрутства. Фіктивне банкрутство за часом досить обмежене (злочин вважається закінченим з моменту подання відповідної заяви).

Натомість доведення до банкрутства має характер тривалої діяльності щодо формування неспроможності. Часові параметри неправомірних дій під час банкрутства залежать від ступеня їх прихованості (інакше кажучи — від вчасності виявлення ознак злочину).

На практиці нерідко трапляється, коли процедура банкрутства збігається з розслідуванням злочину про розкрадання коштів фізичних осіб, фінансових установ або держави службовими особами підприємства-боржника. Замовниками банкрутства нерідко є фактичні організатори злочину, які пов’язані з номінальними керівниками підприємства. У цьому разі ініціювання в господарському суді процедури банкрутства є не чим іншим, як засобом обману кредиторів шляхом приховування не лише неефективного менеджменту, а й дій кримінального характеру.

Типовою є схема доведення підприємства до банкрутства, пов’язана з використанням підприємств-боржників як боргових «звалищ», зокрема за податковими зобов’язаннями. Спочатку штучно створюється заборгованість підприємства перед зовнішніми кредиторами (контрагентами, фінансовими установами, податковими органами) з одночасним відчуженням коштів і майна на користь новостворених дочірніх підприємств або третіх осіб. Згодом зацікавлені особи ініціюють процедуру банкрутства підприємства, що заборгувало.

Зазвичай ця схема передбачає:

— розподіл єдиного майнового комплексу за декількома підприємствами у вигляді внесків до статутного фонду новостворених компаній;

— невжиття юридично значущих дій щодо розподілу боргових зобов’язань материнської компанії між дочірніми підприємствами;

— передачу контрольного пакета акцій новостворених підприємств іншим компаніям;

— приховування або фальсифікацію документів бухгалтерського обліку шляхом інсценування злочину, втрати, аварії, нещасного випадку тощо;

— відчуження майна за зниженими цінами на користь інших фізичних або юридичних осіб, зокрема, іноземних компаній, підприємств, розташованих у віддалених регіонах;

— передачу майна в економічно недоцільну (неефективну) оренду;

— укладання угод, пов’язаних із використанням застави як забезпечення взятих зобов’язань перед кредиторами;

— списання коштів та майна підприємства на придбання цінних паперів, що не мають реальної ринкової вартості тощо.

Як зазначають експерти, аналіз об’єктивних причин доведення до банкрутства дає змогу осмислити та визначити склад інших кримінально караних діянь [5, с. 8]. Саме тут є низка нерозв’язаних проблем правового характеру, які впливають на правозастосування, зокрема, кваліфікацію злочинів та їх ефективне розслідування.

По-перше, категорія «банкрутство» у законодавчому тлумаченні означає констатацію факту неможливості відновлення платоспроможності. За цим визначенням доведення до банкрутства, по суті, є доведенням підприємства до ліквідації. Ужиті в Законі України «Про відновлення платоспроможності…» поняття дають можливість тлумачити його норми так, що доведення до банкрутства є доведенням підприємства до такого стану, коли щодо нього господарським судом запроваджено одну з процедур банкрутства. Порушивши кримінальну справу, наприклад, після введення судом щодо боржника процедури розпорядження майном, правоохоронці постають перед правовою колізією: банкрутства як такого ще немає, воно може бути визначено лише через рік—півтора або взагалі не настати, якщо збанкрутіла компанія сплатить борги чи боржник із кредиторами укладуть мирову угоду або справу про банкрутство буде припинено на інших підставах.

За своєю правовою суттю всі процедури, окрім ліквідації, є процедурами не банкрутства, а відновлення неплатоспроможності. Отже, як вважає П. Пригуза, вести мову про доведення до банкрутства як про злочин на цьому етапі ще зарано.

Зазначені різночитання негативно позначаються на практиці розслідування злочинів цієї категорії. Адже порушену кримінальну справу слідчі змушені зупиняти ще до визнання господарським судом факту банкрутства або закривати її за відсутністю складу злочину.

По-друге, інша складність для правоохоронців полягає в тому, що в разі перевірки інформації про доведення до банкрутства вкрай важко підтвердити, що стала фінансова неспроможність боржника виникла внаслідок умисних дій, оскільки передусім в око впадає лише недбалість і безгосподарність.

Водночас основною причиною кримінального банкрутства є саме умисні дії керівників і службових осіб підприємств. Тому пропонується уточнити ознаки об’єктивної сторони доведення до банкрутства, розширити їх перелік, врахувавши:

1) учинення дій, що негативно впливають на фінансову спроможність суб’єкта господарської діяльності;

2) невжиття відповідальними особами дій щодо відновлення платоспроможності цього суб’єкта;

3) наслідки вказаних дій:

— стала фінансова неспроможність підприємства;

— винесення судом ухвали про визнання суб’єкта банкрутом;

— велика матеріальна шкода державі чи кредитору;

4) причинний зв’язок між діями та наслідками.

Основна увага має бути сконцентрована на діяльності підприємства, що залежить від цілеспрямованих рішень його керівників і службових осіб. Ці дії полягають у відмові керівників чи службових осіб від подальшого здійснення від імені юридичної особи статутної діяльності, що неминуче призводить до несплати грошових зобов’язань. Одночасне ненадання звітності податковим органам, зміна місцезнаходження боржника без відповідної реєстрації, відчуження майна за невигідними умовами тощо — усе це є додатковими ознаками штучного створення підстав для визнання боржника банкрутом.

По-третє, важлива ознака банкрутства — визнана судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів. З точки зору семантики слово «неспроможність» слід розуміти як ужиття керівництвом підприємства-боржника всіх можливих і необхідних заходів задля відновлення його платоспроможності, проте зазначеної мети не досягають через низку об’єктивних причин. Відповідно до ст. 3 Закону «Про відновлення платоспроможності…», засновники (учасники) боржника — юридичної особи та інші суб’єкти у межах своїх повноважень зобов’язані вживати вчасних заходів для запобігання банкрутству підприємства-боржника. Згідно з ч. 2 ст. 3 цього ж закону встановлено перелік обов’язкових заходів так званої досудової санації.

Отже, невжиття від імені юридичної особи заходів, яких вимагає закон, не свідчить про неспроможність юридичної особи. Ці дії в окремих випадках слід кваліфікувати за ст. 219 КК (доведення до банкрутства) або додатково за іншими статями КК, зокрема про шахрайство, оскільки у цьому випадку може йтися про обман з метою заволодіння майном кредиторів, учинений шляхом доведення підприємства до фінансової неспроможності. Останнє у такому разі є складовою розкрадання. Тому, розслідуючи злочини, пов’язані з неспроможністю боржника, слід установлювати, а чи була взагалі господарська діяльність як така, чи цей суб’єкт був покинутий власником та використаний лише як ширма для приховання іншого злочину.