Партійні системи та їх види

В залежності від положення партій у політичній системі суспільства, взаємодії між ними, типу самих партій складається партійна система. Вибір партійної системи обумовлений рівнем політичної і правової культури громадян, історичними традиціями, етнічним складом населення, конфесійним спектром і розстановкою класових сил. Правовою основою партійних систем є конституція, виборчі закони, законодавство про громадські об’єднання (асоціації) і політичні партіі конкретної країни.

Партійна система - це система взаємовідносин політичних партій між собою, з державою, з іншими елементами політичної системи і громадянами. Специфіка партійних систем багато в чому визначається кількістю партій, які існують і реально впливають на функціонування інститутів державної влади.

Однією з перших з’явилася традиційна буржуазно-демократична партійна система, що сформувалася в Західній Європі і Північній Америці в XIX ст., її діяльність підпорядкована наступним правилам:

- у суспільстві йде легальна боротьба за владу;

- влада здійснює партія чи група партій, які забезпечують собі підтримку парламентської більшості;

- постійно існує легальна опозиція, в тому числі в парламенті;

- між політичними об’єднаннями всередині партійної системи існує згода (якийсь консенсус, від лат. consensus - згода, одностайність) щодо дотримання раніше встановлених «правил гри».

У XX столітті в результаті кризи демократичних і авторитарних систем управління виникла соціалістична партійна система, що характеризується наступними параметрами:

- діє, як правило, одна легальна партія (у рідких випадках можуть співіснувати кілька інших політичних організацій - «демократичних», «союзницьких» за безумовної гегемонії правлячої комуністичної партії);

- правляча партія керує державою на всіх рівнях управлінського апарату і знаходиться в привілейованому положенні.

Авторитарна партійна система існує при такому типі правління, який є проміжним. Тут домінуючим фактором виступає держава, а не партія, що грає аж ніяк не головну роль у процесі здійснення влади та прийнятті рішень. При цьому допускається існування інших партій.

Інша типологія партійних систем ґрунтується на кількісному критерії: багатопартійна система, система фіксованого числа партій на основі закону, двопартійна система, однопартійна система.

При класичній багатопартійної системи у виборчій боротьбі бере участь велика кількість (завжди більше двох) політичних партій, і всі вони можуть приймати участь у формуванні уряду (Італія, Бельгія, Данія і т. д.). Тому в цих країнах за підсумками парламентських виборів зазвичай створюються коаліційні уряди, в яких беруть участь представники з числа найбільш впливових трьох-чотирьох або навіть п’яти партій. Деякі впливові партії не беруть участі у формуванні уряду, представляючи собою найбільші опозиційні партії, які завдяки цьому мають вплив на вироблення і проведення державної політики (Бразилія з 1979 р. по теперішній час).

Виділяють багатопартійні системи з однією домінуючою партією, коли в парламенті переважає одна партія, формує уряд. Інші існуючі в країні партії виступають як співпрацюючі або опозиційні. Багатопартійна система з однією домінуючою партією не передбачає законодавчого закріплення монопольного панування домінуючої партії. Такий різновид багатопартійної системи часто називають «латиноамериканською моделлю». Найбільш показовий приклад - Мексика, де президентом протягом 70 років (з 1930 р. по 2000 р.) регулярно обирався представник Інституційно-революційної партії. І тільки в 2000 р. на президентських виборах зміг перемогти кандидат від Національної партії (створена в 1939 р.). Випадки таких систем не рідкісні і в інших частинах світу: Італія з другої половини 40-х роках XX ст. до 1963 р., де панівною була Християнсько-демократична партія; Японія, де з середини 50-х роках XX ст. у влади стоїть Ліберально-демократична партія; Швеція, де практично без перерв з 1932 р. уряд формує Соціал-демократична робітнича партія.

Система фіксованого законом числа партій має місце в ряді країн, де дозволяється діяльність лише тих партій, які згадані в законі (наприклад, двопартійності в ряді держав Тропічної Африки). В останній третині XX ст. мета такої системи - забезпечити пріоритет партійно-політичної еліти, а також раціоналізувати роботу парламенту і уряду в умовах розшарування соціальних інтересів.

Своєрідність двопартійної системи полягає в тому, що при наявності великої кількості партій, що реально претендують на владу і поперемінно формують уряд лише дві з них. Одна партія править, а інша, перебуваючи в опозиції, критикує її, після чого в результаті виборів вони постійно міняються місцями. Дрібні партії можуть мати невелике представництво в парламенті, висувати кандидатів у мери міст і регіональні органи влади (Великобританія). Тоді як у США Республіканська і Демократична партії були представлені в конгресі за його більш ніж 200-річну історію.

Застосування двопартійної системи забезпечує головним чином стабільність влади і дуже високу ступінь керованості всіма процесами. При багатопартійній системі органів влади доводиться рахуватися з необхідністю узгодження політичних і економічних інтересів багатьох активних політичних акторів і груп. Крім того, багатопартійна система також передбачає необхідність урахування інтересів контреліти і населення в рівній мірі.

Однопартійні системи характерні для країн з недемократичними режимами, де легальний статус і право формувати уряд надається однією, фактично державної партії, що прийшла до влади революційним шляхом. При цьому може зберігатися видимість багатопартійності (Куба на першому етапі соціалістичного розвитку, КНР, КНДР), неприпустима реальна опозиція.

У двох десятках зарубіжних країн легальні політичні партії відсутні - це переважно афро-азійські держави, що розвиваються (наприклад, Саудівська Аравія, Бруней).