Типологія політичних партій

Типи політичних партій залежать від характеру політичної орієнтації, способу вираження і подання приватного інтересу тієї чи іншої соціальної групи як загального інтересу. Їх можна класифікувати за низкою критеріїв.

За соціально-політичної сутності партії поділяються:

- на революційні;

- реформаторські (виступають за зміну політичного курсу шляхом реформування):

- консервативні (від лат. conservator - охоронець). Вони виступають за збереження традиційного порядку, орієнтовані на обмеження соціальної і економічної діяльності держави;

- соціал-демократичні (що відстоюють інтереси найманих працівників і менш забезпечених верств населення, захищають державні соціальні програми);

- екстремістські (закликають до незаконних методів боротьби);

- конфесійні (об’єднують осіб певних віросповідань);

- національні (виражають на державному рівні специфічні інтереси тієї чи іншої етнічної групи, як правило, ставлять завдання забезпечення її пріоритету у державі або конкретному регіоні).

За місцем і роллю партій у політичній системі , вони діляться:

- на державні (партія формує державну систему влади і управління). Їм, як правило, властиві антидемократичні традиції;

- авторитарні (не зливаються з державою, але складають основу політичного режиму і користуються його підтримкою);

- парламентські (пройшли на виборах у вищий представницький (законодавчий) орган державної влади, які подолали виборчий бар’єр і сформували депутатські фракції (групи));

- легальні (функціонують у відповідності з конституцією та законодавством);

- нелегальні (існуючі та діючі в порушення законів держави, і в силу цього піддаються переслідуванням).

Між двома першими групами партій часто важко провести чітку межу.

За місцем партій у політичному спектрі суспільства- розрізняють:

- праві та центристські (у розвинених країнах вони домінують);

- ліві і лівоцентристські;

- праворадикальні.

За організаційною структуроювиділяються партії:

- централізовані (організаційно оформлені, для яких характерно документальне оформлення членства, наявність первинних організацій, членських внесків або регулярної фінансово-матеріальної допомоги);

- децентралізовані (організаційно неоформлені партії, що існують в основному на добровільні пожертвування);

- кадрові (відрізняються нечисленністю і організаційної рихлістю; головна їх завдання - рекрутувати до своїх лав референтних осіб, здатних залучити підтримку великого числа виборців з різних соціальних верств, незалежно від ідеологічних поглядів). Це, як правило, європейські партії консервативної спрямованості;

- масові (забезпечують більшу членську масу, прагнуть збільшити число членів, зміцнити зв’язки, кріпити організаційні структури; ідеологія використовується для широкої політичної мобілізації; як правило, члени партії не тільки сплачують партійні внески, але й беруть активну участь у партійних справах). Це головним чином партії комуністичної, соціалістичної і соціал-демократичної спрямованості;

- з формально визначеними принципами членства;

- з вільним членством.

За видом партійного правління (керівництва)- ці об’єднання підрозділяють: на партії з колективним керівництвом; колективного керівництва з чітко вираженим верховенством лідера; закріплюють особистісний (харизматичне) керівництво. Рідко зустрічаються партії з консенсуальним правлінням.

За представництвом в центральних органах державної влади-і участі в здійсненні офіційної політики розрізняються правлячі партії і опозиційні. Типовий приклад: якщо у США Білий дім займають республіканці (правляча партія)), то в опозиції перебувають демократи.

Також виділяють партії проблемні, які викликані і підпорядковують свою програму і діяльність вирішенню будь-якої великого політичного або соціального завдання, що вимагає невідкладного рішення (екологи - «зелені», партії миру, земельної реформи).

За масштабом діяльності партії класифікують на загальнонаціональні і регіональні. Останні активно діють в таких розвинених країнах, як Бельгія, Італія, Японія.

Світова практика знає декілька способів утворення політичних партій. Залежно від цього зарубіжні країни можна поділити на три групи.

1. Держави, де порядок утворення партій не врегульоване правом. Організація політичних партій трактується як приватна справа громадян і здійснюється на основі свободи об’єднання. У Швейцарії, Австралії, Канаді, Новій Зеландії немає спеціальних законів про партії, на них поширюються загальні конституційні норми і положення законів про союзи, згідно з якими будь-яка група громадян має право створювати свої партії, якщо їх цілі і завдання не суперечать основам конституційного ладу держави. Партія вважається існуючою вже в силу проголошення самої себе в якості такої.

При цьому закони про союзи можуть детально регулювати партійне життя, здійснення партіями функцій на федеральному і муніципальному рівнях: процедури і правила обрання делегатів на партійні з’їзди, строки і порядок їх проведення, питання ведення партією виборчої кампанії.

2. Держави, законодавство яких не вимагає формальної реєстрації політичних партій в якомусь державному органі. Разом з тим згідно з національним законодавчим приписам організація набуває статусу партії лише після подання до компетентних органів певні документи (ФРН, Австрія).

3. Держави, у правових актах яких передбачена обов’язкова реєстрація партій. Повноваженнями щодо їх реєстрації наділяються різні державні органи, найчастіше відомства юстиції та внутрішніх справ.

Обмеженням багатопартійності в демократичних країнах є конституційна заборона діяльності партій, використовують насильницькі методи боротьби за владу (партії фашистського, мілітарного типу, програми яких спрямовані на повалення легітимної влади, скасування конституції). До всіх партій пред’являється вимога дотримуватися конституції, закони і демократичний режим внутріпартійного життя. У міжнародних документах останнього часу прямо і недвозначно встановлено, що партії не повинні зливатися з державою.