Закони навчання, їх сутність

Закон це об'єктивно існуючий, постійно діючий і необхід­ний взаємозв'язок між предметами, явищами та процесами, що випливає з їх внутрішньої природи, сутності1. Законом у дидак­тиці можна вважати внутрішній істотний зв'язок явищ навчан­ня, який зумовлює їх необхідний вияв і розвиток (І.Я. Лернер).

Практично вся історія людства супроводжується намагання­ми знайти найбільш загальні, спільні для всіх елементів навчан­ня, чинники, правила, закономірності. Платон, Арістотель, Квінтіліан робили спроби узагальнення практики навчання у вигляді певних правил. Я.А. Коменський, А. Дистервег вироби­ли цілі системи правил-рекомендацій щодо дій суб'єктів і чин­ників навчально-виховного процесу. Окремі закономірності на­вчання сформулював Й. Песталоцці. Багато настанов, рекомен­дацій і правил К.Д. Ушинського цілком обґрунтовано можна вва­жати дидактичними закономірностями. Значну увагу встановлен­ню і формулюванню правил, принципів, законів і закономірно-

1 Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і гол. ред. В.Т. Бусел. — К.: Ірпінь: ВТФ "Перун", 2002. — 1440 с. 200

стей навчання приділяли Дж. Дьюї, Е. Торндайк, Е. Мейман. Практично всі відомі теоретики педагогіки намагалися встано­вити об'єктивні зв'язки між суб'єктами, явищами, чинниками навчально-виховного процесу. Одним це вдалося більше, ін­шим — менше. Але ще донедавна вчені утримувалися від форму­лювання педагогічних законів. У вітчизняній педагогіці до 70-х років минулого століття навіть терміни "закон" і "законо­мірність" вживалися рідко й обережно, а відкриті й задіяні у світовій практиці закони й рекомендації або замовчувалися, або заперечувалися з ідеологічних міркувань.

Є й об'єктивні причини стриманого підходу вчених і практиків педагогіки до формулювання законів, що діють у сфері навчаль­но-виховної діяльності. Справа в тому, що педагогічні закони виявляються в умовах впливу на процеси навчання і виховання великої кількості чинників, а тому не завжди дають чітко визна­чений, гарантований результат. Вони, як правило, мають прогно­стичний, імовірнісний, стохастичний характер на відміну, ска­жімо, від фізичних, хімічних, біологічних законів. Є й така особ­ливість, що в соціальній сфері прояви закону складно побачити, відстежити і зафіксувати. Одній ті самі чинники, закономірності педагогічного процесу в різних умовах, з різними суб'єктами мо­жуть давати зовсім різні, а інколи й протилежні, наслідки.

І все ж значна частина теоретиків педагогіки (Ю.К. Бабанський, Б.С. Гершунський, М.І. Махмутов, І.Я. Лернер та ін.) виді­ляють і формулюють педагогічні закони, які визнаються і засто­совуються практиками.

В.І. Загв'язинський групує і характеризує закони навчання, які мають об'єктивні джерела виникнення і діють у будь-яких ситуаціях навчального процесу:

закон соціальної зумовленості цілей, змісту та методів
навчання. Він розкриває визначальний вплив суспільства через
соціальне замовлення освіті на зміст, цілі, масштаби, засоби, ме­тоди організації навчального процесу;

закон розвивального й виховного впливу навчання на
учнів. І зміст, і стиль спілкування, і характер завдань — усі компоненти навчання неодмінно впливають на формування орієн­тацій, особистісних якостей, духовного світу, здібностей, рис ха­рактеру вихованців;

закон зумовленості результатів навчання характером,
діяльності та спілкування учнів. Цей закон розкриває вплив
процесів, які формують особистість, утому числі пізнавальних,
ступеня самостійності та продуктивності діяльності учнів на ре­
зультати навчання;

закон цілісності та єдності педагогічного процесу. Він
відображає зв'язок частини (наприклад факту, закону) і цілого
(наприклад теорії, загальної наукової картини світу), взаємозв'я­зок раціонального та емоційного, репродуктивного і продуктив­ного, зумовлює необхідність гармонійної інтеграції предметів,
змістового, мотиваційного й операційного компонентів (діяль­ності), оволодіння знаннями і розвитку;

закон взаємозв'язку та єдності теорії і практики в на­
вчанні. Він означає, що будь-яке наукове знання прямо чи опосе­редковано слугує практиці (та й виводиться в кінцевому підсум­ку з неї). Звідси виплилває необхідність опори на суспільну прак­тику та життєвий досвід учнів, конкретизації і застосування на­
укових положень у практиці, наскільки дають можливість спе­цифіка матеріалу, підготовленість учнів та умови навчання;

закон взаємозв'язку та взаємозумовленості індивідуаль­ної, групової та колективної навчальної діяльності. Ці види
організаційної діяльності можуть бути розведені у часі або по­
єднуватися, взаємопроникати; на певному етапі якомусь видові
діяльності може надаватися перевага, але вони мають не виклю­чати, а передбачати один одного.