ВЛАСТИВОСТІ КОЛЬОРУ

Контраст. На перший погляд, контраст ― поняття дуже просте. Його в загальній формі можна визначити як протиставлення предметів або явищ, що різко відрізняються один від одного за тими або іншими властивостями. Але при такому визначенні залишається сутність контрасту й відзначаються лише його зовнішні умови. А суть контрасту, мабуть, можна бачити в тому, що різко протилежні за будь-якими параметрами предмети або явища разом викликають у нас якісно нові відчуття й почуття, які не можуть бути викликані при сприйнятті їх окремо.

Контрасти розділяються на два види: ахроматичний (світловий) і хроматичний (колірний). У кожному з названих контрастів у свою чергу розрізняються контрасти: одночасний, послідовний, крайовий.

Нюанс. Однією з просторових властивостей кольору є так звана деградація тонів, коли один колірний тон непомітно переходить в інший і далі, утворюючи перетікання одного кольору в інший, створюючи в такий спосіб кольорову гаму, яку можна визначити як співзвуччя близьких між собою за насиченістю й тоном кольорів.

«Нюанс» від фр. «відтінок», і, здавалося б, їх можна розглядати як синоніми. Однак досить часто можна знайти й різні тлумачення цих слів.

Відтінок ― це якість колірної плями, що додатково характеризує його кольоровість, у таких визначеннях: «сірий червонуватого відтінку», «блакитнувато-зелений» тощо. Відтінком також називають і зміну колірної плями в якому-небудь напрямку.

Нюанс ― це тонкий, кількісно незначний різновид колірних плям, зближених між собою за колірним тоном. Нюанс виражає завжди характеристику одного колірного тону щодо іншого.

Колір і просторові форми. За допомогою кольору можна усунути елементи й деталі, що перешкоджають створенню необхідного враження. Так, на стелі, пофарбованій у темно-синій колір, малопомітна громіздка балка, що заважає необхідному членуванню простору.

Сприйняття простору також залежить від величини й місця розташування активного за кольором головного об’єму. Більша об’ємна форма, пофарбована у «виступаючі» кольори, перебуваючи на першому плані, домінує в просторі, підкоряє його собі. Якщо простір має спрямованість нагору, у колірному рішенні необхідно особливо враховувати вагові й фактурні властивості кольорів.

Оперуючи просторовими й фактурними властивостями кольору, можна підкреслити або послабити фронтальний характер простору.

У порівнянні з такими замкнутими, твердими й кутастими формами простору, як куб і призма, більш складні й емоційні за сприйняттям пластичні текучі форми. Вони надають неповторність сучасним суспільним будинкам з характерним криволінійним обрисом плану або складних поверхонь великопрогонних покриттів, викликають зацікавленість інтер’єром.

Більш проста циркульна форма простору виражає замкнутість, рівноцінність, зосереджує увагу на формі й ідеї приміщення. Тут успіх взаємодії форми й кольору ґрунтується головним чином на просторових і фактурних властивостях останнього.

Колір дозволяє виразити ідею цілісності та нерозчленованості «текучого простору» загальною одноколірною площиною стін, підлоги або стелі. Пронизуючи прозорі площини засклених перегородок, колір поверхні, що обгороджує, поєднує суміжні приміщення й внутрішній простір із зовнішнім.

Для зв’язку інтер’єра з екстер’єром, створення відчуття незамкнутості внутрішнього простору, його замикають стінами, зокрема кольоровими, з однієї або декількох сторін, а інші склять по всій висоті. У вестибюлі й холі через засклення вводять незвичайні для інтер’єра кольороносії ― зовнішнє замощення, газони й навіть чагарники. Стіни виконують із цегли або бутового каменю грубого наколу.

Виразність лінії чітко видна, коли границі кольорів збігаються із границями поверхонь, що сполучають, за умов великого колірного й особливо світлотного контрасту між ними ― інакше кажучи, при великій відмінності за кольором і світлотою стіни від підлоги або стелі. Але якщо структурні лінії утворені сполученнями різних поверхонь тільки самих покриттів, як, наприклад, в аеропорті Саарінена в Нью-Йорку, різнобарвність цих поверхонь недоречна. Втім, вона може бути присутньою в нижній зоні стін за умов вдалого композиційного рішення. Багата пластика й структурні лінії покриття моделюються тільки світлотними градаціями при світлому одноколірному рішенні. На темній поверхні світлотні градації непомітні.

Вживати структурні лінії можна й іншими засобами. Наприклад, у просторі обрис однієї колірної площини сприймається на тлі іншої тільки на певній відстані. Однак роль поліхромії при цьому підкоряється все тій же загальній закономірності.

Активність сприйняття прямо пропорційна колірному й особливо світлотному контрасту. Але незалежно від походження структурних ліній, просторова оцінка інтер’єра залежить головним чином від характеру їхнього зіставлення один з одним ― напруженого, розслабленого або спокійного.

Прагнучи підвищити виразність або тектонічну значимість структурної лінії, її багаторазово паралельно повторюють, підсилюючи кольором і світлотінню, як в ордерному антаблементі, або перетворюють у лінійну форму в склепінчасто-баневих покриттях у вигляді різних обрамлень (нервюри готичних склепінь), або оголюють елементи конструкцій (ванти, ребра тощо), художньо їх осмислюючи.

Необхідно підкреслити, що сама лінія в її чистому вигляді в архітектурі завжди мала й має самостійне значення. Це підтверджують лінія ентазису, волюта іонічної капітелі, профіль античного ордера, обрис купола, вигин вантів, нарешті, навіть вигин спинки барочного стільця або плавний профіль античної вази. Пряма, горизонтальна або похила, ламана або вигнута, стрімка, енергійна, напружена, як сталева пружина, або млява й розслаблена, плавно поточна або пульсуюча, на площині або в просторі, лінія здатна розповісти багато про що.

Вибір кольору в подібних випадках визначається самим характером лінії й формою, якій вона належить. Це дає підставу говорити про своєрідну лінійну поліхромію в інтер’єрі. Але простір інтер’єра може й не мати структурних ліній, якщо поверхні, що обгороджують, сполучаються за допомогою плавного переходу, пофарбовані в один колір і рівномірно освітлені розсіяним світлом. Видимих ліній стиків немає й у просторі, утвореному півсферою. У цьому випадку правильна оцінка простору утруднена й потребує вживання спеціальних заходів.

За допомогою кольору ритмічне розгортання простору або контрастна зміна просторових вражень одержує колірне підтвердження й підкреслюється світлом.

Контрастному протиставленню двох і більше просторів має відповідати контрастне співвідношення основних кольорів за однією, декількома або одночасно за всіма характеристиками. Коли таке реально існуюче протиставлення просторів небажане, воно може бути ослаблене також колірним контрастом, але у зворотному порядку. У великому просторі колір може створити ілюзію його зменшення, а в малому ― збільшення.

Нюансні зіставлення двох і більше просторів ще більше виявляються як такі нюансним колірним супроводом, наприклад, у вигляді рівноступеневого колірного ряду за світлотою або насиченістю.

Таким чином, організація простору і його колірне рішення тісно взаємопов’зані. Це пояснюється загальними законо-мірностями композиції ― контрастом, нюансом, тотожністю ― і підкоряється чіткій логіці загального композиційного задуму.

Цікаво, що пофарбування поверхонь має дуже велику композиційну маневреність кольорів, дає можливість досягти більш високого рівня насиченості й більшої кількості кольорів у порівнянні з кольороматеріалами. Однак ступінь виразності кольорів деяких барвників настільки значна, що вимагає дуже обережного ставлення до себе.