Українська історична проза

- Які історичні прозові твори ви вивчали в попередніх класах? («Захар Беркут» І. Франка, «За сестрою» А. Чайковського, «Роксолана» О. Назарука, «Чорна рада» П. Куліша, «Оборона Буші» М. Старицького.)

— Чому письменники зверталися до історії? (Це давало їм мож­ливість провести паралелі, завуальовано порушити актуальні проблеми, показати приклад сучасникам.)

— Чому за радянських часів небезпечно було звертатися до іс­торичної тематики? (Бо історія писалася відповідно до ідеології паную­чої партії, підлаштовувалася під неї, і це часто розходилося з правдою, дійсністю.)

В Україні історичний роман тривалий час був найконсервативнішим жанром, оскільки постійно перебував під пильною опікою "літе­ратурознавців" із ЦК КПУ, які не дуже схвально дивилися на письмен­ницькі зацікавлення історією, бо вона ж — продукт доволі небезпечний; ті, хто потрапляють під його вплив, можуть прийти до непрогнозованих варіантів у поглядах на свою сучасність. Цілком логічно, що надто за­цікавлених національною історією піддавали ідейному остракізмові. Тому в Україні, окрім усього іншого, треба було мати особливі амбіції та впертий характер для того, щоб працювати в історичному жанрі. Тоб­то — все те, чого не позичати Загребельному. Саме завдяки цьому пись­менникові наш історичний роман набув нової мистецької якості. "Диво", "Євпраксія", "Роксолана", "Я, Богдан" не тільки зробили їхнього автора найчитабельнішим українським прозаїком, а й утвердили за ним звання сміливого реформатора історичного жанру. Саме Загребельний з усією самоочевидністю переконав читача, що історичний роман посильний лише письменникам-інтелектуалам».

Так пише про історичну прозу в Україні другої половини XX ст. та одного з її найяскравіших представників відомий літературознавець М. Жулинський.

Українська історична проза має свою давню традицію. Інтерес до минулого, осмислення подій з відстані часу завжди приваб­лювали не тільки науковців, але й майстрів художнього слова. Письменники постійно зверталися до важливих, зламних періо­дів в історії України, створюючи силою свого таланту й творчої уяви яскраві образи минулих часів.

Серед тих, хто працював у жанрі історичної художньої прози, помітне місце посідають П. Куліш, М. Костомаров, І. Нечуй-Левицький, А. Чайковський, А. Кащенко, 3. Тулуб, Б. Лепкий, Ю. Косач тощо. Цей список продовжують письменники другої половини XX — початку XXI століть: І. Білик, М. Вінграновський, Л. Костенко, П. Загребельний, Р. Іваничук, В. Малик, Д. Міщенко, Ю. Мушкетик...

В українській літературі романне осягнення історичного мину­лого відбувалося всупереч державній політиці. Політичним репре­сіям були піддані за радянської влади 3. Тулуб, В. Гжицький, Г. Хоткевич. У радянський період були заборонені історичні романи «Гетьман Іван Виговський» І. Нечуя-Левицького, «Моло­дість Мазепи», «Руїна» М. Старицького, «Людолови» Зінаїди Тулуб, «Мальви» Р. Іваничука, «Меч Арея» І. Білика.

Творці історичного роману в літературі українського зару­біжжя Ю. Косач, М. Лазорський, Л. Полтава, С. Фостун писали про ті сторінки вітчизняної історії, на які було накладено табу радянською ідеологічною системою.

З 1919 р. й аж до 90-х pp. XX ст. існувала ціла низка обме­жень і заборон, які стосувалися тематики українського історич­ного роману. Унаслідок цього, за спостереженням Ю. Мушкетика, наша «історична романістика розвивалася однобоко, переважно в рамках подій Київської Русі...». Але й при відтворенні цих подій передбачалося певне (канонізоване радянською ідеологією) їхнє потрактування. За таких обставин не випадково поза увагою українських романістів залишилися й трагічні події Руїни, і події епохи Івана Мазепи, і все, що пов’язане з нетривалим гетьману­ванням Павла Полуботка... Та й така, здавалося б, безневинна тема, як тема Хмельниччини, ще чекає на всебічне, не позначене політичною кон’юнктурою, романне осмислення.

Розквіт української історичної прози періоду 70-х — початку 80-х рр. XX ст. був зумовлений необхідністю через уроки істо­рії висвітлити день нинішній. Тому до історичних творів пильно придивлялася критика, зокрема офіційна, вишукуючи там яко­їсь «крамоли».

Історична белетристика й сьогодні залишається найпопулярнішою серед творів, що висвітлюють минуле українського народу й держави.

Зінаїда Павлівна Тулуб народилася 28 листопада 1890 р. в Києві в сім’ї юриста й відомого на той час російського поета Павла Тулуба.

У 1919-1921 рр. очолювала лекторську секцію в одній із час­тин Червоної Армії. З 1921 р. працювала в різних радянських установах: завідувала літчастиною в Київському кінофотокомітеті, служила у відділі місцевого бюджету. З 1926 р.— на твор­чій роботі.

Заарештували Зінаїду Тулуб 4 липня 1937 р. В обвинуваченні, яке склав співробітник IV відділу УДБ НКВС УРСР лейтенант Держбезпеки Хват, зазначалося, що вона «є активною учасницею контрреволюційної організації «Виборчий центр», котра здійснює підривну роботу перед наступними виборами до Рад».

5 вересня того ж року Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила письменницю до тюремного ув’язнення строком на 10 років (із поразкою в політичних правах — на 5 років) і кон­фіскацією всього приналежного їй майна.

Ув’язнення Зінаїда Тулуб відбувала в ярославській тюрмі, а з літа 1939 р.— на Колимі, де й була звільнена 4 липня 1947 р. у зв’язку з відбуттям строку. Невдовзі через інвалідність вислали в Джамбульський район Алма-Атинської області, де працювала шкільним бібліотекарем. 16 травня 1950 р. їй був оголошений новий вирок Особливої наради при міністрі Державної безпе­ки СРСР: «...за приналежність до антирадянської есеро-меншовицької організації зіслати на поселення в Кокчетавську область Казахської PCP». Отже, друга тяжка покара за старим обвину­ваченням.

Лише 23 червня 1956 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР ухвалила: «Вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 5 вересня 1937 року і постанову Особливої наради при МДБ СРСР від 10 лютого 1950 року щодо Тулуб Зінаїди Павлівни ска­сувати за нововиявленими обставинами і справу про неї припи­нити за відсутністю складу злочину...».

Активну участь у громадській реабілітації письменниці взяли побратими по перу Максим Рильський, Леонід Смілянський, Іван Кологойда.

У 1947-1955 pp. була на засланні в Північному Казахстані. По реабілітації повернулася до Києва.

Померла 26 вересня 1964 р. в Ірпінському будинку творчості. Похована в Києві.

Літературну діяльність 3. Тулуб розпочала російською мовою: перша її повість «На перепутье» була надрукована в журналі «Вестник Европы» (1916).

За радянського часу перейшла на українську мову.

Найвизначніший твір Тулуб — історичний роман-дилогія «Людолови» (1934-1937, у переробленому вигляді перевида­ний 1958), у якому на багатому історичному матеріалі відтво­рено життя українського народу початку XVII ст. за гетьмана Петра Сагайдачного. Крім того, роман із життя Тараса Шевченка на засланні — «В степу безкраїм за Уралом» (1964), п’єси, сце­нарії тощо. Перекладала російською мовою твори українських та французьких письменників.

Роман Іваничук народився 27 травня 1929 р. на Івано-Франківщині. У Коломиї закінчив середню школу й працював учите­лем початкової школи. Закінчив філологічний факультет Львів­ського державного університету, викладав мову й літературу, працював також у редакції журналу «Жовтень». Уперше почав друкувати свої твори 1954 p., а перша збірка оповідань вийшла друком 1958 р. під назвою «Прут несе кригу». У 1960 р. при­йнятий у члени Спілки письменників України. Двічі був нагоро­джений Державною премією ім. Т.Г. Шевченка за твори «Вода з каменю» й «Четвертий вимір».

Твори Іваничука — це мандрівка в далекі й близькі століття нашої Батьківщини. На тих шляхах читач зустрічає знаних, славних осіб, які вічно житимуть у людській пам’яті. Історичній прозі письменника притаманні гостросюжетність, оригінальність стильових прийомів, поєднання елементів художньої фантастики, коріння якої — у фольклорних джерелах, з правдою факту, науко­вою достовірністю. Свої твори автор пише на основі документаль­ного матеріалу, який він збирав не тільки в Україні, але й в інших країнах, де присудом російського «правосудця» змушені жити засланці, герої його творів, наприклад, Петро Калнишевський («Журавлиний крик»), Микола Гулак-Артемовський, приятель Шевченка («Четвертий вимір»). Твори Романа Іваничука цікаві не тільки тематикою, але й стилем, бо автор завжди у творчому пошуку нових засобів вислову й творить «четвертий вимір».

Перший історичний роман «Яничари» («Мальви») присвяче­ний одній із найскладніших, але найблагородніших тем, які зву­чать актуально й сьогодні — тема патріотизму та збереження люд­ської гідності. Лише така людина повноцінна, лише вона може мати сьогодні статус справжнього громадянина й брати на себе відповідальність за те, що відбувається і в його власній душі, і в його власному домі, і в державі, і в усьому світі.

Іван Білик — український письменник, історичний романіст, перекладач болгарської літератури, лауреат Шевченківської пре­мії 1991 р.

1950-ті рр. — вчителював у сільській школі, безуспішно нама­гався поступити на архітектурний та історичний факультети, до театрального інституту.

1961 р.— закінчив факультет журналістики Київського уні­верситету. Працював у редакціях газет. Друкується з 1956 р. Член Спілки письменників України з 1967 р.

Автор найсенсаційніших українських історичних романів радянських часів — «Меч Арея« (1972) й «Похорон богів» (1986).

Відразу після видання обидві книги стали бестселерами. Утім, «Меч Арея» 1972 р. заборонили та вилучили з бібліотек, а нероз­продані примірники з книгарень (однак устигли знищити 5 тисяч примірників із 65 тисяч накладу). Письменника примусили звіль­нитися з роботи в редакції «Літературна Україна» (3,5 роки був безробітним, лише 1976 р. вдалося влаштуватися в редакцію часо­пису «Всесвіт» на посаду «секретар-друкарка»), позбавили права друкуватися, піддали цькуванню в пресі.

Після того книжка в СРСР поширювалася «з рук у руки», але була перевидана за кордоном — у Канаді, Америці, Великобри­танії та інших країнах. На теперішній час витримала 15 переви­дань (в т.ч. 9 — за кордоном).

Відомий також як перекладач творів сучасних болгарських письменників. Лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка, Всеукраїнської літературної премії за найкращий роман року (за роман «Не дратуйте грифонів», 1993).

Юрій Мушкетик народився 21 березня 1929 р. в с. Вертіївці на Чернігівщині.

1953 р. закінчив Київський університет, потім навчався в аспірантурі при кафедрі української літератури. У 1954 р. у видавництві «Радянський письменник» з’являється його перший твір — повість «Семен Палій», а згодом — історичний роман «Гайдамаки» (1957).

Починаючи з 1956 р., Ю. Мушкетик упродовж двох десятків років працював у редакції журналу «Дніпро» відповідальним секретарем, а згодом і головним редактором.

У трактуванні історичних подій письменник був змушений дотримуватися офіційної точки зору. 1957 р. вийшов роман «Гайдамаки», який відзначається широким епічним розмахом у відтворенні історичної доби.

Початок 60-х рр. XX ст. був для Мушкетика дуже плідним. Письменник змінив тематику творчості, перейшовши до зображення образу сучасника, і захопився дослідженням внутрішнього світу людини. Заслуговує на увагу роман «Яса», який є великим епічним полотном, де чітко простежується вболівання письменника за долю рідної землі.

Перу Юрія Мушкетика належить низка творів, які відбивають історичний розвиток держави й роль особистості в ньому. Автор створює глибокі образи, шукає нові форм й засоби вираження важливих проблем сучасності, зробивши основним об’єктом дослідження людину. Письменник прагне відбити різні періоди життя суспільства, розглядає різноманітні життєві ситуації, показує різні соціальні верстви населення. Він пильно спостерігає за дійсністю, тому герої його творів такі реальні, а проблеми, яких він торкається, такі актуальні.

Письменник живе й працює в Києві.