Тому природне право — це сума законів природи і біологічного розвитку людини, які на основі яких здійснюється функ­ціонування Всесвіту.

У такому розумінні природне право міцно оберігає всі наші земні блага у належному порядку. Це незаперечне при­родне право, санкції якого належить сприймати з вдячністю.

Аналіз філософії Нового часу дає змогу сформулювати дефініцію природного права як систему норм, але у широ­кому розумінні. Цьому сприяв розвиток психології, вчення про раціональний розум людини, їх волю та свободу. Наразі поведінка людини набувала трансцендентального обґрунту­вання, виходячи з метафізичних теорій. А активна діяльність людини пов'язувалась не лише з біологічним інстинктом самозбереження, а й з самозбереженням у духовному вимірі.

Справа в тому, що людина за своєю природою має ба­жання, хоче дотримуватися якихось норм поведінки. Вона потребує взірців, ідеалів, правих, але часто їх не знаходить у реальному житті. Тому їй дано розум, щоб користуючись вічними законами природи, вона могла жити у суспільстві. Але життя на власний розсуд, власні почуття часто призво­дять до змін духовних структур суспільства, до порушень норм природи, незважаючи навіть на їх вплив на людину та підпорядкованість людської волі природі.

Для збалансованості та гармонії існують, як відомо, мо­ральні чесноти. Однак якщо брати до уваги вищу мораль (мо­раль у думках), то доцільно вживати поняття духовно-мораль­них чеснот. Саме духовно-моральні чесноти є орієнтиром щодо свободи волевиявлення людини, які закладені в онтоло­гію та деонтологію її світосприйняття та світовідчуття.

Отже, природне право як система норм, у широкому розумінні,— це сума метафі­зичних духовно-моральних чеснот, яких повинна дотримуватись людина у підтри­манні онтологічних принципів світопо-рядку з постійним трансцендентальним обґрунтуванням власної свободи та волі з метою активного гармонійного самозбе­реження у Всесвіті.

Позитивізм сприяв переорієнтації науки про природне право, в основу якого лягли природні права людини. Адже право на життя, свободу волевиявлення, гідність, автоно­мія особистості та особистого життя, вільне висловлю­вання думок й переконань, безпека, політична свободу та ін.- це невід 'ємні категорії суспільного життя. Все часті­ше проголошувався такий принцип права як формальна рівність, велась жорстока боротьба за права людини, приватну власність. Дослідженням прав людини почали займатися різні науки: політологія, теорія права, енциклопедія права і т. д. Але вчення про природне право як науку необхідно розгляну­ти з позиції онтології та деонтології права стосовно прав лю­дини. Зрозуміло, що така дефініція відображатиме доволі ву­зький зміст, оскільки вона більше причетна до основних двох (Х1Х-ХХ) століть і дотримується позитивістської концепції.

Тому природне право як наука, у вузькому розумінні, це вчення про правову обґрун­тованість і гарантії державного й міжна­родного захисту прав людини, нації та інших суб'єктів суспільного життя в існу­ючій політичній системі.

Таке розуміння природного права скероване, в основно­му, на дослідження конституційних прав людини, на недо­пущення розпорядження долею людей, державою на свій розсуд. Ця доктрина історично зумовлена, оскільки швид­кий темп суспільного розвитку (зокрема промисловості) до певної міри сприяв гонитві за ринками сировини і збуту, що породжувало різного виду колоніальні системи.

' Теперішній період характеризується розпадом суспільства на дрібні держави. Виникає потреба відроджувати власні на­ціональні цінності, «забуті» правові традиції. Гостро постало питання приватної власності, право на реалізацію самовизна­чення націй, повноцінного існування, цивілізованого співжит­тя. Доктринальні дослідження все частіше мають етнічний відтінок, філософські аспекти. Це зумовлює здійснити пово­рот у суспільній свідомості до природного права.

Природне право стає предметом дослідження навіть га­лузевих правничих наук, що підкреслює його популярність. У цілому в суспільстві відбувається значний потяг до під­вищення рівня правової культури, особливо її філософсько­го аспекту.

Отже, природне право як наука, у широ­кому розумінні,— це вчення про філосо­фію правової культури, її онтологію та гносеологію, синергетичні правові проце­си, правову красу для морального обґрун­тування свободної волі людини у право­вому просторі.

Розглянувши чотири дефініції природного права, можна й визначити його норми.

Відомо, що норми позитивного права зафіксовані у нор­мативно-правових актах, які відображають букву закону.

Дотримання цих норм формує правомірну поведінку, а також деякі аспекти правової культури особи.

Норми природного права практично в нормативно-пра­вових актах не зафіксовані. Можна в даному випадку го­ворити не про букву, а про дух закону, дух позитивного права. Саме дух позитивного права відображає багато норм природного права. Але всі норми природного права містя­ться у законах природи, які висвітлює натурфілософія.

Звідси випливає, що людина дотримується норм природ­ного права тоді, коли вона живе за законами природи. Але таке «життя» не треба розуміти в буквальному змісті, оскіль­ки воно хоч і пов'язано зі свобідною волею, але ще не врахо­вано дій розуму. Розум людини формується як під впливом природного, так і позитивного права, що в житті називається виваженістю, поміркованістю, а згодом - і мудрістю.