Завдання правничої етики полягає у тому, щоб наблизити юридичну діяльність до дій за природними законами.

Однак такі дії часто супроводжуються певними упущен­нями, а іноді помилками й порушеннями.

Як відомо, порушення права - це крайній вияв сво­боди, який переступає власну межу і утверджується у про­тиріччі із законом. Це порушення може бути двояким: су­б'єктивним і об'єктивним, що відповідає двоякому значенню права. Перше - це свобода, визначена законом, а друге -закон, що визначає свободу. Все залежить від особи юриста як носія свобідної волі. Адже його гуманність свободи волевиявлення обернено пропорційна до виявів примусу.

Саме у примусах виникає найбільше порушень правових норм. Психічна реакція юриста у застосуванні правових норм буває різною, але якщо вона контролюється мораль­но-етичними вимогами, то виникають обгрунтована підста­ва для покарання і право здійснювати його.

Хоча юридичною основою покарання є захист суспіль­ства, допускається поява такої категорії, як залякування. Це -узагальнення змісту теорії залякування, яка існує у право­знавстві, і обґрунтування методів катування і страти. Звідси постають запитання: яке місце посідають морально-етичні норми професійної культури юриста у теорії заляку­вання; чи смертна кара «вписується» у морально-етичні норми; якою повинна бути поведінка юриста у вимушено­му застосуванні найвищої міри покарання?

Ці питання набули особливої актуальності саме тепер, коли Україна вступила до Ради Європи, де перевага нада­ється європейському праву. Нинішня ситуація характеризу­ється бурхливим обговоренням такої правової норми, як смертна кара.

Зрозуміло, існує багато альтернативних думок і пропо­зицій, які узагальнюють переважно три-чотири позиції:

Відмінити смертну кару; зберегти смертну кару; зберегти, але застосовувати дуже рідко; застосовувати умовні виро­ки. Україна ще не готова до розв'язання даної проблеми. Головний зміст цих позицій полягає у щонайменше двох аспектах: знищення людини, яка є дуже суспільне небезпеч­ною, за її звірячі діяння; залякування як профілактичний засіб до можливих злочинних діянь іншими особами.

Проте наявність смертної кари і доволі часте її застосу­вання не сприяє формуванню цивілізованого правопорядку. Рівень злочинності не зменшується, навпаки, посилюється агресивність, цинізм окремих злісних порушників правових норм. А каральні репресії через позбавлення життя, які за­стосовуються при цьому,— це наслідок антикультурного управління суспільством.

Багато злочинців йдуть на смерть цілком байдуже. Чи ма­тимуть вони змогу покаятися під час багатолітнього позбав­лення волі? Це єдина точка зору, з якою можна захищати скасування смертної кари. Вона стосується вже не права, а морального ставлення до людської душі. Тут перед людським законом відкривається внутрішній закон, який непідвладний першому. Людський закон не управляє совістю, і йому неві­дома хвилина, коли під впливом внутрішньої вищої сили у людини можуть прокинутися кращі почуття. Це може статися і перед обличчям смерті, і під час багатолітнього позбавлення волі. Тому з цього погляду питання залишається і ще зали­шиться відкритим. Є думка, що поява у кримінальному кодек­сі вищої міри покарання - це одна з ознак правового безсилля держави. Це найлегший вихід зі становища, який не потребує особливих зусиль у регулюванні суспільних відносин.

Правнича етика підкреслює духовно-правову перевагу людини над твариною. У людському суспільстві панує діє­вість людської душі, розуму, розсудливості. Адже норми позитивного права повинні узгоджуватися з нормами духо­вного (природного) права. Чи узгоджується з ними смертна кара - людині невідомо. Тому сумніви повинні бути на ко­ристь правопорушника. Крім цього, залякування не власти­ве людині. Цей прийом скерований більше на інстинкт, а не на інтелектуальні почуття. Для подальшої духовно-право­вої соціалізації потрібно створити таку систему профілак­тично-виховних заходів, яка б ефективно виявляла осіб, схильних до тяжких злочинів.

Звичайно, питання застосування смертної кари пов'язане з особою юриста (суддею), його професійними діями. Пере­хід від зовнішнього резонансу тяжкого злочину до внутріш­нього самовизначення судді, внутрішньої переконаності, що прийняте рішення відповідає законам Всесвіту, взяття відповідальності на себе визначають природну правомір­ність його поведінки.

Отже, морально-етичні норми професійної культури юриста пов'язані з людською психологією, яка сформувалася внас­лідок правової соціалізації. Ці норми характеризуються зна­чною індивідуальністю залежно від ступеня соціалізації. Для професійної культури соціально-етичні норми цінні тим, що вони або позбавлені альтернативності взагалі, або вибір юристом альтернативної норми однаково спричиниться до позитивної оцінки його дій. Зауважимо, що поява морально-етичних норм не є стихійною, випадковою, це результат рів­ня професійної культури юриста, логічний наслідок узго­дженості внутрішніх і зовнішніх процесів, які виникають внаслідок розуміння законів природи. Природність мораль­но-етичних норм професійної культури вимагає від юриста глибокого осмислення ентології та ексимології людини, при­стосування до світу, а також активної перетворюючої духов­ної діяльності. Думка про необхідність боротися за право справедлива, найбільш значуща і в чомусь дуже гостра та тривожна саме тоді, коли у праві бачиться об'єктивне буття народу, коли воно утверджується як право людини, покли­кане бути регулятором суспільних відносин.

Загалом правнича етика — це зовнішній вияв професійної культури, засіб розв'я­зання етичних проблем юриспруденції, наслідок реалізації внутрішнього імпера­тиву службового обов'язку.

Саме завдяки нормам та обов'язкам можна виявити при­родну силу правничої етики, піднести рівень людської ци­вілізації, яка утвердилася завдяки формуванню римського приватного права і появі духовних засад до християнської культури та моралі. Тим самим правнича етика створює міцний фундамент для юридичної діяльності, необхідну духовну основу для критичного осмислення догм позитив­ного права, утвердження його нормативно-ціннісних кри­теріїв. Але це стане можливим за умови перегляду устале­них поглядів на позитивне право (юридичний позитивізм). Такий підхід визначає ключову ланку розвитку правової науки і в сучасних умовах, і в перспективі. Нині стає де­далі очевидніше, що наукова правова думка за «основними запитами епохи» не зможе певним чином істотно просуну­тися вперед, якщо залишатимуться на далекій дистанції одне від одного, з одного боку, практична юриспруденція (юри­дичний позитивізм) — галузь знань, як традиційно вважа­ється, незначного наукового рівня, а з іншого - філософія права, яка оперує категоріями вищого смислового порядку [40,с. 703].