Норми природного права в одиничному, загальному й особливому

Дослідники права стверджують, що право похідне від мо­ральних та релігійних норм, що генеза права вміщена в релі­гійному праві. Розглядаючи право крізь призму філософії, вони поділяють його на два основних рівні - природне і по­зитивне право. Тому предметом філософії права визнано встановлення різниці між цими двома рівнями права. Най­більший інтерес становить саме природне право, яке є вито­ком позитивного права. Навколо проблем природного права тривалий період ведуться наукові пошуки, дискусії.

Відомо, що спочатку була створена природа, а згодом і сама людина. Певний період природа існувала без людини. Звичайно, створення природи тягне за собою створення відповідних законів її розвитку, точніше саморозвитку, ди­наміки. Сюди слід віднести закони саморозвитку рослинного та тваринного світу, закони гідросвіту та інші, що не по­требують втручання людини. Фактично онтологія законів природи не розрахована на людську свідомість, почуття чи дії. Навіть перетворення світів відбувається поза людською волею (згадати хоча б закони фізики, біології, хімії, астроло­гії). Природні процеси характеризуються самореалізацією, наявним порядком, на перший погляд хаосом, який досліджує синергетика. Тобто природне право слід розглядати як право навколишнього середовища без участі людини. Це екологічне право, природно-ресурсне право, де людина відсутня.

Буття людини - це позасвідомий процес, який не вима­гає вольових зусиль, або жодні зусилля не можуть змінити фактичного призначення людини. Інша справа з існуванням людини, яке розраховано на вольові процеси. З появою на світ людини утворюється її духовний світ, людські закони та людське право. Існування людини вимагає від неї добу­вати із природного права правову інформацію для забезпе­чення своєї життєдіяльності. Крім того, людина повинна зрозуміти, що дія природного права є синергетична, що це впорядкованість природна, а не людська. Людська впоряд­кованість законів - суб'єктивна (часом несправедлива), а природна впорядкованість - об'єктивна (завжди справед­лива). У природному праві, таким чином, є вищий порядок, справедливий порядок, на якому «тримається» світ. Тобто навколишнє середовище, природа безпосередньо впливає на духовне становлення людини, формуючи її духовність. Цьому сприяє триєдина антропологічна природа людини (тіло, душа, дух). Саме дух, як ідея, думка, творіння, а також елементи норми (бажання, потреби) визначають людське у людині -духовне, духовну поведінку. Зрозуміло, що людина повинна свідомо черпати із законів природи свої норми поведінки. Внаслідок появи людини у природі виникає духовне право.

Буття людини визначає абсолютне духовне право, а люд­ське існування людини - відносне духовне право. Буття поля­гає у створенні людиною для себе захисту (потенційні мож­ливості), що забезпечують життєдіяльність в умовах природ­них законів. Тобто потенційні можливості, як абсолютність, розраховані на використання людиною законів природи для свого розвитку. Або людина створена так, що природні зако­ни її повинні формувати еволюційно. Це і є абсолютне духов- • не право, в якому зафіксовані правові джерела існування.

Відносне духовне право випливає з існування людини,з їїкінетичності, деонтологічності. Адже для більшої інтенсив­ності еволюційного формування необхідне пізнання цих зако­нів і керування ними у своїй життєдіяльності. Для цього наді­лено людину розумом, інтелектом, який повинен бути спря­мований на пізнання світу і визначення свого місця у ньому.

Зосередимо увагу на генезі філософії права, поставивши запитання, що є генезою? Мораль чи релігія? Буття людини передбачає відомості про Бога, про Божі закони та їх дотри­мання. Однак існування людини викликає інтенсивний прояв волі та інтелекту. Тому виникають проблеми у співвідно­шеннях людина - Бог, людина - природа, людина - людина.

Розглядаючи співвідношення людина - Бог, зауважимо, що воно вимагає лише дотримання Божих законів. Тут люд­ська творчість полягає у розумінні цих законів та їх вико­нанні. На основі цього виникають різні тлумачення, що згодом спричинять виникнення різних релігій. Релігія в да­ному співвідношення є генезою філософії права. Вона по­роджує норми поведінки людини, сприяє виробленню кри­терію вчинків, регулює свободу волевиявлення.

Співвідношення людина- природа найбільше пов'язане з красою, гармонією, рівновагою. Справа в тому, що людина своїми думками, почуттями та діями безпосередньо впливає на природні процеси. Не розуміючи якостей цих впливів, вона може порушити природній баланс, красу. Божі закони націлюють людину на уміле використання природних зако­нів, розумне споживання природних дарів. Але дана людині свобода волевиявлення призводить до вироблення нею влас­них норм поведінки, зокрема табу. Появляється система до­зволів та заборон, які трактуються по-різному. Такий право­вий стан характеризується індивідуальною духовністю, хво­робливим станом людини. Тобто людські бажання частонезнають меж. Встановлення таких меж покладено на духов­ність, яка не ототожнюється з релігійністю. Саме висока ступінь духовності як розуміння природних законів дозволяє утримувати красу природи, робить життя людини ефектив­ним, потрібним. Це означає, що генезою філософії права у співвідношенні людина-природа виступає духовність.

Найбільш складним є зіставлення типу людина - люди­на, де також фігурує краса. Кожна людина є мікрочастиною Всесвіту, навіть його мікрокопією. Процеси,які відбува­ються у Всесвіті, аналогічні процесам, які відбуваються в організмі людини, й психіці тощо. Життя конкретної люди­ни - це певна функція Всесвіту. Якщо ж взаємостосунки між людьми відбуваються за асинхронними щодо природ­них законів процесами, то відбуваються шкідливі зміни у Всесвіті. Причому ці взаємостосунки виражаються як в ді­ях, так і у думках та почуттях. Словом, людина до людини повинна ставитися з позицій добра, любові. Формування поняття добра - компетенція моралі, яку творить людина.

Природне (натуральне) право, його зміст, онтологія, ак­сіологія та логіка дії у правовому просторі - все це є об'єктом вивчення не тільки філософії права, а й юридич­ної деонтології. Вчення про природне право сприяє усвідо­мленню людиною того, що таке сенс життя, душа, правомі­рна поведінка і т. д. Звичайно, за весь історичний період розвитку природне право зазнавало не тільки еволюційних, а й революційних змін, впливів, виникали нові тенденції, течії. Тому сьогодні існують різні визначення, дефініції, ча­сом навіть суперечливі, з приводу теорії природного права, його герменевтики (тлумачення), що й спричинить потребу глибокого наукового аналізу, узагальнень.

Крім природного права, у Всесвіті існує й надприродне (трансцендентальне) право. Природне право випливає із законів природи, законів дії природних сил. Причому, ці закони є як змінними, так і постійними. Людина може част­ково впливати на природні закони, пристосовувати їх для своєї життєдіяльності. (Йдеться про внесення змін у виро­щуванні нових сортів рослин, виведення нових порід тварин, пристосування людського організму до різних кліматичних умов, спортивне тренування тощо).

Надприродні закони людина змінювати не може. (Напри­клад, такі, як рух планет, закони фізики, хімії і т. ін.). Ці за­кони незмінні і існуватимуть дати, доки існуватиме Всесвіт.

Однак надприродне право більше досліджується природ­ничими науками. А юридичній науці притаманне дослі­дження природного права, на яке може впливати людський інтелект. Можна сказати, що надприродне право, порівняно з природним, існує в ірраціональному вимірі.

Теоретичний грунт для вивчення природного права скла­дався протягом не однієї історичної доби і готували йогоякстародавні мудреці, філософи, так і юристи.

Античний час - це період філософії природи.Саме тут всі правові явища розглядалися не поза природою, а неод­мінно пов'язувалися з нею. Осягнувши прості, на перший погляд закони розвитку природи, філософи почали поєдну­вати їх з поведінкою людини.

Філософія середньовіччя (як уже інший історичний час) зазнавала значного впливу богословів, духовенства.

Третій період включає філософію Нового часу, яка при­свячувалася психології людини, її природі. Це, по суті, було інтерпретацією античності, відродженням вчень про при­родне право. Фактично почала формуватися нова наука.

Х1Х-ХХ ст. характеризуються появою позитивістських течій у філософії. Цей період критично підходить до вчення про природне право. Середньовічні метафізичні уявлення про право почали зазнавати утисків. Появилось вчення про права людини.

Слід зазначити, що тривалість кожного періоду була різ­ною, і характеризується то поступовим зменшенням, то знач­ним плином часу, то швидкими темпами науково-суспільного розвитку. Але зміст про природне право фактично був напов­неним, хоча й різним. З метою узагальнення раніше розвину­тих вчень природне право слід розглядати як систему норм і як науку. Причому систему норм і науку слід розуміти у двох аспектах: вузькому та широкому. В результаті будемо мати чотири різних визначення природного права.

Так, в стародавньосхідний, античний і середньовічний періоди дослідники доводили, що природне право склада­ється з множини законів розвитку природи: закон розвитку кожного дерева, закон розвитку кожного виду птахів, закон розвитку окремого виду риб, закон розвитку кожного орга­ну людського тіла і т. ін. Всі ці закони діють синхронно, без будь-яких випадковостей: все відбувається згідно з природ­ними законами. Розум людини цим повинен керуватися, щоб підтримувати гармонізацію природних законів, вірити у синергетичність природних процесів.

Таким чином, вчення про природне право, розвинуте в античну давнину і середньовічний час, дозволяють сфор­мулювати дефініцію природного права як систему норм, у вузькому розумінні.