Норми природного права в одиничному, загальному й особливому
Дослідники права стверджують, що право похідне від моральних та релігійних норм, що генеза права вміщена в релігійному праві. Розглядаючи право крізь призму філософії, вони поділяють його на два основних рівні - природне і позитивне право. Тому предметом філософії права визнано встановлення різниці між цими двома рівнями права. Найбільший інтерес становить саме природне право, яке є витоком позитивного права. Навколо проблем природного права тривалий період ведуться наукові пошуки, дискусії.
Відомо, що спочатку була створена природа, а згодом і сама людина. Певний період природа існувала без людини. Звичайно, створення природи тягне за собою створення відповідних законів її розвитку, точніше саморозвитку, динаміки. Сюди слід віднести закони саморозвитку рослинного та тваринного світу, закони гідросвіту та інші, що не потребують втручання людини. Фактично онтологія законів природи не розрахована на людську свідомість, почуття чи дії. Навіть перетворення світів відбувається поза людською волею (згадати хоча б закони фізики, біології, хімії, астрології). Природні процеси характеризуються самореалізацією, наявним порядком, на перший погляд хаосом, який досліджує синергетика. Тобто природне право слід розглядати як право навколишнього середовища без участі людини. Це екологічне право, природно-ресурсне право, де людина відсутня.
Буття людини - це позасвідомий процес, який не вимагає вольових зусиль, або жодні зусилля не можуть змінити фактичного призначення людини. Інша справа з існуванням людини, яке розраховано на вольові процеси. З появою на світ людини утворюється її духовний світ, людські закони та людське право. Існування людини вимагає від неї добувати із природного права правову інформацію для забезпечення своєї життєдіяльності. Крім того, людина повинна зрозуміти, що дія природного права є синергетична, що це впорядкованість природна, а не людська. Людська впорядкованість законів - суб'єктивна (часом несправедлива), а природна впорядкованість - об'єктивна (завжди справедлива). У природному праві, таким чином, є вищий порядок, справедливий порядок, на якому «тримається» світ. Тобто навколишнє середовище, природа безпосередньо впливає на духовне становлення людини, формуючи її духовність. Цьому сприяє триєдина антропологічна природа людини (тіло, душа, дух). Саме дух, як ідея, думка, творіння, а також елементи норми (бажання, потреби) визначають людське у людині -духовне, духовну поведінку. Зрозуміло, що людина повинна свідомо черпати із законів природи свої норми поведінки. Внаслідок появи людини у природі виникає духовне право.
Буття людини визначає абсолютне духовне право, а людське існування людини - відносне духовне право. Буття полягає у створенні людиною для себе захисту (потенційні можливості), що забезпечують життєдіяльність в умовах природних законів. Тобто потенційні можливості, як абсолютність, розраховані на використання людиною законів природи для свого розвитку. Або людина створена так, що природні закони її повинні формувати еволюційно. Це і є абсолютне духов- • не право, в якому зафіксовані правові джерела існування.
Відносне духовне право випливає з існування людини,з їїкінетичності, деонтологічності. Адже для більшої інтенсивності еволюційного формування необхідне пізнання цих законів і керування ними у своїй життєдіяльності. Для цього наділено людину розумом, інтелектом, який повинен бути спрямований на пізнання світу і визначення свого місця у ньому.
Зосередимо увагу на генезі філософії права, поставивши запитання, що є генезою? Мораль чи релігія? Буття людини передбачає відомості про Бога, про Божі закони та їх дотримання. Однак існування людини викликає інтенсивний прояв волі та інтелекту. Тому виникають проблеми у співвідношеннях людина - Бог, людина - природа, людина - людина.
Розглядаючи співвідношення людина - Бог, зауважимо, що воно вимагає лише дотримання Божих законів. Тут людська творчість полягає у розумінні цих законів та їх виконанні. На основі цього виникають різні тлумачення, що згодом спричинять виникнення різних релігій. Релігія в даному співвідношення є генезою філософії права. Вона породжує норми поведінки людини, сприяє виробленню критерію вчинків, регулює свободу волевиявлення.
Співвідношення людина- природа найбільше пов'язане з красою, гармонією, рівновагою. Справа в тому, що людина своїми думками, почуттями та діями безпосередньо впливає на природні процеси. Не розуміючи якостей цих впливів, вона може порушити природній баланс, красу. Божі закони націлюють людину на уміле використання природних законів, розумне споживання природних дарів. Але дана людині свобода волевиявлення призводить до вироблення нею власних норм поведінки, зокрема табу. Появляється система дозволів та заборон, які трактуються по-різному. Такий правовий стан характеризується індивідуальною духовністю, хворобливим станом людини. Тобто людські бажання частонезнають меж. Встановлення таких меж покладено на духовність, яка не ототожнюється з релігійністю. Саме висока ступінь духовності як розуміння природних законів дозволяє утримувати красу природи, робить життя людини ефективним, потрібним. Це означає, що генезою філософії права у співвідношенні людина-природа виступає духовність.
Найбільш складним є зіставлення типу людина - людина, де також фігурує краса. Кожна людина є мікрочастиною Всесвіту, навіть його мікрокопією. Процеси,які відбуваються у Всесвіті, аналогічні процесам, які відбуваються в організмі людини, й психіці тощо. Життя конкретної людини - це певна функція Всесвіту. Якщо ж взаємостосунки між людьми відбуваються за асинхронними щодо природних законів процесами, то відбуваються шкідливі зміни у Всесвіті. Причому ці взаємостосунки виражаються як в діях, так і у думках та почуттях. Словом, людина до людини повинна ставитися з позицій добра, любові. Формування поняття добра - компетенція моралі, яку творить людина.
Природне (натуральне) право, його зміст, онтологія, аксіологія та логіка дії у правовому просторі - все це є об'єктом вивчення не тільки філософії права, а й юридичної деонтології. Вчення про природне право сприяє усвідомленню людиною того, що таке сенс життя, душа, правомірна поведінка і т. д. Звичайно, за весь історичний період розвитку природне право зазнавало не тільки еволюційних, а й революційних змін, впливів, виникали нові тенденції, течії. Тому сьогодні існують різні визначення, дефініції, часом навіть суперечливі, з приводу теорії природного права, його герменевтики (тлумачення), що й спричинить потребу глибокого наукового аналізу, узагальнень.
Крім природного права, у Всесвіті існує й надприродне (трансцендентальне) право. Природне право випливає із законів природи, законів дії природних сил. Причому, ці закони є як змінними, так і постійними. Людина може частково впливати на природні закони, пристосовувати їх для своєї життєдіяльності. (Йдеться про внесення змін у вирощуванні нових сортів рослин, виведення нових порід тварин, пристосування людського організму до різних кліматичних умов, спортивне тренування тощо).
Надприродні закони людина змінювати не може. (Наприклад, такі, як рух планет, закони фізики, хімії і т. ін.). Ці закони незмінні і існуватимуть дати, доки існуватиме Всесвіт.
Однак надприродне право більше досліджується природничими науками. А юридичній науці притаманне дослідження природного права, на яке може впливати людський інтелект. Можна сказати, що надприродне право, порівняно з природним, існує в ірраціональному вимірі.
Теоретичний грунт для вивчення природного права складався протягом не однієї історичної доби і готували йогоякстародавні мудреці, філософи, так і юристи.
Античний час - це період філософії природи.Саме тут всі правові явища розглядалися не поза природою, а неодмінно пов'язувалися з нею. Осягнувши прості, на перший погляд закони розвитку природи, філософи почали поєднувати їх з поведінкою людини.
Філософія середньовіччя (як уже інший історичний час) зазнавала значного впливу богословів, духовенства.
Третій період включає філософію Нового часу, яка присвячувалася психології людини, її природі. Це, по суті, було інтерпретацією античності, відродженням вчень про природне право. Фактично почала формуватися нова наука.
Х1Х-ХХ ст. характеризуються появою позитивістських течій у філософії. Цей період критично підходить до вчення про природне право. Середньовічні метафізичні уявлення про право почали зазнавати утисків. Появилось вчення про права людини.
Слід зазначити, що тривалість кожного періоду була різною, і характеризується то поступовим зменшенням, то значним плином часу, то швидкими темпами науково-суспільного розвитку. Але зміст про природне право фактично був наповненим, хоча й різним. З метою узагальнення раніше розвинутих вчень природне право слід розглядати як систему норм і як науку. Причому систему норм і науку слід розуміти у двох аспектах: вузькому та широкому. В результаті будемо мати чотири різних визначення природного права.
Так, в стародавньосхідний, античний і середньовічний періоди дослідники доводили, що природне право складається з множини законів розвитку природи: закон розвитку кожного дерева, закон розвитку кожного виду птахів, закон розвитку окремого виду риб, закон розвитку кожного органу людського тіла і т. ін. Всі ці закони діють синхронно, без будь-яких випадковостей: все відбувається згідно з природними законами. Розум людини цим повинен керуватися, щоб підтримувати гармонізацію природних законів, вірити у синергетичність природних процесів.
Таким чином, вчення про природне право, розвинуте в античну давнину і середньовічний час, дозволяють сформулювати дефініцію природного права як систему норм, у вузькому розумінні.
Дата добавления: 2016-01-03; просмотров: 778;