Законодавче та нормативно-правове регулювання страхових відносин. Терміни, які зазначаються у страхових документах при страхових правовідно­синах

Відносини, які виникають в галузі страхування, носять склад­ний характер і регулюються нормами кількох галузей права: адміністративного, цивільного, господарського і фінансового.

Регулюванню страхових відносин присвячена глава 67 Ци­вільного кодексу та ст.ст. 352-355 Господарського кодексу. Велика частина відносин у галузі страхування керуються нор­мами фінансового права, адже при страхуванні виникають гро­шові перерозподільні відносини. Наявність обставин, які мо­жуть нанести шкоду здоров'ю, життю або майну фізичних і юридичних осіб, примушують страхувальників частину націо­нального доходу, яка їм належить, передати на утворення страхових фондів. Причому участь у створенні цих фондів мо­же бути обов'язковою (при обов'язковому страхуванні — ст. 7 Закону України "Про страхування") або добровільною (ст. 6 Закону "Про страхування"). Ці фонди не належать державі, і вона не втручається в конкретні страхові відносини страхови­ків і страхувальників. Однак держава підтримує публічний фінансовий інтерес усіх учасників страхових відносин, і не тільки регулює частину відносин методом владних приписів, але й частину витрат на виплату відшкодувань працівникам бюджетних установ, які служать у особливо небезпечних умо­вах (військовослужбовці, митники, пожежники, службовці органів внутрішніх справ тощо), бере на себе за рахунок кош­тів Державного бюджету.

Страховиками в Україні визнаються фінансові установи. Фінансова установа, згідно зі ст. 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансо­вих послуг" від 12 липня 2001 р. № 2664-ИІ, — це юридична особа, яка відповідно до Закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. Страхові організації можуть бути створені у формі акціонерних, повних, командитних то­вариств або товариств з додатковою відповідальністю відпо­відно до законодавства і одержали в установленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Учасників страхо­вика повинно бути не менше трьох.

Ст. 2 Закону України дозволяє створення страхових компа­ній у вигляді українського спільного підприємства з інозем­ною інвестицією більше ніж 50 відсотків.

В окремих випадках, установлених законодавством Украї­ни, страховиками можуть бути державні організації, але за умови, що єдиним власником такого страховика є держава.

Держава визначає порядок одержання ліцензії і ліцензійні умови для здійснення страхової діяльності в ст. 38 Закону України "Про страхування", у Ліцензійних умовах здійснення страхової діяльності, затверджених наказом Державного ко­мітету України з питань регуляторної політики і підприємниц­тва. Відповідно до Закону України "Про фінансові послуги і державне регулювання ринку фінансових послуг" від 12 липня 2001 р., Положення про Державну комісію з регулювання рин­ків фінансових послуг, затвердженого Указом Президента України від 4 квітня 2003 р. № 292/2003, уповноваженим дер­жавним органом, що здійснює видачу ліцензій на здійснення страхової діяльності і нагляд за діяльністю страховиків, є Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг.

Страховикам закон дозволяє формувати статутні фонди ви­ключно у грошовій формі. Дозволено до такого фонду вноси­ти державні цінні папери за їх номінальною вартістю, але не більше 25% загального розміру статутного фонду.

Закон "Про страхування" встановлює мінімальний розмір статутного фонду страховика, який займається іншими видами страхування, ніж страхування життя, в сумі, еквівалентній 1 млн. євро, а страховика, який займається страхуванням жит­тя,— 1,5 млн. євро за валютним обмінним курсом валюти України.

Законодавством в Україні регулюються відносини у сфері страхування, спрямовані на створення ринку страхових послуг та посилення страхового захисту майнових інтересів під­приємств, установ, організацій та громадян.

Закон України "Про страхування" у ст. 1 дає визначення страхуванню: страхування — це вид цивільно-правових відно­син щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), ви­значених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Наша держава дозволяє всім охочим займатися підприємни­цькою діяльністю. Страхування — особливий вид підприємни­цтва. Це створення страхового захисту, захисту від ризику будь-якого випадку, передбаченого в договорі про страхуван­ня. Страхувальник повинен обирати собі страхові послуги і можливості покриття різних видів шкоди, яка може бути нане­сена його майну, його здоров'ю або життю.

Тому держава мусить потурбуватися, щоб кожен підпри­ємець і кожен громадянин був надійно захищений від будь-якого ризику. Державний захист повинен ґрунтуватися на пра­вовому забезпеченні страхових відносин.

Закон України "Про страхування" визначає об'єкти страху­вання, види обов'язкового страхування, вимоги до договорів страхування, порядок здійснення державного нагляду за стра­ховою діяльністю. Ст. ЗО Закону "Про страхування" визначає умови забезпечення платоспроможності страховиків.

Гарантією виконання зобов'язань страховика за угодами страхування держава вважає страхові резерви — спеціальні фонди, які створюються із страхових внесків і витрачаються, в першу чергу, для здійснення страхових виплат страхувальни­кам.

Страховики зобов'язані дотримуватися таких умов забезпе­чення платоспроможності:

—наявності сплаченого статутного фонду та наявності гаран­тійного фонду страховика;

—створення страхових резервів, достатніх для майбутніх ви­плат страхових сум і страхових відшкодувань;

—перевищення фактичного запасу платоспроможності страхо­вика над розрахунковим нормативним запасом платоспро­можності.

Законодавством України можуть визначатися уповноважені страховики для здійснення тих чи інших видів страхування, якщо здійснення правовідносин передбачає використання бю­джетних коштів, валютних резервів держави, гарантій Кабіне­ту Міністрів України. Для визначення уповноважених страховиків необхідно провадити відкриті тендери з оприлюдненням у засобах масової інформації його умов і результатів.

В інших випадках держава не має права на уповноваження страховиків для здійснення окремих видів страхування.

Законом України "Про страхування" (ст. 15) визначено по­рядок і умови здійснення діяльності страхових і перестрахових брокерів. Брокерам-громадянам заборонено отримувати і пере­раховувати страхові платежі. Закон дозволяє діяльність на страховому ринку України зареєстрованих належним чином страхових і перестрахових брокерів-нерезидентів, якщо вони надають послуги через свої представництва.

Законом встановлюються і причини, за яких може бути від­мовлено у страховій виплаті і підкреслено, що негативний фінансовий стан страховика не може бути причиною для від­мови у страховій виплаті.

Закон України "Про страхування" дозволяє страховикам, які здійснюють страхування життя, надавати кредити страху­вальникам, які уклали договори страхування життя. Однак по­рядок, умови видачі та розміри кредитів і порядок формування резерву для покриття можливих втрат повинні встановлювати­ся Державною комісією з регулювання ринків фінансових по­слуг по узгодженню з Національним банком України.

Держава гарантує збереження таємниці страхування, дотри­мання і захист майнових та інших прав і законних інтересів страховиків, умов вільної конкуренції у здійснені страхової діяльності.

Втручання в діяльність страховиків з боку державних та ін­ших органів, якщо воно не пов'язане з повноваженнями орга­нів, які здійснюють державний нагляд і контроль за діяльніс­тю страховиків, заборонено.

Ст. 116 Конституції України поклала на Кабінет Міністрів України забезпечення проведення фінансової, податкової по­літики, політики соціального захисту населення. В галузі стра­хування Законом України "Про страхування" на Кабінет Міністрів покладено встановлення розміру плати за видачу ліцензії на страхову діяльність; визначення порядку і правил проведення обов'язкового страхування, встановлення особли­вих умов ліцензування обов'язкового страхування, розмірів страхових сум та максимальних розмірів страхових тарифів або методику актуарних розрахунків.

Кабінет Міністрів України встановлює випадки та умови, коли із централізованих страхових резервних фондів виплачу­ються компенсації за шкоду, заподіяну життю і здоров'ю по­терпілих у дорожньо-транспортних подіях, або інших випад­ках (ст. 13 Закону України "Про страхування").

Виконуючи свої повноваження, Кабінет Міністрів України в галузі страхування:

1) встановлює на підставі Закону "Про страхування":

—порядок та правила проведення обов'язкового страхування, форми договору, особливі умови ліцензування обов'язково­го страхування, розміри страхових сум та максимальні роз­міри страхових тарифів;

—вимоги страховика-нерезидента до перестрахування;

—форму декларації по операціях перестрахування у нерези­дента;

—випадки та умови виплати компенсацій з централізованих страхових резервних фондів Моторного страхового бюро України;

—випадки та умови забезпечення пільгового страхування для окремих категорій автовласників за рахунок коштів центра­лізованих страхових резервних фондів Моторного страхово­го бюро України;

—розмір плати за видачу ліцензій на проведення конкретних видів страхування;

—порядок використання коштів резервів по страхуванню життя для довготермінового кредитування житлового будів­ництва.

2) також має право:

—змінювати порядок визначення фактичного і нормативного запасу платоспроможності та структуру гарантійного фонду;

—змінювати перелік страхових резервів і порядок їх обліку;

—приймати рішення про створення фондів страхових гаран­тій за сферами страхування.

Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг підтримує в своїй діяльності публічний фінансовий інтерес не тільки держави. Вона покликана забезпечувати захист майно­вих інтересів юридичних і фізичних осіб — страхувальників при настанні несприятливих подій і явищ.

На Державну комісію з регулювання ринків фінансових по­слуг як спеціальний уповноважений орган виконавчої влади в сфері регулювання ринків фінансових послуг покладено нор­мативно-правове регулювання з таких питань:

—розробка нормативно-правових актів з питань страхової діяльності, що віднесені до компетенції Уповноваженого органу;

—узагальнення практики страхової та посередницької діяль­ності, розробка пропозицій щодо розвитку і вдосконалення законодавства України в сфері страхової діяльності;

—прийняття в рамках своєї компетенції нормативно-правових актів з питань страхування та перестрахування.

Уповноважений орган визначає:

—характеристику та класифікаційні ознаки видів добровіль­ного страхування;

порядок реєстрації страхових та перестрахових брокерів;

—випадки необхідності відповідних сертифікатів у учасників страхувальника;

—керівну особу, без згоди якої не може здійснюватися фінан­сове, господарське та кадрове управління страховиком, що знаходиться в стані примусової санації.

Також Державна комісія встановлює та проводить:

—за згодою з Національним банком України порядок, умови видачі та розміри кредитів, котрі надаються страхувальни­кам по страхуванню життя, й порядок формування резервів страховиків по страхуванню життя для покриття можливих витрат;

—перелік видів посередницької діяльності страхових та пере­страхових брокерів;

—порядок та умови персоніфікованого обліку договорів стра­хування життя страховиками, котрі здійснюють страхуван­ня життя;

—методику формування та ведення обліку технічних резервів по видам страхування іншим, ніж страхування життя;

—методику формування резервів по страхуванню життя, об'є­ми страхових зобов'язань залежно від виду договору стра­хування життя та мінімальні строки дії таких договорів;

—форму поквартальної фінансової звітності та інших звітних даних страховика;

форму річного балансу та порядок його публікації;

—правила формування, обліку та розміщення страхових резер­вів та показників звітності;

–-заборону на вільне користування майном страховика та прийняття страхових зобов'язань без дозволу Уповноваже­ного органу;

––обов'язковий для виконання графік здійснення розрахунків зі страхувальниками;

—ведення єдиного державного реєстру страховиків, страхо­вих та перестрахових брокерів;

—видачу свідоцтв про включення страхових та перестрахових брокерів в державний реєстр і проведення перевірки щодо дотримання ними законодавства про посередницьку діяль­ність в страхуванні та перестрахуванні та достовірності їх звітності;

—реєстрацію правил добровільного страхування, на котрі ви­дається ліцензія;

—реєстрацію змін чи доповнень до правил добровільного стра­хування у випадках, коли страховик вводить нові правила страхування чи вносить до них зміни та доповнення.

Уповноважений орган здійснює:

—ліцензування страхової діяльності;

—контрольно-наглядову функцію, а саме:

—проведення перевірок відносно правильності застосування страховиками, об'єднаннями страховиків та страховими по­ середниками законодавства про страхування;

—контроль за платоспроможністю страховиків стосовно взя­тих ними зобов'язань перед страхувальниками.

Уповноважений орган має право:

—одержувати в установленому порядку від страховиків звіт­ність про страхову діяльність, інформацію про їхнє фінан­сове становище та необхідні пояснення щодо звітних да­них, а від підприємств, установ (у тому числі банків), орга­нізацій і громадян — інформацію, необхідну для виконання покладених на нього завдань;

—проводити перевірку щодо правильності застосування стра­ховиками законодавства України про страхову діяльність і щодо достовірності їх звітності за показниками, що харак­теризують виконання договорів страхування, не частіше од­ного разу на рік призначати проведення за рахунок страхо­вика додаткової обов'язкової аудиторської перевірки з визначенням аудитора;

—видавати приписи страховикам про усунення виявлених по­рушень вимог законодавства про страхову діяльність, а у разі їх невиконання — зупиняти чи обмежувати дію ліцен­зій цих страховиків до усунення виявлених порушень або приймати рішення про відкликання ліцензій та виключення з державного реєстру страховиків (перестраховиків);

—проводити тематичні перевірки діяльності страховика у ви­падках необхідності перевірки фактів, викладених у скаргах, заявах, зверненнях страхувальників, достовірності показни­ків звітності, виконання вимог раніше наданих приписів, за дорученням правоохоронних органів або органів державної влади, зустрічні перевірки достовірності і правильності укладених договорів страхування та перестрахування та у разі надходження інформації від страхувальників про порушення;

—одержувати від страхових та перестрахових брокерів уста­новлену звітність про їх діяльність та інформацію про укладені договори, а також необхідні пояснення щодо цих даних;

—видавати приписи страховим посередникам про усунення виявлених порушень законодавства, а у разі їх невиконання приймати рішення про виключення страхового або перестрахового брокера з державного реєстру страхових та пере­страхових брокерів;

—одержувати в установленому порядку від аварійних коміса­рів інформацію, необхідну для виконання покладених на нього завдань, у тому числі інформацію про обставини і причини настання страхового випадку та заподіяну шкоду;

—створювати комісії та робочі групи для проведення пере­вірок діяльності страховиків та страхових посередників;

—здійснювати контроль за достовірністю та повнотою інфор­мації, що надається учасниками страхового ринку.

За вимогами Закону України "Про страхування" страховик створює гарантійний фонд. Законом визначені і джерела цього фонду: додатковий, резервний капітал та сума нерозподіленого прибутку.

Для забезпечення виконання страховиками зобов'язань що­до окремих видів обов'язкового страхування за Законом Украї­ни "Про страхування" страховики можуть утворювати центра­лізовані страхові резервні фонди і органи, які управлятимуть цими фондами. Положення про централізовані страхові резервні фонди затверджує Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг.

Джерелами централізованих страхових резервних фондів можуть бути відрахування від надходжень страхових платежів, внески власних коштів страховика, а також доходи від роз­міщення коштів централізованих страхових резервних фондів.

Страховики як суб'єкти фінансових правовідносин сплачують податки і збори та інші обов'язкові платежі до Державного бю­джету України та внески до державних позабюджетних цільових фондів і придбавають цінні папери, які емітує держава.

Як платники податків страховики несуть відповідальність за додержання податкового законодавства і відповідають в ра­зі його порушення.

ЛЕКЦІЯ 13

ТЕМА:Правові основи держави і місцевих видатків.

Навчальна мета:висвітлити правові основи держави та місцевих видатків

Час: 80 хвилин.

Метод: лекція.

Місце: навчальна аудиторія.

Навчальні питання : 1. 25хв.

2. 25хв.

3. 20хв.

4. Заключна частина 10 хв.

Матеріально-технічне забезпечення: схеми, збірники документів та матеріалів,

Джерела та література:

Л –1,3,5,7,19,21.

План

1.Поняття і види державних і місцевих видатків

2.Розподіл видатків між ланками бюджетної системи України

3.Поняття і правові принципи фінансування державних і муніципальних видатків.

1. Поняття і види державних і місцевих видатків

Держава і органи місцевого самоврядування, як ми бачили, вивчаючи фінансово-правовий інститут публічних доходів дер­жави, застосовують законодавство з метою якомога ретельної мобілізації коштів, яких потрібно все більше і більше. На функ­ціонування держави потрібні дуже великі фінансові ресурси для покриття зростаючих видатків. Саме видатки примушують державу відшукувати доходні джерела. Однак об'єктивно існу­ючий закон випереджаючого зростання видатків над доходами держави, який відкрив німецький вчений Адольф Вагнер, при­мушує державу і органи місцевого самоврядування, які пред­ставляють публічний фінансовий інтерес, ретельно розподіля­ти одержані доходи з тим, щоб була змога покривати першо­чергові, пріоритетні видатки.

Усі видатки, які фінансуються на території держави, покри­ваються за рахунок чистого доходу суспільства. Але в держа­ві, де існують різні форми власності, видатки покриваються з різних фондів коштів. Публічні видатки, які пов'язані з вико­нанням функцій держави і органів місцевого самоврядування, фінансуються за рахунок бюджетних коштів та позабюджет­них централізованих цільових коштів. Державні видатки по­криваються прибутками, що залишаються у розпорядженні підприємств державної і муніципальної форми власності, за рахунок сум амортизації, що включається у собівартість про­дукції і скеровується на збільшення виробничих фондів. На фінансування видатків спрямовуються кредити банків, які бе­руть підприємства на виробничі потреби.

За свій рахунок фінансують потреби приватні підприєм­ницькі структури на території держави. Таким чином, поняття видатків держави ширше за поняття видатків державного бю­джету. І хоча видатки об'єднаного державного бюджету скла­дають левову частку видатків держави, вони залишаються част­кою загальних публічних видатків держави.

Видатки держави представляють собою прямі витрати ма­теріальних і фінансових ресурсів на її функціонування. Оскіль­ки в умовах товарно-грошових відносин і дії закону вартості всі витрати набувають грошового характеру, видатки держави прийнято розглядати як використання фінансових ресурсів.

Оскільки видатки держави опосередковують її функціону­вання, велика частина їх покривається за рахунок бюджету. Система бюджетних видатків (тобто єдність усіх витрат дер­жавного і місцевих бюджетів, які знаходяться у взаємозв'язку) безпосередньо залежить від політичного і соціально-економіч­ного характеру діяльності держави.

Видатки державного і місцевих бюджетів — об'єктивна еко­номічна категорія, яка опосередковує його доходи і завершує розподільні відносини. Вони мають подвійний характер. З од­ного боку — це витрати держави, які вона здійснює на своє функціонування, а з другого, це доходи, за рахунок яких дер­жавні установи, підприємства й організації утворюють свої фонди, необхідні для їх функціонування. Кошти, які виділяють­ся з бюджетів на потреби цих установ і організацій, державне управління, оборону, соціальні потреби, економічно обслуго­вують державу як надбудову над економічним базисом. Дер­жава, органи місцевого самоврядування і органи, які підтриму­ють публічний фінансовий інтерес і дозволені державою, на підставі законодавства виділяють кошти, розмір яких установ­лює державний, місцеві бюджети і фінансові плани публічних позабюджетних (соціальних) фондів.

Вплив на публічні видатки з боку органів державної влади, органів виконавчої влади загальної компетенції, фінансово-кредитної системи за допомогою усіх правових засобів здійс­нюється протягом всього видаткового циклу, тобто від виник­нення об'єктивно обумовленої потреби у витратах конкретних коштів на конкретні заходи та дозволу на їх витрачання пев­них сум, визначених у затверджених бюджетах і кошторисах, фінансових планах, до їх повного задоволення. Цикли витрат продовжуються по-різному. Наприклад, видатки на охорону здоров'я і освіту об'єктивно потрібні завжди, а видатки на будівництво шкіл, лікарняних закладів — з моменту їх проекту­вання, виділення на ці цілі асигнувань тощо.

Виходячи з цього всі видатки держави, що покриваються бюджетними коштами, можуть бути об'єднані у 2 групи: ті, що повторюються щороку (наприклад, на фінансування ді­ючих лікарень, шкіл, дитячих садків, вузів, тобто видатки, що встановлені діючими нормативно-правовими актами) і нові, що вводяться з наступного бюджетного періоду.

Фінансове право, як ми знаємо, регулює складну групу від­носин в галузі видатків, які пов'язані із забезпеченням публіч­ного фінансового інтересу, тобто із діяльністю державних і муніципальних органів, що виконують державні функції, функ­ції місцевих органів самоврядування та організацій, які вико­нують з дозволу і під контролем держави соціальні функції (наприклад, Пенсійний фонд, інші фонди соціального страху­вання).

Кожний суб'єкт підприємницької діяльності, незалежно від організаційно-правової форми діяльності і форми власності, що розташований на території нашої держави, здійснює видат­ки і вступає у грошові правовідносини із багатьма суб'єктами. Однак ці відносини регулюються не фінансовим, а цивільним, господарським правом. Це ще раз підкреслює, що поняття пуб­лічних видатків, шо провадяться на території держави, ширше, ніж поняття бюджетних видатків.

Основним призначенням витрат усіх ланок бюджетної сис­теми є фінансове забезпечення безперебійного функціонування держави й органів місцевого самоврядування.

Видатки, що здійснюються на території держави, являють собою певну систему і класифікуються за різними підставами. Видатки держави можна класифікувати на поточні і видатки на розвиток; у зв'язку з розподілом державного і місцевих бюджетів на загальний і спеціальний видатки можна класи­фікувати на такі: 1) пов'язані з фінансуванням діючих уста­нов, учбових закладів, соціальних програм тощо; 2) пов'язані із окремими, спеціальними заходами, програмами.

Видатки класифікуються і за роллю у суспільному вироб­ництві— на розвиток матеріального виробництва і нематеріаль­ної сфери; за суспільним призначенням: економічний розвиток; соціально-культурні заходи, освіта і наука; оборона країни; правоохоронна діяльність; зовнішньоекономічна діяльність, об­слуговування державного боргу; за цільовим призначенням на: заробітну плату, нарахування на заробітну плату; господарські витрати, поточний і капітальний ремонт.

Видатки можна класифікувати залежно від форм власності суб'єктів, які здійснюють публічні витрати: державні і му­ніципальні¹.

Залежно від джерел фінансування і планування їх в бюдже­тах видатки можуть підрозділятися на централізовані (тобто ті, що покриваються за рахунок бюджетів та централізованих позабюджетних цільових фондів) і децентралізовані (що по­криваються за рахунок власних коштів підприємств різних форм власності). У процесі діяльності по здійсненню бюджет­них видатків держави і органів місцевого самоврядування ви­никає широке коло відносин, які обов'язково набувають фор­му правовідносин і мають грошовий характер. Однак ці відно­сини регулюються різними галузями права. Відносини з купівлі-продажу продукції і одержання прибутків — це цивільно-правові відносини. У фінансових правовідносинах з видатків завжди беруть участь три суб'єкти. Перш за все, це уповнова­жений державою або місцевим органом самоврядування суб'єкт, що представляє публічний фінансовий інтерес, оскіль­ки відносини у галузі публічних видатків не виникають в ін­тересах окремої юридичної або фізичної особи, а виникають в інтересах держави або органу місцевого самоврядування

Другим обов'язковим суб'єктом відносин у галузі видатків є банк, у якому відкритий рахунок третього суб'єкта і через який Державне казначейство видає кошти; третій суб'єкт — одержувач коштів, які виділені з відповідного бюджету за призначенням, указаним у кошторисі. Одержувачем бюджет­них коштів виступають державні та муніципальні установи, підприємства й організації. А якщо є рішення про виділення коштів з державного або місцевого бюджету підприємствам недержавної або муніципальної форми власності, кошти вида­ються їм.

Сукупність фінансово-правових норм, що регулюють відно­сини у галузі видатків, складають розділ Особливої частини фінансового права як учбової дисципліни. У цих відносинах відбивається специфіка правових режимів державних і муніци­пальних видатків, тому відносини в галузі видатків складають два, як прийнято вважати, правових інститути, або існують два правових режими фінансування.

Правові режими фінансування госпрозрахункових підпри­ємств різних форм власності і організацій, які не займаються підприємницькою діяльністю, зовсім різні як за джерелами фінансування, так і за предметно-цільовим скеруванням коштів.

Розрізняють два правовій режими фінансування видатків залежно від суб'єктів, яким надаються кошти для їх функціо­нування, змісту і порядку затвердження фінансових планів, на підставі яких виділяються з різних джерел асигнування, змісту прав і обов'язків цих суб'єктів, а також за предметно-цільовим скеруванням видатків:

1) правовий режим фінансування державних і муніципальних організацій, за якими майно закріплюється на праві госпо­дарського відання;

2) фінансування установ і організацій, як державних, так і му­ніципальних, які від своєї статутної діяльності ніяких дохо­дів не отримують, а повністю фінансуються з державного або місцевих бюджетів, тобто знаходяться на кошторис­но-бюджетному фінансуванні.

Після заснування нової суверенної держави Україна, яка поставила собі за мету служити своїм громадянам, у фінансо­вому праві з'явився ще один правовий режим фінансування видатків — інститут державного кредитування.

В інших підручниках з фінансового права відносини з дер­жавного кредитування включаються в інститут державного кредиту. На наш погляд, це різні інститути. Інститут держав­ного кредиту, як ми вже бачили, передбачає регулювання від­носин, у яких держава або муніципальні органи виступають позичальниками, а кошти, які надійшли шляхом викупу насе­ленням або юридичними особами державних або муніципаль­них цінних паперів чи шляхом одержання позичок коштами, стають державним боргом. Зовсім інші відносини виникають при бюджетному кредитуванні. У Законі про Державний бю­джет щороку виділяється певна (змінна) сума, яка йде на кон­кретно визначені цілі: на кредитування пріоритетних галузей народного господарства, на інвестиції агропромислового комп­лексу (надання кредитів на придбання сільськогосподарської техніки або на фінансову підтримку через механізм здешев­лення кредитів комерційних банків, на житлове будівництво на селі, військовослужбовцям, молодим сім'ям, на одержання освіти).

Державу турбує доля молоді, яка хоче здобути освіту, але не може сплатити вартість навчання у вузах, коледжах, тех­нікумах. Бажаючим надаються кредити на навчання.

Держава також піклується про житло для молоді. Не може держава забезпечити родини і одинаків молодого віку гарними квартирами, тому і надає пільгові довгострокові державні кре­дити молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на бу­дівництво (реконструкцію) та придбання житла, а також часткову компенсацію відсоткової ставки кредитів комерційних бан­ків молодим сім'ям .

Однак з фінансовими органами, які виконують бюджет, у кредитні відносини позичальники не вступають. Безпосередньо надання кредитів на будівництво (реконструкцію) і придбання житла здійснюють регіональні відділення Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву. Цей Фонд ін­вестує житлове будівництво за рахунок бюджетних коштів, пер­винних внесків позичальників, а також коштів, повернутих по­зичальниками.

Відносини, що виникають з державного кредитування, ма­ють складний характер, але вони безпосередньо стосуються фінансово-правового інституту кредитування, оскільки виника­ють на стадії виконання державного бюджету по видатках.

Але ці відносини не вписуються ні в один правовий режим бюджетного фінансування. Мова йде про нові відносини, які з'явилися на сучасному етапі розвитку ринкової економіки в Україні. Із бюджетними відносинами їх поєднує те, що кошти плануються і виділяються з бюджету, але не беззворотньо, як при фінансуванні. Крім того, як і банківські кредити, бюджет­ні можуть надаватися відплатно, але можуть надаватися і без­відплатно, тобто при бюджетному кредитуванні існує зовсім особливий правовий режим. Але цей фінансово-правовий ін­ститут має своє майбутнє, про що свідчить практика країн з розвиненою ринковою економікою.

Виходячи з вищевикладеного, можна визначити видатки державного і місцевих бюджетів як засновані на фінансово-правових нормах прямі планові витрати держави і місцевих органів самоврядування, пов'язані з їх функціонуванням,що покриваються за рахунок бюджетних асигнувань і незалежно від скерування здійснюються на засадах, установлених держа­вою.