Особистісні чинники надання допомоги: настрій, персональні якості, релігійність

Відчуття провини. Історія культури містить чимало прикладів дій та ритуалів, які б загладжували почуття людської провини: зречення, сповідь, жертвоприношення, піст тощо. У Стародавньому Ізраїлі гріхи людей час від часу покладали на тварину — «козла відпущення», якого виганяли в пустелю, щоб він поніс з собою людську провину.

Щоб вивчити наслідки почуття провини, соціальним психологам доводилося вдаватися до неоднозначних з етичного боку експериментів. Досліджуваних спонукали приховувати правду, карати інших електрошоком, навмисне ламати пристрій тощо. Надалі такому «грішнику» надавалося право полегшити докори сумління: сповідатися, вибачитися у того, кому образив, тобто зробити добру справу, компенсувати заподіяну людям шкоду. Результати свідчать, що люди прагнуть позбавитися власних моральних мук і відновити своє добре ім'я. В цілому усвідомлення відчуття провини благотворно впливає на людей. Люди сповідаються, вибачаються, допомагають іншим і прагнуть уникати поганих діянь.

Поганий настрій. Дослідження, результати яких говорять про неґативний вплив на альтруїзм поганого настрою, стосуються переважно досліджуваних дітей. Дослідження, які засвідчують про позитивний вплив на альтруїзм хорошого настрою стосуються досліджуваних дорослих. Роберто Чалдіні з колегами вважають, що дорослі знаходять вдоволення в самому альтруїстичному вчинку, тобто він дає їм внутрішню винагороду у вигляді задоволення. Люди, що надали допомогу іншим, починають краще думати про себе. Якщо доросла людина переживає почуття провини, сумує або перебуває в депресивному стані, будь-яка добра справа допомагає їй нейтралізувати неґативні відчуття.

Стосовно дітей цей «механізм не спрацьовує». На думку Чалдіні це відбувається тому, що діти, на відміну від дорослих, не вважають сам по собі альтруїзм винагородою. Хоча маленькі діти схильні до емпатії, надання допомоги іншим не приносить їм великого задоволення; подібна поведінка є радше наслідком соціалізації. Якщо вселяти дітям почуття більшої власної відповідальності, то вони стануть доброзичливішими. Це доведено шляхом польового експерименту з дітьми-волонтерами (Дж.Маруяма, С.Фрейзер, М.Норман).

Щоб перевірити свою гіпотезу, Р.Чалдіні з своїми колегами просив учнів молодших, середніх і старших класів школи пригадати про яку-небудь сумну або нейтральну подію. Потім у дітей була можливість особисто від себе подарувати іншим дітям призові купони. Наймолодші, пригадавши собі сумну подію, жертвували найменше своїх купонів, діти середнього шкільного віку – трохи більше, а підлітки – ще більше. Судячи з усього, тільки підлітки сприймали альтруїзм як спосіб поліпшити власний настрій. Це означає, що альтруїстичній поведінці люди схильні навчатися і вона залежить від віку людини.

Альтруїзм дорослих: винятки з правила «поганий настрій – добрі справи». Позитивно соціалізовані дорослі, які перебувають у поганому настрої не завжди схильні до альтруїзму. З одного боку, агресія як прояв поганого настрою приводить до чого завгодно, тільки не до співчуття. З іншого боку, існує виняток –почуття глибокої скорботи. Люди, що переживають втрату близьких внаслідок їх смерті або від'їзду, нерідко настільки зайняті собою і занурені у власні думки, що їм важко піклуватися про інших.

Однак винятки існують. Це довели в експерименті В.Томпсон, К.Кауан і Д.Роузенхан (1980). Вони відтворили в лабораторії ситуацію, в якій студенти університету, були занурені у власні сумні думки: вони наодинці слухали записаний на магнітофон опис людини, хворої раком, і повинні були уявити собі, що тут йдеться про їх кращого друга протилежної статі. Текст був складений так, щоб увагу однієї групи досліджуваних було зосереджено на їх власних тривогах і переживаннях. Інший текст, який слухала друга група досліджуваних, примушував думати про хворого.

Дослідники відмітили, що всі досліджені були зворушені. Чи вплинув настрій учасників експерименту на їх готовність надавати допомогу? Коли відразу після закінчення експерименту їм було запропоновано допомогти у проведенні досліджень на тему здоров’я, дали згоду чверть слухачів першого тексту і понад 80 % тих, хто слухав другий текст. Поганий настрій стимулює добрі справи тільки у тих людей, чия увага зосереджена на інших, тобто у тих, хто вважає турботу про інших винагороджуючим відчуттям. Якщо люди, що перебувають у поганому настрої, не поглинені власними депресивними думками або про власне горе, вони схильні до надання допомоги.

Хороший настрій та надання допомоги.В соціальній психології було проведено кілька польових талабораторних експериментів, які стали класичними для підтвердження цієї закономірності надання допомоги. Перші експерименти поставили Д.Ейдерман та Л.Берковіц (1970). Розглянемо кілька подальших експериментів.

Соціальними психологами Е.Айзен, М.Кларк і М.Шварцом (1976) був проведений польовий експеримент, що досліджував специфіку впливу гарного настрою на схильність допомагати. Хід експерименту. Помічник експериментатора дзвонив додому людям, які не більше, ніж за 20 хвилин до його дзвінка отримали від фірми зразки канцелярського приладдя. Помічник експериментатора говорив людям, що доставка був помилкою, і що в нього закінчуються гроші (телефонує з автомату), тому люб’язно просить передзвонити за певним номером. Як показують результати (рис.5), впродовж перших 4-5 хвилин після отримання подарунка готовність прийти на допомогу (передзвонити за вказаним номером) зростає, а потім знижується – паралельно до того, як «випаровується» гарний настрій людини. У контрольній групі, в яку входили досліджувані, що не одержували подарунків, частка тих, що погодилися виконати прохання склала всього 10%.

Інший польовий експеримент був проведений в місті Ополє (Польща). Психологи Даріуш Доліньскі і Річард Наврат (1998) встановили, що відчуття полегшення після «емоційної хитавки», надзвичайно сильно впливає на готовність до надання допомоги.

Хід експерименту. Водій машини, якому нічого не відомо про плани експериментаторів, на декілька хвилин незаконно припаркував свою машину. Повернувшись, водій виявив під «двірником», там, де зазвичай залишають квитанції для сплати штрафу, листок паперу. Він бере папір в руки і з полегшенням розуміє, що це не штраф, а реклама. У цей момент до нього підходить студент університету і просить приділити йому 15 хвилин для інтерв'ю, яке допоможе йому «завершити роботу над маґістерською дисертацією». Експериментаторів тут цікавило : Чи вплине на реакцію водія те відчуття полегшення, яке він тільки що пережив? Чи буде він більш схильним допомогти студентові? Експериментатори дослідили схильність надати допомогу студентові у трьох ситуативних групах водіїв.

Результати експерименту наступні. Більше половини водіїв, зрозумівши, що їх страх штрафу марний, з готовністю погодилися «допомогти студенту». Це приблизно вдвічі більше, ніж охочих допомогти серед тих водіїв, хто або взагалі не виявляв під «двірниками» ніяких «підозрілих» папірців (контрольна група), або виявляв їх просунутими в двері машини (де зазвичай не залишають штрафних квитанцій).

Отже, надання допомоги іншим покращує поганий настрій і посилює хороший. Гарний настрій, як показали експерименти у свою чергу, сприяє позитивним думкам і позитивній самооцінці, які налаштовують людей на хороші вчинки. Люди, що перебувають у хорошому настрої після отримання подарунка або збуджені своїм успіхом, більш схильні до позитивних думок і до позитивних асоціацій, які викликають добрі справи. Люди, які позитивно мислять, більш схильні до просоціальних дій.

Вплив особистісних якостей на схильність допомагати. Впродовж багатьох років соціальні психологи безуспішно намагалися виявити ту єдину рису особи, яка мала б вирішальний вплив на вияв альтруїстичної поведінки. Була виявлена не дуже сильна кореляція між схильністю допомагати та певними особистісними якостями, зокрема потребою в соціальному схваленні. Проте, в цілому, особистісні тести виявилися непридатними для виявлення альтруїстів, що остаточно підтвердив Дж.Дарлі (1995). Установки і досліджувані особистісні якості рідко прогнозують конкретні вчинки, оскільки в експериментах вивчається «короткотривалий» альтруїзм, на відміну від «довготривалого» альтруїзму особистостей, для яких він був способом життя (яскравий приклад мати Тереза).

Але якщо йдеться про «набір ситуацій», то в них установки і вимірювані особистісні якості прогнозують поведінку точніше. Персонологи (дослідники психології особистості) виявили індивідуальні відмінності в тому, що стосується надання допомоги. Вони показали, що ці відмінності зберігаються з часом, і що їх помічають ті, з ким люди спілкуються. Крім цього, вони зібрали інформацію про характерні ознаки поєднань особистісних якостей, які роблять людей схильними до альтруїзму. Такими є емоційні, емпатичні та соціально активні люди. І нарешті, було з’ясовано як конкретні люди реагують на конкретні ситуації. Особи з високим рівнем самоконтролю, чутливі до очікувань інших є схильними до надання допомоги, якщо вважають, що вона буде соціально винагородженою.

Взаємодія особи і ситуації стала предметом вивчення 172 досліджень, в яких порівнювалися 50 000 досліджуваних (чоловіків і жінок) стосовно їх готовності допомагати. Здійснивши такий метааналіз, Еліс Іглі і Морін Кролі прийшли до наступного висновку: чоловіки, опинившись в потенційно небезпечній ситуації, коли незнайомій людині потрібна допомога (наприклад, проколена шина або падіння у вагоні метро), допомагають частіше. Але в ситуаціях, в яких не йдеться про життя або смерть (наприклад, потрібно витратити особистий час на добродійні акції), жінки дещо чуйніші. Відтак в різних ситуаціях ґендерні відмінності виявляються по-різному.

Релігійність особи та про соціальна поведінка. У розглянутих вище дослідженнях в центрі уваги вчених опинялися спонтанні прояви альтруїзму.Релігійність надійніше прогнозує поведінку людини, коли йдеться про надання довготривалої допомоги в межах волонтерських організацій бідним, людям похилого віку, інвалідам, хворим на СНІД тощо. Релігійні студенти присвячують більше часу допомозі товаришам, хворим, участі в акціях за соціальну справедливість, ніж їх нерелігійні товариші. Впродовж років (1984-1992) Інститутом Джорджа Геллапа проводилося дослідження впливу релігійності особи на схильність допомагати.

Дослідник громадянської активності в сучасній Італі Роберт Патнам проаналізував дані про громадські організації 22 типів (клуби за інтересами, професійні асоціації, громади самопомочі тощо). Згідно нього, що причетність людей до релігійних громад найтісніше корелює з такими формами громадянської активності, як участь у виборах, в суді присяжних, участь в проектах, що реалізовуються за місцем проживання, добродійність. Це означає, що релігійність особи впливає не лише на її участь в доброчинних акціях, а й на участь в інших соціально значущих заходах.

Отже, вияв допомоги в критичній ситуації значною мірою обумовлений ситуативними чинниками. У будь-якій критичній ситуації у міру збільшення числа очевидців зменшується вірогідність того, що кожний з них окремо: а) зверне увагу на інцидент, б) зможе інтерпретувати його як нещасний випадок і в) візьме на себе відповідальність за адекватні дії.

Психологи дослідили обставини, що впливають на надання допомоги людиною: а) наявні приклади альтруїстичної поведінки оточуючих; б) відсутність дефіциту часу. Мають значення і такі особистісні чинники, як настрій. Люди, що переживають почуття провини, більш схильні до допомоги; тим самим вони хочуть заспокоїти свою совість або повернути втрачену самоповагу. Люди, що перебувають в сумному настрої, теж готові прийти на допомогу. Проте тенденція «поганий настрій–добрі справи» менше стосується дітей, оскільки задоволення від допомоги іншим є результатом подальшої їх соціалізації та дорослішання. Гарний настрій теж спонукає людей до звершення доброчинів.

На відміну від ситуаційних чинників і настрою особистісні якості не детермінують альтруїзму. Персонологічні опитувальники та тести не мають достатніх прогностичних можливостей визначення схильності до альтруїзму. Однак психологи визначили характерні ознаки поєднань особистісних якостей, які роблять людей схильними до альтруїзму. Такими є емоційні, емпатичні та соціально активні люди, особи з високим рівнем самоконтролю, чутливі до очікувань інших.

Результати останніх досліджень свідчать також про те, що вплив ґендеру на вияв альтруїзму залежить від ситуації. Було також досліджено, що релігійні особи присвячують більше часу не лише локальним формам допомоги ( хворим, бідним, самотнім тощо), а й участі в акціях за соціальну справедливість, ніж їх нерелігійні товариші. Відтак релігійність особи впливає її участь в доброчинних акціях та інших соціально значущих заходах.

Суб’єкти, що отримують допомогу. Соціальних психологів зацікавило питання, кому найчастіше люди схильні допомагати. Були проведені польові експерименти, які з’ясували значимість для давця допомоги ґендерних особливостей одержувача допомоги та його подібності (фізичної, статусної) з ним.

Ґендерні особливості одержувача допомоги. Норма соціальної відповідальності спонукає допомагати тим, хто понад усе потребує підтримки і заслуговує її. Чи робляться жінки частіше одержувачами допомоги, оскільки вони сприймаються більш залежними? Це питання зацікавило Е.Іглі і М.Кроулі, які провели 35 польових експериментів. В них вони порівнювали ставлення людей до жертв чоловічої і жіночої статі. Чоловіки частіше допомагають жінкам, що потрапили в біду. Жінки в рівній мірі чуйні по відношенню як до чоловіків, так і до жінок. Жінки не тільки одержують більше пропозицій допомоги, але і частіше звертаються за нею.

Схожість. Людибільш схильні допомагати тим, хто схожий на них (особливо внутрішньо). Соціальні психологи у різних країнах проводили експерименти як зовнішній вигляд людини, одяг впливає на бажання їй допомогти. Представники субкультури охочіше реаґували на прохання допомогти особі, яка мала на собі атрибутику їхнього молодіжного руху. Покупці в магазинах Шотландії менш охоче виконували прохання розміняти гроші, якщо нею була людина у футболці зі слоганом сексуальної меншини. У деяких дослідженнях була виявлена схильність на користь власної раси, етнічної групи, віку. Однак інші дослідники не знаходили такої схильності.

Навчання альтруїзму. Люди, які живуть чи прагнуть жити у громадянському суспільстві,розуміють цінність альтруїзму та необхідність його поширення. Щоб альтруїзм посилився слід запобігати виключенню будь яких груп: расових, етнічних, національних, ґендерних, вікових) з контексту дії моральних цінностей. Історично моральне виключення (моральна ексклюзія) окремих груп була ганебною практикою для багатьох країн світу, слугувала соціальній несправедливості, дискримінації та геноциду. Тому треба навчати моральній інклюзії, тобто сприйняттю окремої групи людей в ціннісній системі координат, яка поширюється на всі решта групи і гарантує їм рівні можливості.

З психологічної точки зору посилення просоціальної поведінки людей є нелегким, але реалістичним завданням. Перший крок на шляху до соціалізації альтруїзму полягає у формуванні громадянської позиції, почуття „єдиної сім’ї”, де люди мають моральні зобов'язання один перед одним. Моральна інклюзія є передумовою соціалізації альтруїзму.

Другим кроком є прищеплення норм альтруїстичної поведінки, зверненість людини до існуючих прикладів (історичних, літературних, буденних), зразків альтруїзму. Подібна «просоціальна ціннісна орієнтація» призводить до того, що люди з одних груп поступово виявляються включеними в коло інших, за кого вони несуть моральну відповідальність, кому допомагають і про кого піклуються.

Третім кроком є нейтралізація ефекту надоправдання. Це означає, що, винагороджуючи людей за те, що вони зробили б і без зовнішньої винагороди, підривається їх внутрішня доброчинна мотивація. Відмова, там, де це можливо від винагород чи погроз дозволяє людям знаходити внутрішні мотиви для здійснення добрих справ і одержуватимуть від цього задоволення.

Отже, результати психологічних досліджень вказують на можливість посилення альтруїстичного спектру просоціальної поведінки людини. По-перше, необхідно нейтралізувати ті чинники, які перешкоджають наданню допомоги. Це означає, що необхідно підвищувати відчуття власної відповідальності за надання допомоги іншим, зокрема як свідків кризових ситуацій. По-друге, слід навчити альтруїзму. Результати вивчення впливу на людей прикладів просоціальних вчинків в реальному житті, в засобах масової інформації свідчать про їх великі можливості.

Взаємодія на рівні дружби і любові. На перших етапах взаємодії, під час первинного контакту (на рівні сприймання), між людьми можуть виникнути специфічні емоційні відносини, котрі визначають привабливість одного індивіда для іншого. Ці відносини називають атракцією.

Атракція (лат. attractio — притягування, привернення) — виникнення при сприйманні індивіда індивідом взаємної привабливості, розуміння і прийняття один одного у взаємодії, коли не тільки узгоджуються дії, а й встановлюються позитивні взаємини.

Атракція може вбирати в себе широку гаму почуттів, розгортаючись від простої симпатії до любові. Властиві їй близькість, прихильність виявляються як особлива установка на іншу особу, почуття дружби і любові.

Дружба. Дружня взаємодія вважається найвищим рівнем кооперації індивідів.

Дружба— особлива форма міжособистісноі взаємодії, яка характеризується індивідуально-вибірковими стосунками, взаємною прихильністю учасників спілкування, посиленням процесів афіліації, високим рівнем задоволеності міжособистісними контактами, взаємними очікуваннями позитивних почуттів.

Любов. Найбільшої інтимності міжособистісна взаємодія набуває у любові.

Любов— високий ступінь емоційно-позитивного ставлення до іншої людини, стан сильного потягу до єднання з нею.

Закохана людина виявляє стійкі почуття (за психологічною природою вони суттєво відрізняються від дружніх почуттів), які фізіологічно, емоційно і морально засвідчують її бажання всіма своїми особистісно-значущими рисами бути представленою в життєдіяльності іншого, спонукати його до відповідних реакцій і потреб. Любов, кохання як глибоко інтимні почуття супроводжуються емоціями ніжності, захоплення, ревнощів, які кожен індивід залежно від індивідуально-психологічних особливостей переживає по-своєму. Психологи по-різному трактують структурні складові феномену кохання. Одні розглядають його як трикутник, сторонами якого є відданість, пристрасть, інтимність, інші — як прив'язаність, турботу, інтимність. Усі вони стверджують, що взаєморозуміння, взаємопідтримка, задоволення від взаємного спілкування характеризують закохані пари. Справжнє кохання постає як бажання пізнати іншого, вияв взаємної поваги і турботи про іншого, відповідальність за наслідки кохання, забезпечення особистісного росту і розвитку обох партнерів, можливість виявляти свободу, право на незалежність у власних інтересах, щирість у взаєминах, здатність уявити себе на місці іншого, прагнення зробити партнера щасливим, здатність радіти від того, що тебе кохають, страждати разом з партнером. Порушення цієї гармонії спричинюють непорозуміння, конфлікти, навіть розрив.

На початку любовні стосунки виявляються як любов-пристрасть, тобто як велике бажання єдності з іншою людиною, що супроводжується сильним збудженням і коливанням настрою від радості і щастя до горя і відчаю. Пристрасне кохання пов'язане з ідеалізацією партнера, намаганням якнайскоріше його пізнати. Ідеалізація при цьому є не слабкістю, а силою закоханого, адже він сприймає іншого не помилково, а просто інакше. Вона сприяє баченню таких проявів людської душі, які за звичних обставин неможливо помітити. Особливості вияву любові-пристрасті залежать від індивідуально-психологічних якостей людини. Однак яким би гарячим й емоційно-збудливим не було пристрасне кохання, воно згодом згасає. Тоді набувають значущості інші чинники любові: спільні цінності, спільна діяльність, інтереси, звички, на основі яких виникають нові справжні почуття на багато років. Так поступово любов-пристрасть переростає в любов-дружбу, що характеризується ніжністю до людини, з якою пов'язана доля.

Сексуальні потреби індивіда і любов як високе почуття, що створює закоханим оптимальні можливості максимально і вільно виявляти себе, нероздільні. Це стало однією з причин того, що різні філософські і психологічні напрями або абсолютизовували біологічне начало в коханні, зводячи любов до статевого інстинкту, або трактували любов лише як духовне почуття. Насправді повноцінна здатність кохати передбачає гармонію природних і духовних потреб людини, а результатом любові може бути і продовження роду, і розвиток інтелектуальних, творчих можливостей закоханих. Енергія кохання має сприяти спрямованості інтересів та активності індивідів на особистісне зростання, спільну творчу діяльність, продовження себе в нащадках. Нормальний розвиток кохання реалізується і як дії, зорієнтовані на іншу людину з метою злитися з нею в сексуально-емоційній єдності, і як високі емоційні переживання, що реалізуються у людській взаємодії. Кохання — складний процес, який охоплює потребу кохати, бути коханим, здатність відповісти коханням на кохання.

Індивідуальне почуття любові пов'язане з культурою, традиціями, нормами суспільства, особливостями сімейного виховання, які є джерелом інтерпретації індивідом свого стану. Певну роль відіграють і соціальне походження партнера, його матеріальний стан, професійний статус тощо. Наприклад, в окремих культурах любов не обов'язково приводить до шлюбу, оскільки шлюбних партнерів визначають ще в дитинстві. В одних культурах любов є умовою шлюбу, в інших — кохання виникає після оформлення шлюбних взаємин.

Протилежним до почуттів дружби та любові є розлучення, яке має серйозні негативні наслідки. Встановлено, що фізичний і духовний стан розлучених значно гірший, ніж одружених. Гірший він навіть у тих людей, котрі втратили одного партнера чи не перебували у шлюбі взагалі. Розлучення переживається тим сильніше і болісніше, чим тривалішим був зв'язок. Життєві спостереження підтверджують думку психологів, що подружні взаємини можна зберегти, якщо проблема не надто серйозна і складна, дотримуючись при цьому певних правил чи вдаючись навіть до психологічного тренінгу. Ці правила зводяться до необхідності утримуватися від різких випадів у бік партнера, викладати свої думки і почуття в необразливій формі, рідше критикувати, частіше погоджуватися, утримуватися від вираження незадоволення, дбати, щоб позитивні взаємодії превалювали над негативними.

Чи любов це те саме, що дружба, але у надзвичайно сильнішій формі?

Представники підходу, що вважають, що любов це сильна дружба доводять це тим фактом, що часто причинами любові є попередня симпатія. І що часто попередня симпатія, яка сформувалась на основі вище зазначених причин розвивається у любов.

Близькі стосунки між чоловіками та жінками часто із рівня міжособистісної атракції (простої симпатії) переходять у любовні стосунки, які можуть бути більш чи менш тривалими Роберт Стернберг у 1988 р. створив трикомпонентну теорію любові, згідно з цією теорією любов є наслідком трьох складових елементів 1. Пристрасть 2. Інтимність (близькість) 3. Вірність зобов’язанням. Отже, індивідуальний вираз любові розглядається ним як синтез цих трьох елементів:

1. пристрасть – романтична любов – любов дружба (партнерська любов (інтимність)+пристрасть);

1. Беззмістовна любов (пристрасть+зобовязання);

2. Любов дружба (близькість+зобовязання)

Р. Стернберг розробив трикомпонентну теорію любові.

· Перша складова любові - інтимність, почуття близькості,що виявляється в любовних відносинах. Закохані почувають себе пов´язаними один з одним. Близькість має кілька виявів: радість із приводу того, що кохана людина поруч; наявність бажання зробити життя коханої людини краще; бажання надати допомогу у важку хвилину й надія на те, що в коханої людини теж є таке бажання; обмін думками й почуттями; наявність спільних інтересів.

Традиційні способи залицяння можуть перешкодити близькості, якщо вони складаються зі самих лише ритуальних дій і позбавлені щирого обміну почуттями. Близькість можуть руйнувати негативні почуття (роздратування, гнів), які виникають під час сварок через дрібниці, а також страх бути відкинутим.

· Друга складова любові - пристрасть,що зумовлює фізичний потяг й сексуальну поведінку у відносинах. Хоча статеві відносини тут важливі, але вони не є єдиним видом потреб. Зберігається потреба в самоповазі, одержанні підтримки у важку хвилину.

· Третя складова любові - рішення-зобов´язання (відповідальність).Вона має короткочасний і довгостроковий аспекти. Короткочасний аспект відображається в рішенні про те, що конкретна людина кохає іншу, довгостроковий аспект - у зобов´язанні зберігати цю любов («клятва в любові до смерті»).

Е. Гатфільд досліджуючи любов-пристрасть вважає, що в основі цього феномену лежить фізіологічне збудження викликане адреналіном. Викид адреналіну у кров викликає сплески різних емоцій в тому числі і пристрасть. Адреналін лише посилює ту емоцію, яка переживається, якщо особа відчуває симпатію до іншої особи протилежної статі, то під впливом адреналіну, ця симпатія може перерости у пристрасть.

Д. Датон та А. Арон перевірили цей висновок шляхом польового експерименту.

Приваблива молода жінка підходила до чоловіків, які проходили по хиткому мосту над бурхливою річкою завдовжки 135м. Жінка просила кожного чоловіка допомогти їй заповнити опитувальник. Після закінчення жінка залишала йому своє ім’я та телефон і говорила, що він може їй подзвонити, якщо хоче дізнатись деталі проекту. Половина з тих чоловіків, які проявляли допомогу подзвонили молодій жінці. У другій групі жінка підходила до чоловіків, які проходили по коротшому і надійнішому мосту, з них не подзвонив практично ніхто, якщо підходив чоловік то ситуація була подібною. Ці експерименти підтвердили, що фізичне збудження підсилює романтичні почуття. Інші експерименти перевірили, що так само діють трилери, «катання на американських гірках», фізичні вправи.

Проте треба пам’ятати, що романтична любов викликана гормональним сплеском є швидкоплинною, вона здатна знижуватись. Тому, ті хто цього не розуміє часто розчаровуються у своєму партнеру. Важливо усвідомлювати цей факт і працювати над тим, щоб романтична любов переходила у любов-дружбу, а не у розчарування.

Інший підхід вважає, що любов якісно інше відчуття ніж симпатія. Оскільки симпатія – полягає у захопленні людиною, яка є об’єктом симпатії, натомість любов включає відчуття сильної прив’язаності та хвилювання про благополуччя коханої людини. Зік Рубін доводить той факт, що симпатія та любов це зовсім різні відчуття. Опис експерименту: спочатку молоді пари просять окремо заповнити анкету для вимірювання наскільки сильною є їх любов, потім він запрошує пари для виконання спільного завдання, і виявилось, що ті пари, які за шкалою вияву любові проявили вищі показники значно довше дивляться один одному в очі, що заставило науковий світ повірити у те, що насправді любов та симпатія – це дещо різні речі.

Елейн Хатвільд та Річарт Рапсон (2002) провели дослідження, що для розмежування 2-ох основних видів любові : любов-дружба та любов-пристрасть. Як виявилось пристрасна любов характеризується сильними емоціями, сексуальним бажанням, постійними думками про кохану людину, зазвичай ця любов виникає блискавично, а не постійно. Більше того часто може так, що пристрасна любов переходить з часом у любов-дружбу. Порівняно з пристрасною любоввю, яка є дуже короткотривалою, любов-дружба з часом міцніє та підтверджується.

Висновок до 2-го питання: Таким чином, виділяють деструктивні форми взаємодії: агресія, егоїзм, упередження, обман. Конфліктну взаємодію. Конструктивні форми взаємодія на основі дружби і любові, альтруїстична поведінка у взаємодії.Згідно теорії соціального научіння А.Бандури, аґресивна поведінка – це результат соціальної взаємодії та наслідування. Інколи аґресія є вигідною поведінкою для деструктивних груп та окремих особистостей. Аґресія може допомагати їм досягати певні цілі. Соціальне научіння аґресії відбувається під впливом сім'ї, субкультури і засобів масової інформації.

Висновок до лекційного заняття: Отже,студенти ознайомились з інтерактивною стороною спілкування, психологічними особливостями міжособистісної взаємодії (інтеракції), з’ясували форми поведінки особистості у міжособистісній взаємодії. Розглянули чинники, які провокують та послаблюють агресивні дії та альтруїстичну поведінку.