Послаблення аґресії. Ситуативні чинники, що провокують на аґресивні дії

Ситуативні чинники, що провокують на аґресивні дії. Для контролю аґресії слід знатичинники, які провокують аверсивні інциденти: больові відчуття, спека, образи, тиснява.

Серед інших чинників, які провокують агресивну поведінку, виокремлюють такі:

§ норма відплати (вендети, кровні війни та ін.). У деяких культурах агресія, ворожість щодо іншого є нормою;

§ ефект зброї. Якщо у людини є зброя, вона шукатиме можливостей її використати, тобто наявність зброї підвищує схильність до агресивної дії

§ страх покарання. Небезпека бути покараним знижує агресивність, проте на рецидивістів загроза покарання менше впливає;

§ самоствердження. Вдаючись до агресивних вчинків, приниження іншого, людина стверджується сама.

Дослідники вважають, що мовчки стримувати агресію так само неефективно, як і зривати гнів на інших. Потрібно заохочувати і розвивати в собі кооперативність і неагресивну поведінку. Особистість стає менш агресивною, частіше вдається до неагресивних дій, якщо її агресивну поведінку ігнорувати.

Біль. Аґресивність людей посилюється під впливом болю. Психолог Л. Берковіц і його колеги довели це, провівши експеримент за участю студентів. Досліджувані тримали одну руку або в теплій воді, або в настільки холодній, що її починало «ломити». Серед тих, хто тримав руку в холодній воді виявили роздратованих, напружених, які зізналися, що ладні були з лайкою накинутися на інших. Відтак Берковіц висновує, що найважливішим «спусковим гачком» ворожої аґресії є не стільки фрустрація, скільки аверсивна стимуляція.

Багато хто може пригадати свою поведінку під час головного болю, або після того, як випадково вдарили палець ноги. Ілюстрацією аґресії, спровокованої (окрім іншого) біллю був бій за звання чемпіона світу у важкій вазі (1997) між М.Тайсоном і Е.Холіфілдом. Тайсон, що перебував у стані фрустрації (програвав у двох перших раундах) та відчував сильний біль голови відкусив супернику шматок вуха.

Спека. У свій час дослідники пов’язували темперамент певного народу з кліматичними умовами їх життя. Спочатку цю ідею подав давньогрецький лікар Гіппократ. Впродовж різних сторіч про це писали англійські, французькі та навіть українські дослідники.

Як сам клімат, так і його зміни може вплинути на поведінку. Психологи встановили, що підвищення температури в кімнаті (понад +32°C) викликає втому та агресивність до сторонньої людини. У спеку зростає кількість злочинів, що здійснюються із застосуванням насильства. Про це свідчать статистичні дані про рівень злочинності в багатьох містах.

Атакуюча поведінка та аґресія. Особливо сильним збудником аґресії є атакуюча поведінка іншої людини. Навмисні напади (фізичні, вербальні) викликають у відповідь аґресію – бажання помститися нападникові.

Тиснява. Джерелом стресу є відчуття людиною дефіциту простору. Людині, що опинилася в переповненому автобусі, в перипетіях автомобільних „корків” на дорогах, або мешкає з родичами у маленькій квартирці, може здаватися, що вона втрачає контроль над ситуацією. Сільським мешканцям, що приїздять у місто, де щільність потоку перехожих на вулицях є високою міське життя видається нестерпним.

Продукція ЗМІ. Телебачення, фільмидемонструють немало прикладів аґресивної поведінки. Психологічні експерименти стосовно візуального сприйняття сцен насильства, засвідчують, що воно: 1) суттєво підсилює аґресивну поведінку, особливо у збуджених індивідів; 2) робить глядачів менш чутливими до насильства, спотворює їх сприйняття реальності. Обидва ці висновки були зроблені на підставі вивчення впливу «жорсткого порно», який здатний підсилити чоловічу аґресію стосовно жінок.

Якщо візуальна продукція має такий вплив, то демонстрація на екрані зразків просоціальної поведінкиможе бути корисною для суспільства. У суспільстві слід налаштовувати за допомогою різних освітніх програм неконфліктну комунікацію, залучати осіб, які пов’язані з професіями типу „людина-людина” до тренінгу спілкування.

Послаблення агресії. Катарсис.Концепцію катарсису („очищення”) зазвичай пов'язують з ім'ям Аристотеля. Філософ вважав, що оглядаючи виставу-трегедію, людина переживає її та звільнюється від власних негативних емоцій. Як терапевтичний метод катарсис використовувався більше 100 років та був основою психоаналітичного лікування. Катарсис – це вивільнення неґативних емоцій, очищення шляхом залученості індивіда до перетворювального переживання травматичних подій, які трапились у минулому.

Підхід, заснований на соціальному научінні. Якщо аґресивна поведінка – результат соціального научіння, то її чинники можна нейтралізувати.

1. Відомо, що фрустрація пов’язана з наявністю у людини очікувань, які не сповнилися. Ворожу аґресію, що виникла під її впливом можна нейтралізувати, якщо не спонукати людей до очікувань, які ніколи не зможуть зреалізуватися.

2. На інструментальну аґресію впливають очікування певних винагород і вигод. Це означає, що слід винагороджувати неаґресивну поведінку і співпрацю. Покарання аґресорів, у більшості випадків, є менш ефективне.

3. Страх покарання запобігає аґресії тільки в ідеальних умовах, коли покарання є невідкладним та достатньо адекватним провині, коли воно поєднується з винагородою за бажану поведінку.

Отже, слід попереджати агресивні дії, запобігти їм. Необхідно навчати людей неагресивним способам вирішення конфліктних ситуацій. Покарання дітей у сім’ях можуть мати негативні побічні ефекти. Покарання – це аверсивна стимуляція, воно моделює ту ж поведінку, якій намагається запобігти. Саме тому агресивні батьки, схильні до жорсткого поводження з власними дітьми, часто походять з сімей, де дисципліна підтримувалась за допомогою фізичних покарань. Щоб людський світ був добрішим, з ранніх років слід демонструвати людям зразки гуманної поведінки і співпраці, винагороджувати їх за ці вияви. Педагогів, батьків, усіх, хто працює з дітьми доречно в межах різних освітніх програм навчати навичкам міжособистісного спілкування – методам контролю за гнівом і способам морального впливу.

Упередження. Зазвичай людина не усвідомлює чи не хоче усвідомлювати свого упередженого ставлення до партнера і розглядає його як наслідок об'єктивної оцінки конкретних фактів або вчинків.

Упередження −установка, що перешкоджає адекватному сприйманню повідомлення чи дії.

Нерідко упередження використовується індивідом для виправдання своїх дій стосовно іншого індивіда. Упереджена людина може свідомо засуджувати іншу чи негативно до неї ставитися. Упередження і дискримінація взаємопов'язані: дискримінація підтримує упереджене ставлення, а упередження схвалює дискримінацію. Соціальним джерелом упереджень є міжособистісна взаємодія. Наприклад, основою упереджень в управлінській взаємодії є думки керівників, що їх колеги, підлеглі безвідповідальніші й лінивіші, ніж ті є насправді. Упереджена установка сильніша в осіб з невисоким соціальним статусом або чиє становище різко погіршилося. Боротися з упередженнями важко, вони не піддаються простим засобам профілактики. З метою протидії їм психологи радять орієнтуватися на ситуації співробітництва, зрівняння статусу; пропагувати соціокультурні моделі міжстатевої і міжрасової гармонії та ін.

Обман, неправда, егоїзм є особистісними рисами людини, що породжують деструктивну взаємодію, і формами такої взаємодії. Вони зумовлюють поведінку індивіда, спрямовану на отримання особистісної вигоди за рахунок інтересів інших осіб.

Обман. У взаємодії він проявляється як намагання приховати правду, переслідуючи корисні наміри.

Обман — свідоме намагання людини створити у партнера хибне, неправдиве, удаване уявлення про предмет обговорення.

Як і неправда, обман може бути еквівалентом омани, допускати і не допускати безпосередні перекручення істини. Психологи вважають, що обман, неправду не варто ототожнювати з брехнею з таких причин (В. Знаков):

§ брехня є комунікативним явищем, використовуваним для встановлення добрих взаємин із партнером;

§ брехня є не стільки засобом навмисне перекрученого відображення дійсності, викривлення істини, скільки способом встановлення контакту з людиною;

§ у брехні немає наміру обманути слухача, тобто вигадуючи, індивід не розраховує на те, що йому повірять;

§ брехня не має на меті отримати вигоду, принизити співрозмовника, тобто вона відносно безкорисна;

§ брехня приносить задоволення і насолоду від процесу придумування й інтерпретації вигадок;

§ брехня може виконувати захисну функцію, позбавляючи людину тривоги і дискомфорту, а також функцію самозвеличення.

Психологічна природа брехні, тобто необхідність, можливість і намагання особи збрехати полягає не лише в соціальних причинах, що спонукають індивіда удаватися до маніпуляції, а й у його особистісних особливостях.

Суттєвий раціональний сенс містить афоризм, що напівправда є небезпечнішою за обман, бо його легше розпізнати, ніж напівправду. У міжособистісній взаємодії люди нерідко вдаються до ошукування з метою маніпулятивного впливу, намагаючись бути в центрі уваги. Обман та неправда образливі, рано чи пізно вони спричинюють руйнацію взаємин.

Егоїзм. Часто він є основою деструктивного спілкування. У міжособистісних взаєминах егоїстична людина висуває на передній план свої інтереси, мету взаємодії на шкоду інтересам співрозмовника.

Егоїзм(франц. egoisme, від лат. ego — я) — ціннісна орієнтація суб'єкта, яка зумовлює домінування в його взаємодії з іншими особистих інтересів і потреб безвідносно до інтересів партнера по спілкуванню.

Егоїзм не є нейтрально індиферентною особистісною властивістю, він має наступальний, агресивний, мстивий і винахідливий характер. Егоїстичні люди не здатні до конструктивної взаємодії, оскільки наділені особистісними рисами, котрі перетворюють міжособистісні контакти на деструктивні відносини, що супроводжуються приниженнями, стражданнями, ускладненнями. Руйнацію стосунків спричинюють такі характерологічні особливості егоїстів:

нехтування обов'язком, нормами моралі і закону;

виправдання обману, агресивних форм поведінки (помста, вбивство);

приписування оточенню заздрості, егоїзму, цинізму, зрадливості, що робить неможливим використання у взаємодії з егоїстом тактики і стратегії співробітництва.
Егоїстичні устремління корисливого партнера можуть виражатися не тільки в намаганні здобути матеріальні переваги, а й додаткові психологічні вигоди, що проявляються у приниженні іншого. Реалізується це як намагання мати кращий вигляд на фоні співрозмовника.

Конфліктна взаємодія. У процесі взаємодії між її учасниками можуть виникнути часткові суперечності, іноді й антагонізм позицій, що є наслідком розбіжностей їх цінностей, цілей, мотивів. Ускладнення та загострення суперечностей є свідченням міжособистісного конфлікту.

Конфлікт(лат. conflictus — зіткнення) — зіткнення значущих, конкуруючих, несумісних чи протилежних поглядів, потреб, інтересів і дій індивідів та їх груп.

Альтруїстична поведінка у взаємодії. Альтруїзм особистості набуває смислу тільки в соціальній діяльності, оскільки лише широкий соціальний контекст забезпечує його правильну інтерпретацію.

Поняття альтруїзму та підходи до його вивчення. Альтруїзм (лат. alter — інший) – це різновид просоціальної поведінки людини, орієнтований на безкорисливу допомогу іншим та пов’язаний з можливими втратами для самої людини. Соціальні психологи намагаються з’ясувати чинники, які дозволяють людям виявляти у поведінці свої кращі якості: турботу, увагу й допомогу, моральну й матеріальну жертовність.

Існують три підходи до вивчення альтруїзму. Перший підхід розвинувся в руслі соціологічної соціальної психології. Його опорою є концепція символічного інтеракціонізму Герберта Блумера. Згідно нього, суспільство визначається як символічна взаємодія індивідів. Люди діють з опорою на значення (смисли), які приписують речам. Сенс будь-якої речі виникає в процесі взаємодії, у яку людина вступає з іншою людиною. Сенс не належить речам самим по собі, він виникає у процесі людських трансакцій. З погляду на це, альтруїзм обґрунтовується психологічною теорією соціального обміну.

Другий підхід – соціологічний. Автор феноменологічної соціології Альфред Шютц наголошував, що суспільство розвивається у процесі духовної взаємодії людей. Тому соціальна дія – це осмислена поведінка людини в її духовній взаємодії з іншими людьми. В руслі соціологічного підходу альтруїзм розглядається в руслі дії двох соціальних норм: взаємності та соціальної відповідальності.

Третій підхід до розуміння альтруїзму пропонує еволюційна психологія. В межах еволюційної теорії безкорисливу поведінку пояснюють вродженими механізмами: захист роду та пошук взаємної вигоди.

Психологічна теорія соціального обміну. Одне з можливих пояснень альтруїзму міститься в теорії соціального обміну. Люди обмінюються не лише матеріальними цінностями (речами, грошима), а й соціальними цінностями, такими як любов, послуги, інформація і статус. В процесі цього обміну люди часто застосовують стратегію «mini-max». Тобто, люди намагаються звести до мінімуму власні витрати і одержати максимально можливу винагороду. У теорії соціального обміну допускає, що подібні міркування часто прогнозують людську поведінку. Перш, ніж зробити якийсь вчинок, людина обдумує, наскільки їй будуть корисними результати вчинку, наприклад, надавати допомогу іншій людині чи ні. Згідно теорії соціального обміну, людина сподівається за свій вчинок щось отримати навзаєм, матеріальні або психологічні винагороди. Соціальні психологи спробували відстежити, чи дійсно допомога іншим є здебільшого замаскованим еґоїзмом.

Концепція альтруїзму як замаскованого еґоїзму.Винагороди, що мотивують надання допомоги, можуть бути зовнішніми і внутрішніми. Наприклад, якщо банк жертвує гроші на добродійність, щоб підвищити довіру потенційних вкладників. Тут йдеться про зовнішню винагороду. Рівно, коли сусідка позичає сірники іншій сусідці, то тут також йдеться про подяку або дружбу, тобто про зовнішню винагороду. Люди щось віддають, щоб згодом отримувати матеріальні чи психологічні дивіденди. Навіть, допомагаючи незнайомій симпатичній людині, людина очікує від неї схвалення та доброї пам’яті про себе. Висловлене співчуття іншій людині може таїти теж внутрішню самовинагороду – позитивне самосприйняття самої себе. Подібне може стосуватися багатьох випадків, коли людина-донор здає значну порцію крові, або коли залишає хороші чайові офіціантові тощо.

Впродовж шести років (1993-1999) соціальні психологи (М.Снайдер та А. Омото, Джіл Клері) вивчали мотивацію волонтерів, які допомагають хворим на СНІД. Вони виявили шість причин, які спонукають надання допомоги (рис.1

Рис.1. Причини допомоги волонтерів хворому на СНІД

· Етичні причини: бажання діяти відповідно до загальнолюдських цінностей та виявляти турботу до інших.

· Когнітивні причини: бажання більше дізнатися про хворобу або набути навичок підтримки хворого.

· Соціальні причини: отримати членство у певній групі, заслужити схвалення; використати надбаний досвід і корисні контакти для подальшого кар’єрного росту.

· Підвищення самооцінки: посилення відчуття власної гідності й упевненості в собі; захистити власне Я від почуття провини; або втеча від особистих проблем.

Подібний перелік причин (нагород та втрат) більшості людей може видаватися принизливим. Хіба це справжній альтруїзм, коли допомагають людині, лише для того, щоб позбутися власних докорів совісті? Проте у захисників теорії соціального обміну виникають резонні питання: що образливого для гуманності в тому, що ми отримуємо заспокоєння докорів сумління, допомагаючи іншим? Хіба не краще поводитись «просоціально», ніж нічого не робити, або вчиняти антисоціальні дії?

Ілюстрацією цієї філософської проблеми служить, багатьом відомий, епізод життя Аврама Лінкольна. Під час поїздки в поштовій кареті він доводив супутнику, що доброчинність має своєю основою еґоїзм. Раптом, біля ставка, співрозмовники помітили свиню, яка нестямно вищала. Виявилось, що тонули її поросята. Лінкольн виплигнув з карети, кинувся до ставка і витягнув поросят на сушу. Коли він знову сів до карети, його співрозмовник запитав, яке відношення має егоїзм до того, що він вчинив. На що Лінкольн відповів: „Я зробив це тільки задля того, щоб мене не мучила совість!”.

Теорія соціального обміну розглядає альтруїзм як замаскований егоїзм. Якщо вишукувати, докопуватись до істинних причин кожного альтруїстичного вчинку, то можна побачити замасковані особистісні вигоди (психологічні та матеріальні). Подібна інтерпретація альтруїзму має свою слабку сторону. Прихильники цієї теорії постійно зіставляють альтруїзм та еґоїзм. Однак еґоїзм – це мотивація поведінки, скерована на отримання власної користі, незауважування, іґнорування інтересів інших (або діяння всупереч ним). Чи варто у такому випадку обов’язково зіставляти поняття альтруїзму та еґоїзму? Інколи, в основі альтруїзму є дійсно замаскований еґоїзм, а часто – розвивальні, глибинно-психологічні переживання (почуття докору совісті, муки сумління, страх неповаги людиною самої себе). Ці почуття є розвивальними, оскільки є сильними глибинно-психологічними мотиваторами покращення соціальної природи людини, поштовхом формування у неї просоціальної позиції.

Концепція альтруїзму як душевного чину людей. Соціальний психолог Даніель Бейтсон вважає, що готовність допомагати іншим може бути наслідком двох різних особистісних позицій. Він припускає, що людину можуть турбувати власні глибинно-психологічні стани (докори сумління тощо), а також – емпатичні переживання. (Рис.2).

Рис.2. Надання допомоги: поведінка, що ґрунтується на глибинно-психологічній (ендоцентричній) та соціально-психологічній (екзоцентричній) мотивації

З одного боку, власний душевний дискомфорт «запускає» механізм, заснований на глибинних мотивах гомеостазу (власної психічної рівноваги). Ця ендоцентрична (внутрішня) мотивація є реакцією на чужу біду. Основним тут є власне самозаспокоєння. Допомога іншій людинідозволяєвіднайти відчуття власної рівноваги. З іншого боку, емпатія (співчуття, співпереживання іншій людині) також може «запустити» механізм альтруїзму. Тут спрацьовує екзоцентрична (соціально-психологічна) мотивація: емпатія дозволяє, заспокоїти іншу людину, допоміги їй.

Люди переживають емпатію, коли страждає близька їм людина (батьки, діти, родичі). Емпатія виявляється у стосунку до тих, з ким людина себе ідентифікує. Наприклад, можна переживати емпатію до свого кумира, співака, актора, політика. У вересні 1997 р. англійську принцесу Діану оплакували мільйони людей, які сприймали її як близьку людину завдяки сотням газетних статей та репортажів. Одночасно, горе інших людей, які живуть поруч може майже не переживатися, або навіть не зауважуватися. Дійсно, як зауважив класик: легше любити людство, ніж свого ближнього.

Здатність до співпереживання – природна якість людини, яка соціально розвивається або загальмовується. Великодушність дітей залежить від їх схильності до душевного дискомфорту та вихованої у них батьками здатності співпереживати.

Отже, надання допомоги може бути обумовлене: а) відвертим або завуальованим еґоїзмом (допомога виявляється для того, щоб або одержати винагороду, або уникнути покарання); б) душевним дискомфортом (допомога виявляється для того, щоб повернути собі душевну рівновагу); в) емпатією (віднайти почуття рівноваги, заспокоївши іншу людину). Серед різновидів просоціальної поведінки, яка дозволяє людям відчути свою духовну спільність, солідарність у досягненні щастя та благополуччя чільне місце займає альтруїзм. Альтруїзм або допомога іншим – це поведінкова якість, діаметрально протилежна еґоїзму. Альтруїстична особа готова на безкорисливу допомогу, нічого не очікуючи навзаєм. Класичним прикладом альтруїзму є біблейська притча про доброго самаритянина, який безкорисливо допоміг незнайомій людині, не шкодуючи ні часу, ні грошей.