Ситуативні чинники вияву допомоги

Критичні ситуації та кількість очевидців. Впродовж 1970-1980 рр. соціальні психологи Бібб Латане і Джон Дарлі провели близько 50 експериментів, в яких вивчали як кількість випадкових очевидців критичної ситуації впливає на надання допомоги особі, що потерпає від неї. Вони інсценували прості стимульні ситуації, і спостерігали за реакціями людей-очевидців. Наприклад, особа (помічник експериментатора) ненароком у ліфті випускав з рук монети або олівці (всього було 1497 таких епізодів); якщо порч у ліфті була лише одна людина, то допомога надходила в 40%. Якщо ж у ліфті було шість пасажирів, то допомога надходила лише у 19 %. Узагальнивши експериментальний матеріал, Латане і Дарлі пришли до наступного висновку: із збільшенням числа очевидців зменшується вірогідність того, що кожний з них зауважить інцидент, визнає його проблемою або нещасним випадком, візьме на себе відповідальність за конкретні дії (рис 4).

Рис.4. Прийняття рішення допомоги

Експериментами було охоплено 6 тисяч осіб. У 90% експериментів більш схильними до допомоги виявилися свідки-одинаки. Це означає: при наявності багатьох свідків критичної ситуації, людина, що потрапила в біду, має менше шансів отримати допомогу.

Реакція людей на вуличні злочини залежить також від того, як вони інтерпретують ситуації, свідками яких стають. Якщо свідки думають, що жінку б’є її чоловік, то в тричі менше заступаються за неї, ніж коли вважають, що жінку б’є незнайомець. Судячи з усього, жертви «сімейного» насильства не викликають такого співчуття і бажання допомогти, як жертви насильства з боку незнайомих людей.

Обставини, що посилюють відповідальність та готовність допомогти. Прикладів розчинення відповідальності спостерігачів є вдосталь. Ось типовий: 9 фотокореспондентів, на очах яких принцеса Діана потрапила в автокатастрофу, мали мобільні телефони, але швидко за допомогою звернувся тільки один. Коли інших запитали, як таке виявилося можливим, вони продемонстрували вражаючу одностайність: кожний з них думав, що «хтось інший це вже зробив».

Якщо ситуація для спостерігача не є абсолютно, стовідсотково зрозумілою, тоді досліджувані в групах виявляли значно меншу готовність надання допомоги, ніж досліджувані-одиночки. В абсолютно зрозумілій ситуації очевидці з однаковою готовністю квапляться на допомогу незалежно від того, були вони наодинці або разом з іншими людьми.

Жителі меґаполісів, рідко пересуваються вулицями поодинці і слабше виявляють допомогу (С.Мілґрам) Їх менша чуйність (у порівнянні до жителів невеликих містечок) пояснюється. «втомою від співчуття» та «сенсорне перевантаження», що виникають в результаті спілкування з великою кількістю людей, що потребують допомоги. І останнє. У всіх експериментах, про які розказано вище, брали участь групи незнайомих між собою людей. Коли в групах люди знайомі між собою, то відповідальність за надання допомоги посилюється.

Отже, присутність інших очевидців перешкоджає наданню допомоги, коли: а) ситуація неоднозначна; б) інші очевидці — незнайомі люди, які не можуть відразу збагнути наміри один одного.

Ситуаційні впливи: наслідування інших та дефіцит часу. Наслідування.Приклади просоціальної поведінки стимулюють альтруїзм. Якщо люди часто бачать зразки допомоги іншим, вони також стають схильними допомагати: давати пожертву, здавати кров тощо. Враження, яке спраляють люди, що роблять добрі та альтруїстичні вчинки породжує емоційне зворушення, яке викликає сльози, спазми в горлі, хвилювання. Подібний стан нерідко пробуджує у людей бажання бути більш доброчинними.

Дефіцит часу. Експеримент Дж.Дарлі та Д. Бетсона. Психологи також провели низку експериментів, де перевірили як впливає чинник часу на вияв допомоги іншим.Найбільш іронічною сценою серед соціально-психологічних експериментів була наступна. Експериментатори Дж. Дарлі та Д. Бетсон (1973) створили для учасників ситуацію дефіциту часу. Студентам теологічної семінарії сказали негайно пройти в студію звукозапису, щоб записати свою самостійно підготовлену проповідь (з темою про доброго самаритянина). Студенти-семінаристи поквапом (їх квапив експериментатор) проходили (без реаґування) повз людину, яка понуро сиділа в куточку й стогнала. Лише десята частина цих студентів запропонувала допомогу цій людині. І навпаки, якщо студентів не сильно квапили, то дві третини підходили до людини з пропозицією допомоги.

Отже, психологи встановили, що люди, які квапляться іґнорують надання допомоги.Однак це не означає, що вони роблять це свідомо, або є безсердечними. Людина, яка квапиться у своїх справах, боїться запізнитися чітко не усвідомлює, що відбувається. Вона поглинута своїми думками і не зауважує ситуацію. Соціальні психологи нерідко переконуються: деколи обставини впливають на поведінку сильніше, ніж переконання.