Етика угоди про надання правової допомоги

Основна маса цивільних і кримінальних справ у судах розгля­дається за участю адвоката. На досудовому слідстві небагато справ закінчуються без участі захисника. Адвокат, таким чином, є однією з центральних фігур українського судочинства. Особливо важлива роль адвоката-захисника у кримінальному процесі.

Адвокатура виконує лише їй властиві функції І має унікальну специфіку, що вимагає від юриста високого інтелекту, терпимості, справжньої принциповості, а нерідко і відвертої мужності.

У стосунках між слідчим і обвинувачуваним, суддею і підсудним завжди є присутньою атмосфера офіційного та владного примусу, з одного боку, і змушеної покори - з іншого, з домішкою підозрілос­ті і взаємної недовіри. Відносини між ними є офіційно-службовими, унеможливлюють особисті взаємини І будуються винятково на нормативно-правовій основі. Ведення справи адвокатом за дору­ченням клієнта припускає добровільність установлюваних між сторо­нами відносин, платність (тобто оплату клієнтом праці адвоката за захист його інтересів), певну довіру, що визначається наявністю інституту адвокатської таємниці і, нарешті, повну координацію дій з метою досягнення певного результату по справі на користь клієнта.

Взаємини адвоката з клієнтом мають під собою, крім суто норма­тивної основи, безліч етичних нюансів: фінансові взаєморозрахунки, допустимість наявності близьких і родинних відносин, можливість єдності інтересів і т. ін.

Як же знаходять один одного клієнт і адвокат, якими шляхами приходять вони до згоди про співпрацю? Як створюється юридична основа надання адвокатом будь-якої форми правової допомоги клієн­ту? Прийняття адвокатом доручення на ведення справи і укладен­ня відповідної угоди досить непроста процедура, особливо з погля­ду етичного, що заслуговує на особливе місце в розділі адвокатської етики.

Слід зазначити про досить тверді критерії моральності в цьому питанні, що панували в адвокатурі України періоду Російської імперії XIX - XX століть. У "Правилах адвокатської професії в Росії" питан­ням прийняття доручення на захист було присвячено спеціальний розділ "Неприпустимі способи придбання справ", де особлива увага приділялась корпоративній делікатності питання придбання справ і їхнього оформлення. Зокрема, говорилося, що "тільки відсутністю моральної бридливості можна пояснити те принизливе становище, у яке ставить себе присяжний повірений, купуючи за гроші протек­цію і заступництво з метою одержати більший прибуток з професій­ної своєї діяльності". В основі такого підходу лежала істина: адвокат, укладаючи угоду на надання юридичної допомоги, не впра­ві затягати клієнта у будь-який спосіб і не може обіцяти останньому позитивного результату, тому що справу вирішує суд.

Вступаючи у кримінальний процес на прохання обвинувачувано­го (підозрюваного), підсудного або з його згоди на прохання рідних і близьких, адвокат стає повноправним учасником кримінального процесу, беручи на себе всі обов'язки із захисту інтересів клієнта. З цього моменту він вправі без обмеження часу і кількості мати поба­чення зі своїм підзахисним, якщо останній перебуває під вартою, ознайомлюватися з матеріалами справи, брати участь у слідчих діях, заявляти клопотання й ін.

Для підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного і його роди­чів адвокат стає головним порадником, єдиною ниткою, що пов'язує їх, і надійним засобом обміну інформацією. Від адвоката чекають реальної допомоги, а, нерідко, і не тільки правової. Послуги адвоката можуть знадобитися людям будь-якого статусу, економічного достат­ку, ступеня порядності та рівня інформованості. Залежно від комбіна­ції цих факторів і відбувається пошук майбутнього захисника.

Люди не дуже заможні і малодосвідчені діють, як правило, найпростіше: йдуть до найближчої юридичної консультації, потра­пляють до першого-зустрічного (частіше чергового) адвоката і розпо­відають про своє лихо. Переважно, це справи нескладні і не дуже привабливі в сенсі отримання гонорару, тому і дістаються вони адво­катам "простішим". Якщо справа "гнила" (свідомо програшна) і вели­ких заробітків не обіцяє, черговий відправляє клієнта до завідувача, котрий і призначає адвоката.

Люди зі статком і зв'язками звертаються до знайомих, хтось із них напевно знає гарного юриста. У кожному місті завжди на слуху кіль­ка прізвищ по-різному відомих адвокатів: той добре виступає в судах, цей вхожий до всіх суддів, третій відомий з будь-якої гучної справи... Іноді, якщо є час, ходять по судах, довідуються про достоїнства тих чи інших "світил", а потім уже звертаються прямо до адвоката. В адво­катському побуті такі випадки називають "персональними звертання­ми": відбувається знайомство, з'ясовуються подробиці справи, умови взаємин й оплати праці адвоката.

В одному із прикладів підручника описано випадок, коли клієнтка, котрій порекомендували адвоката, не полінувалась побувати на декіль­кох судових процесах, де останній виступав у ролі захисника.

На цьому етапі адвокат з різних приводів (велика зайнятість, стан здоров'я тощо), зокрема і в передбачених законом випадках, вправі відмовитися від укладення угоди на ведення справи.

За відсутності зазначених приводів для відмови адвокат зобов'язаний укласти угоду про надання юридичної допомоги так само, як і лікар зобов'язаний надати допомогу стражденному. Не може бути мотивом до відмови у прийнятті доручення особисте ставлен­ня адвоката до інкримінованого обвинувачуваному чи підсудному діяння, особистий осуд злочину і злочинця. Природно, що за умови персонального звернення ці моменти не піддаються контролю. У разі призначення адвоката за вимогою слідчого чи суду подібна розбірли­вість і громадянський пафос просто неприпустимі.

Вкрай негативним явищем в адвокатурі за всіх часів є категорія "кишенькових" адвокатів, що підтримують "гарні" стосунки зі слід­чими. В основному, це колишні слідчі, судді, працівники прокурату­ри, що за різних причин розпрощалися з колишньою роботою і швид­ко перекваліфікувалися в адвокатів. Ці "гарні" стосунки, як правило, базуються на інтересах, далеких від вимог юридичної етики і, в осно­вному, на меркантильній основі.

Закінчення терміну розслідування у справі і виконання вимог ст. 218 КПК - ознайомлення обвинувачуваного І його адвоката з мате­ріалами справи - це завжди відповідальна процесуальна межа, яку слідчому хочеться проскочити без зайвих ускладнень. Сильний і досвідчений детектив сприймає цю процедуру як ще одну можливість усунути погрішності розслідування і зміцнити позиції обвинувачення чи відкинути помилкову версію до направлення справи в суд. Такий слідчий не вдається до послуг зазначених вище адвокатів і не опускається до обговорення кандидатур адвокатів з обвинувачуваним чи його родичами.

Якщо слідчий розуміє, що справа розслідувана з великими натяж­ками, й участь розумного адвоката обернеться серйозними усклад­неннями (клопотаннями, скаргами прокурору), він вдається до випро­буваного способу - до послуг "кишенькового" адвоката. Слідчий знає, що адвокат Д. не тільки не стане чіплятися до "неточностей" і погріш­ностей але, більш того, допоможе переконати недосвідченого обви­нувачуваного підписати протокол про ознайомлення з матеріалами справи без клопотань і претензій. Тому він запевнює обвинувачувано­го, що А.- чудовий адвокат, і він, слідчий, готовий у порядку послуги запросити останнього для участі в справі. Вдячний адвокат докладе максимум зусиль, щоб виправдати надії слідчого: він ніяких недоліків не "помітить" і нічого не знайде. Як подяку за послугу слідчий підпи­ше довідку про участь адвоката на слідства 1, 2, 3 дні і порекомендує наступному клієнту. Загалом, одна нечиста рука миє - іншу, і усі задо­волені, за винятком обвинувачуваного зокрема і судочинства в цілому. Такі тандеми існують у кожному місті й ганьблять адвокатську професію, тому що викладене вище є не чим іншим, як зрадництвом інтересів обвинувачуваного, що довірився адвокату.

Однак, якщо такий захисник перебуває в корпорації адвокатів, то у випадку виявлення подібного факту існує можливість морального чи дисциплінарного впливу на останнього. Це, безперечно, є стриму­ючим і виховним фактором. "Вільні" ж юристи, залучені до адвокат­ської роботи на підставі згаданого раніше рішення Конституційного Суду України, знаходяться поза корпоративними етичними вимогами і залишаються недосяжними для дисциплінарних впливів і виховних заходів. Залишається лише сподіватися на відповідну реакцію судів у разі виявлення в судовому засіданні ознак несумлінного виконання захисниками своїх прямих обов'язків у період досудового розсліду­вання справи. Але з огляду на Постанову Пленуму Верховного Суду України виникла нова ситуація, за якої у "вільних стрілків" тимчасово зникла можливість вносити хаос в судочинство.

В цьому місці не можна не зупинитися на формулюваннях п. З ст. 54 і п. 4 ст. 60 "Правил адвокатської етики". Мабуть, автори, забо­роняючи адвокатам приймати доручення від клієнтів, які звернулися за рекомендацією слідчого чи судді, в провадженні якого знаходиться справа, мали на увазі рекомендації вищеописаного характеру. Однак це положення сформульоване таким чином, що втрачається різниця між неформальними рекомендаціями, що приховують у собі неетич­ні елементи, і офіційним призначенням адвоката. Це і дало підстави В. Володарському піддати цілком заслуженій критиці вказані поло­ження.

Прийняття доручення (укладення угоди з клієнтом на веден­ня справи) - це важлива і відповідальна процедура. Закон України "Про адвокатуру" (ст. 7) позбавляє адвоката права "... відмовити­ся від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинувачувано­го, підсудного". Тому, укладаючи угоду на ведення справи, адвокат зобов'язаний ретельно зважити свої можливості: усвідомити харак­тер, обсяг і можливу тривалість роботи, з'ясувати специфіку справи і тверезо зважити свої знання в цій сфері, уточнити позицію й особис­тість обвинувачуваного, характер побажань клієнтів. Не досить зважений підхід до прийняття доручення таїть у собі чимало можли­вих ускладнень, а нерідко і неприємностей.

...За рекомендацією своїх знайомих адвокат прийняв доручення на ведення кримінальної справи із захисту інтересів головного бухгал­тера великого підприємства Н. на стадії попереднього слідства. Підзахисній було пред'явлене обвинувачення у здійсненні розкрадань у вели­кому розмірі шляхом маніпуляцій з бухгалтерськими проводками.

Обвинувачувана, бухгалтер найвищої кваліфікації, дама однако­вою мірою розумна, сильна і безмежно агресивна, відверто знущалася над слідчим, постійно заявляючи йому, що він дарма узявся за спра­ву, в якій нічого не тямить, і що йому така справа "не по зубах" тощо. На жаль, все так і було: слідчий виявився м'якою, на рідкість інтелі­гентною людиною, і до того ж абсолютним профаном у бухгалтерії. З поведінки обвинувачуваної адвокат незабаром зрозумів, що і сам він може опинитися у ще більш незавидному становищі, ніж слідчий, адже в бухгалтерії він також був підкований не більш, ніж цього вима­гала університетська програма з судової бухгалтерії. Відмовитися від захисту з такої причини він уже не мав права. Довелося терміново звернутися за допомогою до знайомого бухгалтера-ревізора одно­го з промислових підприємств міста. Більше трьох місяців протя­гом розслідування справи адвокат, проклинаючи свою поспішність у прийнятті доручення, щодня після роботи бігав до репетитора, аби потай від підзахисної, за власний рахунок, удосконалювати Інсти­тутські знання в бухгалтерській справі, а також оволодівати секретами «лівої» бухгалтерії. Згодом ці знання не один раз ставали йому у пригоді, однак і урок був дуже повчальним.

Якщо йдеться про зважений підхід до своїх можливостей при укладенні угоди, то мається на увазі не тільки рівень власних знань у тій чи іншій галузі, але і характер самої справи, її передісторія.

...До адвоката звернулася дружина обвинувачуваного з проханням вести його справу в суді. На попередньому слідстві юридичну допо­могу надавав інший адвокат. Не з'ясувавши причину зміни захисника, адвокат прийняв доручення на ведення справи. Тим часом, одним із корпоративних етичних правил є прояв товариської поваги до попе­реднього колеги, що раніше брав участь у цій справі, і делікатне уточ­нення причин розриву відносин.

Пізніше з'ясувалося, що відносини з колишнім адвокатом були в грубій формі розірвані обвинувачуваним через недостатній досвід захисника у справах про автотранспортні події - останній не зумів, на думку підзахисного, досить грамотно заперечити висновок автотехнічної експертизи. Однак і новий адвокат не почував себе досить сильним у цих питаннях, щоб заперечити висновок експерта. Внаслідок цього виникла конфліктна ситуація: підсудний відмовився і від послуг нового адвоката, а слухання справи було зірвано.

Взаємини адвоката з клієнтом мають будуватися на офіційній основі і ні в якому разі під час ведення справи не переростати в друж­бу та інші "близькі стосунки", принаймні, до її завершення. У серед­овищі адвокатів прижилося прислів'я: клієнт - твій потенційний ворог. Ця "істина" справедлива для ситуацій, коли між адвокатом і клієнтом установлюються "нестатутні" відносини, що припускають не передбачені законом взаєморозрахунки, необґрунтовані запевнен­ня і обіцянки. Тоді і виникають розбірки з гіркими наслідками.

Іноді трапляються ситуації, коли клієнт, що раніше благав про допомогу, раптом без видимих причин перетворюється на злісного і непримиренного ворога.

Близькі друзі адвоката слізно просили допомогти їхній знайо­мій Н., у якої "нізащо" посадили сина. Ознайомившись зі справою і зустрівшись з майбутнім підзахисним, адвокат зрозумів, що зіткнувся із самозакоханою і сильно зіпсованою молодою людиною. Останній, студент другого курсу інституту, під різними надуманими приводами позичав у своїх товаришів гроші, а потім на якийсь час зникав. Гроші повергати відмовлявся, обдуривши в такий спосіб 8 студентів і сусі­дів. З огляду на значну суму "позичених" Н. грошей і велику чисельність потерпілих, проти нього була порушена кримінальна справа про шахрайство.

За час розслідування справи мати Н. повернула гроші всім потер­пілим і слізно просила адвоката домагатися такого покарання, щоб син міг закінчити інститут. Суд визнав за можливе не позбавляти Н. волі, але призначив покарання, пов'язане з перебуванням у місцях, визначених судом (м. Маріуполь).

Через дев'ять місяців Н. разом з іншим засудженим С. самовільно залишили місце відбуття покарання і приїхали в м. Донецьк. Мешкаю­чи у Донецьку, з метою заволодіння особистим автотранспортом новоспечені друзі вбили пенсіонера Ч. Згодом судова колегія Д-го облас­ного суду засудила обох злочинців до вищої міри покарання - страти.

Після вироку мати Н., з'явившись до адвоката, який захищав сина у попередній справі, заявила: "Це Ви винні в тому, що мого сина розстріляють. Як би ви його тоді не захищали, він зараз сидів би у тюрмі і не зміг би вчинити убивство".

Випадок, звичайно, унікальний, однак він лише підтверджує істи­ну - клієнт переслідує свої особисті цілі, а питання розбірливос­ті в засобах залежить від культури і розвитку конкретної людини. Можна собі лише уявити дії Н., якби адвокат був пов'язаний з нею "ненормативними" фінансовими розрахунками.

Фінансові розрахунки з клієнтом вимагають особливої педантич­ності. Згадані раніше "Правила адвокатської професії"' дуже вимо­гливо ставляться до цієї сторони адвокатської професії: "Присяжний повірник не може без порушення вимог моральної охайності перетво­рювати свій кабінет у дріб'язкову торговельну крамничку і практику­вати в ньому прийоми, властиві героям останньої". Заповнення адвокатури людьми, далекими від кращих її традицій і корпоративної етики, сприяє процвітанню непривабливих тенденцій, коли головни­ми стають не грамотність і професійні якості адвоката, а його знайом­ства і зв'язки серед слідчих і суддів.

Найгостріші конфлікти між адвокатом і його клієнтами виникають на ґрунті незадоволення наслідком справи. Вони особливо загострю­ються, коли адвокат під час укладення угоди чи у процесі подальшого спілкування з клієнтами мав необережність дати будь-яке запевнен­ня, безпідставно вселити надію клієнтам або нечітко висловити свої припущення.

Після оголошення досить суворого вироку у кримінальній справі про великі крадіжки і грабежі державного майна на одного з адвока­тів надійшла в прокуратуру області вкрай злісна й агресивна скарга: засуджений обвинувачував адвоката, що той, обдуривши його дружи­ну, виманив у неї 8 тис. рублів.

Почалося розслідування, внаслідок якого з'ясувалося, що під час укладення угоди дружина підсудного запитала в адвоката, чи є сенс відшкодовувати заподіяний збиток, адже слідчий стверджує, що тоді "менше дадуть". Адвокат пояснив клієнтці, що згідно із законом суд, призначаючи покарання, може врахувати прагнення підсудного до відшкодування заподіяного збитку. Обмежившись абстрактним роз'ясненням закону, адвокат надав клієнтці можливість самостійно вирішувати питання про відшкодування заподіяних злочином збит­ків, не подумавши однак про можливі наслідки такого кроку. Дружина підсудного, невірно зрозумівши відповідь адвоката, поспішила внести до каси підприємства, де було вчинено злочин, 8 тис. крб. Суд не надав цьому факту великого значення і засудив винного до десяти років позбавлення волі. Тоді засуджений усю свою злість на адвоката виклав у скарзі на ім'я прокурора області, звинувативши захисника в ошуканні його дружини на 8 тисяч рублів.

Навіть за умови успішного результату клієнти нерідко схильні до "перегляду" заслуг адвоката і його ролі у досягненнях. Найчас­тіше, клієнти не задоволені результатом справи. їм завжди здається, що вирок міг бути і більш поблажливим. Якщо адвокат не допустив грубих помилок при веденні справи і не "потрапив" у грошову залеж­ність від клієнтів, він почуває себе спокійно. У наведеній ситуації, коли суд, незважаючи на реальність прагнень підсудного до відшкоду­вання збитку, обрав максимальну міру покарання, невдоволення виро­ком, злість за "марно втрачені" гроші - усе було звернене на адвоката. Недооцінка адвокатом професійно-етичних нюансів ледь не заверши­лася для нього трагічно.

Однією з причин, що підштовхують адвоката до відмови від прийняття справи, є сумніви у власних силах щодо розуміння специ­фіки злочину. Як правило, це результат досить зваженого підходу до укладення угоди про надання юридичної допомоги. Такі приво­ди можуть виникати у процесі ознайомчої співбесіди з клієнтом. Це робиться тому, що адвокат позбавлений права в будь-який час відмо­витися від подальшого ведення справи, за винятком випадків, передба­чених законом. Вказівки закону щодо цього варто визнати правильними, тому що відмова є не що інше, як однобічне розірвання договору, а це ставить під загрозу інтереси підзахисного і терміни розслідуван­ня справи.

Угода про надання юридичної допомоги - це особливий вид договору, і тому не випадково дискусія навколо цього питання була гострою і тривалою. На ранньому етапі розвитку російської адво­катури не існувало категоричної заборони на відмову повірника від захисту інтересів довірителя. Водночас, цей крок розглядався як явище виняткове. Правила адвокатської професії у Росії, ґрунтуючись на випадках із практики Харкова, Москви і Санкт-Петербурга, вида­ють щодо цього таке резюме: "Належне повірнику право відмови від ведення справи має бути здійснене ним обережно та з дотриманням всіх умов, за яких довіритель не був би поставлений у невигідне для нього становище в процесі; головне, завчасно попередити довірителя про відмову від справи". Тобто, можливість відмови існувала, але мала реалізуватися з найменшими втратами для довірителя.

У перші роки існування радянської держави намагалися теоретич­но обґрунтувати право адвоката на відмову від захисту інтересів обви­нувачуваного, підсудного за мотивами такої собі "політбридливості", однак, як показав подальший розвиток, законодавча практика не пішла цим шляхом. Закон України про внесення змін у Кримінально-процесуальний Кодекс (21.06.2001) пішов шляхом зміцнення статусу захисника на досудовому слідстві й установив, що усунення адвоката в цей період ведення справи здійснюється за рішенням суду.

Ці міркування покликані зміцнити в адвокаті почуття відпові­дальності при укладенні угоди про надання юридичної допомоги й на інших етапах, що допоможе уникнути ситуацій, які призводять до розриву угоди чи до конфлікту між адвокатом і клієнтом.

Розмова про етичність прийняття адвокатом доручення на веден­ня справи виявиться неповною, якщо не торкнутися реклами адвокат­ських послуг,

На зорі російської, а отже, і української адвокатури наші колеги-попередники вважали, що "пропозиція присяжним повірником своїх послуг для ведення справи є дією, що йде в розріз із традиціями присяжної адвокатури". Засуджувалося також, якщо "присяжний повірник через третю особу звертався з пропозицією своїх послуг". І в довершення усього, наші дореволюційні колеги вважали тяжким порушенням професійних обов'язків публікацію адвокатом реклами з пропозицією своїх послуг, вважаючи, що "... діяльність адвоката має бути зовсім далекою від реклами".

Обговорювані тут українські "Правила адвокатської етики" не обійшли мовчанням це питання. Однак тут йдеться не про неетич­ність реклами в газеті чи інших засобах масової інформації, а навпа­ки, вона визнається цілком припустимою саме в ЗМІ, Здається, що ВККА з цим висновком потрібно погодитися з одним істотним засте­реженням.

З етичного погляду реклама юридичних послуг - неоднозначне поняття. Одна справа надання їх юридичним особам або приватним підприємцям з питань господарської діяльності, реєстрації та закрит­тя підприємств, договірної роботи та ін. У такому разі без реклами просто не обійтися. Зовсім інша справа, якщо йдеться про рекламу адвокатських послуг.

У першому випадку рекламодавець завіряє, що він гарантує успішне розв'язання зазначених у рекламі питань. І він має на це право, адже володіє необхідними знаннями та досвідом для вико­нання обіцяного в рекламі. На відміну від суб'єкта господарювання адвокат не може обіцяти успішного розв'язання тієї чи іншої справи, бо від нього це не залежить. Адвокат може гарантувати лише свою сумлінність, знання і досвід у наданні юридичної допомоги. Однак яким чином етично та припустимо рекламувати свої знання і досвід, а тим більше сумлінність?

Саме це мали на увазі наші дореволюційні колеги, і були в цьому абсолютно праві, коли не схвалювали "... усякі прийоми штучного залучення клієнтів шляхом різного роду реклами, публікацій, розси­лання циркулярних листів із пропозицією послуг і т. п.".

З позиції сьогодення зрозуміло, що схвалюючи "Правила", ВККА не відала, що через кілька днів ці "Правила" стосуватимуться лише частини юристів, які становлять адвокатський корпус країни. Рішення Конституційного Суду України від 16 жовтня 2000 р. поділило прак­тикуючих юристів на дві категорії: тих, для кого "Правила" будуть обов'язковими, і тих, кому вони "не указ".

Відповідно до ст. 59 Конституції України, юристи адвокатури поставлені в набагато гірше становище, ніж їхні колеги, що не є членами союзу адвокатів. Для них реклама з етичного та фінансового боку виявиться неприйнятною, у той час як юристи, що не входять до скла­ду адвокатських об'єднань, не будуть соромитися активної пропозиції своїх послуг і можливостей, як це вже і відбувається.

Тут, до речі, слід зазначити, що більшість фірм, які іменують себе адвокатськими, аж ніяк такими в українському розумінні не є. їхнє основне заняття - обслуговування юридичних осіб.