Етика захисту у суді

Якщо відштовхнутися від відомого афоризму "Увесь світ театр, а ми в ньому актори", то сфера судочинства - це авансцена, де постій­но розігруються людські трагедії, автор і режисер яких саме життя.

Серед багатьох діючих персонажів на цій сцені, один із найважли­віших — це адвокат. У суді відбувається фінальний акт драми, імено­ваної правосуддям. Не буде помилкою сказати, що до цього дійства адвокат, як ніхто інший з учасників майбутнього судового процесу, повинен готуватися ґрунтовно - психологічно, морально і фізично.

Психологічні навантаження в судовому засіданні часом бувають настільки напружені, що спричиняють серйозні нервові та фізич­ні розлади. Захист особи, яка вчинила злочин, проявила жорстокість до своєї жертви - завжди моральний іспит для адвоката, адже він насамперед людина. А який моральний стан захисника, коли за підза­хисним стелиться шлейф таких злочинів, а щирого каяття за заподі­яне зло немає. Є лише одне бажання - уникнути відповідальності з допомогою адвоката. 1 все це на фоні громадського осуду злочину і ненависті до підсудного з боку численних потерпілих. Часто почут­тя присутніх у залі судового засідання родичів, публіки спрямовані на адвоката, який захищає злочинця, чи виконує таку місію за призна­ченням суду.

Судоговоріння має чітку цілеспрямованість - кожне запитання, заява, клопотання носять продуманий, професійний і конкретний характер та обов'язково фіксуються за допомогою технічних засобів. Якщо це запитання до свідка, підсудного, експерта, то воно форму­люється точно, лаконічно і чітко. Запитання в суді ставляться з ураху­ванням напрацьованих практикою правил. Так, запитання не повинне містити навіть натяку на підказку відповіді. Інакше воно буде зняте суддею, а автор попереджений про неетичність запитання.

Запитання в судовому засіданні ставляться аж ніяк не для того, щоб дізнатися про щось нове з вуст допитуваної особи, а тим більше не з цікавості. Суддя, прокурор, адвокат досконало знайомі з матеріалами справи, їм відома позиція допитуваної особи, зайнята нею на досудовому слідстві, і тому, ставлячи запитання, вони переслідують цілком визначену мету - підтвердити чи спростувати якийсь факт. Відповідно до мети формулюється і запитання, адже учасник судового засідання прагне посилити свою позицію та добитися бажаної відповіді. Інакше не варто ризикувати, тому що непродумане запитання може спровоку­вати відповідь, яка погіршує позицію самого запитувача.

При розгляді кримінальної справи про шахрайство з купівлею-продажем неіснуючих автомобілів було допитано понад 30 потерпі­лих. Природно, що кожний з них, описуючи слідчому зовнішність шахрая, припускався деяких неточностей в деталях. Іноді розбіж­ності в описі були досить істотними: потерпілому, високому на зріст, шахрай видавався невисоким і навпаки, на думку людини низького росту, останній виглядав високим.

Адвокат розраховував будувати свій захист на протиріччях показів потерпілих і свідків. Чим більше нагромаджувалося таких розбіжностей у показах потерпілих і свідків щодо зовнішності підсудного, тим відчутніше зростав шанс на заперечення окремих епізодів справи. З огляду на це адвокат заборонив підзахисному звертатися до будь-кого з уточнюючими запитаннями. Однак під час допиту одного з потерпі­лих підсудний раптом "шляхетно" обурився свідченнями останнього і викрикнув репліку: "Громадянин суддя, хіба Ви не бачите, що мене нагло і необґрунтовано звинувачують у злочині, якого я не вчиняв, потерпілі описують зовсім іншу людину!"

Після цього відбувся такий діалог судді з потерпілим:

- Потерпілий, Ви говорите, що шахрай був високим на зріст, а Ваш друг, з яким Ви купували машину, вказує, що той був низько­го зросту. Може, Ви щось плутаєте і справді обмовляєте невинувату людину? Чуєте, як підсудний обурюється?

Вибачте, громадянин суддя, але це точно був він.

- Чим Ви це можете довести, адже на слідстві Ви ніяких особли­вих прикмет не вказували?

-Я згадав, громадянин суддя, що мене тоді дуже вразили його красиві руки. У нас в селі у жінок руки не такі. А на його лівій руці я помітив шрам, і слідчому про це сказати забув, а тепер, завдяки підсудному, згадав.

Суддя запропонувала підсудному встати й оголити зап'ястя лівої руки. На білій пещеній руці підсудного виразно червонів продовгува­тий шрам. Розрахунки адвоката на протиріччя у свідченнях потерпі­лих розвалилися, і план захисту був практично зруйнований безглуз­дим вчинком самого підзахисного.

Опрацьовуючи з підзахисним загальну позицію захисту, адво­кат повинен бути дуже обачним у своїх порадах і наставляннях. Між захисником і його підопічним не повинно залишатися нечітких моментів щодо поведінки останнього в суді, не повинно бути місця для "камерних" заготівок і "сюрпризів".

...Починається розгляд кримінальної справи про квартирні крадіж­ки. Зал судового засідання заповнений, зокрема і десятками потер­пілих, чиї квартири відвідав злодій. У ході розслідування справи позиція захисту з підсудним вироблена, усі деталі погоджені: підсуд­ний заперечує свою причетність до ряду крадіжок, що інкримінова­ні йому обвинувачувальним актом, підстав для цього є чимало, тому адвокат підтримує цю позицію. Після виконання необхідних процедур суддя приступає до допиту підсудного. Підсудний піднімається і робить заяву: "Мій адвокат умовляв мене заперечувати свою провину щодо квартирних крадіжок, але я не погодився з ним і вирішив в усьо­му щиро зізнатися". Тільки адвокат може уявити собі стан захисни­ка в такий момент. Аудиторія обурюється, суддя здивовано дивиться на адвоката, а той - розгублено на підзахисного. Наслідок - захист провалений, а адвокатові забезпечена окрема ухвала суду на адресу колегії адвокатів.

В адвокатській практиці може трапитися так, що підсудний перед початком розгляду справи в суді чи вже в ході розгляду справи раптом звертається до адвоката за порадою такого плану: "Я подумав: якщо дійсно суд візьме до уваги моє щире каяття, я вирішив в усьому зізна­тися. Що Ви мені порадите?" Відповідь на таке запитання вимагає дипломатичності та високого професіоналізму. Можна уявити ситу­ацію, коли адвокат відповість: "Так, ви правильно вирішили, суд дійсно приймає до уваги щире визнання своєї вини і каяття". Підсуд­ний у суді так і вчинив, однак суд з певних міркувань призначив йому максимальне покарання. У цьому разі вся злість засудженого, усі його розчарування у правосудді будуть звернені на адвоката, що порадив в усьому зізнатися.

Можна уявити собі й інший варіант: адвокат на аналогічне запи­тання підсудного порадив тому ні в якому разі не змінювати позицію і не визнавати себе винним. У разі засудження й обрання максималь­ного покарання всі докори засудженого знову будуть звернені на адво­ката: якби я зізнався, можливо, суд і зважив би моє щире визнання.

Як же чинити захисникові в такій ситуації? Етика адвоката не дозволяє йому ухилитися від відповіді на запитання підсудного - це рівнозначно залишення його захисту. Адвокат вчинить правиль­но, якщо розтлумачить підсудному зміст загального положення про урахування судом його поведінки в суді, однак роз'яснить і те, що це не обов'язок суду, а його право, і чи вчинить суд саме так чи інак­ше, невідомо, хоча це і може бути шансом. Однак право на остаточне рішення - визнавати свою вину чи ні, залишається за підзахисним і висловити цю думку чітко, не залишаючи можливості для іншого тлумачення.

Судовий розгляд кримінальної чи цивільної справи - процес абсо­лютно офіційно-бюрократичний: прискіпливе дослідження подро­биць, їх документування, суворе додержання процедури тощо. Для адвоката, який бере участь у розгляді кримінальної справи, - це процес творчий, що допускає, в межах закону та етичних вимог, елементи експромту, нестандартності та ризику.

У кримінальній справі про убивство своєї матері М. була визнана винною за ст. 94 КК УРСР і засуджена до десяти років позбавлення волі. Вирок районного суду залишено без зміни після розгляду усіма вищими судовими інстанціями.

Новий адвокат, досліджуючи матеріали справи, переконався не тільки в тому, що М. не винна в інкримінованому їй злочині, але і у відсутності самого факту убивства як такого, тобто події злочи­ну не було. Все обвинувачення виявилося побудованим на висновках судово-медичної експертизи і свідченнях самих судово-медичних експертів, односторонньо витлумачених слідчим, а потім і судом. Адвокатові вдалося переконати Прокурора республіки внести протест у порядку нагляду, у результаті чого були скасовані всі рішення судів, що відбулися, за цією справою, а справа направлена на додаткове розслідування.

Дослідування було виконане вкрай швидко, а справу знову пере­дано до суду за попереднім обвинуваченням М. в убивстві. І знову в основу обвинувачення були покладені висновки судово-медичних експертів, які проігнорували питання, підняті адвокатом у скарзі на адресу Прокурора республіки.

При повторному розгляді справи у тому ж суді, але під головуван­ням іншого судді, медики-експерти, що були присутні і на попередньо­му судовому засіданні, підбадьорені прокурором, поводилися зухвало і, незважаючи на все, не збиралися змінювати своїх свідчень на досудовому слідстві. І тоді адвокат, тверезо оцінивши ситуацію, прийняв неординарне, нестандартне рішення, що, на ті часи, могло коштува­ти йому адвокатської кар'єри. Справа в тому, що судовий процес вже наближався до завершення - залишався лише допит експертів, а після цього сторони мали розпочинати судові змагальні виступи. А там уже справа за судом. Адвокат не сумнівався, що за таких обставин і за такої поведінки медичних експертів, все залишиться як було.

Необхідно було жорстко струснути експертів і змусити їх зміни­ти підхід до виконання свого обов'язку, що завдання експерта не в обґрунтуванні версії слідчого, а в служінні істині.

Наступного дня, перед допитом експертів, підсудна, за настано­вою адвоката, попросила слова І заявила клопотання про притягнен­ня експертів до кримінальної відповідальності за надання суду свідо­мо неправдивих свідчень. Клопотання, природно, було підготовлене самим адвокатом, який потім за пропозицією суду виступив з його обґрунтуванням. Клопотання було серйозно обґрунтованим і пред­ставлене на восьми сторінках. Адвокат прекрасно розумів, що суд не ризикне задовольнити клопотання підсудної про притягнення експертів до кримінальної відповідальності. Це було б безпрецедент­ним у радянській судовій практиці. Та й місцева прокуратура цього б не допустила. Однак він був упевнений, що тепер експерти серйозно задумаються над своїм поводженням.

Своєю постановою, суд відмовив у задоволенні клопотання, але вирішив відновити допит свідків.

Тепер медики-експерти поводили себе по-іншому. Вони визна­ли, що слідчий усіляко підштовхував їх до обвинувального ухилу у висновках.

Так, при огляді на щоках померлої виявлені синці. Допитую­чи експертів, слідчий сформулював запитання в такий спосіб: чи могли бути заподіяні тілесні ушкодження на щоках хворої при спро­бі обвинувачуваною насильно влити в рот матері нашатирний спирт? Природно, експерти на таке запитання відповідали ствердно. У судо­вому засіданні були допитані фельдшер і лікар швидкої допомоги, які приїжджали за викликом обвинувачуваної щодо самоотруєння матері нашатирним спиртом. Бригада швидкої допомоги насильно промива­ла шлунок хворій шляхом застосування зонду. В суді адвокатом було поставлене запитання: чи могли ви, рятуючи М. від смерті шляхом примусового промивання шлунку заподіяти їй ушкодження на щоках, що залишили синці? "Природно,- відповіли всі допитані медики з бригади швидкої допомоги,- при гострих отруєннях, а тоді був саме цей випадок, коли життю людини загрожує небезпека, першим засо­бом є промивання шлунка. Якщо введенню зонда для промивки шлун­ка перешкоджають сильно стиснуті зуби, лікарі з метою усунення перешкод вдаються до крайнього заходу - вибивають кілька передніх зубів..." "А бабусю,- сказав фельдшер,- я особисто злегка ляскав по щоках, щоб вона відкрила рот для введення зонда". Ці свідчення дозволили судові по-новому оцінити висновок медичних експертів і "об'єктивність" слідчого.

Були й інші моменти. Так, запрошені за клопотанням адвока­та медичні працівники клінік, де раніше лікувалася мати підсудної, заявили, що старенька систематично ховала під подушку шматочки хліба і скаржилася на те, що їй не дають їсти. Це пояснювало скарги померлої сусідкам на те, що донька не дає їй їсти.

Врешті-решт, підсудна за ст. 94 КК УРСР була виправдана судом і звільнена з-під варти в залі судового засідання (після майже триріч­ного перебування в місцях відбуття покарання).

Закон дозволяє адвокату заявляти клопотання в будь-який момент судового розгляду. Клопотання, заяви мають бути цілеспрямованими, своєчасними і доречними. З етичних міркувань адвокат діяв неко­ректно, інспірувавши таку серйозну заяву підсудної за день до закін­чення судового процесу, коли дослідження всіх матеріалів справи вже було проведено. Однак таким і був план адвоката, який чудово розу­мів, коли б він зробив таку заяву раніше, прокуратура підготувала б до допиту всіх експертів і свідків-медиків.

Отже, виникає досить серйозна етична проблема: наскільки припустимо захисникові довіряти висновкам експертів. Критері­єм у підході адвоката до висновків судового експерта у конкретній справі є положення ст. 75 КПК України (п. 4), що "висновок експерта для особи, яка робить дізнання, слідчого, і суду не обов'язковий, але незгода з ним повинна бути мотивованою". Тобто, усе залежить від обґрунтованості та переконливості критичних доказів адвоката, пред­ставлених ним слідчому, суду.

З погляду етичного, беззастережна капітуляція адвоката перед експертизою будь-якої складності й експертом будь-якого рангу не що інше, як добровільне визнання власної професійної неспроможності та низького рівня наданої юридичної допомоги.

Свого часу існувала тенденція до визнання за експертами значен­ня "наукових суддів", "суддів у білих халатах" і т, ін. "Відмінність експерта від судді - експерт, "науковий суддя"; рішення експерта - вирок зі спеціального питання". Ця думка була досить живу­чою: уже набагато пізніше, у радянський період деякий час мусувався термін "судді в білих халатах" і т. ін.

Антитеза стверджувала: "думка експерта лише proposition major, спеціальна суддівська функція - право остаточного висновку належить одному лише судді" і далі, "... відкидаючи положення про "експерта-суддю", ми зміцнюємо становище суду як domini litis? Не пов'язуємо його формальними доказами, надаємо йому вільно оцінити думки експертів, як і будь-якого доказу в справі".

Згодом майже всі правові системи дійшли висновку, що результа­ти експертизи є рядовим доказом. Дійшла до цього і радянська правова наука. Так, ще А. Я. Вишинський визнавав, що "такий розподіл [на свідків і експертів - Д. Ф.] зовсім штучний і неправильний. Експер­ти - це обізнані особи, що володіють спеціальними знаннями в науці, мистецтві чи ремеслі. Радянське процесуальне право, безумовно, правильно поєднує цих осіб в одну категорію, не роблячи між ними розподілу за характером їхньої спеціалізації".

Нове українське кримінально-процесуальне право так само не віддає переваги експертному висновку перед іншими доказа­ми за формальними ознаками. До уваги беруться лише ті висновки експертів, що підтверджуються іншими матеріалами справи. Звід­си можливий лише один висновок: експертиза є самостійним видом у загальній низці доказів з усіма наслідками, що випливають. її оцін­ка здійснюється судом за внутрішнім переконанням, що ґрунтується на ретельному дослідженні та зіставленні з іншими доказами.

Незважаючи на істотну різницю в процесуальному плані між свід­ком і експертом (перший - виявляється, другий - призначається), істотністю і характером наданої інформації (перший цікавий лише тим, що він сам безпосередньо бачив і чув, а другий - лише своєю науковою думкою про те чи інше питання), обоє вони дають свідчення "під присягою", можуть бути щирими чи помилятися, правдивими чи упередженими. Тому їхні свідчення і висновки є предметом критич­ного судового дослідження щодо вірогідності й істинності останніх.

Як же слід адвокату-захиснику або юристу-представнику буду­вати свої взаємини з експертами, ставитися до експертних висновків у суді? Тут немає однозначної відповіді. Якщо висновок задоволь­няє адвоката, підкріплює його позицію, то варто ретельно готуватися до грамотної підтримки висновків експертизи, щоб домогтися дові­рливого ставлення до них суду.

Якщо висновки експертів суперечать матеріалам слідства, логі­ці чи подіям, відкидаються підсудним, адвокат має бути готовим до критики цих висновків на професійному рівні в тій сфері, якої вони стосуються.

Експертні висновки можуть містити свідомо невірні дово­ди, грубі помилки, а так само неправдиві в силу сумлінної омани. У будь-якому випадку, незалежно від наміру чи дрібної недбалості, хтось стане жертвою такого експертного висновку: обвинувачуваний чи потерпілий.

Наведений приклад із практики - наочна ілюстрація свідомого перекручування експертами-медиками обставин справи і припасуван­ня висновків під версію слідчого.

За фактом автомобільної аварії в Межівському районі Дніпро­петровської області, в результаті якої було травмовано восьмеро дітей, яких у складі групи везли до літнього табору на відпочинок, була запроваджена кримінальна справа. В якості обвинувачуваного було притягнуто водія вантажного автомобіля Г. Його звинувачували у тому що він: а) здійснював перевезення дітей на не пристосованому для транспортування людей автомобілі; б) перевищив швидкість руху на ділянці дороги, яка утворювала дугу, і в) не вписався в закруглен­ня, від чого автомобіль поїхав прямо і врізався в дерево.

Зважаючи на грізні погрози з райкому партії, районна прокурату­ра терміново розпочала слідство і в короткий строк передала справу до суду. Потрібно було негайно рапортувати про вжиття невідкладних заходів з наведення порядку і покарання винуватих. Водія швидень­ко засудили на чотири роки позбавлення волі, хоча у нього було своїх четверо неповнолітніх дітей.

Тоді дружині засудженого порадили звернутися до адвоката, відомого як спеціаліста з такої категорії справ. Ознайомившись зі справою, адвокат почав з того, що виїхав до колгоспу, якому нале­жав розбитий під час аварії автомобіль. Прибувши на місце, адво­кат попросив показати книгу нарядів на роботу. Запис у книзі гово­рив про те, що наряд відвезти дітей у табір відпочинку на старій, не пристосованій для перевезення людей машині видав водію голо­вний механік гаража. Тоді адвокат поцікавився, чи зберігся автомо­біль, на якому сталася аварія. Серед двору під брезентом лежало все, що залишилося від машини. Адвокат попросив створити комісію з працівників гаража і в її присутності розібрати рульовий блок. Це, на думку адвоката, могло пролити світло механізм загадкової пове­дінки автомобіля перед аварією і вказати на причину, чому автомо­біль виїхав за межі проїжджої частини дороги, що нагадувала велику, в кілька кілометрів, дуту.

Коли рульову колонку розібрали, то виявилося, що металевий вал сошки рульового управління повністю тріснув і розійшовся в боки. Тепер потрібно було встановити причину виявленої тріщини. Якщо вона з'явилася там після аварії, то це буде означати, що з вини водія машина не вписалася в дугу дороги і, поїхавши прямо, вдарилася в дерево, від чого і лопнула сошка. Якщо ж тріщина з'явилася там з іншої причини, це буде означати, що саме вона і призвела до відмови рульового управління автомобіля.

Завідувач відділу одного з науково-дослідних закладів м. Дніпро­петровська професор Н. на запит адвоката після ретельного досліджен­ня зруйнованої деталі прийшов до висновку, що вал сошки рульового управління в місці тріщини має колір побіглості, який виникає внаслі­док великої температури і тертя об інший метал. Крім того, за давніс­тю деталі (полуторка пережила війну і років з п'ятнадцять працювала у колгоспі) метал піддається втомленню. Саме ці обставини загалом і призвели до руйнування деталі, а не удар.

Висновок авторитетного спеціаліста дав адвокату можливість обґрунтовано стверджувати, що ріщина яка виникла у наслідок трива­лого тертя металевих частин рульового управління виявилася причи­ною відмови рульового управління і як наслідок - аварії.

Врешті, адвоката зацікавила ще одна обставина. За висновком автодорожньої експертизи, однією з причин аварії стало переви­щення водієм дозволеної на даній ділянці шляху швидкості руху, (61 км. за годину) завдяки чому він не впорався з керуванням авто­мобіля і не втримав його в межах проїзної частини дороги. Швидкість, за висновком експерта була перевищена на 1 кілометр, оскільки дозволена - 60 кілометрів на годину. Яким чином зумів експерт вста­новити швидкість, коли усі свідки, а їх було більше десяти, стверджу­вали, що машина рухалася на дуже малій швидкості - десь не біль­ше двадцяти п'яти - тридцяти кілометрів через дуже погану дорогу (дорога була вимощена гранітною бруківкою і нагадувала гребінець).

Вдавшись до інженерних формул, якими довелось оволодіти адво­катові у зв'язку з даною справою, він вичислив, що за математичною формулою саме при такій швидкості і вазі автомобіль повинен був виштовхнутий за межі дороги на цій ділянці. Стало очевидним, що експерт не став обтяжувати себе тривалими роздумами про мораль­ність, а підігнав свій висновок під версію слідчого.

Тепер можна було дзвінко рапортувати в райком партії: винуватця аварії знайдено і покарано. А механік, що видав наряд, експерт, що підробив висновок і слідчий, що звинуватив невинного, залишились героями.

Справу за касаційною скаргою адвоката розглядала колегія Дніпропетровського обласного суду. Вислухавши аргументовану доповідь адвоката, прокурор, що мала підвести висновок у справі, від виступу відмовилася, пославшись на те, що вона не готова заперечувати аргументам адвоката. Вирок у справі було скасовано, а справу направлено на новий розгляд у новому складі суду. Пізніше водія було виправдано.

Отже, закон не зобов'язує ні суд, ні адвоката брати на віру висно­вки експертів. Це не є проявом недовіри, це є проявом обґрунтованих сумнівів і бажанням досягти істини.

З іншого боку, тут постає проблема взаємовідносин між слідчим і експертом. Давно вже не секрет, що за довгі часи співіснування і співпраці слідчі та експерти-медики, фахівці-автодорожники та автотехніки, тобто знавці у справах, що найчастіше потребують експерт­них висновків, налагоджують стосунки більш ніж дружні. Базуються вони, на жаль, на "вирішенні" питань про виведення з-під кримінальної відповідальності особу, за вини якої сталася Дорожньо-транспортна пригода.

У той час, як справжня жертва ДТП бідкається по клінічних койках, слідчий з експертом активно реалізують програму розвалу справи і перетворення нерідко злісного злочинця на жертву ДТП.

Виникає цілком логічне запитання: чи повинен слідчий знати експерта особисто? Чи не краще було б, якби слідчий відправляв справу в Міністерство юстиції, а там шляхом комп'ютерного вибору призначався б незалежний експерт? Тоді експертиза була б істинно об'єктивною, а слідчий розслідував би справу з урахуванням незаангажованого рішення експерта.

Можливі випадки сумлінної омани експертів внаслідок недба­лого чи зловмисного підходу слідчого до зразків чи матеріалів, що надаються експертам. Приклад збереження слідчим у робочому кабі­неті більше шести місяців призначених для експертного досліджен­ня зразків (горілка в пляшках), дає уявлення про можливі прийоми з метою одержання від експертів потрібних слідчому висновків.

Іноді експерти (найчастіше це трапляється в медицині), на знак корпоративної солідарності, свідомо заплющують очі на грубу помил­ку чи недбалість свого колеги, щодо якого провадиться кримінальна справа. Внаслідок цього акт експертизи може містити висновки, що спотворюють картину досліджуваної події.

Д. під час сварки, що виникла з вини напарника по роботі, двічі вдарив останнього ножівкою для різання шпалер в живіт. Прокура­турою була порушена кримінальна справа за ст. 101 КК УРСР, що передбачала відповідальність за навмисне вчинення тяжких тілес­них ушкоджень. Через два місяці потерпілий помер. Прокуратурою була змінена юридична кваліфікація інкримінованого злочину на ст. 94 КК УРСР - навмисне убивство. Підставою для цього став висновок судово-медичної експертизи, який стверджував, що між тілесни­ми ушкодженнями і смертю існує причинний зв'язок, тобто смерть є наслідком заподіяних Д. потерпілому тілесних ушкоджень. Між тим, в акті дослідження трупа стверджувалося, що безпосередньою причи­ною смерті була газова емболія судин головного мозку.

Ці та інші сумнівні обставини змусили адвоката з особливою старан­ністю вивчити всі матеріали справи і насамперед медичні документи хворого. З'ясувалося, що під час перебування в лікарні в потерпілого утворився свищ. Виникла необхідність у ревізії плевральної порож­нини в місці поранення. Лікар, що робив ревізію плевральної порож­нини, дрібними, ледь видимими літерами записав в історії хвороби, що при розкритті плевральної порожнини виявлено марлевий тампон, залишений при попередній операції, який викликав нагноєння.

В історії хвороби вказувалося також про кількаразове порушення хворим лікувального режиму під час перебування у лікарні, вживання спиртних напоїв, утечі з лікарні тощо. У лікарняній картці був запис, що хворого виписано з лікарні у зв'язку з ремонтом. Адвокат з'ясував, що в цей період ніякого ремонту в лікарні не було.

Виявлені "огріхи" лікарів дали змогу адвокату піддати висновок медиків ґрунтовній критиці. Внаслідок цього експерти в суді змінили свій попередній висновок і заявили, що у зв'язку зі з'ясуванням озву­чених адвокатом обставин, стверджувати, що смерть була немину­чою від заподіяних тілесних ушкоджень, неможливо. Отже, питання про юридичну кваліфікацію злочину за ст. 94 втратило свою основу. На адресу експертів судом була винесена окрема ухвала, де, зокре­ма, вказувалося як на злочинно-халатне ставлення конкретних лікарів при проведенні операції, так і на злочинно-безвідповідальне ставлен­ня судових експертів до своїх обов'язків.

Не меншої (якщо не більшої) уваги вимагають і автотехнічні експертизи у справах про дорожньо-транспортні події. Зацікавлені особи активно шукають праведні і неправедні шляхи з метою уник­нути відповідальності й ухилитися від відшкодування збитку. Від працівника міліції, що виїхав на подію, а потім і від експерта зале­жить дуже багато. Досить подовжити чи скоротити на один-два метри гальмовий шлях чи пропустити будь-яку непомітну для недосвідче­ного ока, але дуже важливу деталь, щоб подія набула іншого тлума­чення.

Було б неетично обвинувачувати всіх експертів у несумліннос­ті чи упередженості. Однак не менш аморально з боку адвоката при захисті інтересів особи, що довірилась йому, не переконатися особис­то в ідентичності відображення події в документах слідчого і адекват­ності зроблених експертами висновків.

В експертних справах адвокатові слід також не забувати, що він має бути максимально впевненим у тому, що: а) Його аргументи бездоганно підтверджуються фактичними і теоретичними даними і б) що адвокат в силі протистояти дуже серйозному натиску з боку осіб, особисто зацікавлених у збереженні результатів розслідування.

У грудні 2005 року на центральній вулиці Донецька у вечірній час легковим автомобілем під керуванням водія А. була збита дівчи­на, що переходила дорогу на перехресті. Водій А. з місця подій втік, щоб уникнути експертизи щодо вживання алкогольних напоїв, зали­шивши автомобіль на місці події. Згодом почали відбуватися цікаві речі. Лише один раз до потерпілої, що перебувала у дуже важкому стані, в лікарню приїхав слідчий К. Слідчий дуже старанно прихову­вав інформацію про водія А. від матері потерпілої та адвоката. Водно­час, злочинцеві, що збив дівчину, миттєво стали відомі всі відомості про місце проживання потерпілої та її рідних.

Достатньо було зателефонувати до слідчого і поцікавитися, як просувається справа, як через годину дзвонили по телефону до рідних потерпілої чи до адвоката з погрозами.

Було зрозуміло, що боротися доведеться не лише зі злочинцем а й ЗІ слідчим та іншими зацікавленими у справі особами. Лише під вели­ким натиском адвоката слідчий погодився видати потерпілій на руки постанову про порушення кримінальної справи за фактом ДТП.

Ні про подальший хід справи, ні про її фінал слідчий не інформу­вав потерпілу, хоча остання залишилася інвалідом у наслідок наїзду.

Це не поодинокий випадок. Преса, телебачення постійно сповіща­ють Про факти вигороження зухвалих водіїв-злочинців від покарання. Зрозуміло, що така позиція правоохоронців пояснюється їхньою заці­кавленістю у результатах розслідування.

Особиста зацікавленість слідчого — це погано, а гостра зацікавленість - це вже не завжди безпечно, тому що слідчий захищає вже не тільки обвинувачуваного від покарання, але і - себе.

Тому адвокат, що береться за подібну справу, має бути впевненим у своїх силах, зважувати усі обставини і чітко розуміти, які складнощі можуть виникнути у тій чи іншій справі.

Питання довіри чи недовіри у кримінальному і цивільному судо­чинстві відступають на задній план і перекриваються обов'язком професійних учасників процесу спиратися лише на перевірені й об'єктивно підтверджені факти. У цьому аспекті прагнення адво­ката особисто перевірити, перерахувати, переосмислити і є проя­вом сумлінності, а отже, не може бути засуджуваним, а тим більше аморальним».

Можлива, ситуація, коли адвокат переймається довірою до підза­хисного і сприймає його доводи як такі, що цілком заслуговують на довіру. Варто відразу ж застерегти молодих адвокатів від зайвої довірливості та беззастережного сприйняття "щирих" запевнень своїх підзахисних в абсолютній невинуватості і т. ін. Трапляються обвину­вачувані та підсудні, що мають артистичні здібності і неабияку харизму, яку вони з успіхом використовують у власних цілях. Блискучою ілюстрацією такого висновку може бути унікальна справа Мадуєва. Цей особливо небезпечний злочинець утримувався у знаменитому слідчому ізоляторі С. Петербурга «Кресты». Користуючись саме таки­ми якостями, зумів запевнити слідчого-жінку у своїх до неї щирих почуттях і умовити її принести йому бойовий пістолет, з якого він при спробі втекти, убив майора внутрішніх справ.

Чи значить це, що адвокат взагалі не має довіряти своєму підза­хисному? Звичайно, ні. Однак кожне запевнення клієнта, яким би правдоподібним воно не здавалося, адвокат повинен осмислити і дослідити, але ні в якому разі не відкидати без перевірки і не прийма­ти брати на віру.

Захист за кримінальною справою в суді вимагає від адвока­та повної самовіддачі, вивчення специфіки виробництва чи галузі, що стали об'єктом інтересів слідчих органів, та ретельного підходу до добору зразків для проведення експертизи і методів експертних досліджень.

Ситуація, коли адвокат щиро сприймає запевнення підзахисного в його невинуватості, трапляється нечасто. У деяких випадках, пере­конання захисника у правоті обвинувачуваного зливається з профе­сійним обов'язком, моральною необхідністю захисту безпідставно обвинуваченої у злочині людини. В адвокатській практиці це ідеаль­ний випадок.

Набагато складніше, коли злочин огидний, сумнівів у його дове­деності немає, особистість обвинувачуваного викликає повну відразу, а захищати потрібно в силу професійного обов'язку за призначенням слідчого чи суду. Як змусити себе до сумлінного пошуку огріхів слід­чого чи обставин, що пом'якшують провину?

Ні труднощі справи, прийнятої адвокатом до провадження, ані його внутрішній протест і моральний осуд учиненого підзахисним злочину не виправдовують відверту демонстрацію захисником свого упередженого ставлення до підсудного. Тим більше неприпустимо, з позицій особистої антипатії до підзахисного, ігнорувати його захис­ні доводи й аргументи, позбавляти його правової підтримки. Це слід розцінювати як фактичну відмову від захисту.

Вихід є і він зазначений у законі. По-перше, міцна професійна установка - для адвоката не існує справ важливих чи неважливих. По-друге, відразлива особистість злочинця - ще не свідчення того, що він говорить неправду. По-третє, чим важчий злочин і складніший захист, тим відповідальніше завдання адвоката і тим сумлінніше слід працювати над матеріалами справи.

Особиста позиція адвоката щодо обвинуваченого чи підсудного, що базується лише на особистих емоціях чи якихось рисах характе­ру, і побудова захисту саме з цієї позиції можуть мати дуже прикрі наслідки.

Свого часу Донецьким обласним судом розглядалася кримінальна справа за обвинуваченням у трьох жорстоких убивствах. Підсудним був закоренілий злочинець, що за свої сорок з невеликим гаком років майже двадцять перебував за ґратами. Захисником за призначенням за графіком чергування по юридичній консультації виявився досвід­чений, з великим стажем праці, відомий в місті адвокат М.

Ознайомившись зі справою, він був страшенно вражений злочина­ми підзахисного, особливо останнім безглуздим звірячим убивством старенької, що була у квартирі, яку він вирішив обікрасти.

Два вбивства, в яких його звинувачували, підсудний в суді не визнавав. Визнавав лише останнє, найогидніше вбивство старень­кої бабусі. Своє ставлення до підсудного адвокат висловив у захисній промові. Після надання суддею слова для захисту адвокат М. підвівся зі стільця, і, поправивши краватку, промовив: "Шановний суд, буду­чи стисненим за горло службовим обов'язком, прошу не позбавляти підсудного життя". І сів.

Яким же було загальне здивування і обурення присутніх, коли суд своїм вироком виправдав підсудного у перших двох епізодах обви­нувального акту - у двох вбивствах, а за третє засудив його до вищої міри покарання - страти. Крім того, суд виніс окрему ухвалу на адресу колегії адвокатів, вказавши, що адвокат фактично залишив підсуд­ного без захисту в судовому засіданні, чим порушив закон і головну заповідь адвоката - захищати за будь-яких умов і обставин. У цьому випадку роботу адвоката зробив суд. І тільки бездоганна і довголітня праця адвоката М. у прокуратурі, а потім і в адвокатурі, титул учасни­ка Великої Вітчизняної війни врятували його від виключення з колегії адвокатів.

Особливе місце в діяльності адвоката займає захисна промова. Це завершальний акт його роботи в суді першої інстанції. Йому пере­дує кропітка і напружена робота, що має своєю метою максимальне зміцнення позиції захисту в процесі перевірки судом обґрунтованості пред'явленого обвинувачення. На цій стадії судового процесу захисник групує і доносить до суду в переконливій формі всі здобу­ті у процесі суду аргументи на користь свого підзахисного. Тут оголюються і зіштовхуються істинні Інтереси осіб, що перебувають на лаві підсудних, висвітлюються приховувані до цього думки І заду­ми. Захисна промова - це наслідок напруженої праці, сплав творчого осмислення фактів і таланту їхнього викладу, що слугує єдиній меті - наданню максимальної допомоги підзахисному при реально сформо­ваному розкладі фактичних обставин і можливостей.

Захисна промова вимагає від адвоката концентрації всіх його сил і здібностей, уміння і культури, таланту і найвищого такту. Одне необе­режно вимовлене слово чи невдало сформульоване запитання здатне викликати в залі емоції та спричинити непередбачувані наслідки.

Розглядається кримінальна справа про жорстоке вбивство групою неповнолітніх дільничого уповноваженого міліції. Становище підсуд­них значно погіршувалося тим, що жертвою п'яних підлітків став двадцятип'ятирічний лейтенант міліції, що пробув на цій посаді лише півроку після повернення з військової служби, на диво доброзичлива і шанована мешканцями селища молода людина.

Свого часу існувала практика проведення так званих "показових" судових процесів, тому справа розглядалася в місцевому палаці куль­тури. Головним недоліком такої практики було те, що зміст процесів зводився не стільки до профілактики злочинності, скільки до угамування колективної спраги помсти, що не сумісне з істинним право­суддям.

Основні мешканці селища, шахтарі та їхні сім'ї, що вже давно обурювалися поведінкою цієї групи підлітків, з самого ранку заповни­ли палац культури. Міліції з великими труднощами вдавалося стримувати гнів населення. Безпосереднім виконавцем злочину виявив­ся шістнадцятирічний підліток, який витягнув з кобури збитого з ніг ударом по голові дільничого пістолет і зробив кілька пострілів впритул в уже лежачого лейтенанта. Захисником у суді виступав адвокат Р. Учасникам процесу було зрозуміло, що суд позбавлений можливос­ті застосувати до неповнолітнього убивці вищу міру покарання, хоча саме цього вимагала обурена громадськість.

У цій напруженій ситуації адвокат Р. у своїй захисній промові, патетично заламуючи руки, закликав суд виявити поблажливість "до зламаного молодого деревця", вказуючи при цьому на свого підза­хисного, котрий розрядив обійму пістолета в дільничого. Що стало­ся після цієї пафосної фрази, важко описати. Обурення присутніх, до речі, цілком виправдане, було таким страшним, що весь склад суду ледь устиг залишити сцену, куди полетіли пляшки, стільці — усе, що иявилось під рукою. Розгляд справи було продовжено лише наступно­го дня в залі місцевого суду.

Це приклад нерозуміння захисником ситуації, відсутність почут­тя міри і поваги до потерпілих й аудиторії, що можна визначити як неетичність поведінки. І, навпаки, етичність і виваженість захисни­ка в наелектризованих умовах судової зали здатні заспокоїти юрбу і змусити її вислухати захисну промову, незважаючи на всі негативні емоції.

Студентка третього курсу Д-го медичного інституту С. раптово пропала. Увечері вона вирішила віднести подрузі конспект і через близорукість заблукала. Пошуки міліції результатів не дали. А через два місяці у ставку місцевого ботанічного саду сплив труп С.

Незабаром був заарештований В., батьки якого одразу після убив­ства продали будинок і змінили місце проживання, що і стало приво­дом для підозри їхнього сина у причетності до убивства. В. незабаром зізнався в убивстві за спроби затягти С. до свого будинку, щоб зґвал­тувати її.

За традицією, що існувала на той час, сотні людей і численних колективів зверталися до Верховної Ради СРСР із вимогою застосува­ти до злочинця вищу міру покарання - страту. Однак складність у цій справі полягала в тому, що документів про реєстрацію народження В. слідчі органи віднайти не змогли, незважаючи на всі зусилля, а мати підсудного стверджувала, що йому сімнадцять років і 8 місяців. Оскільки згідно з кримінальним законодавством всі сумніви за зако­ном тлумачаться на користь підсудного, то і прокурор, і суд, природно, були скуті межами закону, який передбачав максимальну відповідаль­ність неповнолітніх - до десяти років позбавлення волі.

Після обвинувальної промови прокурора, що вимагав для підсуд­ного покарання у вигляді десяти років позбавлення волі, настала черга адвоката. Справа розглядалася обласним судом на виїзді в одній із аудиторій медичного інституту, де навчалася С. Публіка, в осно­вному студенти, уважно вислухавши прокурора, стала некерованою і не давала адвокату промовити жодного слова. Страшенний галас заповнив величезну інститутську аудиторію. Усе це тривало більше сорока хвилин. Заклики судді не допомагали, і тоді адвокат підійшов до кафедри, звідки зазвичай звучали лекції викладачів, і студентська юрба на мить замовкла. Цієї миті вистачило адвокату, щоб сказати усього кілька слів, після чого йому вже ніхто не заважав висловитися до кінця виступу. "Шановні майбутні медики,- сказав адвокат,- хіба не закликає вас клятва Гіппократа надати допомогу стражденній від хвороби людині, незалежно від її статусу?"

Далі захисник спустився до свого адвокатського місця і виголо­сив тридцятихвилинну промову. Після виходу суду в нарадчу кімнату група студентів звернулася до адвоката з проханням прийти до них в інститут і прочитати лекцію про обов'язок і роль адвоката.

Клієнтові можуть стати відомими факти, що компрометують того чи іншого свідка, іншого обвинувачуваного і т. ін. У кожному разі, адвокат має ретельно вивчити характер пропонованої клієнтом інформації та можливі шляхи її використання. Справа в тому, що слід передбачити наслідки їхнього розголосу в суді. Використання поді­бних методів захисту може зашкодити інтересам підсудного. Варто брати до уваги і можливість негативної оцінки судом такого захисту.

У кримінальній справі про розкрадання державної власності одна з підсудних і її захисник заявляють клопотання про виклик свідка з метою викриття колишнього начальника в хабарництві. Свідок пояс­нює суду: "Я неодноразово була присутня при вручені хабара підсуд­ною К. начальникові відділу постачання М. На пропозицію судді розповісти докладніше про обставини передання хабарів свідок уточ­нює: "К. у моїй присутності телефонувала начальникові й запрошу­вала останнього зайти в магазин. Л перед його приходом ховалася у підсобці під порожніми мішками і спостерігала, як подруга приго­щала начальника і клала йому в кишеню гроші".

Через те, що ці факти не були предметом розслідування і не фігу­рували в обвинувальному висновку, суд повернув справу на додаткове розслідування і, зокрема, для дослідження фактів отримання підсудним хабарів та вирішення питання про притягнення "свідка" до кримінальної відповідальності відповідно за співучасть у даванні хабарів і за недонесення про вчинений злочин. Занадто непривабливо виглядав саме свідок, а ще гірше, адвокат підсудної, який не урахував такого повороту у справі.

Адвокат вправі і повинен заявити підсудному про своє негативне ставлення до аморальних засобів і методів захисту (наклеп, обмова тощо) і категорично відмовитися використовувати їх у судовому засі­данні. Він так само зобов'язаний роз'яснити підзахисному можливу негативну реакцію суду на подібні методи захисту. Однак захисник не вправі і не повинен перешкоджати підсудному у його рішенні само­стійно надати розголосу ті чи інші свідчення, якщо останній розраховує на позитивний результат. У цьому разі відповідальність за погір­шення позиції захисту лежить на підзахисному.

Несумлінні прийоми, як правило, є не тільки аморальними, але і недоцільними і, практично, невиправданими. Адвокат позбавле­ний права використовувати такі засоби захисту, як свідомо помилкові свідчення, підроблені документи, вигадані обставини тощо.

Питання морального характеру адвокатові доводиться вирішува­ти через взаємини з іншими учасниками кримінального судочинства. Так, наприклад, дуже складні відносини зі співучасниками у груповій справі. Яким би не було ставлення захисника до цих осіб, він має бути коректним і стриманим. Адвокат не вправі використовувати іронію, відкриту недовіру і тим більше нічого такого, що могло б принизи­ти людську гідність інших підсудних. Коректне, етичне ставлення до вищезазначених осіб характеризує самого адвоката і забезпечує йому повагу присутніх.

Захисник має у кожній ситуації окремо вирішувати питання, чи може він для полегшення участі свого підзахисного обтяжувати стано­вище інших підсудних, однак при цьому слід пам'ятати, що обвину­вальна функція адвокату не властива.

Ознакою поганого тону при захисті є створення сприятливого "тла" своєму підопічному за рахунок інших, підсудних. Такий спосіб захисту є морально невиправданим і професійно недоброякісним. Проте захисник вправі та зобов'язаний відшукати і представити суду все, що позитивно характеризує особистість підзахисного і здатне вплинути на внутрішнє переконання суддів для досягнення бажаного вироку.

Етика судового процесу припускає граничну коректність у відно­синах зі своїми колегами, якщо у справі бере участь кілька захисників. Необдумане, а, більш того, образливе слово, кинуте на адресу колеги, насамперед характеризує самого адвоката. Захисник не має мораль­ного права втручатися в роботу свого колеги, корегувати його лінію захисту і відкрито іронізувати з цього приводу.

Значну масу розглянутих судами справ становлять цивільні супер­ечки. Інтереси кожної зі сторін у суді представляє адвокат, в завдання якого входить надати якісну правову допомогу довірителю у доведен­ні своєї правоти, "своєї" справедливості. Робити це слід відповідно до закону, дотримуючись поваги до суду і свого колеги, що представ­ляє інтереси супротивної сторони. При дослідженні доказів недопус­тимо зневажати почуття і гідність учасників судової суперечки. Це можливе лише за наявності високого професіоналізму, загальної куль­тури і володіння законами етики.

При розгляді цивільних суперечок поняття справедливості набу­ває відносного характеру і, нерідко, не збігається з вимогами закону. Адвокат, що представляє кожну зі сторін, зокрема і "законослухняно­го кривдника", має сумлінно відстоювати інтереси останнього.

К. позичив своєму другові П. велику суму грошей під слово честі. Настав час розраховуватися, однак П. навідріз відмовився віддава­ти борг. К. звернувся до суду і надав докази своїх позовних вимог - магнітний запис розмови під час передачі грошей у борг і свідчен­ня кількох очевидців. Однак суд у позові відмовив через відсутність нотаріально оформленої розписки. Усім зрозуміло, що це несправедливо. Однак закон є закон: договір позики грошей має бути складений у письмовій формі та нотаріально засвідчений. Адвокат відповідача, розуміючи, що це несправедливо, дезавуював магнітний запис і вима­гав відмовити в позові. Позиція адвоката була обґрунтованою і корек­тною, хоча внутрішньо він міг засуджувати вчинок свого клієнта.

Етичні принципи, що властиві кримінальному процесу, застосову­ються і є обов'язковими для всіх учасників цивільного процесу.

Запитання для самоконтролю Лекція 6 Професійна етика адвоката

1. Дайте визначення правового етичного статусу адвоката в Україні.

2. Назвіть моральну основу адвокатської діяльності.

3. Що передбачає етика адвокатської угоди про надання правової допомоги?

4. У чому полягає етика прийняття адвокатського доручення на ведення справи?

5. Як впливає на укладення угоди про надання правової допомоги суб'єктивне ставлення адвоката до особистості клієнта?

6. Назвіть умови, що дозволяють адвокатові відмовитися від прийнятого доручення на ведення справи.

7. Охарактеризуйте сутність і значення інституту адвокатської таємниці.

8. Етика захисту на попередньому слідстві?

9. Судова етика адвоката?

10. Назвіть етичні межі захисту.

11. Що Вам відомо про корпоративну етику адвоката?

Ситуація 1

Виступаючи в судових дебатах і полемізуючи з адвокатом у спірних питаннях обвинувачення, прокурор заявляє: "Звичайно, у Вас великий досвід щодо захисту злочинців, тому маєте лише на одному мізинці два персні з діамантами". -"А у Вас двоповерховий будинок за містом,- відповідає адвокат,- але я про це не згадую тут." - "Пане адвокате, - втручається суддя,- прошу не перебивати державного обвинувача".

Охарактеризуйте поведінку учасників судового засідання.

Ситуація 2

Ви - адвокат. До Вас звернувся відвідувач із проханням вести його справу в суді. Ви з'ясовуєте у відвідувача, хто надавав йому юридич­ну допомогу на досудовому слідстві. "На слідстві в мене був адво­кат, однак він виявився зовсім безграмотною і непорядною людиною, а тому я від його послуг відмовився". Ваші подальші дії... ?

Ситуація З

До Вас звернувся відвідувач із проханням захищати інтереси його сина на досудовому слідстві. Останній обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину І перебуває у слідчому ізоляторі. Після ознайомлювальної бесіди Ви приймаєте доручення на ведення справи.

Перед тим, як піти, клієнт кладе на стіл конверт із грошима "на витрати" і звертається до Вас із проханням передати сину записку з настановами щодо поведінки зі слідчим. Як Ви уявляєте свою реак­цію на дії і прохання клієнта?

Ситуація 4

Ви захищаєте підслідного, обвинувачуваного в шахрайстві і вели­ких грошових аферах. Під час бесіди у слідчому ізоляторі підзахис­ний просить Вас потай від слідчого передати дружині записку про місцезнаходження деяких "документів".

Ваша реакція...

Ситуація 5

Ви з інститутських років дружите з В. Однак останнім часом ваші професійні шляхи трохи розійшлися - Ви залишилися в адвокату­рі, а В. пішов на роботу до суду. Від цього ваші стосунки з другом не змінилися. Як і раніше, ви спілкуєтеся родинами, частенько збира­єтеся за столом.

Проте Ви стали помічати, що як тільки Ви берете участь у спра­вах, які розглядає друг, інтереси Ваших клієнтів, хоч і незначною мірою, але страждають. Якось при зустрічі Ви делікатно торкнулися теми, що турбує Вас і запитали друга: "Поясни, чому так відбуваєть­ся, можливо, я помиляюся?" Ваш друг, після тривалого роздумування, сказав: "Я побоююся, щоб мені не дорікнули в тому, що я "підігрую" своєму другові, так що доводиться злегка перестраховуватися, щоб не зашкодити власному іміджу".

Які висновки Ви зробите з бесіди, що відбулася?

Ситуація 6

Ви здійснюєте захист у груповій кримінальній справі. Інтереси Вашого підзахисного суперечать інтересам іншого підсудного, якого захищає досвідчений і сильний адвокат. Шанси на перевагу у проти­стоянні з таким адвокатом невеликі. В один із днів судового засідання Ваш підзахисний повідомляє, що він роздобув матеріали, які серйоз­но компрометують адвоката протилежної сторони, і пропонує Вам скористатися ними для усунення небезпечного супротивника.

Ваша реакція на пропозицію підзахисного.