Історія створення сурдотехнічних засобів навчання.

Це є однією з найцікавіших тем курсу ТЗН.

1. Історія створення сурдотехнічних засобів навчання

Спроби розробки різних пристроїв, що допомагають спілкуватися з глухими, мають таку ж давню історію, як саме навчання глухих. Пропонувалися всілякі слухові труби, дерев'яні пластинки, палички і тому подібні «апарати». Перша згадка про штучну слухову трубу, за свідченням відомого лікаря Стародавнього Риму Галена, відноситься до I-II століття до нашої ери. Тоді філософ Архіген запропонував «компенсувати» знижений слух особливими збираючими трубками - срібними ріжками. Вузький кінець такого ріжка вставлявся у вушну раковину, широкий - збирав звуки відносно великій площі. Незважаючи на примітивне пристрій і мале посилення, ріжки і різного роду слухові трубки існували близько двох тисячоліть. Слухові труби широко використовував основоположник радянської космонавтики К.Е. Ціолковський, слух якого з дитинства був сильно ослаблений. Багато очевидців у своїх спогадах відзначають хорошу допомогу, яку давали металеві конуси для полегшення спілкування з ним. Нині вони зберігаються в музеї К.Е. Ціолковського в Калузі.

Своєрідний спосіб передачі мови глухим запропонував у середині ХVI століття італійський філософ Дж. Кардано. Він використовував металевий казан, в який говорили як в рупор. Глухі учні прикладали до котла дерев'яні або залізні палички і таким чином відчували вібрацію, що допомагала розпізнавати мову.

Дерев'яні палички виявлялися придатними також як провідників простих звуків, наприклад, звуків музичних інструментів. Палички стали неодмінною приналежністю навчання глухих. Але вже незабаром після виникнення так званого «палочково-дотикального» методу розгорілися суперечки про його доцільність. Відомий німецький сурдопедагог, засновник однієї з перших шкіл для глухих в Європі, Гейнике виступив в 1778 році проти подібної «можливості перекинути міст від одного органу чуття до іншого». Він писав: «Такі пристосування дають тільки грубі відчуття, недостатні для розуміння словесної мови». Незважаючи на це зауваження, використання слухових паличок було поширено протягом усього ХIX сторіччя. Широко відомий приклад, що свідчив про використання глухим Бетховеном дерев'яної палиці. Він упирався в один кінець палиці груди, а інший притискав до рояля. Вібрація, сприйнята таким чином, дозволяла композитору стежити за ритмом і гучністю музики.

Удосконалення слухових паличок тривало: з'явилися спеціальні обручі з ялинового дерева. Вважалося, що ялина є одним з кращих провідників вібрації. Обруч стикався з гортанню мовця, а глухі діти, тримаючись за нього, відчували голосову вібрацію.

Наприкінці ХIХ століття на зміну слуховим паличкам прийшли інші провідники звуків - каучукові й ебонітові трубки притискалися до підборіддя або щелепи глухого. Вони мали різну форму, але принцип дії був однаковий. Ці пристрої отримали широку рекламу, хоча допомога, що надавалася ними, була невелика. Вони створювали ілюзію слухового відчуття і дещо покращували розуміння мови слабочуючими.

На жаль, всі ці пристосування були мало ефективні. Не вистачало знань природи звуку, особливостей людської мови. Не було пристроїв, що дозволяють перетворювати звук в інші форми енергії і посилювати його. Тільки з розвитком фізики і техніки, що почався в другій половині XIX століття, виявилося можливим створити прилади, які допомагають слабочуючих і глухим розрізняти звукову мову, хоча загальні ідеї були відомі давно. Ще в 1800 році основоположник електротехніки Олександро Вольта вводив в зовнішні слухові канали металеві електроди і підключав до них свій знаменитий «вольтів стовп», що містить 30-40 елементів. «Я відчув звук або, скоріше, шум в обох вухах, характер якого я не міг більш точно визначити», - повідомляв Вольта в одному зі своїх листів. Цей шум тривав протягом усього часу замикання ланцюга. Досліди були, мабуть, настільки неприємні, що Вольта ніколи більше не повторював їх. Через 60 з гаком років петербурзький лікар Р. Бреннер для електричного подразнення органу слуху заповнював зовнішній слуховий прохід 1% розчином кухонної солі. На підставі своїх дослідів Бреннер запропонував електродіагностику порушень органу слуху. Вона дозволяла характеризувати стан волокон слухового нерва, як в нормі, так і при патології, що включає важкі форми глухоти.

У березні 1876 Олександру гріх Беллу був виданий патент на винахід телефону. А.Г. Белл запропонував прилад, за допомогою якого звуки мови можна було перетворювати в електричні коливання і передавати по проводах на велику відстань. Усе своє свідоме життя Белл жваво цікавився проблемами глухоти. Він був одружений на жінці, яка втратила слух у ранньому дитинстві після скарлатини. За три роки до винаходу телефону Белл побудував прилад для виправлення вимови глухих, в якому передбачив технічні ідеї апаратів видимої мови. У цьому приладі, названому фоноавтограф, голка, поєднана з мембраною, при впливі звуків мови креслила на закопченому барабані характерні фігури. Порівнюючи форми цих фігур при правильному і неправильному проголошенні звуків, учитель міг демонструвати глухому учневі його помилки.

На початку 30-х років XX століття група ленінградських фізіологів і лікарів під керівництвом Г.В. Гершуні, використавши рідинні електроди Бреннера, встановила кількісні показники діяльності волокон слухового нерва. Вони виявлялися по виникненню слухових відчуттів при дії змінних струмів і коротких імпульсів постійного струму у людей з різним ступенем втрати слуху. Але лише в 1957 році була зроблена перша спроба безпосереднього впливу на волокна слухового нерва за допомогою вживленя (імплантованого) в нерв електрода.

У післявоєнні роки американські та радянські фахівці на новому технічному рівні повернулися до ідей Олександра Белла зробити звуки мови видимими для глухих. Ці пристрої отримали назву «видима мова». Але, замість закопченого барабана, знаки, відповідні вимовним звукам, виникали на екрані електронно-променевої трубки, що нагадує кінескоп звичайного телевізійного приймача. Світлосклад екрану в таких трубках мав значне післясвічення. Це дозволяло зберігати видимими знаки, що виникають на екрані приладу, впродовж 8-10 секунд.

У Радянському Союзі прилади видимої мови, що отримали скорочену назву «ВІР», були розроблені в 1962 році в НДІ дефектології В.Д. Лаптєвим зі співавторами. Знаки, одержувані на екрані таких приладів, не мають нічого спільного з буквами алфавіту. Вчені вважали, що, вивчивши ці знаки, глухі зможуть навчитися читати усну мову з екрану такого приладу. Надії, на жаль, не виправдалися.

У середині ХХ століття відомою шведською фірмою «Камплекс» було розроблено пристрій, названий «Штучне вухо», який і призначалася для сприйняття мови за допомогою дотику. У цьому приладі використовувалося сім вузькосмугових фільтрів і сім вібраторів. Всі вібратори працювали на одній певній частоті, але включення кожного з них і інтенсивність вібрації задавалися відповідними фільтрами. Чотири вібратора служили для реєстрації низьких частот, три - для високих. Низькочастотні вібратори торкалися до нижніх фаланг великого, вказівного, середнього та безіменного пальців, високочастотні вібратори - до верхніх фаланг. Легко розрізнялися голосні звуки, а також по характерному клацанню вибухові приголосні типу П, Т, К.

Пристрої, що в тій чи іншій мірі нагадують «штучне вухо», створювалися майже в усіх наукових центрах розвинутих країн від Стокгольма до Кейптауна. Однак, у світову практику вони так і не увійшли. Складність у тому, що частотний діапазон звукових коливань, що сприймаються дотиком, майже в 10 разів менше частотного діапазону слуху, і в тому, що «слух через шкіру» потребує багато більш широких градацій, ніж вухо.

Цікаве пристосування, що використовує зорове сприйняття для додаткової сигналізації про звуки мови при читанні з губ, було описано в 1968 році американським інженером Ептон. Це окуляри з простими стеклами, в яких встановлено п`ять дуже маленьких лампочок. Діаметр кожної з них не перевищує однієї десятої частки міліметра. Усередині оправи знаходяться мікрофон і напівпровідникова електронна схема. Вона влаштована таким чином, що при різних звуках мови спалахують різні лампочки. Спалахи лампочок не заважають глухому «зчитувати» мови з губ мовця. Вони дають додаткову інформацію про звуки. Це прискорює і полегшує розуміння мови.

З 1970 року в різних країнах почалося проектування пристрою для передачі мови глухим, що одержали назву «світловий рядок». У подібних приладах малася клавіатура, схожа на клавіатуру друкарської машинки, і світлове табло. При натиску клавіші на ньому висвічувалося зображення, близьке по зображенню відповідної літери. Першим пристроєм такого роду з'явилася світловий рядок для глухих, розроблений на кафедрі фізики Педагогічного інституту у Володимирі. На жаль, через малу кількість світлових елементів (шість), використовуваних для «синтезування» літер, багато з них замінялися умовними знаками, що ускладнювало читання.

Наступний пристрій такого роду було здійснено в 1973 році В.А. Обшиваловим зі співавторами. Він отримав скорочену назву «ЕПОС» (електронний портативний рядок). Тут було чотири буквених індикатори; разом з клавіатурою і джерелом живлення прилад важив близько 2 кілограмів. Витрата енергії становила всього 2-4 Вт. Це дозволяло приладу працювати протягом багатьох годин без підзарядки або зміни джерела живлення.

Існує апарат типу «завушина». Апарат нагадує маленький банан і розташовується за вушною раковиною. Його вага - близько 8 грамів. Мікрофон за розмірами не перевершує рисове зерно. При збереженій повітряній провідності у глухого вона за допомогою гнучкої трубочки зі спеціального пластику з'єднується зі слуховим каналом. Мініатюрна батарейка забезпечує живлення апарату без її зміни або підзарядки протягом декількох десятків годин. Апарат має хороші акустичні характеристики. Невеликий регулятор дозволяє в широких межах змінювати посилення.

Телефонний зв'язок і глухі. Багато десятиліть ці поняття здавалися несумісними. Правда в 30-ті роки ХХ століття з появою підсилювачів звуку телефон став доступний багатьом слабочуючим. Існує велика кількість різноманітних приставок до телефонних апаратів або насадок на телефонну трубку, що дозволяють людям із залишками слуху користуватися цим швидким і зручним способом зв'язку.

Для людей з важкими формами глухоти важливою подією була поява відеотелефона. При такому зв'язку глухі можуть користуватися жестовою мовою, дактильной азбукою і читати мову з губ мовця на відстані в тисячу кілометрів.

Сучасна медиціна зберігає слух на достатньому рівні для ефективного застосування слухових апаратів все більшій кількості людей. Менше залишається нечуючих, яким такі апарати не надають помітної допомоги. Ті, кому добре допомагають слухові апарати, після відповідної підготовки можуть навчатися у звичайних масових школах, навчання зі чують лише незначно ускладнений. Їм необхідні тільки слухові апарати, їх ремонт і заміна джерел живлення. Глухим, яким сучасні апарати не чинять помітною допомоги, потрібні перекладачі, кінофільми і телепередачі з субтитрами або жестовою перекладом, спеціальні школи; прилади, за допомогою яких мова може бути представлена у видимій формі, особливі апарати для телефонного зв'язку, світлові будильники і багато іншого.