Міжнародно-правові гарантії доступу до інформації

Закріплені в нормах міжнародного законодавства права та свободи людини стали гарантією реалізації цих прав і в інформаційній сфері. Інформаційні права охоплюють широкий спектр інформаційних відносин, в основі яких лежать право на свободу думки та слова, вільне волевиявлення своїх поглядів і переконань, додержання яких є не тільки внутрішньою справою окремо взятої держави, а справою світової спільноти. Міжнародно-правові акти інформаційної сфери виступають інструментом комплексного регулювання міжнародних інформаційних відносин, в центрі яких перебуває їх суб’єкт. В основі інформаційних прав суб’єкта міжнародних відносин є право на доступ інформації, гарантом якого є відповідні міжнародно-правові акти. Виступаючи джерелом інформаційного права міжнародні договори урегульовують різні аспекти доступу до інформації, включаючи її пошук, одержання, використання без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

В системі міжнародно-правових актів, що гарантують право на доступ до інформації ключове місце займає Хартія про права людини, розроблена в рамках ООН, яка складається із трьох основоположних документів у галузі прав людини. Так, ст. 19 Загальної декларації прав людини гарантує кожній людині право на вільний пошук та одержання інформації будь-якими засобами незалежно від кордонів. Подібні права закріплені у двох інших документах Хартії – Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, а також у Міжнародному пакті про громадянські політичні права. В останньому прямо гарантується право кожної людини на вільний пошук та одержання інформації незалежно від державних кордонів на свій вибір в усній, письмовій чи будь-якій іншій формі. У Європейській конвенції з прав людини закріплено право кожного на свободу вираження поглядів, що включає право на одержання інформації.

На міжнародному рівні питання про доступ до інформації вперше було винесено на обговорення Ради Європи у 1976 році на колоквіумі «Свобода інформації – обов’язок державних органів забезпечувати доступ до інформації». Підсумком цього обговорення стала Рекомендація Парламентської Асамблеї Ради Європи № 854 (1979) «Про доступ громадськості до державної документації та свободу інформації», ухвалена 1979 року, відповідно до яких державам-членам пропонувалося ввести систему свободи інформації, що мала забезпечити громадянам:

Ø доступ до державних файлів;

Ø право шукати та отримувати інформацію від державних установ та відомств;

Ø право на ознайомлення і виправлення особистих файлів;

Ø права на недоторканність приватного життя;

Ø право швидкого розгляду в судах цих питань.

Така рекомендація була зумовлена тим, що органи державної влади почали генерувати велику кількість інформації, яка знаходиться виключно у їхньому розпорядженні, в той час як така система свободи інформації мала забезпечити можливість перевірки на корупцію та розтрату державних коштів. Тобто, платники податків, як наповнювачі державних бюджетів, мають право знати як використовуються державні кошти, а отже контролювати органи державної влади на предмет зловживання ними своїми повноваженнями.

Концептуальним міжнародним документом в сучасних умовах побудови і розвитку інформаційного суспільства та забезпечення прав суб’єктів інформаційних відносин стала Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства від 22 липня 2000 року. Цей європейський нормативно-правовий акт є важливим фактором впливу на життя людей інформаційно-комунікаційних технологій, а розвинуте інформаційне суспільство дозволить людям ширше використовувати свій потенціал та реалізовувати свої спрямування, у тому числі в інформаційній сфері. Окінавська хартія є закликом до всіх державних і приватних секторів до ліквідації міжнародного розриву в інформаційній сфері, одним із завдань суб’єктів міжнародної спільноти визначає розробку інформаційних мереж, що забезпечують швидкий, надійний, безпечний та економічний доступ за допомогою конкурентних ринкових умов та відповідних нововведень до мережевих технологій, ефективне партнерство між державним та приватним секторами у сфері використання інформаційних технологій тощо.

Ряд суттєвих положень щодо гарантії реалізації права на доступ до інформації міститься в Орхуській Конвенції про доступ до інформації, що гарантує громадську участь в ухваленні рішень чи доступі до правосуддя у справах довкілля. На перший погляд змістом цього документа є урегулювання відносин щодо безпеки навколишнього середовища, але й у цих відносинах важливу роль відіграє можливість своєчасно отримати повну та об’єктивну інформацію про стан довкілля. Сторони цієї Конвенції, підтверджуючи необхідність захищати та оберігати оточуюче середовище і покращувати його стан, визнають право громадян на доступ до інформації щодо стану навколишнього середовища, поінформованості громадськості щодо екологічних проблем тощо. У ст. 1 Орхуської Конвенції визначено, що з метою сприяння захисту права кожної людини нинішнього і прийдешніх поколінь жити в навколишньому середовищі, сприятливому для її здоров'я та добробуту, кожна із Сторін гарантує права на доступ до інформації, на участь громадськості в процесі прийняття рішень і на доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища, у відповідності до положень цієї Конвенції.

Питання правових гарантій доступу до екологічної інформації урегульовані у статтях 4 та 5 Конвенції, з положень якої варто виділити гарантії доступу до держаних органів з інформаційними запитами, максимально стислі строки отримання відповідей на такі запити, прозорість екологічної інформації тощо.

Ряд важливих положень, що розширяють міжнародно – правові гарантії доступу до інформації містяться у Рекомендаціях № R (81) 19 від 25 листопада 1981 року. Комітету міністрів Ради Європи про доступ до інформації, що знаходиться у розпорядженні державних органів, в якій закріплені основоположні принципи права на отримання інформації від цих органів. Рада Європи рекомендує державам-членам керуватися у своєму законодавстві та практиці принципами, що додаються до цієї рекомендації. Головним об’єктом рекомендацій є принцип щодо права кожного у межах юрисдикції держави-члена на отримання за запитом інформації, що знаходиться у розпорядженні органів державної влади, крім законодавчих органів та судової влади. Принцип заборони відмови у доступі до інформації на тій підставі, що особа, котра подає запит, не має особливого інтересу в у цьому питанні, сформований на засадах допомоги громадськості в питаннях суспільного життя. Рівність сторін передбачає можливість доступу до інформації будь-якій особі та виключення принципу дискримінації в інформаційних відносинах. Не менш важливими є принципи дотримання розумних строків розгляду інформаційного запиту, можливість оскарження відмови у відповіді на нього, право вибору ефективних та належних засобів доступу до інформації.

Подібні принципи та підходи стали базовими для держав-членів щодо формування законодавства та практики забезпечення права кожного на доступ до інформації, а також закріплені в інших міжнародних актах, що визначають міжнародно-правові засади доступу до інформації. Такі засади є основою для формування національного інформаційного законодавства, оскільки кожна держава – учасник міжнародного договору бере на себе відповідні зобов’язання. Водночас підкреслено, що при застосуванні вищенаведених принципів необхідно враховувати обмеження та заборони, які необхідні в демократичному суспільстві для захисту законних інтересів суспільства та для захисту приватного життя та інших законних приватних інтересів. Такі принципи спирались на розумінні того, що для демократичного суспільства є важливою правова можливість громадськості на доступ до інформації із суспільно важливих питань, що сприятиме зміцненню довіри громадськості до органів державного управління.

Ухвалення у 2008 році Конвенції Ради Європи «Про доступ до офіційних документів», стало остаточним визнанням права на доступ до публічної інформації на міжнародному рівні. Це перший міжнародний документ обов’язкової дії, який закріплює механізм захисту права на доступ до інформації. В Конвенції «Про доступ до офіційних документів» передбачається право на доступ до офіційних документів, які перебувають у володінні публічних органів, фізичним і юридичним особам, однак з урахуванням обмежень, що спрямовані на захист визначених законом інтересів. Крім того, в конвенції вказаний перелік органів, які є публічними. Визначення мінімальних та максимальних строків надання інформації не надається, а лишається на розсуд кожної держави..

Міжнародна організація «Артикль 19. Всесвітня кампанія за свободу слова» розробила ряд документів що стосуються сфери інформаційного співробітництва, серед яких «Йоганнесбурзькі принципи. Національна безпека, свобода висловлювань і доступ до інформації», «Право громадськості знати. Принципи законодавства про свободу інформації» та «Модельний закон про свободу інформації», що є складовими частинами документа «Міжнародні стандарти забезпечення свободи слова», де викладено головні принципи у сфері свободи слова та інформації. Конвенція Ради Європи «Про доступ до офіційних документів» гарантує як фізичним, так і юридичним особам право на доступ до офіційних документів, які перебувають у володінні публічних органів. До переліку публічних органів включено центральний уряд та адміністрацію на національному, регіональному та місцевому рівнях, законодавчі органи та судова влада при здійсненні управлінських функцій, а також фізичні чи юридичні особи, тобто суб’єкти приватного права, але виключно при здійснені ними управлінських функцій в разі делегування таких повноважень з боку владних суб’єктів.

Розвиваючи інформаційну діяльність понад 90 країн світу вже прийняли та впроваджують в дію право на доступ до публічної інформації на рівні закріплення його в своїх Конституціях або створивши спеціальні закони, що забезпечують можливість ефективно користуватися цим правом на практиці. Наразі, закони про доступ до публічної інформації прийняті майже в усіх державах Європейського Союзу, де на практиці надано доступ до урядової інформації для громадськості в пасивний та в активний спосіб. Однак, деякі держави, зокрема Україна, лише почали цей процес, в якому особливе місце відіграє забезпечення права доступу до публічної інформації на належному рівні. Таким чином, прийняття 13 січня 2011 року Верховною Радою Закону України «Про доступ до публічної інформації» стало вагомим кроком на шляху виконання Україною ряду міжнародно-правових зобов’язань.

Схожі процеси на національному рівні проходять в державах із вже усталеним демократичним режимом, де суспільство усвідомило, що окрім свободи слова та свободи преси йому необхідно мати ще й доступ до інформації про діяльність органів державної влади. Таким чином, розпочинається хвиля прийняття законів, що сприяли відкритості влади та забезпечували реалізацію права на доступ до інформації. На той час такі закони існували лише у Фінляндії та Швеції, але в 1966 році Закон «Про свободу інформації» був ухвалений парламентом США, у 1970 році право на доступ було забезпечено в Норвегії та Даній, у 1978 році – у Франції та Нідерландах, 1982 та 1983 роках – Австралії та Канаді відповідно, а в 1987 році – в Австрії. На таких засадах сформовані і вітчизняне законодавство, зокрема, серед яких Закони України «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформацію», «Про засоби масової інформації (пресу) в Україні» та інші.