ТЕМА 5. Рішення ЄСПЛ
1. Поняття, види та зміст рішень ЄСПЛ.
2. Порядок ухвалення та оприлюднення рішення ЄСПЛ.
3. Пілотні рішення ЄСПЛ
4. Усунення недоліків рішень ЄСПЛ
1. Поняття, види та зміст рішень ЄСПЛ.Рішення ЄСПЛ - це остаточна правова позиція щодо суті скарги або іншого питання, що належить до компетенції ЄСПЛ, викладена у вигляді процесуального документа належної форми та змісту.
Такі рішення можна розглядати як правоконкретизаційний прецедент, а саме як правозастосовчий акт, у якому через правоположення конкретизуються норми Конвенції і який має прецедентний характер для самого Суду та правотворче значення для правових систем держав-учасниць Конвенції.
Рішення Суду мають змішану юридичну природу. З одного боку, вони поєднують у собі ознаки правозастосовчих та інтерпретаційно-правових актів, а з іншого, – є результатом правозастосовчої конкретизації. У будь-якому випадку, вони не є результатом правотворчості. За праворегулятивною функцією ці рішення є чимось середнім між класичним англосаксонським прецедентом та континентальною правозастосовчою практикою як сталою та послідовною позицією судів з тих чи інших питань правозастосування. Рішення Суду слід розглядати як такі, що мають значення переконливих прецедентів. Правові позиції, сформовані прецедентними рішеннями Суду, не є обов’язковими для судів національних судових систем, зокрема і для судів держав, проти яких такі рішення ухвалені[3].
Європейський суд виносить такі основні види рішень (всього їх більше 10 видів):
1)рішення про неприйнятність, оформлене у вигляді листа , адресованого заявнику (більше як у 95% випадків);
2)рішення про виключення заяви зі списку;
3)рішення про неприйнятність або прийнятність заяви вигляді окремого мотивованого документа, в перекладі на українську іменованого власне "рішенням" ( decision);
4)остаточне рішення у справі, іменоване постановою (judgment); тільки в цьому документі Європейський суд може визнати порушення прав людини.
Існує інший поділ рішень ЄСПЛ на види: остаточні рішення та рішення, що можуть бути оскаржені.
Зокрема, рішення палати стає остаточним:
a) якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати; або
b) через три місяці від дати постановлення рішення, якщо клопотання про передання справи на розгляд Великої палати не було заявлено; або
c) якщо колегія Великої палати відхиляє клопотання про передання справи на розгляд Великої палати згідно зі статтею 43.
Упродовж трьох місяців від дати ухвалення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.
Колегія у складі п'яти суддів Великої палати приймає таке клопотання, якщо справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення.
Якщо колегія приймає клопотання, Велика палата вирішує справу шляхом постановлення рішення.
Рішення Великої палати є остаточним.
Остаточне рішення опубліковується.
Зміст рішення передбачений у Правилі 74 Регламенту.
Так, рішення, згадане у статтях 28, 42 і 44 Конвенції, має містити:
-імена Голови та інших суддів, що утворюють відповідну Палату або Комітет, а також ім'я Секретаря або заступника Секретаря;
-дати винесення і оголошення рішення;
- дані про сторони;
- імена офіційних уповноважених, адвокатів чи радників сторін;
- порядок розгляду справи;
- факти у справі;
- стислий виклад позицій сторін;
- виклад мотивів з питань права; (відповідно до статті 45 Конвенції рішення у справі, а також ухвали про прийнятність або неприйнятність заяв мають бути вмотивовані).
- резолютивні положення;
- ухвалу щодо відшкодування витрат, якщо така є;
- число суддів, що складають більшість;
- де необхідно, вказівку на текст, який є автентичним.
Будь-який суддя, який брав участь у розгляді справи у складі Палати або Великої палати, має право додати до постанови Суду або окрему думку - яка збігається з думкою більшості або особливу, - або просто заяву про незгоду.
2. Порядок ухвалення та оприлюднення рішень ЄСПЛ.Суд приймає рішення більшістю голосів. Приймається рішення шляхом голосування, у якому беруть участь усі судді, які розглядали справу. При цьому рішення не обов’язково має бути одностайним, кожен суддя, який брав участь у розгляді може висловити свою окрему думку, яка може не збігатися з думкою інших суддів. Рішення ухвалюється більшістю голосів, а окремі думки суддів додаються до нього. В рішенні вказується скільки суддів проголосували за нього.
Відповідно до Правила 57 * (45) Регламенту усі рішення виносяться або англійською мовою, або французькою мовою, якщо тільки Суд не визначить, що рішення виноситься обома офіційними мовами Суду.
Рішення підписуються Головою Палати або Комітету та Секретарем.
Рішення, ухвалене Палатою, може бути оголошено на відкритому слуханні головою палати або за його дорученням іншим суддею. У разі публічного слухання справи рішення у справі оголошується не відразу після його закінчення, а через якийсь час (декілька тижнів).
Офіційні уповноважені та представники сторін завчасно інформуються про дату слухання. В інших випадках, а також щодо постанов, винесених Комітетом, повідомлення про дату слухання вважається датою оголошення постанови.
Секретар розсилає копії сторонам, Генеральному секретарю Ради Європи, третій стороні, включаючи Комісара з прав людини, і іншим безпосередньо зацікавленим особам. У разі укладення мирової угоди рішення про виключення скарги з реєстру справ Суду направляється до Комітету Міністрів.
Оригінал постанови, скріплений необхідними підписами та печаткою, зберігається в архіві Суду.
Відповідно до пункту 3 статті 44 Конвенції, остаточні рішення Суду публікуються у відповідній формі; відповідальність за публікацію постанов покладається на Секретаря. Публікація таких рішень в офіційних матеріалах Суду, здійснюється обома офіційними мовами Суду.
3.Пілотні рішення ЄСПЛ.Пілотне рішення - це остаточне рішення у справі, що розглядається у першочерговому порядку, у якій Європейський суд з прав людини визнає порушення прав, гарантованих Конвенцією, а також встановлює що подібне порушення має масовий характер через системно-структурну дисфункцію правової системи держави-відповідача та накладає на державу-учасницю зобов’язання вжити певних заходів загального характеру для зупинення порушень за аналогічними справами та недопущення їх виникнення у майбутньому виконання якого знаходиться під особливим наглядом з боку Комітету Міністрів Ради Європи[4].
Стаття 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод — згідно з тлумаченням цієї статті в контексті статті 1 — покладає на державу-відповідача юридичний обов’язок здійснити під наглядом Комітету міністрів відповідні загальні та/або індивідуальні заходи для захисту прав заявника, порушення яких було встановлено Судом. Таких заходів держава-відповідач повинна вжити також стосовно інших осіб, ситуація яких аналогічна ситуації заявника — перш за все шляхом вирішення проблем, які спонукали Суд до таких висновків.
У своїй резолюції від 12 травня 2004 року стосовно рішень, які розкривають системну проблему, що лежить в основі порушень, Комітет міністрів запропонував Суду «вказувати у своїх рішеннях про порушення Конвенції на те, що, на його думку, становить системну проблему, яка лежить в основі порушення, та на першопричину цієї проблеми — зокрема у тому випадку, коли вона може спричинити зростання кількості звернень,— з метою надання допомоги державам у пошуку належного розв’язання цієї проблеми, а Комітетові міністрів — у нагляді за виконанням рішень».
З метою забезпечення ефективного виконання рішень, постановлених ЄСПЛ у таких справах, Суд може застосувати процедуру «пілотного» рішення, яка дає йому змогу чітко вказати у такому рішенні на існування структурних проблем, які лежать в основі порушень, а також на конкретні засоби чи заходи, за допомогою яких держава-відповідач має виправити ситуацію (див. рішення у справах «Броньовський проти Польщі» та «Гуттен-Чапська проти Польщі».
Процедура ухвалення пілотного рішення передбачена Правилом 61 * (49) Регламенту. Так, Суд може ініціювати процедуру ухвалення пілотного рішення, якщо факти, викладені у скарзі, вказують на існування у Високої Договірної Сторони - відповідача структурної або системної проблеми чи іншої аналогічної дисфункції, які викликали або можуть викликати аналогічні скарги.
Перш ніж ініціювати процедуру пілотного рішення Суд повинен в першу чергу запитати думки сторін про те, чи викликана розглянута скарга існуванням такої проблеми або дисфункції у Високої Договірної Сторони - відповідача, а також про те, чи прийнятно розглядати скаргу в рамках цієї процедури.
Процедура пілотного рішення може бути ініційована Судом як за власною ініціативою, так і за запитом однієї або обох сторін.
Будь-яка скарга, щодо якої було обрано процедуру пілотного рішення, повинна розглядатися в пріоритетному порядку згідно з положеннями правила 41 Регламенту Суду.
Суд у пілотному рішенні повинен визначити як характер встановленої ним структурної або системної проблеми чи іншої аналогічної дисфункції, так і вид заходів з вирішення зазначеної проблеми, які Висока Договірна Сторона - відповідач повинна прийняти на національному рівні відповідно до вимог, що містяться в резолютивній частині рішення.
Суд, взявши до уваги характер заходів, зазначених у пункті 3 цього правила, а також час, необхідний для вирішення виявленої проблеми на національному рівні, може в резолютивній частині постанови встановити період часу, протягом якого відповідні заходи мають бути прийняті.
Ухвалюючи пілотне рішення, Суд може відкласти вирішення питання про справедливу компенсацію або повністю, або в частині, до здійснення Високою Договірною Стороною - відповідачем індивідуальних заходів та заходів загального характеру, зазначених у пілотному рішенні.
Суд може відкласти розгляд всіх аналогічних скарг до здійснення заходів, зазначених у резолютивній частині пілотного рішення, у випадку якщо він визнає це необхідним.
Заявники, у справах яких ухвалено рішенням про відкладення розгляду скарг, повинні бути повідомлені про таке рішення способом, який Суд вважатиме зручним. Вони повинні бути належним чином повідомлені про всі відповідні зміни, які зачіпають їхні справи.
Суд в будь-який час може розглянути відкладену скаргу, якщо визнає, що цього вимагають інтереси належного здійснення правосуддя.
У разі якщо сторони справи, до якої застосовано процедуру пілотного рішення, досягають мирової угоди, така угода має містити заяву Високої Договірної Сторони - відповідача про виконання заходів загального характеру, зазначених у пілотному рішенні, а також про заходи з відновлення прав, доступних іншим особам, що звернулися зі скаргою, або потенційним заявникам.
У разі невиконання Високою Договірною Стороною - відповідачем положень резолютивної частини пілотного постанови, Суд поновлює розгляд скарг, розгляд яких було відкладено відповідно до пункту 6 цього правила, за умови, що він не прийме іншого рішення.
Комітет міністрів, Парламентська Асамблея Ради Європи, Генеральний секретар Ради Європи та Комісар Ради Європи з прав людини повинні бути повідомлені про винесення пілотного рішення, а також про прийняття будь-якого іншого рішення, в якому Суд вказує на існування у Високої Договірної Сторони структурної або системної проблеми.
Інформація про ініціювання процедур пілотного рішення, прийняття пілотних постанов і їх виконання, а також про припинення таких процедур, повинна публікуватися на сайті Суду в мережі Інтернет.
Стосовно України «пілотними» наразі є сім рішень.
1. «Юрій Миколайович Іванов проти України»від 15 жовтня 2009 року (заява № 40450/04). У цій справі ЄСПЛ зазначив (п. 83), що за п’ять років, що минули після його перших рішень (наприклад, у справі «Войтенко проти України» (Voytenko v. Ukraine) від 29 червня 2004 року, заява № 18966/02), в яких було вказано на наявність численних аналогічних порушень Конвенції у зв’язку з невиконанням або надмірною тривалістю виконання в Україні остаточних рішень національних судів про відшкодування та у зв’язку з відсутністю ефективних національних засобів юридичного захисту щодо таких порушень, він виніс рішення вже в більше ніж 300 таких справах проти України. Як вбачалося з практики, напрацьованої ЄСПЛ на момент винесення рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», при розгляді таких справ, будь-яка особа, яка домоглася від національного органу остаточного рішення, за виконання якого несуть відповідальність органи влади України, наражалася на ризик бути позбавленою можливості скористатися вигодами від такого рішення відповідно до Конвенції.
Про системний характер проблем, на який указується в цій справі, також свідчив той факт, що на момент постановлення рішення у Суді очікували розгляду приблизно 1400 заяв проти України, які повністю або частково стосуються таких проблем, і кількість таких заяв постійно зростає.
З огляду на викладене вище, Суд дійшов висновку, що порушення, зазначені в цьому рішенні, не пов’язані з якимсь поодиноким випадком чи особливим поворотом подій у цій справі, але є наслідком недоліків регуляторної та адміністративної практики органів влади держави з виконання рішень національних судів, за які вони несуть відповідальність. Отже, ситуацію у цій справі слід кваліфікувати як таку, що є результатом практики, несумісної з положеннями Конвенції (див. рішення у справі «Боттацці проти Італії» і згадане вище рішення у справі Бурдова (№ 2), пп. 134–135).
У п. 94 рішення зазначається, що Україна повинна невідкладно — не пізніше ніж упродовж одного року від дати, на яку це рішення набуває статусу остаточного,— запровадити в національній правовій системі відповідний засіб юридичного захисту або поєднання таких засобів та забезпечити, щоб такий засіб чи засоби відповідали як у теорії, так і на практиці ключовим критеріям, які Суд встановив у своїй практиці і на які знову вказав у цьому рішенні. Водночас Суд визнав за необхідне відкласти розгляд подібних справ до запровадження відповідних заходів державою-відповідачем (п. 96). Проте оскільки держава не виконала заходи загального характеру, спрямовані на встановлення ефективної системи виконання рішень судів на національному рівні, ЄСПЛ поновив розгляд таких справ, яких станом на 1.03.2012 р. було понад 2,5 тисяч.
З рішенням можна ознайомитися на сайті Мін’юсту http://www.minjust.gov.ua/19618 (див. підрозділ 1. право на виконання рішення суду протягом розумного строку).
2.«Харченко проти України»від 10 лютого 2011 року (заява № 40107/02). У цій справі ЄСПЛ констатував порушення статті 5 Конвенції, зокрема, порушення пункту 1(с) статті 5 Конвенції щодо періодів, протягом яких тримання під вартою здійснювалося без відповідного судового рішення, особливо протягом періоду після закінчення слідства та до початку судового розгляду, а також щодо судових рішень, винесених на стадії судового розгляду, які не містять визначених строків подальшого тримання під вартою, таким чином залишаючи без змін такий запобіжний захід, а не продовжуючи строк його застосування, що суперечить вимогам статті 5.
Крім того, ЄСПЛ зазначив у цьому рішенні, що він часто констатує порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у зв’язку з тим, що, навіть коли йдеться про тривалі строки тримання під вартою, національні суди часто обґрунтовують продовження строку тримання під вартою однаковими підставами протягом всього періоду ув’язнення, якщо взагалі роблять це, тоді як згідно з пунктом 3 статті 5 після спливу певного часу подальше існування обґрунтованої підозри перестає само по собі бути підставою для позбавлення свободи, а суди зобов’язані обґрунтовувати рішення про продовження тримання під вартою іншими підставами, які мають бути чітко вказані (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine) від 6 листопада 2008 року, заява № 17283/02, пп. 59–61, та рішення у справі «Свершов проти України» (Svershov v. Ukraine) від 27 листопада 2008 року, заява № 35231/02, пп. 63–65).
Стосовно права на розгляд питання законності тримання під вартою, що гарантується пунктом 4 статті 5, Суд зазначає, що в цій справі та інших подібних справах, які розглядалися раніше, він стикнувся з проблемою відсутності адекватного реагування з боку національних судів на аргументи заявників про необхідність звільнення їх з-під варти. Незважаючи на існування національних судів, компетентних вирішувати такі питання і ухвалювати рішення про звільнення з-під варти, без чіткої процедури розгляду питання законності тримання під вартою суди часто залишаються теоретичним, а не практичним засобом для цілей пункту 4 статті 5 (див. рішення у справі «Молодорич проти України» (Molodorych v. Ukraine), п. 108, не остаточне). Крім того, вбачається, що забезпеченню невідкладності розгляду питання законності тримання під вартою заважає те, що такий розгляд пов’язаний з іншими процесуальними заходами, що вживаються у кримінальній справі заявника протягом розслідування і судового розгляду справи, хоча такі процесуальні заходи не обов’язково можуть збігатися з необхідністю без зволікання і з розумною періодичністю вирішувати питання про подальше тримання заявника під вартою (див., серед багатьох інших джерел, згадані вище рішення у справах Свершова, пп. 70–72, і Сергія Волосюка, пп. 52–59). Нарешті, чинне законодавство не захищає заявників від свавілля, коли, як це мало місце у справі Єлоєва, національний суд відмовляється повторно дослідити обґрунтованість тримання заявника під вартою, посилаючись на те, що раніше він уже неодноразово вирішував питання щодо законності тримання під вартою, тим самим позбавляючи заявника права, гарантованого пунктом 4 статті 5, на розгляд питання законності його ув’язнення (див. згадане вище рішення у справі «Єлоєв проти України», п. 65). ЄСПЛ визнав, що національні органи повинні розв’язати ці проблеми, щоб не допустити подальших повторюваних скарг щодо цього питання.
З рішенням можна ознайомитися на сайті Мін’юсту http://www.minjust.gov.ua/19615
3.«Балицький проти України»від 3 листопада 2011 року (заява № 12793/03). У цій справі Суд констатував порушення пункту 1 і підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції стосовно адміністративного арешту заявника та первісної кваліфікації злочину, в якому він підозрювався.
Практика, за якої до особи застосовується адміністративний арешт для забезпечення її доступності для допиту в якості підозрюваного у вчиненні кримінального злочину, раніше вже визнавалася Судом свавільною за статтею 5, оскільки державні органи не забезпечували процесуальних прав заявника як підозрюваного у вчиненні кримінального злочину (див. рішення від 19 лютого 2009 року в справі «Доронін проти України» (Doronin v. Ukraine), заява № 16505/02, п. 56, та рішення від 24 червня 2010 року в справі «Олексій Михайлович Захаркін проти України» (Oleksiy Mykhaylovych Zakharkin v. Ukraine), заява № 1727/04, п. 88). У рішенні в справі «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine) (заява № 42310/04, п. 264, від 21 квітня 2011 року) Суд наголосив, що, формально застосувавши до заявника адміністративне затримання, а фактично поводячись із ним як із підозрюваним у вчиненні злочину, органи слідства позбавили його доступу до захисника, участь якого була б обов’язковою згідно із законодавством України, якби він обвинувачувався у вбивстві, вчиненому групою осіб та/або з корисливих мотивів, тобто злочині, у зв’язку з яким його фактично допитували.
Практика первісної кваліфікації злочину як менш тяжкого, який не вимагає обов’язкового юридичного представництва підозрюваного, також визнавалась як така, що використовується фактично для позбавлення заявників належної юридичної допомоги з огляду на спосіб реалізації слідчим його дискреційних повноважень щодо кваліфікації злочину (див. зазначене вище рішення у справі «Яременко проти України» (Yaremenko v. Ukraine), пункти 87 і 88; зазначене вище рішення у справі «Леонід Лазаренко проти України» (Leonid Lazarenko v. Ukraine), п. 54, та рішення від 27 січня 2011 року в справі «Бортнік проти України» (Bortnik v. Ukraine), заява № 39582/04, п. 45).
Беручи до уваги системний характер проблеми, яку виявлено в цій справі, Суд наголосив, що слід невідкладно реформувати законодавство та адміністративну практику України для приведення такого законодавства і практики у відповідність із висновками Суду, викладеними у цьому рішенні, щоб вони були сумісними з вимогами статті 6 Конвенції. Суд залишає за державою право визначити під наглядом Комітету Міністрів, який саме спосіб розв’язання цих проблем був би найбільш належним.
З рішенням можна ознайомитися на сайті Мін’юсту http://www.minjust.gov.ua/19618 (див. підрозділ 5. Право на справедливий судовий розгляд).
4.«Каверзін проти України» від 15 травня 2012 року (заява № 23893/03). Частина цієї справи стосується повторюваних проблем, які лежать в основі частих порушень Україною статті 3 Конвенції. Зокрема, приблизно у 40 своїх рішеннях Суд встановив, що державні органи України були відповідальними за жорстоке поводження з особами, які трималися під вартою, та що ефективного розслідування тверджень про таке жорстоке поводження проведено не було. На момент винесення цього рішення на розгляді Суду знаходилося більше 100 справ, які стосуються тих самих питань.
ЄСПЛ зазначив, що порушення, встановлені в цьому рішенні, не пов’язані з якимсь поодиноким випадком чи особливим поворотом подій у цій конкретній справі, а є наслідком нормативно-правових недоліків та недоліків адміністративної практики державних органів щодо їх зобов’язань за статтею 3 Конвенції.
Зокрема, враховуючи відповідну практику Суду, підозрювані є найбільш вразливою групою жертв жорстокого поводження з боку правоохоронців. Жорстоке поводження часто мало місце у перші дні тримання жертв під вартою, протягом яких вони не мали доступу до захисника, а їхні тілесні ушкодження належним чином або взагалі не фіксувались. Хоча не в кожному такому випадку можна встановити, що жорстоке поводження здійснювалося з метою отримання визнавальних показань, не можна виключати зв’язок між жорстоким поводженням з жертвами та метою державних органів отримати викривальні докази (див., наприклад, рішення у справах «Вергельський проти України» (Vergelskyy v. Ukraine), п. 108; «Самардак проти України» (Samardak v. Ukraine), п. 36; «Ковальчук проти України» (Kovalchuk v. Ukraine), п. 60; «Бочаров проти України» (Bocharov v. Ukraine), п. 47; та «Коробов проти України» (Korobov v. Ukraine), п. 73). Як зазначалось у деяких доповідях та дослідженнях щодо питання жорстокого поводження в Україні, оцінка роботи працівника міліції, яка базувалась на кількості розкритих злочинів, була одним з факторів, що сприяли катуванню підозрюваних (див., наприклад, пункти 56 та 59 рішення).
Іншим розповсюдженим фактором, що призвів до порушення статті 3 Конвенції у цій справі та у справах, які Суд розглядав раніше, є небажання працівників прокуратури оперативно та швидко вживати всіх належних заходів для встановлення фактів та обставин за скаргами про жорстоке поводження та забезпечення відповідних доказів. Під час перевірок працівники прокуратури рідко не обмежувались поясненнями працівників міліції. Версії подій працівників міліції мали перевагу, та жодних зусиль для перевірки їх за допомогою інших заходів не докладалось.
ЄСПЛ дійшов висновку, що таке небажання працівників прокуратури, зокрема, у ситуаціях, коли, як стверджувалося, до підозрюваних застосовувалося жорстоке поводження з метою отримання визнавальних показань, може бути пояснене, щонайменше певною мірою, конфліктом між такими завданнями працівників прокуратури у кримінальному провадженні, як підтримання державного обвинувачення у суді та здійснення нагляду за законністю досудового слідства (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Невмержицький проти України» (Nevmerzhitsky v. Ukraine), заява № 54825/00, п. 116, ECHR 2005-II (витяги); «Салов проти України» (Salov v. Ukraine), заява № 65518/01, п. 58, від 6 вересня 2005 року; «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine), заява № 66561/01, п. 63, від 30 березня 2004 року; вищезазначені рішення у справах «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), п. 69; «Коваль проти України» (Koval v. Ukraine), заява № 65550/01, п. 95, від 19 жовтня 2006 року; а також доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у пунктах 55–59 рішення та відповідні дослідження Комітету ООН проти катувань у пункті 75 рішення). Оскільки визнавальні показання часто є одним з основних доказів у кримінальному провадженні, не можна виключати, що працівники прокуратури не зацікавлені у проведенні всебічного розслідування, яке потенційно могло звести нанівець достовірність таких доказів.
Ця справа разом з подібними до неї попередніми справами проти України, в яких Суд констатував порушення статті 3 Конвенції в процесуальному аспекті, також свідчить, що, незважаючи на загальну законодавчу заборону катування та нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження в Україні, на практиці представники державних органів, відповідальні за таке жорстоке поводження, зазвичай уникають покарання (див., зокрема, рішення у справі «Тесленко проти України» (Teslenko v. Ukraine), п. 116). Відсутність у цьому відношенні будь-яких цілеспрямованих зусиль з боку державних органів підтримує обстановку практично повної безкарності за такі дії.
Про системний характер цих проблем також свідчать доповіді та дослідження у сфері дотримання прав людини в Україні, заснованими на інформації, отриманій як від національних органів, так і від різних національних та міжнародних організацій.
Відповідно Суд констатує, що ситуація у цій справі повинна бути визнана такою, що є результатом проблем системного характеру на національному рівні, що з огляду на основоположні цінності демократичного суспільства, яких вони стосуються, вимагають швидкого запровадження всебічних та комплексних заходів.
Суд вважав за необхідне наголосити на тому, що Україна має терміново реформувати правову систему, щоб забезпечити викорінення практики катування осіб, які тримаються під вартою, та забезпечити проведення ефективного розслідування відповідно до статті 3 Конвенції у кожній конкретній справі, в якій заявляється небезпідставна скарга на жорстоке поводження, та ефективне виправлення на національному рівні будь-яких недоліків такого розслідування. При цьому державні органи України повинні належним чином врахувати це рішення, відповідні практику Суду та рекомендації, резолюції та рішення Комітету міністрів.
З рішенням можна ознайомитися на сайті Мін’юсту http://www.minjust.gov.ua/19614
5. «Василь Іващенко проти України» від 26 липня 2012 року (заява № 760/03). У зв’язку з незабезпеченням заявнику державними органами можливості отримати копії документів, яких він потребував для обґрунтування своєї заяви до Європейського суду, останній дійшов висновку, що Україна не виконала свої зобов’язання за ст. 34 Конвенції щодо створення усіх необхідних умов для заявника з метою забезпечення належного та ефективного розгляду його заяви Європейським судом.
З огляду на свої висновки за статтею 34 Конвенції у цій справі, а також у справі «Найден проти України» (див. рішення у справі «Найден проти України» (Naydyon v. Ukraine), ЄСПЛ дійшов висновку, що ця проблема виникла внаслідок відсутності чіткої та конкретної процедури, яка давала б ув’язненим особам можливість отримувати копії документів з матеріалів справи або переписуючи їх власноруч або за допомогою відповідного обладнання, або шляхом покладання на державні органи обов’язку робити такі копії. Хоча існували національні нормативні акти, які передбачали допуск громадян до документів, що зберігаються державними органами, включаючи матеріали судових справ, національні судові органи не вважали себе зобов’язаними допомагати ув’язненим особам, враховуючи їхнє особливе становище, отримувати такі копії. Немає також інформації про те, що пенітенціарні установи, на які згідно з правилами виконання покарань покладалось таке завдання, дотримувались цих вимог.
Враховуючи особливу важливість права на подання індивідуальної заяви, закріпленого статтею 34 Конвенції, для ефективного функціонування системи контролю, встановленої Конвенцією, Європейський суд зобов’язав Україну негайно вжити заходів законодавчого та адміністративного характеру з метою забезпечення доступу осіб, які перебувають в умовах несвободи, до документів, необхідних для обґрунтування їхніх скарг до Європейського суду.
З рішенням можна ознайомитися на сайті Мін’юсту http://www.minjust.gov.ua/32719
6. «Олександр Волков проти України» від 9 січня 2013 року (заява № 21722/11). У цій справі ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, зокрема, у зв’язку з: відсутністю незалежності та безсторонності ВРЮ з огляду на об’єктивні (процедура формування та персональний склад ВРЮ) та суб’єктивні (особиста упередженість членів ВРЮ) критерії; відсутністю незалежності та безсторонності розгляду справи заявника парламентом України; недотриманням встановленої законодавством процедури особистого голосування народних депутатів; переглядом ВАСУ рішення про звільнення заявника, що не був достатнім та не забезпечив виправлення допущених порушень.
Європейський суд з прав людини зазначив, що констатовані ним порушення свідчать про наявність системної проблеми функціонування судової влади в Україні, зокрема, судової дисципліни, в тому, що стосується незабезпечення її належного відділення від інших гілок влади, що, у свою чергу, не гарантує незалежності суддів і захисту від порушень і свавілля при застосуванні дисциплінарних заходів. Запроваджені у 2010 році зміни до законодавства ЄСПЛ визнав такими, що не вирішують висвітлених у цьому рішенні недоліків. З огляду на це ЄСПЛ наголосив, що Україна має негайно запровадити заходи загального характеру з реформування системи судової дисципліни. Ці заходи повинні включати внесення змін до законодавства з метою реформування інституційної побудови цієї системи та вироблення належних форм і принципів послідовного застосування національного законодавства у цій сфері.
З стислим викладом рішення можна ознайомитися на сайті Мін’юсту http://www.minjust.gov.ua/34537
7. «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року (заява № 20372/11). У цій справі Суд констатував порушення статей 11 та 7 Конвенції, спричинені наявністю законодавчої прогалини щодо регулювання свободи зібрань, яка існує в законодавстві України протягом більш ніж двох десятиліть. Беручи до уваги системний характер проблеми, яку виявлено в цій справі, Суд наголошує, що слід невідкладно реформувати законодавство та адміністративну практику України для приведення їх у відповідність із висновками Суду, викладеними у цьому рішенні, та вимогами статей 7 та 11 Конвенції.
З рішенням можна ознайомитися на сайті Мін’юсту http://www.minjust.gov.ua/34541
4. Усунення недоліків рішень ЄСПЛ.Існують три способи усунення недоліків рішень ЄСПЛ: тлумачення їх тексту, перегляд за нововиявленими обставинами та виправлення помилок.
Відповідно до правила 79 Регламенту кожна сторона має право протягом року після оголошення рішення звернутися до Суду із зверненням про його тлумачення.
Звернення подається до Секретаріату. У ньому має бути чітко зазначено, яка саме частина рішення чи його резолютивної частини потребує тлумачення.
Палата в первісному складі вправі за своєю ініціативою відмовити в задоволенні звернення, мотивувавши це відсутністю підстав для його розгляду. Якщо сформувати палату в попередньому складі не можливо, голова палати доповнює або повністю формує її шляхом жеребкування.
Якщо палата не відхилить клопотання, Секретар повідомляє про це іншій стороні або сторонам і пропонує їм подати письмові зауваження у строки, встановлені головою палати. Голова палати також призначає дату слухання, якщо палата вирішить його провести. Палата вирішує питання шляхом постановлення судового рішення.
Відповідно до Правила 80 Регламенту кожна сторона, у разі з’ясування нововиявлених обставин, які могли б мати вирішальне значення і які не були відомі Суду при оголошенні постанови, а також в розумній мірі не могли бути відомі цій стороні, має право звернутися до Суду про перегляд рішення протягом шести місяців після того, як їй стало відомо про такі фактичні обставини.
У зверненні має бути зазначено постанову, про перегляд якого йдеться, і повинна міститися інформація, що підтверджує дотримання умов, викладених у пункті 1 цього правила. До звернення додаються копії всіх підтверджувальних документів. Звернення і копії підтверджуючих документів подаються в Секретаріат.
Палата в первісному складі вправі за своєю ініціативою відмовити в задоволенні звернення, мотивувавши це відсутністю підстав для його розгляду. Якщо сформувати палату в попередньому складі неможливо, то голова палати доповнює або повністю формує її шляхом жеребкування.
Якщо палата не відхилить клопотання, Секретар повідомляє про це іншій стороні або сторонам і пропонує їм подати письмові зауваження у строки, встановлені головою палати. Голова палати також призначає дату слухання, якщо палата вирішить його провести. Палата вирішує питання шляхом постановлення судового рішення.
Відповідно до Правила 81 відбувається виправлення помилок у рішеннях та ухвалах.
Без шкоди для положень про перегляд рішень та поновлення заяв у реєстрі справ Суд за своєю ініціативою або на підставі звернення сторони, поданого протягом місяця після оголошення рішення або ухвали, має право виправити описки, помилки в підрахунках чи явні помилки.
Дата добавления: 2015-10-26; просмотров: 13376;