Загальна характеристика нормативного регулювання інформаційної галузі

Людина живе у світі інформації, сприймаючи навколишній світ за допомогою органів чуття. Найбільшу кількість інформації (близько 90%) людина отримує за допомогою зору, близько 9% – за допомогою слуху та тільки 1% за допомогою інших органів чуття (нюху, дотику та смаку). Отримана людиною інформація у формі зорових, слухових і інших образів зберігається в пам’яті. Людське мислення можна розглядати як процес опрацювання інформації в мозку людини.

На основі інформації, отриманої за допомогою органів чуття та теоретичних знань, набутих у процесі навчання, людина створює інформаційні моделі навколишнього світу. Такі моделі уможливлюють орієнтацію у навколишньому світі й ухвалення правильних рішень для досягнення поставлених цілей.

Пошук і збирання інформації для сучасної людини стають дедалі значущими. Важливу інформацію вже не можна отримати, як раніше, з ранкової газети чи розмови з другом. Часто інформація стає надбанням різних суб’єктів. І навіть ЗМІ не завжди можуть вчасно отримати таку інформацію та надати її користувачу. Щоб знайти потрібні відомості, відповідним суб’єктам слід докласти певних зусиль.

Відповідно до норм статті 34 Конституції України, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, отриманої конфіденційно, або для підтримання авторитету та неупередженості правосуддя.

9 листопада 1995 року Україна приєдналась до Ради Європи. При вступі Україна зобов’язалась дотримуватись обов’язків, що випливають із Статуту Ради Європи, а саме принципів плюралістичної демократії, верховенства права та захисту прав людини й основних свобод усіх осіб, що перебувають під її юрисдикцією.

Зокрема, Резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 жовтня 2005 року № 1466 «Про виконання обов’язків і зобов’язань Україною» були підбиті підсумки реалізації ключових реформ, яких Україна потребувала та зобов’язалась реалізувати.

Парламентська Асамблея зробила висновок, що хоча Україна і досягла значного прогресу в законодавчій галузі, вона все ще не виконала всіх обов’язків і зобов’язань, які взяла на себе при вступі в Раду Європи, і що верховенство права в багатьох галузях ще не повністю досягнуте і, зокрема, закликали органи державної влади України покращити правове регулювання доступу до інформації, а також суворо дотримуватись статті 34 Конституції України стосовно свободи інформації під час засекречування документів і розсекретити всі офіційні документи, які були закриті для загального доступу з порушенням законодавства. На виконання зазначеної Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи та з метою забезпечення реалізації положень статті 34 Конституції України стосовно свободи інформації, статті 10 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод 1950 року, статті 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а також для забезпечення ефективної реалізації права кожного на свободу вираження поглядів і доступ до інформації, права на вільне збирання, зберігання, використання та поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб. Верховною Радою України 13 січня 2011 року були прийняті ЗУ «Про доступ до публічної інформації» та «Про внесення змін до ЗУ «Про інформацію» (нова редакція), які набрали чинності 10 травня 2011 року.

Прийняття вказаних нормативно-правових актів зумовлено тим, що в державі тривалий час були відсутні ефективні правові механізми реалізації згаданого права. Особливе занепокоєння при цьому викликала відсутність можливості отримання публічної інформації — тієї, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень і інформації, що становить суспільний інтерес.

Саме з метою забезпечення реалізації вищенаведених прав, за останні роки блок інформаційного законодавства в Україні радикально оновлено. Окрім згаданих, прийнято ЗУ «Про захист персональних даних». Частково до законів, які регламентують порядок діяльності публічних осіб у галузі інформації можна віднести норми ЗУ «Про засади запобігання і протидії корупції». Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу. Питання публічної інформаційної галузі регламентовано рядом міжнародних документів. Зокрема, нормами Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Рекомендацій Ради Європи: № К.(81)19 про доступ до інформації, що перебуває в розпорядженні органів влади та № Я(2008) про доступ до офіційних документів, виконання вимог Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 жовтня 2005 р. № 1466 «Про виконання обов’язків і зобов’язань Україною». Плану заходів з виконання обов’язків і зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи, затвердженим Указом Президента України від 20 січня 2006 р. № 39. Концепції подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності», затвердженою Указом Президента України від 11 вересня 2006 року № 742. На етапі становлення української держави, проблема забезпечення прозорості в діяльності органів влади є однією з перешкод, що стоять на шляху демократичного розвитку України. Прикладів порушення або перешкоджання реалізації права на доступ до інформації ще донедавна можна було навести багато: неправомірна відмова органів влади у наданні інформації через її віднесення до інформації з обмеженим доступом: незаконне застосування грифів обмеження доступу до інформації «опублікуванню не підлягає», «не для друку», «для службового користування»; ігнорування інформаційних запитів; перешкоди в отриманні громадянами локальних нормативно-правових актів місцевих органів влади, не говорячи вже про проекти таких актів; неналежне виконання органами влади вимоги оприлюднювати інформацію про свою діяльність (в тому числі через мережу Інтернет) тощо.

Отже, можна констатувати, що донедавна існуюча державно-правова практика з питань надання інформації не відповідала стандартам демократичної держави.

Однією з основних причин існування такої ситуації була відсутність закону, який би чітко визначив види інформації з обмеженим доступом і критерії віднесення її до такої. ЗУ «Про інформацію» не вирішував цю проблему, оскільки його попередня редакція фактично не розмежовувала публічну інформацію з приватною, визначаючи конфіденційну інформацію як таку, що може належати органам влади та поширюється за їх бажанням, до передбачених ними умов. Окрім того, норми ЗУ «Про інформацію» були декларативними та створювали широке поле для зловживання – службовці мали можливість обмежувати доступ до інформації на власний розсуд.

Удосконалення законодавства про доступ до публічної інформації відбулося шляхом прийняття окремого процедурного ЗУ «Про доступ до публічної інформації», який повинен вирішити проблеми, окреслені вище.

Закони про доступ до публічної інформації існують у більшості демократичних держав, і вони виступають реальним правовим механізмом здійснення одного з основних прав людини на доступ до публічної інформації, що є вимогою європейських стандартів та необхідною умовою інтеграції України у Європейське співтовариство. Прикладом держав, у яких існують закони є: США (про свободу доступу до інформації), Великобританія (про свободу інформації), Латвія (про свободу інформації), Естонія (про свободу інформації), Словаччина (про вільний доступ до інформації), Болгарія (про доступ до публічної інформації), Словенія (про доступ до публічної інформації), Угорщина (про захист інформації) тощо.