Характеристика деяких законодавчих актів

ЗУ «Про зв’язок» встановлює правові, економічні й організаційні основи діяльності в галузі зв’язку в Україні та визначає відносини підприємств, об’єднань, установ і організацій зв’язку з органами державної виконавчої влади, місцевого самоврядування та користувачами послуг зв’язку, а також особливості галузі, пов’язані з особливими суспільними інтересами. Закон складається з 32 статей.

Основні статті:

Ø визначення основних термінів і понять щодо зв’язку в Україні;

Ø проектування, будівництво та реконструкція засобів і споруд зв’язку;

Ø забезпечення зв’язку в умовах надзвичайного стану;

Ø захист прав користувачів;

Ø порядок і умови надання послуг зв’язку в мережах зв’язку загального користування;

Ø особливості умов праці в галузі;

Ø регулювання використання радіочастот;

Ø ліцензування видів діяльності в галузі зв’язку;

Ø відповідальність;

Ø міжнародна співпраця в галузі зв’язку тощо.

ЗУ «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» складається з 6 розділів, що містять 20 статей. Законом визначені, зокрема, відносини між суб’єктами в процесі опрацювання інформації в ІТС; загальні вимоги щодо захисту інформації в ІТС; організація захисту інформації; відповідальність за порушення закону про захист інформації; міжнародна діяльність в галузі захисту інформації. Зокрема, ст. 10 ЗУ визначає, що захист інформації в ІТС забезпечено шляхом:

Ø дотримання суб’єктами правових відносин норм, вимог і правил організаційного та технічного характеру щодо захисту опрацьованої інформації;

Ø використання засобів комп’ютерної техніки, програмного забезпечення, засобів зв’язку й ІТС в цілому, засобів захисту інформації, які відповідають встановленим вимогам щодо захисту інформації (мають відповідний сертифікат);

Ø перевірки відповідності засобів комп’ютерної техніки, програмного забезпечення, засобів зв’язку й ІТС в цілому встановленим вимогам щодо захисту інформації (сертифікація засобів комп’ютерної техніки, засобів зв’язку й ІТС);

Ø здійснення контролю щодо захисту інформації.

Крім того, ст. 14 характеризує державне управління захистом інформації в ІТС. А саме, уповноважений Президентом України орган здійснює управління захистом інформації шляхом:

Ø проведення єдиної технічної політики щодо захисту інформації;

Ø розроблення концепції, вимог, нормативно-технічних документів і науково-методичних рекомендацій щодо захисту інформації в ІТС;

Ø затвердження порядку організації, функціонування та контролю за виконанням заходів, спрямованих на захист опрацьованої в ІТС інформації, яка є власністю держави, а також рекомендацій щодо захисту інформації – власності юридичних і фізичних осіб;

Ø організації випробувань і сертифікації засобів захисту інформації в ІТС, в якій здійснюють опрацювання інформації, яка є власністю держави;

Ø створення відповідних структур для захисту інформації в ІТС;

Ø проведення атестації сертифікаційних (випробувальних) органів, центрів і лабораторій, видання ліцензії на право проведення сервісних робіт у галузі захисту інформації в ІТС;

Ø здійснення контролю захищеності опрацьованої в ІТС інформації, яка є власністю держави;

Ø визначення порядку доступу осіб і організацій зарубіжних держав до інформації в ІТС, що є власністю держави, або до інформації – власності фізичних і юридичних осіб, щодо поширення та використання якої державою встановлено обмеження.

Нажаль, законодавча база ще відстає від потреб практики. Ті закони й укази, що існують наразі, носять в основному забороняючий характер. Ряд нормативних положень з захисту інформації в інформаційних системах, що розроблені раніше, не відповідає рівню розвитку ІКТ. Роботи в цьому напрямку суттєво відстають від потреб і носять однобокий характер (в основному зведені до захисту інформації від витоку технічними каналами). Законодавчі заходи щодо захисту інформації полягають у виконанні чин­них у державі або у введенні нових законів, положень, постанов і інструкцій, які регулюють юридичну відповідальність посадових осіб – користувачів і обслуговуючого технічного персоналу за витік, втра­ту або модифікацію довіреної йому інформації, яка підлягає захисту, в тому числі за спроби виконувати аналогічні дії за межами своїх повноважень, і відповідальність сторонніх осіб за спробу на­вмисного НСД до інформації.

Мета законодавчих заходів – попередження й отримання потен­ціальних порушників.

Конфіденційна інформація – це відомості, якими володіють чи користуються та розпоряджаються окремі фізичні чи юридичні особи і які поширюють за їхнім бажанням відповідно до передбачених умов. У галузі захисту інформації поняття конфіденційності має інший зміст і визначається по-іншому.

Таємна інформація – інформація, яка містить відомості, що складають державну або іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству та державі.

Зупинимося на основному законі, що безпосередньо стосується захисту інформації – це ЗУ «Про захист інформації в ІТС», прийнятий 5 липня 1994 року. Він містить 20 статей у шести розділах. Метою Закону є встановлення основ регулювання правових відносин щодо захисту інформації в ІТС за умови дотримання права власності громадян України та юридичних осіб на інформацію та права доступу до неї, права власника інформа­ції на її захист, а також встановленого законодавством обмеження на доступ до інформації.

У загальних положеннях наведено визначення основних термінів: інформаційно-телекомунікаційна система (ІТС), інформація в ІТС, опрацювання інформації, захист інформації, несанкціонований доступ, розпорядник ІТС, персонал ІТС, користувач ІТС, порушник, витік інформації, втрата інформації, підроблення інформації, блокування інформації, порушення роботи ІТС. В наступних статтях (2-6) визначено об’єкти захисту та суб’єкти відносин, а також право власності на інформацію під час її опрацювання, гарантія юридичного захисту та доступ до інформації.

У другому розділі (ст. 7-9) визначено відносини між власни­ком інформації та власником ІТС, відносини між власником інформації та користувачем, відносини між власником ІТС і користувачем ІТС. Третій розділ визначає загальні вимоги щодо захисту інформації – в статтях 10-12 визначено шляхи забезпечення захисту інформації в ІТС, вимоги та правила щодо захисту інформації, умови опрацювання інформації. В четвертому розділі (ст. 13-16) визначено організацію захисту інформації в ІТС: політика в галузі захисту інформації, дер­жавне управління захистом інформації в ІТС, служби захисту інформації в ІТС, фінансування робіт. У п’ятому та шостому розділах ідеться про відповідальність за порушення порядку та правил захисту інформації, відшкодування шкоди, взаємодію в питаннях захисту інформації в ІТС, забезпечення інформаційних прав України.

Тема 3. Інформаційно-правові норми та інформаційно-правові відносини

1. Суб’єкти правовідносин, що виникають при реалізації права на інформацію (Марущак)

Людина досить довго була головним виробником і поширювачем відомостей про навколишнє природне середовище та суспільне життя, а тому і єдиним суб’єктом інформаційних відносин. Розвиток цивілізації спричинив появу нових, похідних учасників таких відносин. Спочатку до примітивних інформаційних потоків у якості суб’єктів входили сім’ї, роди, племена, які передавали власний досвід з покоління у покоління. Пізніше до суб’єктного складу інформаційних відносин почали входити держави, юридичні особи приватного та публічного права. Сьогодні перебуваємо напередодні виникнення нових учасників інформаційних відносин, якими зможуть стати сучасні ІКТ, наділені штучним інтелектом.

Відносини, що нині існують з приводу отримання, використання, поширення та зберігання різноманітних відомостей, є багатогранними і включають багато суб’єктів. Це пов’язане насамперед з феноменом інформації, множинністю її джерел, носіїв і проявів.

Деяка частина інформаційних відносин у силу їх суспільної значущості потребує врегулювання за допомогою загальнообов’язкових, формально визначених, гарантованих державою, правил поведінки. Такі відносини визначають як правові інформаційні, інформаційно-правові відносини (інформаційні правовідносини). Упорядкування таких відносин пов’язане у першу чергу з необхідністю розмежування прав і обов’язків їх учасників, тобто з визначенням правового статусу відповідних суб’єктів. Саме тому актуальним науковим завданням є визначення поняття та видів суб’єктів інформаційних відносин.

У нашій державі загальні засади реалізації права особи на інформацію в усіх галузях суспільного та державного життя України закріплює ЗУ «Про інформацію», забезпечує ж громадянам України можливості для участі в управлінні державними та громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів і відновлення їх у разі порушення ЗУ «Про звернення громадян».

Зі статті 3 ЗУ «Про інформацію» випливає, що інформаційними є правовідносини, які виникають у всіх галузях життя та діяльності суспільства і держави при отриманні, використанні, поширенні та зберіганні інформації.

Стаття 7 ЗУ «Про інформацію» визнає суб’єктами інформаційних відносин: громадян України; юридичних осіб; державу Україна, інші держави, їх громадян і юридичних осіб, міжнародні організації та осіб без громадянства.

Зважаючи на багатогранність інформаційних відносин, обсяг прав і обов’язків зазначених вище суб’єктів є різним і залежить від об’єктів таких відносин і зовнішніх умов, у яких такі відносини виникають. Так, наприклад, громадянин України як запитувач інформації у порядку статті 3 2 ЗУ «Про інформацію» перебуває у іншому правовому становищі, ніж у відносинах з приводу авторства художнього твору. Спільним для зазначених, здавалося б абсолютно різних, видів інформаційних відносин є можливість особи вступати у такі правовідносини. Тобто цілком логічним є визначення інформаційної правосуб’єктності як правової категорії.

На сьогодні серед науковців немає єдності у поглядах щодо співвідношення правосуб’єктності та правового статусу: одні вчені вважають правосуб’єктність передумовою правового статусу, другі схильні включати її в правовий статус як структурний елемент, треті називають правосуб’єктність об’ємнішою категорією, яка включає в себе правовий статус.

Правосуб’єктність сприяє встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів особи – економічного, політичного, етнічного тощо. Термін «правосуб’єктність» застосовують до суб’єктів права – учасників правовідносин. Термін «правовий статус» використовують для характеристики правового становища особи в цілому. Тому правосуб’єктність як важливий «опорний» інститут (фундамент) набуття правового статусу фізичною або юридичною особою може бути включена до складу правового статусу.

Інформаційну правосуб’єктність визначають як здатність суб’єкта інформаційних правовідносин мати інформаційні права та набувати своїми діями суб’єктивні інформаційні права й обов’язки, які становлять зміст інформаційних правовідносин.

Зміст інформаційної правосуб’єктності, зрозуміло, для всіх суб’єктів інформаційних відносин не є однаковим. Для кожного суб’єкта інформаційного права є своя певна правосуб’єктність з конкретним змістом. Для органів державної влади змістом інформаційної правосуб’єктності є компетенція як сукупність певних повноважень. Для громадян і юридичних осіб інформаційна правосуб’єктність складається з правоздатності, дієздатності, деліктоздатності та певних суб’єктивних прав і обов’язків.

Інформаційна правосуб’єктність складається з інформаційної правоздатності й інформаційної дієздатності. Виникнення інформаційних прав і обов’язків у особи зумовлено наявністю у неї інформаційної правоздатності, що є невідчужуваною від особи ознакою — юридичною здатністю бути носієм відповідних прав і обов’язків з числа передбачених законом. Особа не може бути ані обмежена, ані позбавлена правоздатності.

Особа може самостійно вступати у інформаційні правовідносини лише за умови її дієздатності. Інформаційна дієздатність – визначена інформаційним законодавством юридична можливість суб’єкта інформаційних правовідносин здійснювати свої інформаційні права й обов’язки, реалізуючи яку (можливість) він здатний бути активним учасником інформаційних відносин. Тобто, суб’єкт інформаційних правовідносин самостійно визначає, які права йому реалізовувати, у які конкретні інформаційні правовідносини йому вступати.

Елементом інформаційної правосуб’єктності є і деліктоздатність – здатність суб’єкта інформаційних правовідносин нести юридичну відповідальність за вчинене правопорушення. Деліктоздатність фізичних осіб як учасників інформаційних правовідносин, як правило, наступає з 16 років (за окремі види правопорушень може наступати раніше або пізніше). Право-, діє- та деліктоздатність юридичної особи наступають практично завжди одночасно (за винятком здійснення ІД, що потребує спеціального дозволу (ліцензії)), тобто з моменту державної реєстрації та припиняються з ліквідацією юридичної особи.

Особливий статус має держава як суб’єкт інформаційних правовідносин. Зрозуміло, що категорії інформаційної правосуб’єктності (правоздатності та дієздатності) для держави Україна або іноземних держав не визначають. У міждержавних відносинах Україна виступає суб’єктом міжнародних, у тому числі інформаційних, відносин. Учасником внутрішньо державних відносин держава стає через органи державної влади, тобто опосередковано. Для органів державної влади інформаційна правосуб’єктність полягає у сукупності певних законодавчо передбачених повноважень.

Міжнародні організації виступають суб’єктами інформаційних правовідносин у стосунках з державами, іншими суб’єктами з приводу отримання, використання, поширення та зберігання інформації.

Проблемним є визначення правового статусу громадськості як суб’єкта інформаційних правовідносин. Так, наприклад, у ЗУ «Про інформацію» використано терміни «предмет громадського інтересу», «право громадськості знати інформацію». У окремих нормативних актах поняття «громадськість» означає «одну або кілька фізичних або юридичних осіб». Тому громадськість не виділено у якості самостійного суб’єкта інформаційних правовідносин, розуміючи, що дане поняття включає одного або кілька «основних» суб’єктів.

Отже, суб’єктами інформаційних правовідносин є фізичні особи (громадяни України, іноземці й особи без громадянства), юридичні особи приватного права та юридичні особи публічного права, які є правоздатними — наділеними законодавством України інформаційними правами й обов’язками, а також держава Україна, іноземні держави та міжнародні організації.

Пов’язаними з інформаційною правосуб’єктністю учасників інформаційних відносин категоріями є їх (учасників) права й обов’язки. Зокрема, учасники інформаційних відносин мають право:

Ø отримувати (виробляти, добувати), використовувати, поширювати та зберігати інформацію у будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом;

Ø на отримання інформації про: діяльність органів державної влади; народних депутатів; органів місцевого та регіонального самоврядування та місцевої адміністрації; те, що стосується його особисто.

Учасники інформаційних відносин зобов’язані:

Ø поважати інформаційні права інших суб’єктів;

Ø використовувати інформацію згідно з законом або договором (угодою);

Ø забезпечувати дотримання принципів інформаційних відносин (гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації та свобода її обміну; об’єктивність, вірогідність інформації; повнота та точність інформації; законність отримання, використання, поширення та зберігання інформації);

Ø забезпечувати доступ до інформації усім користувачам на умовах, передбачених законом або угодою;

Ø зберігати її в належному стані протягом встановленого терміну та надавати іншим громадянам, юридичним особам або державним органам у передбаченому законом порядку;

Ø компенсувати шкоду, заподіяну при порушенні законодавства про інформацію.

Для повнішої характеристики суб’єктів інформаційних правовідносин здійснимо їх класифікацію за різними критеріями. Провідні дослідники поділяють суб’єктів, наприклад, інформаційної безпеки на такі категорії:

Ø за правовим статусом регулювання відносин: суб’єкти регулювання відносин і учасники відносин;

Ø залежно від мети учасників правовідносин: правомірні учасники та правопорушники тощо.

Дослідники Центру політико-правових реформ, формуючи Концепцію закону про доступ до інформації, визначають суб’єктами відносин у галузі доступу до інформації:

Ø фізичні, юридичні особи — запитувачі інформації;

Ø органи державної влади, органи місцевого самоврядування, юридичні особи державного сектору, недержавні юридичні особи та фізичні особи на умовах, визначених частиною першою, другою статті 28, а також, у разі створення, службовці з питань інформації — розпорядники інформації;

Ø уповноважений орган виконавчої влади, відповідальний за здійснення державної політики у галузі забезпечення доступу до інформації (Уповноважений орган виконавчої влади);

Ø Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Суб’єкти відносин у галузі доступу до інформації мають право отримувати (виробляти, добувати), використовувати, поширювати та зберігати інформацію у будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом.

Дослідники Центру політико-правових реформ вважають, що «кожний суб’єкт відносин у галузі доступу до інформації для забезпечення своїх прав, свобод і законних інтересів має право на отримання інформації про:

Ø діяльність органів державної влади;

Ø діяльність органів місцевого самоврядування;

Ø те, що стосується його особисто.

Суб’єкти відносин у галузі доступу до інформації зобов’язані:

Ø поважати права та свободи інших осіб;

Ø використовувати інформацію відповідно до закону або договором (угодою);

Ø забезпечувати дотримання принципів свободи інформації;

Ø забезпечувати доступ до інформації на умовах, передбачених законом або договором (угодою);

Ø зберігати інформацію в належному стані протягом встановленого строку та надавати іншим особам у встановленому законом порядку;

Ø відшкодовувати шкоду, заподіяну при порушенні законодавства про свободу інформації.

Основною видовою класифікацією суб’єктів інформаційних правовідносин, як зазначалося, є їх поділ за правовим статусом:

Ø фізичні особи: громадяни України, іноземці, особи без громадянства;

Ø юридичні особи приватного та публічного права, у тому числі міжнародного;

Ø соціальні спільноти: держави, територіальні громади тощо.

Стаття 42 Закону України «Про інформацію» визначає основними учасниками інформаційних відносин авторів, користувачів, поширювачів, зберігачів (охоронців) інформації. Відповідно до зазначеної норми можна навести класифікацію суб’єктів інформаційних відносин за функціональним критерієм, тобто взяти за основу поділу характер дій з інформацією: автор отримує (створює) інформацію, користувач використовує її, поширювач поширює, а зберігач зберігає та захищає інформацію.

За рівнем визначеності кількості суб’єктів інформаційних правовідносин розрізняють загальних учасників інформаційних правовідносин (кількість уповноважених або зобов’язаних суб’єктів невизначена); конкретних учасників інформаційних правовідносин (кількість суб’єктів правовідносин точно визначена).

За характером дії зобов’язаного суб’єкта виділяють активні (зобов’язаний суб’єкт повинен вчинити певні дії); пасивні (зобов’язаний суб’єкт повинен утриматися від певних дій) суб’єкти інформаційних правовідносин.

За предметом правового регулювання (інформаційні та тісно пов’язані з інформаційними відносини) суб’єкти інформаційних правовідносин поділяють на суб’єктів власне інформаційних правовідносин (наприклад, запитувач і власник інформації) і суб’єктів правовідносин, що тісно пов’язані з інформаційними (наприклад, орган управління державним майном і об’єкт управління). Останні здійснюють діяльність, яку регламентують нормами адміністративного, цивільного, господарського, фінансового й інших галузей права, однак у процесі такої діяльності вступають у інформаційні відносини з іншими суб’єктами.

Отже, необхідною ознакою суб’єкта інформаційних правовідносин є інформаційна правосуб’єктність як здатність суб’єкта мати інформаційні права та набувати своїми діями суб’єктивні права й обов’язки, які складають зміст інформаційних правовідносин.

Проблемним є визначення правового статусу громадськості як суб’єкта інформаційних правовідносин. Громадськість не слід виділяти у якості самостійного суб’єкта інформаційних правовідносин, а розуміти дане поняття як сукупність кількох фізичних або юридичних осіб.

2. Поняття та структура інформаційних правовідносин (Кормич)

Участь у суспільних відносинах, врегульованих правом, є засобом реалізації на практиці встановлених законодавством прав і обов’язків. Характеризуючи суспільні відносини, що виникають з приводу інформації, вітчизняне законодавство використовує дефініцію «інформаційні відносини». Оскільки ці суспільні відносини є врегульованими правом, їх можна називати інформаційними правовідносинами.

У найзагальнішому вигляді інформаційні правовідносини – це «врегульовані інформаційно-правовою нормою інформаційні відносини, сторони яких виступають в якості носіїв взаємних прав і обов’язків, встановлених і гарантованих інформаційно-правовою нормою».

Структурними елементами інформаційних правовідносин виступають:

Ø об’єкт – те, у зв’язку з чим або з приводу чого виникають правовідносин:

Ø суб’єкти – учасники правовідносин:

Ø правовий статус – права, обов’язки та відповідальність суб’єктів:

Ø поведінка – визначені правовою нормою дії або бездіяльність суб’єктів.

Об’єктом інформаційних відносин, згідно зі ст. 8 ЗУ «Про інформацію», виступає документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров’я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній і інших галузях.

Система класифікації суб’єктів інформаційних правовідносин. У ній основами класифікації виступають такі критерії, як особа суб’єкта та спосіб участі в інформаційних відносинах. Так, згідно з ч.1 ст.7 ЗУ «Про інформацію» суб’єктами інформаційних відносин є:

Ø громадяни України;

Ø юридичні особи;

Ø держава.

Відповідно до ч.2 ст.7 Закону, суб’єктами інформаційних відносин можуть бути:

Ø інші держави;

Ø громадяни та юридичні особи інших держав;

Ø міжнародні організації:

Ø особи без громадянства

Усі перераховані суб’єкти мають різний правовий статус, який реалізують у процесі інформаційних відносин. Наприклад, іноді участь в інформаційних правовідносинах органів публічної влади пов’язана з виконанням ними своїх владних повноважень. Основою правового статусу фізичної особи як учасника інформаційних відносин є його громадянські права та свободи. Особливості правового статусу юридичних осіб багато в чому зумовлені видом ІД, якою вони мають право займатися згідно з законодавством і статутними документами.

Щодо іноземних і міжнародних суб’єктів законодавство передбачає певні обмеження порівняно з аналогічними національними суб’єктами. Такі обмеження, наприклад, стосуються участі у передвиборній агітації, заснування ЗМІ й інформаційних агентств, провадження діяльності з захисту інформації, доступу до деяких видів інформації тощо.

За способом участі в інформаційних відносинах, що відповідно зумовлює комплекс їх прав та обов’язків, виокремлюють такі види суб’єктів, як:

Ø автор інформації – особа, що власними силами створює інформацію;

Ø власник інформації – особа, яка має права на володіння, користування та розпорядження інформацією;

Ø користувач інформації – особа, яка використовує інформацію для задоволення власних інформаційних потреб;

Ø поширювач інформації – особа, яка займається діяльністю з поширення, оприлюднення та реалізації інформації:

Ø зберігач (охоронець) інформації – особа, яка займається діяльністю з забезпечення належного стану інформації і її матеріальних носіїв і дотримання режиму доступу до інформації.

Визначення конкретного змісту правового статусу суб’єктів інформаційних правовідносин є складним з огляду на їх різноплановість і нерівноправність і, як правило, визначають правовими нормами, що регулюють кожний конкретний вид ІД.

Проте існує і певний комплекс універсальних прав, обов’язків і відповідальності суб’єктів інформаційних відносин, що є загальним для інформаційного права в цілому. Так. суб’єкти інформаційних відносин мають право отримувати (виробляти, добувати), використовувати, поширювати та зберігати інформацію в будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передбачених законом.

Кожний суб’єкт інформаційних відносин для забезпечення його прав, свобод і законних інтересів має право на отримання інформації про:

Ø діяльність органів державної влади;

Ø діяльність органів місцевого самоврядування;

Ø те, що стосується особи.

Основні обов’язки суб’єктів інформаційних відносин є такими:

Ø поважати інформаційні права інших суб’єктів;

Ø використовувати інформацію згідно з законом або договором (угодою);

Ø забезпечувати дотримання передбачених законодавством принципів інформаційних відносин;

Ø забезпечувати доступ до інформації усім користувачам на умовах, передбачених законом або угодою;

Ø зберігати її в належному стані протягом установленого терміну та надавати іншим громадянам, юридичним особам або державним органам у передбаченому законом порядку;

Ø компенсувати шкоду, заподіяну при порушенні законодавства про інформацію.

Поведінка суб’єктів інформаційних правовідносин виявляється у вигляді ІД, яка, згідно зі ст. 12 ЗУ «Про інформацію», є сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави.

Законодавство, використовує також дефініцію «напрями ІД»: політичний, економічний, соціальний, духовний, екологічний, науково-технічний, міжнародний тощо. Держава гарантує свободу ІД в цих напрямах усім громадянам і юридичним особам у межах їх прав і свобод, функцій і повноважень.

Окремо визначено такий напрям, як міжнародна ІД, яку реалізують у двох аспектах: забезпечення громадян, державних органів, підприємств, установ і організацій офіційною документованою або публічно оголошуваною інформацією про зовнішньополітичну діяльність України, про події та явища в інших країнах; цілеспрямоване поширення за межами України державними органами й об’єднаннями громадян, ЗМІ та громадянами всебічної інформації про Україну.

Виокремлено чотири основних види ІД (ст. 14 ЗУ «Про інформацію»):

Ø отримання інформації – набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації громадянами, юридичними особами або державою;

Ø використання інформації – задоволення ІП громадян, юридичних осіб і держави;

Ø поширення інформації – поширення, оприлюднення, реалізація в установленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації;

Ø зберігання інформації – забезпечення належного стану інформації і її матеріальних носіїв.

Кожен вид ІД вирізняється специфічними правилами та порядком його здійснення, які встановлюють правовими нормами.