Медицина України-Руси в ХІІІ-ХVІІІ ст.

Для дальшого розвитку давньоруської держави не було сприятливих умов. Відсутність міцної централізованої влади, постійні збройні сутички між князями за землі і міста, в тому числі і за Київ, не сприяли розвитку культури, зокрема розвитку медицини. Крім постійних чвар між князями, від яких найбільше терпів трудовий люд, країну спустошували напади кочівників, яким роз'єднані князі не завжди могли дати відсіч.

Тяжкий період в історії Русі настав з нашестям Батия, який у грудні 1240 р. захопив Київ. Найменш потерпіли від кочівників західні руські землі - Волинь і Галичина.

Утворене пізніше Галицько-Волинське князівство відіграло велику роль у захисті руських земель від завойовників із Заходу. Розвиток культури у цьому князівстві був на той час на досить високому рівні.

За часів нашестя кочівників кількість покалічених, хворих, взагалі осіб, що потребували опіки, набагато збільшилася. Але глибокий загальний занепад економічного і культурного життя народу не міг сприяти розвиткові лікувальної справи в ці часи. Припиняються також зв'язки з Візантією, південними і західними слов'янськими народами.

Наприкінці XII ст., борючись проти загрози з боку німецьких лицарів, роздроблені литовські князівства об'єдналися в сильну ранньофеодальну державу. Литовські князі, використовуючи палке прагнення руського народу до визволення від золотоординських племен, порівняно легко підкорили в 1302 р. майже всі західні руські землі. Перед цим польські фео-дали захопили в 1349 р. галицькі землі, а угорські—Закарпатську Русь.

Медичні школи, перші дипломовані лікарі. Литовці у XIV ст. щодо культури значно поступалися перед українцями: вони не мали писемності, вироблених форм державного права, не знали багатьох ремесел, що були відомі українському населенню. Заволодівши величезними західними і південними територіями України-Руси, що набагато перевищувала Литву кількістю населення, литовці швидко підпали впливові підкорених. Литовські князі приймають християнство, одружуються з руськими княжнами, руська мова і письмо стають державними. Відновлюються торговельні і культурні зв'язки з сусідніми народами. Складалися відносно сприятливі умови для розвитку культурного життя, зокрема для розвитку медицини. Крім церковної літератури з'являються слов'янські перекладні книжки, в яких поряд з текстами релігійного змісту подавалися відомості з астрології, математики, творів Гіппократа, Арістотеля, Галена та коментарі до них.

Найпоширенішим був переклад праці, яка називалася «Галіново на Гіпократа»—коментарі Галена до праці Гіппократа «Про природу людини» в дуже скороченому переказі. В ній подається вчення про чотири рідини, з яких складається людське тіло: кров, слиз, червону і чорну жовч. Як Всесвіт (макрокосмос) за античною теорією складається з чотирьох елементів, так і людина також побудована з чотирьох основних елементів і становить «малий всесвіт» — мікрокосмос.

Другий поширений твір більш практичного змісту «Тайная тайних, або Арістотелеві врата» — псевдоарістотелева праця арабського походження, перероблена в Європі середньовічними схоластами. У творі даються вказівки, як належить лікареві обстежувати хворого, описуються деякі захворювання, подаються поради про харчування, житло, одяг, режим статевого життя.

Чимало медичних відомостей знаходимо в «Проблематах», де докладніше, ніж у всіх відомих стародавніх перекладних писемних джерелах, описано будову і функції людського організму. Головний мозок, за «Проблематами», є центр усього духовного життя людини. Цікаве зауваження автора відносно того, що слиновиділення викликає не лише вигляд і запах їжі, а й саме уявлення про неї.

З XV ст. почалася підготовка учених лікарів у Польщі, в Краківському університеті. Пізніше лікарів готували в Замойській академії в м. Замості (коло Львова).

Академія в м. Замості заснована була з ініціативи графа Яна Замойського в 1593 р. Ян Замойський, який сам здобув освіту в Падуанському університеті, вирішив відкрити за зразком цього університету школу в себе на батьківщині. Папа римський Клімент VIII затвердив статут академії, надавши їй право присуджувати дипломи доктора філософії, права і медицини. Проте король Стефан Баторій, щоб не створити конкурента для Краківського університету, відмовився підтвердити цей папський привілей. Лише в 1669 р. король Михайло Корибут дав Замойській академії всі привілеї університетів і надав професорам академії шляхетські права. Медичний факультет академії був слабшим від краківського. Викладали в ньому всю медицину один-два професори. З 17 професорів медицини академії 12 дістали докторські дипломи в Падуї, 2 — в Римі і лише три не були учнями італійських університетів.

Студенти Замойської акадсмії об'єднувалися в земляцтва: польське, литовське, руське та ін. На медичному факультеті кількість студентів не перевищувала 45. При академії був шпиталь на 40 ліжок. Замойська академія проіснувала 190 років.

Незважаючи на скромні можливості медичних факультетів Кракова і Замостя, вони відіграли певну позитивну роль у поширенні наукових медичних знань серед населення. Кількість випускників цих шкіл, особливо українців і білорусів, була невелика, вони йшли на службу до феодалів, у резиденції біскупів, осідали в більших містах, обслуговували, звичайно, заможні верстви населення.

Цехова медицина. У XV ст. зруйнований внаслідок постійних нападків турків і кримських татар Київ втратив на деякий час провідну роль в культурному житті українських земель. Таким містом стає Львів.

Вже під 1377 р. в міських актах Львова знаходимо відомості про заснування в місті шпиталю для хворих і бідних. У податковому списку міста за 1405 р. значиться доктор медицини Бенедикт. У 1407 р. в місто проведено глиняними трубами воду, каналізаційні труби було проведено через 70 років. Головні вулиці міста були бруковані каменем, по околицях вистелені дошками. З 1408 р. в обов'язок міського ката входило вивезення з вулиць сміття. В 1444 р. засновано школу «для науки дітей благородних і простих». Перший запис про аптеку датовано 1445 р. Керував аптекою русин Василь. В 1447р. в міських актах вперше згадується про запрошення для задоволення громадських потреб лікаря з платнею 10 кіп грошів (600 грошів). У 1550 р. міським лікарем працював доктор медицини з Іспанії Егреніус з зарплатою 103 злотих на рік. За тих часів у Львові було три міські шпиталі і два при монастирях.

Жителі міста дуже терпіли від частих епідемій, особливо чуми. Одна з найбільших епідемій була в 1623 р,, коли загинуло до 20 тисяч чоловік, вулиці міста були завалені трупами. Боротьбу проти чуми очолював війт — доктор Мартин Кампіан, який один залишився з влади міста; портрет цієї мужньої людини зберігається в історичному музеї Львова.

На час переходу Львова і галицьких земель в 1773 р. під владу Австрії у місті було 25 тисяч жителів, з них лікарів 6 (2 французи, 1 італієць, 1 чех, 2 поляки).

Серед українських феодалів XVI ст. значна роль належала князям Острозьким. Вони заснували в Острозі у 1581 р. школу, де крім релігійних наук були і «науки визвольні» та класичні мови; окремі викладачі цієї школи були вихованцями Падуанського університету. В цій школі працював «визначний математик, філософ, астролог » Ян Латошинський, який перед цим був професором у Краківському університеті. В Острозі також функціонував великий шпиталь з річним бюджетом 4000 злотих — сума на той час значна. Докладних відомостей про нього не збереглось, але можна гадати, що лікувальною справою там керували дипломовані лікарі. В ті часи лікарська справа була цілком поза увагою і контролем державної влади.

Архівні матеріали свідчать, що лікарі складали з хворими угоди на лікування як на звичайну торговельну справу, брали аванси, часом з дуже сміливими зобов'язаннями в певний строк вилікувати ту або іншу хворобу. Плата за лікування була дуже висока, недоступна для трудового народу. Широкі маси населення взагалі обслуговували не дипломовані лікарі—, а лікувальники-ремісники, відомі в нас, як і по інших країнах, під назвою цирульників. Лікували вони, спираючись на віковий досвід народної медицини, і їх слід розглядати як безпосередніх спадкоємців давніх знахарів. У більших містах, виконуючи за приписом докторів медицини різні лікувальні рукодійпі заходи, маючи взагалі близькі ділові стосунки з дипломованими лікарями, цирульники поповнювали свої знання. Таке поєднання досвіду побутової медицини з даними науки сприяло деякою мірою збільшенню обсягу медичних знань цирульників. Окремі з них досягли великої майстерності в лікуванні ран, проведенні ампутацій, операцій витину каменів, виривання зубів і особливо в дуже поширеному засобі лікування — кровопусканні.

Зразком для цехів цирульників на Україні був львівський цех, заснований у 1512 р.

Статути цехів цирульників розрізняли таких членів свого об'єднання: 1) учнів, яких на Україні називали «хлопцями» ; 2) підмайстрів—вони називалися «молодиками», «челядниками» ; 3) майстрів.Учнів приймали віком 12 років, грамотність для них була не обов'язковою. Кожний учень перед вступом вносив до цехової скриньки повний внесок (від 6 грошів до 6 злотих). Навчання учня тривало три роки. Учнів у одного майстра не повинно було бути більше ніж 3-4. Їх вчили ставити банки, сухі та з насічками (криваві), розрізати гнояки, виривати зуби, перев'язувати.рани, накладати лещата при переломах, вправлятн вивихи, виготовляти різні пластирі для лікування ран. Учні вивчали ознаки певних хвороб і, обов'язково, голярську справу.

Закінчивши навчання, учень вносив до цехової скриньки певний внесок (близько 12 злотих), і його вписували в цехову книжку вже молодиком. За більшістю статутів, підмайстер, закінчивши науку в основного майстра, повинен був розпочати «мандрування». Діставши від свого цеху довідку про навчання, він переходив до іншого міста, там звертався до цехмайстра і, за його призначенням, починав працювати челядником в одного з майстрів. «Мандрування» мало на меті ознайомлення молодика із засобами лікування по інших містах. У Києві, Львові, Луцьку та деяких інших містах України під обов'язку «мандрування» можна було відкупитися певним внеском до цехової скриньки.

Попрацювавши три роки, тобто не раніше як через шість років після початку навчання цнрульничної майстерності взагалі, молодик міг клопотатися перед цехом про дозвіл складати іспит на майстра. Діставши дозвіл, він вносив до цехової скриньки 10 злотих і одержував від цеху матеріали для виготовлення іспитових лікувальних зразків. Для іспитів потрібно було виготовити мазі, пластирі (окремі з них складалися з 19 речовин), порошки, направити нову бритву, ножиці, пущадло для кровопускання. Якщо кандидат на майстра одружувався з удовою цирульника або його дочкою, іспитовий грошовий внесок та й сам іспит щодо кількості завдань зменшувався наполовину. Вдова по смерті чоловіка зберігала всі права на майстерню. Цех виділяв для неї підмайстра, який вів справу. Безправний стан підмайстрів не раз викликав страйки їх, якими вони добивалися права на свої окремі збори, на вибори поміж себе старшого, збільшення платні до половини виробітку, запровадження товариських судів тощо.

В жодному статуті цеху цирульників не говориться про контроль лікарів за їхньою працею. Після закінчення іспитів кандидат у майстри влаштовував гостину для свого цеху. Оскільки це в середньому коштувало до 100 злотих, які не завжди міг дати молодий майстер, то інколи дозволялося справити її через рік після іспитів. Невиконання новим майстром цього обов'язку перед цехом каралося штрафом до 5 фунтів воску (близько 20 злотих).

Члени цеху цирульників не користувалися в своїй масі пошаною серед громадянства, і належність до цієї корпорації не вважалася почесною навіть в очах інших цехів. Така негативна репутація цирульників у тогочасному суспільстві пояснювалася поведінкою їх і ставленням до хворих. Між членами цеху панувала жорстока конкуренція. Крім цехових цирульників по великих містах медичною практикою займалося багато цирульників, які в цехи з тієї чи іншої причини не були вписані. Називалися вони «партачами» (приватниками). Між обома цими групами постійно тривала запекла боротьба.

Одним з найпоширеніших методів лікування, яким користувалося міське і сільське населення, було кровопускання. Його широко практикували цирульники в майстернях, лазнях і по домівках. Поміщики перед початком весняних польових робіт наказували робити кровопускання своїм кріпакам, щоб звільнити їх від зимової «спрацьованої» крові. Вважали, що кровопускання посилює міцність і працездатність.

Опікувально-лікувальні заклади. В історії медицини на Україні не можна обминути братств – організацій християнського міщанства, які в період ХV-ХVII ст мали ведике значення в житті народу, в його боротьбі проти національного гноблення і спроб окатоличення. Братства існували здавна. Вони займалися різноманітною роботою: благодійницькою і освітньою діяльністю, допомагали збіднілим членам своєї парафії тощо. В описі Павла Алеппського, який з антіохійським патріархом подорожував через Україну до Москви в 1654 р., читаємо: «Знай, що по всій землі козацькій, в кожному місті, в кожному селі для їхніх убогих, немічних та сиріт збудовано по краю чи в середині населеного місця будинки, в яких вони мають притулок. Братські притулки вже в XVI ст. дістають назву шпиталів (від лат. hospitalis — гостинний).

Одним із значних на Україні було Львівське братство. Найдавніші писемні пам'ятки про його існування ми знаємо з 1439 р. Найбільшого впливу братство набуває в другій половині XVI ст. Воно має свою друкарню, обладнання якої спочатку складалося з викупленої із застави друкарні Івана Федорова. З школи братства виходять перші викладачі «вільних наук» для Києва, Луцька, Вільно, Слуцька та ін. При Онуфрієвському монастирі братство влаштовує у 1522 р. шпиталь, для якого пізніше дістяє матеріальну допомогу.

Історія України XVI—XVII ст. характеризується запеклою боротьбою українського народу за свою національну самобутність. Життя запорізьких козаків здебільшого минало в походах і бойових сутичках. Допомогу при різних пошкодженнях та захворюваннях вони подавали за правилами та засобами народної медицини тих часів. Козаки вміли пускати кров, виривати зуби, виготовляти пластирі для лікування ран, накладати лещата при переломах. Вирушаючи в похід, вони разом із запасами зброї і харчами брали й ліки.

Військові шпиталі були й у монастирях: Лебединському біля Чигирина і Левківському біля Овруча. Монастирі охоче приймали на себе піклування про козаків, оскільки мали від цього матеріальний прибуток. В козацьких шпиталях, на противагу цивільним в містах і селах, знаходили притулок не тільки інваліди, тут також лікували поранених та покалічених. Це були своєрідні перші військові лікувальні заклади на Україні.

В самій Запорізькій Січі були цирульники-професіонали. Так, у 1675 р., коли турецькі війська несподівано напали на Січ, під час боїв було, як про це йдеться в літопису Величка, «ранено до осмидесяти товариства», яких кошовий Іван Сірко «целюрикам сечовим, за награждение им данное лечити приказал».

Запорізька Січ задовольнялась медичною допомогою своїх цирульників. Медична канцелярія для боротьби з чумою в Запоріжжі командирувала лікарів (1738, 1760). Відомо, що кошовий отаман Г. Федорів звертався через гетьмана К.Розумовського в Петербург з проханням призначити до запорізьких козаків на постійну службу лікаря «з доволною аптекой й помощниками». На це клопотання було видано згоду, але медичний пункт з дипломованим лікарем так і не було відкрито.

Винятково тяжкі злигодні переживала Україна під час визвольної війни. Спустошені були поля. На Поділлі в 1650 р. народ вживав у їжу листя дерев та коріння. Чума не покидала України протягом трьох років у 1661— 1664. По всій Україні пройшла чума в 1673 р., особливо потерпіло в цю епідемію населення Львова і Запоріжжя. Козацька рада постановила відокремити заражені курені, проте епідемія поширювалася і залишала по собі багато жертв. У 1703 р. по Україні знову пройшла нова епідемія чуми.Ніяких планомірних заходів у боротьбі з епідеміями в ті часи не провадилося. Тогочасні дипломовані лікарі, які працювали у містах, своїми поглядами на походження інфекційних хвороб, зокрема чуми, і засобами боротьби з ними зробили крок назад порівняно з Фракасторо — відомим італійським автором праці про інфекційні хвороби (1546). Так, доктор медицини Слежковський у своїй книжці «Про запобігання моровому повітрю та лікування його» (1623) причину появи чуми вбачав лише в карі божій. Щоб запобігти чумі, слід, на його думку, натирати тіло соком рути, камфорою та приймати три дні вранці суміш з теріаку Мітрідата, спирту, сечі хлопчика в рівній кількості. При бубонній чумі він радив прикладати до опухів теплі груди щойно забитого собаки, розпластаного живцем голуба, жабу.

У друкованій праці італійського доктора медицини О.Бонфіглі (1711), який працював на Україні, висловлювались поради для запобігання чумі обкурюватися сіркою і мити руки оцтом. При захворюванні він рекомендував давати блювотне, питво з суміші лимона, сірки, блекоти, на живіт прикладати пластир з хліба та вина. Для визрівання бубонів Бонфіглі рекомендував гарячі припарки такого складу: цибулі та калу людського чи бичачого по 2 фунта, меду, жиру каплуна, олії з білих лілій по 1 унції, сушеного скорпіона 1/2унції.

Лише на початку XVIII ст. на Україні почали рекомендувати при чумних епідеміях такі доцільні заходи, як ізоляція заражених міст, будинків, де були хворі, спалювання одягу хворих (Вольф, 1750). Тим, хто захворів на чуму, радили давати блювотне, натирати тіло оцтом з сіллю, призначали приймати що-чверть години питво з бузку, рути, меду та оцту. Так боролися на Україні з «моровим повітрям» дипломовані лікарі, які обслуговували дуже обмежене коло населення. Як же лікували в ті часи трудящий люд?

Крім будівництва всією громадою церкви за одну добу, що було під силу досить великим містам, вдавалися до обкурювання будинків сіркою, додавали сірку до будь-якого питва, горілки, борошна; обгороджували і по всіх кутках вкопували хрести, палили багаття.