Аптекарский устав 20-го сентября 1789 года.

1. Каждая аптека в Российском государстве должна быть управляема мужем отличным й государственною медицинскою коллегиею в фармацевтическом звании испытанным и удостоверенным.

2. Аптекарь, яко добрий гражданин, верно хранящий присяжную должность, повинен быть искусен, честен, благоразумен, трезвъ, прилеженъ, во всякое время присутственен й исполняющий звание своё всеобщему благу соответственно.

3. Аптекарь должен иметь добрые, свежія, к употреблению годные й расходу соразмерные припасы и из таковых приготовлять потребныя сложныя лекарства въ такомъ только количестве, чтобы, оныя, паче чаяния испортившись, не причинили ни самому убытка, ни вреда ближнему.

5. Дабы аптека в добромъ состоянии содержима была, должен аптекарь соблюдать во всем отменную чистоту, какъ в наружености, такь особливо в сосудах, лекарства содержащих. Матеріальная камера должна быть сверхъ опрятности, так расположена, чтобы ни сырость, ни сушь вещам вредить не могла, а лаборатория запасена всем темь, что для исправного аптекаря потребно.

9. Аптекарь повинен иметь крайнее старание, чтобы лекарства составляемые были вещами й весом точно по предписанию врача, дабы тем отвращена бьла всякая погрешность, подвергшая больного здоровье й жизнь опасности, а врача доброе имя безславію.

19. Аптекарям предписывать для больных лекарства й лечить оных воспрещается.

На початку XIX століття в європейській медицині з'явився новий напрям в розумінні методики лікування та механізму готування певних ліків під назвою гомеопатія. Засновником цього напряму був Ганеман. З точки зору гомеопатів вважалось, що для лікування кожної хвороби достатньо лише одного простого лікувального засобу. Дія його тим сильніша, чим менша доза. Діюча сила ліків досягається розведенням і потенціюванням. Так, дві краплі свіжих соків чи первинних тінктур з рослинних ліків змішують з 98 краплями спирту. Потім крапля цієї суміші - з 99 краплями спирту складають друге розведення і так далі. З отриманих розведень готують дрібні крупинки, обволікуючи їх молочним або звичайним цукром. Фармацевти, які були прибічниками цього вчення, відкривали спеціальні гомеопатичні аптеки. Мережа цих окремих аптек існує і в наш час.

Основні етапи становлення системи лікарського забезпечення населення України.Українські медики внесли вагомий вклад у скарбницю світової медицини.

Олександр Шумлянський[1] (1748—1796), родом з Полтавщини, вчився в Київській академії і Петербурзькій госпітальній школі. Захистив у 1793 році дисертацію у Страсбурзькому університеті, присвячену побудові нирок. За допомогою нових для того часу методів наповнення судин і мікроскопа він перший описав мальпігієве тільце, встановивши, що воно є не залоза, як вважалося тоді в науці, а судинний клубочок – glomerulus (термін, запропонований О.Шумлянським). Він же відзначив, що glomerulus має навколо себе “кільцеву межу” – оболонку, яку через 57років, при вже більш досконалій мікроскопічній техніці, вдруге описав англійський учений Баумен. Ця оболонка дістала в науці назву бауменової, незважаючи на те, що сам Баумен визнавав пріоритет у цьому відношенні Шумлянського. У своїй дисертації О. Шумлянський описав і подав малюнок сечових канальців з їх петльовим згином, який у другій половині XIX ст. вдруге був описаний анатомом Генле і дістав в науці лише його ім’я. Шумлянський довів, що ці канальці не сполучаються з артеріальними капілярами, як це вважали за його часів видатні анатоми.

Нестор Максимовнч-Амбодик (1744—1812), родом з Полтавщини, по закінченні Київської академії і Петербурзької госпітальної школи, дістав докторський диплом у Страсбургу. Протягом 24 років він уперше викладав російською мовою акушерство в медичних школах Петербурга, написав перший класичний підручник з акушерства, який мав, за тогочасним звичаєм, довгий заголовок: “Искусство повивання или наука обабичьем деле, в коем кратко, но ясно толкуется, какое детородные женские части строение имеют, каким образом надлежит пособлять беременным при родах, роженицам после родов и новорожденным им младенцам во время младолетства; на 6 частей разделенная и многими рисунками снабженная”. Він першій увів демонстрацію оперативного акушерства на фантомі, виготовленому за його малюнками, запровадив у нас в практику акушерські кліщі.

Данило Самойлович (1746–1811),закінчивши Київську академію й Петербурзьку госпітальну школу, служив спочатку полковим лікарем. У 1780 році дістав докторський диплом у Лейдені. Після цього він майже весь час працював на Україні, ведучи боротьбу з чумними епідеміями, які вибухали в різних місцевостях нашого краю. Самойлович був близькою людиною до всемогутнього в ті часи на Україні князя Потьомкіна, що давало йому можливість широко і з великим успіхом здійснювати противочумні заходи, йому належить багато праць російською і французькою мовами, присвячених, головним чином, вивченню чуми.

Самойлович у своїх працях переконливо довів, що чума не переноситься “міазмами”, що є наслідком життя різних органічних речовин, як це було визнано тогочасною наукою, а передається при безпосередньому контакті з хворим. Самойлович запропонував для медичних працівників запобіжне щеплення проти чуми подібно до противіспяної варіоляції. Він розробив нові методи ізоляції і дезинфекції при чумних епідеміях, які не вимагали спалювання будинків і речей захворілих, від чого в ті часи тяжко матеріально терпіло населення уражених місцевостей. Своїми працями вія багато сприяв проведенню санітарних заходів у російській армії.

Юхим Білопольський народився в 1753 році, в родині козака. Закінчивши Чернігівську колегію, вчився в Петербурзькій госпітальній школі. Здійснював організацію заходів по охороні здоров’я солдатів. Пізніше Білопольський працював під керівніцтвом Д. Самойловича в приморських госпіталях на Чорному морі.

Потребувала серйозного удосконалення і фармацевтична підготовка майбутніх фармацевтів. Проте пропозиція лікарської громадськості відкрити спеціалізований фармацевтичний інститут не отримала підтримки урядових кіл і не була реалізована. Цікавий такий факт: екзаменаційні правила для фармацевтів запроваджені у 1845 р. застосовувались без змін аж до 1917 р. У "Правилах випробування лікарів, фармацевтів, ветеринарів, дантистів та повивальних бабок" для фармацевтів встановлювались такі вчені ступені та звання:

1) аптекарський помічник;

2) провізор; .

3) магістр фармації (аптекар).

Особи, які претендували на найвищий фармацевтичний ступінь магістра повинні були бути провізорами. Крім іспитів з окремих дисциплін та практичних досліджень, заключним етапом було написання дисертації (латинською, російською або європейською мовами). Якщо публічний захист визнавався задовільним, то здобувачу присуджувався ступінь магістра фармації.

Повелінням імператора Олександра II (1871) аптекарський фах був дозволений і жіноцтву. Жінкам надавалось право на здобуття фармацевтичних ступенів від аптекарського учня до провізора. В той же час не дозволялось прослуховування дворічного фармацевтичного курсу при університетах. Необхідно відмітити, що аптечна справа в Російській імперії підлягала досить жорсткій державній регламентації. В 1836 р. Миколою І був "высочайше" затверджений новий "статут аптекарский", котрий зберігав своє значення упродовж всього XIX століття.

Статут містив 47 параграфів, які об'єднувались у п'ять розлілів:

1) Порядок заведення, улаштування й передачі аптек.

2) Внутрішній устрій аптеки.

3) Порядок внутрішнього управління аптек, заготівлі та відпуску ліків.

4) Права та обов'язки фармацевтів.

5) Відповідальність фармацевтів.

В першому розділі дозволялось відкривати казенні аптеки тільки за розпорядженням Міністерства внутрішніх справ, вільні ж - з дозволу Медичного департаменту цього ж Міністерства. До 1918 р. управління медициною та фармацією здійснювалось Міністерством внутрішніх справ.

Відкривати й утримувати аптеку дозволялось кожному бажаючому, якщо він мав фармацевтичне звання аптекаря або провізора. Якщо ж власник не відповідав цим вимогам, то повинен був найняти управителя аптеки з відповідним званням.

Другий розділ регламентував обов'язкові приміщення і необхідні лікарські засоби. До приміщень відносились: рецептурна кімната, матеріальна кімната, лабораторія, сухий підвал, льодовник і сушарня для лікарських рослин, "пристойне сухе місце" для зберігання трав, квітів, коріння та інше. Наголошувалось, що отруйні речовини повинні зберігатися окремо від решти ліків під замком та з печаткою аптекаря або управителя. Для зважування отруйних речовин слід було використовувати спеціальні ваги.

В третьому розділі визначався штат аптеки, порядок прийому та звільнення персоналу, контроль за виготовленням лікарських засобів, відпуск медикаментів та правила їх реєстрації. Четвертий розділ регламентував права та обов'язки власників вільних аптек. Параграф 33 застерігав, що власники та управителі аптек повинні були "честного й незазорного поведения" і суворо стежити за тим, аби:

1. підлеглі їм фармацевти сумлінно виконували посадові обов'язки, вели себе добре і з клієнтами поводились ввічливо, а учні встигали з фармації;

2. аптека мала свіжі й до лікарського вжитку придатні матеріали;

3. медикаменти виготовлялись обов'язково за фармацевтичними правилами;

4. складні ліки готувались винятково аптечною лабораторією, а не купувались;

5. під час контрольного огляду аптек Лікарськими управліннями контролерам показувати усі відділення, матеріали та ліки.

Параграф 35 забороняв виписувати ліки й здійснювати лікування недужих, окрім невідкладних випадків, коли потрібна невідкладна допомога, а поблизу немає лікаря.

Розділ п’ятий передбачав відповідальність фармацевтів. Передбачалось, що аптекарі, провізори та аптекарські помічники, які одержували багаторазові зауваження й догани, за рішенням медичної ради позбавлялись права на фармацевтичну практику в залежності від провини: на рік, кілька років або ж назавжди.

В 1861 р. в Російській імперії скасовується кріпацтво і створюються місцеві органи самоврядування (земства з 1864 року). Вони були відразу створені на Лівобережній Україні. У трьох правобережних українських губерніях – Київській, Волинській, Подільській земства були створені лише 1911 р. В їх підпорядкування було передано наявні медичні заклади, які раніше були підпорядковані Приказам громадського призріння. Медицина того часу увійшла в історію як земська медицина. В її розвитку виділялось два етапи. Перший – початковий (роз'їздний) – характеризувався виїздною, в більшості випадків фельдшерською допомогою для сільського люду. Територія була поділена на дільниці, де проживало 150-200 тисяч людей, радіус обслуговування досягав більше 100 кілометрів. В основному велася боротьба з епідеміями. Сучасники так характеризували цей період. "Загальна характеристика її складається в тому, що лікар завжди в подорожі, а хворі ніколи не знають, де його шукати". Наприкінці XIX століття земські губернії поповнювались молодими лікарями, які після закінчення університетів добровільно їхали у сільську місцевість, щоб надавати медичну допомогу селянам. В цей період земства будують лікарні і хворі отримують можливість стаціонарної допомоги. Суттєвим досягненням стало зменшення радіусу дільниць (чисельність населення дільниці в кінці XIX - на початку XX століття пересічно становила 28 тисячі). На Україні найбільш укомплектованими лікарями вважались Чернігівська та Полтавська земські губернії.

Попри окремі недоліки земська медицина відіграла в історії медицини помітну роль. Це була організація, яка за рівнем наближення до широких мас сільського люду наукової, зокрема, хірургічної допомоги, в ті часи не мала аналогів у жодній країні світу. Матеріали дільничих лікарів щодо захворюваності, склали виразну картину поширення хвороб серед людей. Земську санітарну статистику на Міжнародній гігієнічній виставці в Дрездені в 1911 році було визнано зразковою.

З розвитком земської медицини виникло питання і про земські аптеки. Це були невеличкі аптеки при лікарнях (біля 2500), в яких хворих забезпечували найпростішими ліками. Обладнані земські аптеки були доволі невибагливо, обслуговувались фельдшерами. Тривалий час у сільській місцевості аптек майже не було. Пояснювалось це тим, що, за монопольним правом, їх відкривали лише у містах, оскільки право на відкриття аптек надавалось винятково провізорам. У 1881 р. було прийнято закон, згідно якого дозволялось відкривати аптеку у селі не лише провізору, а й помічникові провізора. Сільська аптека не мала лабораторії. Її власники не мали права навчати аптекарських учнів. Значну громадську роль для земської медицини відігравали Пироговські з'їзди лікарів, які відбувалися кожні два роки. Важливе місце у діяльності Пироговського товариства також займали питання аптечної справи. Внаслідок економічної відсталості Росія не мала власної фармацевтичної промисловості. Майже 70 % медикаменів завозилось з-за кордону. В зв'язку з надходженням багатьох іноземних медикаментів виготовлення їх в аптеках стає невигідною справою, й аптечні заклади наприкінці XIX століття майже цілковито втрачають виробничі функції, ліквідовують аптечні лабораторії та зосереджуються на перепродажу готових ліків. Такий стан аптечної справи турбував Пироговське товариство. У рішеннях IX з'їзду (1904 р.), зокрема, було зазначено: "Наявна монопольна система аптечної справи позбавляє широкі верстви населення доступної лікарської допомоги, шкідливо позначається на інтересах фармацевтичної корпорації". Під тиском рішень Пироговських з'їздів уряд царської Росії у 1912 р. був змушений надати право земським та міським самоуправлінням на підставі рішень земських зібрань та міських дум відкривати вільні аптеки, які були б незалежні від монополії. Існуюча конкуренція все ж не сприяла розвитку земських "вільних" аптек. Найбільший прогрес у розвитку фармації на той час було досягнуто в центрі Південно-Західного краю – Києві. У 1896 р. у місті функціонували (не рахуючи дрібних закладів) великі аптеки: три – на Хрещатику, дві – на Володимирській, та дві на інших центральних вулицях. У 1881 р. у Києві постало "Південноросійське товариство торгівлі аптекарськими товарами", яке на 1913 р. володіло шістьома власними крамницями та мало у своєму складі власну виробничу лабораторію, яку згодом перетворили на завод (нині - Київський завод медпрепаратів). У 1912-1913 р.р. в Києві видавався тижневик "Всеросійський фармацевтичний вісник".

По всій території підросійської України 1913 року діяло 1067 аптек, з яких 1024 належали приватним власникам, а 43 – земствам. Пересічно одна аптека припадала на 24 тис. мешканців, в той час, як у Києві – на 11 тис. В аптечних установах працювало 2009 фармацевтів, в тому числі 758 – з вищою і 1251 – з середньою фармацевтичною освітою.

На західних теренах України, що перебували у складі Австро-Угорської імперії, медицина та фармація розвивались дещо інакше.

В 1772 р., внаслідок першого поділу Польщі, Східна Галичина відійшла до Австрії. На той час на всій території Галичини було зареєстровано 11 лікарів, сім з яких займались практикою у Львові. В інших населених пунктах медичною допомогою займались цирульники, знахарі, бабки-повитухи. У Львові налічувалось 8 аптек, з яких п'ять були приватними і три – монастирськими. Австрійський уряд встановив державні посади окружних та повітових лікарів.

Що стосується навчальних закладів, то в 1784 р. було знову відкрито Львівський університет, який проіснував недовго, до 1805 р. Після цього відкривається медико-хірургічна школа, яка готувала хірургів, акушерів та провізорів. Вона проіснувала до чергового відкриття унверситету, в якому з 1894 р. почав функціонувати медичний факультет.

Щоб якось нормалізувати фармацевтичне обслуговування людей, на початку XIX століття австрійська адміністрація видала чимало указів та постанов. У 1806 р. було створено керівну та наукову установу – Головний аптекарський греміум (колегіум) Галичини з філіями в окружних містах. Статут цього органу передбачав підпорядкування йому власників аптечних закладів, фармацевтів та їхніх учнів.

Відчутний слід в історії фармації першої половини XIX століття залишив Теодор Торосевич, уродженець Станіслава (Івано-Франківськ). Після закінчення у Відні хімічного факультету він у 1819 р. відкрив у Львові власну аптеку. Був автором понад ста наукових праць з природознавства, хімії, фармації, дослідив десятки мінеральних джерел. Львівське аптекарство XIX століття було тісно пов'язане із розвитком галицьких нафтопромислів. Так, зокрема, в лабораторії аптеки Міколяша у 1853 р. магістр фармації Іван Зех вперше одержав ректифікат "скельної олії" (нафти). У приміщенні цієї ж самої аптеки засвітилася перша у світі гасова лампа. А в липні того ж року гасові лампи вже освітлювали головну львівську міську лікарню, згодом гасова лампа стала основним засобом освітлення будинків та установ.

20 вересня 1868 р. при Греміумі започаткувало свою діяльність одне з найстаріших в Європі “Галицьке аптекарське товариство", яке видавало свій часопис, мало бібліотеку, лабораторію, а також фармацевтичний музей (частина його експонатів увійшла нині до фонду-музею у Львові). Товариство поставило перед собою цілий ряд завдань. Серед них:

1. розгляд і налагодження усіх загальних питань аптечної справи;

2. сприяння членам Товариства у поглибленні фахових знань, заснування хімічної лабораторії, бібліотеки, видання власного журналу;

3. надання допомоги членам Товариства у випадку втрати працездатності їх вдовам та сиротам;

4. надання старанним, але не заможним студентам-фармацевтам позичок для оплати екзаменаційних витрат;

5. посередництво у працевлаштуванні магістрів фармації та підаптекарів.

До найважливаівших здобутків "Галицького аптекарського товариства" варто віднести:

1. заснування у 1871 р. власного друкованого органу "Часопис Товариства аптекарського", який видавався до 1939 р. і присвячувався як науковим, так і професійно-практичним і соціальним проблемам фармацевтів регіону.

2. відкриття спільно з Греміумом школи для аптекарських учнів.

3. видання спеціальної фармацевтичної літератури.

4. фінансова підтримка фармацевтів.

5. провідна роль у справі відновлення фармацевтичного відділу Львівського університету та побудові фармацевтичного корпусу.

В 1890 р. у Львові функціонувало 13 аптек, відповідні зміни були і в інших містах.

До ХІХ століття навчання фармації зосереджувалось в самих аптеках на засадах цехового навчання (учнівський період 2-7 років, а після отримання звання підаптекаря - підаптекарська практика 1,5-3 роки, після чого отримувалось звання майстра). В XIX столітті вимоги щодо закінчення вищого учбового закладу ставились тільки перед власниками та керівниками аптек. Навчатися ж вони мусили за межами краю, у Відні та Кракові. Певні зміни відбулися у практиці підготовки підаптекарів, учнівська практика тривала 3-4 роки, такі ж терміни були встановлені і для асистенської практики. Лише після цього підаптекар і ассистент мали змогу вступати до університету.

Вища фармацевтична освіта почала розвиватися у Львові лише після підписання імператором Францом-Йосифом І указу про створення у 1854-55 навчальному році фармацевтичного відділення при філософському факультеті Львівського університету. Заняття відбувалися за двохрічною програмою, і проводили їх професори філософського факультету та медико-хірургічного відділення Львівського університету. Фармацевти вважались нетрадиційними слухачами, й, окрім обов'язкових предметів, їм рекомендувалося відвідувати й інші заняття природничого напрямку. В 1889 р. відбулась реформа фармацевтичної освіти в Австрії. Згідно цієї реформи, асистенська практика скасовувалась, а навчання в університеті розпочиналося після іспиту. Була введена вимога закінчення шести класів гімназії як неодмінна умова прийняття учня до аптеки.

Важливою подією для фармацевтичного відділу став запроваджений із 1900 р. дозвіл жінкам вивчати фармацію. В 1905 р. у Львові першою в Австрії отримала диплом магістра фармації Софія Рейх. А вже у 1913-14 навчальному році у Львівському університеті навчалась половина усіх студенток фармацевтичного профілю Австрії.

За часів Австрії була прийнята і реалізувалась значна частина юридичних документів, які регулювали фармацевтичну діяльність. Вони визначали нормування прав і обов'язків фармацевтів, інспектування та вимоги до аптечних підприємств, регламентуваня фармацевтичної освіти.

Розпорядженням Міністерства внутрішніх справ (1911 р.): "Про вимоги до аптечних приміщень" чітко визначались обов'язкові в аптеці приміщення (торговий зал, матеріальна кімната, лабораторія, зіллярське горище, аптечний підвал, інспекційна кімната) та вимоги щодо їхнього обладнання. Основні зміни в фармацевтичному законодавстві на початку ХХ століття пов'язані з ухваленням у 1906 р. закону "Про врегулювання аптечних взаємовідносин", який був одним з кращих профільних законів в Европі і діяв у Галичині до жовтня 1939 р.

В роки першої світової війни і доби революційних потрясінь та визвольних змагань українського народу (1914-1920) докорінно змінилось життя суспільства та визначились перспективи його подальшого розвитку на найближчі десятиліття.

Руйнівна дія війни та політичних катаклізмів призвели до загального розладу життя, катастрофічного стану економіки та інших галузей господарства. Не стала винятком у цьому відношенні й система охорони здоров'я та аптечна справа, що зазнали особливого нищення і занепаду. Мережу цивільних лікувально-профілактичних і аптечних закладів, брак яких гостро відчувався і в мирний час, під час воєнних дій було фактично ліквідовано. Згідно законів воєнного часу лікарі, фельдшери та фармацевти підлягали обов'язковій мобілізації, а всі наявні запаси лікарських засобів – передачі до військових медико-санітарних частин. Цивільне населення практично було позбавлене будь-якої лікувальної і медикаментозної допомоги, хоча потреба у цих специфічних видах послуг у ті часи особливо зросла. Внаслідок війни різко погіршився санітарний стан України, колосально зросла захворюваність, особливо, інфекційна, яка прийняла характер епідемій з високою смертністю людей. У 1919-1920 р.р. епідемія тифу не лише забрала життя мільйонів людей, але й спричинила втрату боєздатності цілих армій (наприклад, в Українській Галицькій Армії пошесть вразила близько 90% рядового складу й старшин). Така ж доля спіткала й Дієву армію Української Народної Республіки. Загалом, у 1920 р. на висипний та поворотний тифи в Україні хворіло 4,3 млн. осіб. Значно зросла захворюваність на туберкульоз. Занепала медикаментозна допомога. Україна була позбавлена джерел поповнення медикаментами і використовувала виключно старі запаси, які в екстремальних умовах війни та голоду дуже швидко вичерпались. Відчувалась гостра нестача жарознижуючих, знеболюючих, дезинфікуючих засобів, шприців, бинтів, вати, інструментарію. Спроби відновити роботу закладів охорони здоров'я і аптек неодноразово робилися урядами Української Центральної Ради, гетьмана П.Скоропадського й Директорії УНР. Але внаслідок обмежених можливостей національної влади і поразки українських визвольних змагань, ці намагання не принесли відчутних результатів і залишились деклараціями та планами. З ініціативи гетьмана П.Скоропадського в травні 1918 р. було створено Міністерство народного здоров'я та суспільної опіки. Першим міністром став Всеволод Любинський, при Директорії цю посаду певний час займав Овксентій Корчак-Чепурківський - фундатор української соціальної медицини.

В період існування Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) у Львові було організовано Державний Секретаріат охорони здоров'я (листопад 1918 р.), який очолив І. Куровець – відомий громадський і політичний діяч.

В УССР після першої світової війни усі незруйновані підприємства зосереджено в т. зв. «Укрмедторзі» й з об'єднаних менших підприємств створено більші фармацевтичні зав. (ім. Свердлова, «Здоров'я трудящим», «Червона зоря»). Розпочато заходи для виготовлення з лікарських рослин мед. препаратів у Лубнях і Житомирі. Безпосередньо перед другою світовою війною побудовано нові фармацевтичні зав. в Одесі і Львові. Але виробництво складніших ліків та препаратів (чи вітамінів) перебувало ще в експериментальній стадії, покищо лише з лабораторіях н.-д. інститутів (головні з них: Укр. Інститут Експериментальної Фармації та Всеукр. Н.-Д. Інститут Ендокринології й Органотерапії, обидва в Харкові). Потреба населення в медикаментах покривалася лише на 50 — 60%, важливіші ліки одержували лише великі лікарні та поліклініки. До 1930 — 35 pp. більші фармацевтичні підприємства УССР перебували у віданні нар. комісаріату здоров'а УССР, але в 1935 — 37 pp. великі зав. підпорадковано Москві, і з цього часу Х.-Ф. п. працює за планами і програмами, визначеними «главками» моск. мін-ств.

Стан фармацевтичної промисловості. покращав помітно аж у 1950-их pp. Тоді наладнано продукцію антибіотиків, у першу чергу типу пеніциліни та стрептоміцини (зав. ім. Свердлова); неоцид та ґлюкозокадази почали випускати в 1963 — 65 pp.; імацину та левіміцентину пізніше. В Україні побудовано нові зав. вітамінів та рослинних антибіотиків (в Умані, Борщагівці та Дарниці). 1957 почали масово продукувати протитифозні вакцини, а також біогенні стимулятори (в Лубнях та Одесі). Розбудовано випуск зуболікарських препаратів у Харкові, медичного гіпсу в Щирці, гігроскопічної вати в Чернівцях. 1964 на Дарницькому зав. наладнано виробництво іньєкційних розчинів у ампулах. У 1950 — 60-их pp. почали вироблати фітохімічні препарати для лікуванна і контролю серцево-судинної системи (строфантина, гетоксина, давкарина, корглікон, резерпіна); їх випуск концентрований на зав. «Здоров'а трудащим» (Харків) та на Львівському хім.-фармацевтичному зав.

1980 в Україні працювали 24 великі фармацевтичні зав. та 30 допоміжного профілю. Асортимент продуктів Х.-Ф. п. охоплював на поч. 1970-их pp. бл. 900 назв, у тому ч. низка вітамінних препаратів. Частина готових, масово випродукованих ліків у рецептурі аптек України становила 1974 бл. 65% (в США 95%); 35% ліків виготовлають аптеки. Деакі препарати виготовляють окремі цехи зав. ін. галузей промисловості, напр., глюкозу продукує Верхньодніпровський крохмальний зав., органотерапевтичні препарати з тваринної сировини — цехи-лабораторії м'асокомбінатів у Полтаві, Вінниці, Донецькому, Ворошиловграді. Водночас велику кількість найновіших, експериментальних ліків комплексної структури випускають лабораторії н.-д. інститутів, не лише фармацевтичного профілю, але й Інститут колоїдної хімії та хімії води АН УРСР, інститути сектора ендокринології та токсикології (в Харкові і Києві), Інститут Органічної Хімії АН УРСР й ін.

У 1970-их pp. Х.-ф. п. покривала бл. 80% потреби в ліках установ та пацієнтів. Не вистачає деяких сульфоамідних препаратів, анальгезуючих засобів антикоагулянтів, галенових препаратів та ін. Досить примітивне було упакування готових ліків; щойно побудова двох нових спеціальних зав. (у Мар'янівці і Баківці на Житомирщині та в с. Кодра на Київщині) 1975 дещо поліпшила ситуацію. Пізно наладнано виробництво розпилювачів для хвороб носа, горла (на Білгород-Дністровському зав., повної потужности він досяг лише під кінець 1970-их pp.), а також рентґенологічних і автоматично рекордуючих фільмових плівок для модерної апаратури, пов'язаної з технікою комп'ютерної діагностики. На поч. 1980-их pp. мед.-лікувальна автоматика та комп'ютери застосувались уже в кількох спеціалізованих лікарнях УССР, зокрема в секторі онкології та ендокринології.

Н.-д. інститути видають два журнали: «Фармацевтичний журнал» (6 разів на рік), та «Украинский биохимический журнал» (6 разів на рік), а також періодичний збірник «Фармакология и токсикология».

Світова медицина та фармація в ХХ столітті

Медико-біологічні дисципліни Під впливом науково-технічного прогресу, досягнень природничих наук відбулись суттєві зрушення в розвитку медико-біологічних наук. З’явилось ряд нових, раніше невідомих розділів і напрямків. Це, перш за все, стосується обгрунтування та розвитку теорії спадковості, у витоків якої стояли праці чеського вченого Г.Менделя (1822-1884) та німецького біолога А.Вейсмана (1834-1914). Американський біолог Т.Морган (1866-1945) на початку ХХ ст. створив хромосомну теорію спадковості, обгрунтував, що незримий живий елемент під терміном “ген” забезпечує спадкову передачу окремих ознак. Дальші дослідження показали особливості морфологічної побудови хромосом, їх внутрішньої організації і поведінки на всіх стадіях розвитку. В 50-х роках були знайдені генетичні властивості хромосом та їх носія – дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК), створена уява про генетичний код.

У першій половині ХХ ст. був впроваджений метод культивування тканинних культур, проведено прижиттєве вивчення тканин організму, зокрема їх життєдіяльності в часі.

Експериментальні роботи були присвячені вивченню провідних механізмів старіння та пошуку методів і засобів впливу на продовження життя. Проводилась розробка препаратів, що нормалізують регуляцію обміну речовин в клітині, впливають на життєві процеси, попереджують ушкодження важливих молекул, затримуючи темп старіння. При цьому прагнули збільшити тривалість життя, розробити заходи, які б сприяли збереженню працездатності людини, продовженню творчого періоду, іншими словами, якості життя.

Видатних успіхів досягнула фізіологія. Англійський фізіолог С.Шерінгтон (1859-1952) розглядав всі фізіологічні явища в широкому загальнобіологічному плані. Він створив вчення про рецептивні поля, розглядав організм як цілісне утворення. Німецький фізіолог М.Ферворн (1863-1921), будучи прибічником концепції Р. Вірхова про целюларну федерацію і морфологічну автономність клітин, вважав, що загальна фізіологія повинна стати фізіологією клітин. Одночасно з цією тенденцією в нього мали місце позитивні експериментальні дослідження функцій нервової системи головного мозку.

В кінці ХІХ ст. почалась розробка вчення про фізіологію органів внутрішньої секреції. У 1889-1890 р.р. П.Мерінг і О.Мінковський встановили зв’язок між цукровим діабетом і порушенням секреції підшлункової залози. У 1901 р. російський вчений Л.Соболєв відкрив внутрішньосекреторну діяльність острівців Лангенгарса і намітив шлях одержання екстракта цієї секреції. Канадський фізіолог Ф.Бангтін (1891-1941) в 1921 році отримав в чистому вигляді гормон лангенгарсових острівців, – інсулін, який знайшов широке використання для лікуванні цукрового діабету. Протягом десятиліть продовжувались багаточисельні дослідження, внаслідок яких з’являються нові факти, розкриваються нові закономірності фізіологічних функцій живого організму. В Массачусетському технологічному інституті створено пристрій, який може виконувати функцію підшлункової залози, підтримуючи нормальний вміст цукру в крові при діабеті шляхом виділення виробленого ним інсуліну. Регуляторні системи організму функціонують з допомогою різних хімічних з’єднань – носіїв інформаційних молекул. В ході еволюції ці особливі молекули набули значення сигналів-індукторів різних біохімічних реакцій. Розкриття їх закономірностей дозволило конструювати і синтезувати нові аналоги гормонів, дія яких на декілька порядків більша, ніж їх природніх прототипів.

Значні досягнення фізіології сприяли розвитку фармакології, біохімії, патології, імунології, клінічних дисциплін та гігієни. Одним із засновників сучасної експериментальної фармакології є О.Шмідеберг (1838-1921). Ним покладений початок фармакології вегетативної нервової системи, зроблено ряд важливих відкриттів.

Одним із суттєвих досягнень фармакології і терапії був пошук і впровадження в практику хіміотерапевтичних засобів. Можливість впливу ліків на збудника в організмі було обгрунтовано німецьким вченим М.Ерліхом (1854-1915). Він зробив науково-обгрунтований висновок, що умовою впливу речовини на функцію клітини є їхня властивість зв’язуватись із життєво важливими структурами протоплазми. На цій основі М.Ерліх впровадив у практику ряд хіміо-препаратів. Особливе значення та ефект мало впровадження сальварсану для лікування сифілісу (1907 р.).

Не дивлячись на поповнення фармацевтичних засобів, до 30-их років бактерії залишались невразливими для хімічних препаратів. Якраз в цей час відбулося відкриття, яке започаткувало нову історичну епоху боротьби з бактеріями. В 1932 р. німецька фірма Фарбен-Індустрія запатентувала червоний барвник пронтозіл. Молодший лікар Герхард Домагк повинен був перевірити цю речовину на мишах,заражених стрептококом. Приречені на загибель миші,після того як їм ввели пронтозіл, не виявили жодних ознак хвороби. Домагк став першовідкривачем чудового засобу, яким стали успішно користуватись для лікування ангін, ревматизму, пологової лихоманки та інших захворювань, обумовлених стрептококом. Цей препарат отримав назву стрептоцид. До речі, перше випробування дії препарата Домагк провів на своїй доньці, в якої після незначної травми виникло зараження крові (сепсис). Надалі були синтезовані: в 1935 р. – сульфідін, в 1938 – сульфаниламід, в 1939 – сульфатіазол. Останій був в 50 разів ефективніший за початковий сульфідін.

В 1939 р. Генріху Домагку була присуджена Нобелівська премія. Необхідно відмітити, що в роки другої світової війни сульфамідні препарати широко використовувались в арміях воюючих сторін. Завдяки їм було збережено життя сотень тисяч поранених.

На відкриття радикальних лікувальних засобів витрачається багато років і інколи вони розпочинались і завершувались різними дослідниками. Повчальною є історія відкриття першого антибіотика пенициліна. У 20-их роках в Лондоні бактеріолог Флемінг ставив досліди з колоніями стрептококів на спеціальному середовищі. Він звернув увагу, що середовище забруднила цвіль,яка розчинила культуру стрептококів. Із цвілі дослідник здобув антибактеріальний фермент лізоцим. Продовжуючи досліди, Флемінг помітив, що зелена цвіль виділяє антибактеріальну речовину, яка пригнічує ріст багатьох бактерій. Цю речовину він назвав пеніцилін. Після ряду публікацій та доповіді на Міжнародному конгресі мікробіологів в 1936 р. відкриття, однак, не привернуло до себе уваги. Пізніше пеніцилін в чистому вигляді отримала група оксфордських вчених, яку очолили мікробіолог Г.Флорі (1898-1968) і біохімік Е.Чейн (1906-1979). Вперше його застосували 12 лютого 1941 р. в Лондоні. Промисловий випуск пеніциліну розпочався в 1943 р. в США. Від початку відкриття і до практичного втілення пройшло 20 років.

Відкриття ще одного антибіотика – стрептоміцину – належить Зіновію Ваксману (1888-1973). Він, починаючи з 1939 р., дослідив понад 500 мікроорганізмі і в 1942 р. виділив стрептоміцин, що став могутньою зброєю в боротьбі з інфекціями, які викликаються гнильними бактеріями. Завдяки стрептоміцину вдалось досягнути значних успіхів у лікуванні туберкульозу.

До 1946 р. грибки-продуценти антибіотиків вирощували на поверхні рідких середовищ в сотнях тисяч пляшок з-під молока. Пляшки мили в спеціальному апараті, стерилізували, наповнювали стерильним поживним середовищем, засівали штамом необхідного грибка, чекали його розростання, після чого добували препарат. Відбувалось це на конвеєрах довжиною в декілька сот метрів. Такою була перша технологія отримання антибіотиків. Тепер грибки вирощують в спеціальних котлах, що вміщують 10 000 літрів середовища. Завдяки новій технології зросли кількість і якість отриманих антибіотиків. Надалі були внесені зміни в їхню хімічну структуру, розпочався синтез антибіотиків. Сім’я природніх пеніцилінів поповнилась низкою препаратів (ампіцилін, оксацилін, метицилін тощо). Тепер медицина щороку отримує на озброєння нові антибіотики.

Поруч з хіміопрепаратами та антибіотиками на основі досягнень науки були розроблені комплекси лікувальних засобів рослинного походження. Сучасна фітотерапія широко використовується для лікування серцево-судинних захворювань, зокрема, гіпертонічної хвороби. Ефективність фітолікування підвищується комплексним використанням рослин. Розроблені різні композиції, що збагатило клінічну фармакологію.

В ХХ сторіччі німецькі вчені створили препарат проти інфаркту. Завдяки його застосуванню вдалося в 70 % хворих відкрити закупорені артерії серця. Цей препарат назвали активатор тканинного плазміногену (АТП).

Болгарська фірма “Фармахізм” розробила препарет (пірамем), що добре стимулює нервово-психічну діяльність і дає можливість значно прискорити лікування порушень при крововиливах. Постійне кількісне зростання ліків, підвишення їхньої ефективності є характерною рисою фармації ХХ століття.

В ХХ ст. посилилась увага до вітамінів, зокрема, механізму їх отримання та впровадження у медичну практику. Відкриття кожного вітаміна мало свою історію. Так, нідерландський лікар Ейкман, перебуваючи на острові Ява, звернув увагу на хворобливий стан курей, які знаходились у клітці і годувались об’їдками з лікарні, що, в основному, містили очищений рис. Кури, які бродили по двору і самі розшукували різноманітну їжу, мали здоровий вигляд. Пройшло багато часу, поки Ейкману вдалося виділити з рисових висівок речовину, яка в своєму складі мала амінову групу. Цю речовину стали називати “життєвими амідами”. З 1932 р. за нею закріпилась назва “вітамін”, від латинського “віта” – життя. Першим було відкрито вітамін “В”, завдяки чому вдалося попереджувати та лікувати хворобу “бері-бері”. Ще в ХІІІ ст. була детально описана цинга (скорбут), яка виникала серед учасників хрестового походу. Лише в 1925 році була отримана речовина, що виліковувала цю хворобу. Вона була виділена із соку капусти і отримала назву вітамін “С” (аскорбінова кислота). В 1936 році була знайдена речовина, відсутність якої викликала у експериментальних тварин безпліддя. Їй дали назву вітамін “Е” або “токоферол” (токос- потомство і феро- несу). Приблизно тоді ж почалось вивчення вітаміна, відсутність якого в їжї обумовлювало зниження або втрату зору. Новий вітамін вдалось виділити з моркви, його назвали вітаміном “А”. В 1935 р. датський біохімік Генріх Дамм встановив у експерименті над курчатами, що відсутність певної речовини призводить до крововиливів. Ця речовина в достатній кількості знаходиться в траві і зелених листах. Їй дали назву вітамін “К”. В 1942 р. в Радянському Союзі була синтезована речовина, що утримує вітамін “К” – вікасол. В 1931 р. дві групи хіміків (Німеччина, Англія) майже одночасно повідомили про відкриття продукту, який володіє високою протирахітичною активністю (вітамін “Д”). Під сучасну пору відомо більш як два десятки речовин, які можуть бути віднесені до вітамінів.

Значний розвиток отримала біологічна хімія, яка зародилась в другій половині ХІХ століття. Вчені-біохіміки провели дослідження щодо природи хімічних процесів внутрішніх структур, які відіграють важливу роль в життєдіяльності організму. Біохімія збагатилась новими методами дослідження (ультрафіолетова мікроскопія, рефрактомерія, магнітометричний метод, електронна мікроскопія та інші), що відкрили нові можливості вивчення біологічних явищ.

Протягом усього ХХ ст. спостерігалося інтенсивне збагачення мікробіології та її дочірніх дисциплін. Один з фундаторів медичної мікробіології німецький вчений Ф.Леффер (1852- 1915) відкрив ряд мікроорганізмів, вивчив їх біологічну природу та відносини з організмом людини. Він виділив чисту культуру збудника дифтерії. Учень Р.Коха німецький бактеріолог Р.Перейфер (1858-1945) створив теорію про бактерицидну дію (властивість вбивати бактерії) органічних рідин людського тіла (дія сироватки), відкрив мікроб-інфлюенцію, який викликає грип. М. Вейнберг (1868-1940) заклав початок вивчення збудників анаеробних інфекцій і в 1915 р. приготував перші зразки протигангренозних сироваток. На початку ХХ ст. стали проводитись дослідження з вивчення паразитарних інфекцій (тифів). В 1909 р. французький паразитилог Ш.Ніколь (1866-1936) прищепив плямистий тиф шимпанзе і експериментально ствердив, що носієм збудника є платяна вош людини. Цією проблемою займались також американський мікробіолог Г. Ріккетс (1906-1910) та чеський паразитолог С. Провачек.