Єдність природного, соціального і духовного в людині. Проблема антропосоціоґенезу.

Людина – жива система, єдність природного і соціального, тілесного і духовного, спадкоємного і набутого в процесі життя. Тільки враховуючи всі ці характеристики, можна зрозуміти цілісність людини.

Безсумнівно, людина є природна істота. Як така вона наділена природними задатками, потягами, інстинктами. Людина генетично успадковує специфічно людська будову тіла, структуру мозку, нервової системи. Людина як природна істота відчуває пульсацію космосу в біологічних ритмах свого організму. Як всяке природне явище, людина смертна.

Однак біологічна природа людини є щось вихідне, але недостатнє для пояснення людини та її історії. Справа у тому, що людина така природна істота, умови існування якої не дані їй природою у готовому вигляді. Природа виступає лише передумовою її діяльності у задоволенні потреб. Саме в діяльності, зміні природи і виявляється специфічність буття людини. Вважається, що у людини немає генетично запрограмованого способу життєдіяльності як у тварин. Вона може освоїти не просто різні види діяльності, але й змушена освоювати світ «по мірці будь-якого виду» (К.Маркс), тобто освоювати його універсально. Якщо тварина діє в силу фізіологічної необхідності, то людина діє справді по-людськи, коли вона вільна від такої потреби, тобто коли вона вимірює світ по мірках користі, краси, добра. Універсальність є найважливішою сутнісною характеристикою людини. Здатність універсально змінювати світ означає, що людина є вільна і творча істота, яка своєю діяльністю створює «другу природу» і творить свою власну сутність. Для перетворення природи людина поєднує свої зусилля з іншими людьми, тобто соціальність виступає тією основою, на якій базується єдність людини і природи. Суспільне життя, як і суспільна людина, це і результат такої діяльності, але одночасно і передумова її.

У процесі суспільної праці у філо- і онто-генезі (від грець. φυλον – плем’я, όν, род. відмінок όντος – існуюче, γένεσις – походження) формується свідомість, мова, духовність, усі людські якості. Але слід мати на увазі, що сутнісні характеристики людини – універсальність, свобода, творчість, соціальність, розумність, духовність – не дані людині як щось завершене. Вони існують як певні можливості її розвитку. І людина повинна їх постійно створювати, щоб не перестати бути людиною. Людина дійсно є незавершеною, відкритою істотою, яка перебуває у постійному процесі становлення і саморозвитку, постійного «виходу» за свої межі. Тому ще однією сутнісною характеристикою людини є здатність до трансцендентності. Це, по-перше, здатність до трансценденції у напрямку найвищого сенсу, а, по-друге, здатність до самотрансцендентності (самоподолання).

Природне і соціальне в людині є взаємодоповнюючими моментами. Природні особливості та обдарованість дані людині від природи, але вони формуються, розвиваються і перетворюються в здібності лише в процесі діяльності і спілкування, входження людини у світ культури, у суспільство. Без соціальних чинників не може бути людини. Але, акцентуючи увагу на цих соціальних впливах, не можна при цьому ігнорувати в людині природне начало, яке, хоча і забарвлене в людині соціальним, але цілком не може перейти в соціальні форми. Так, творчість обумовлена соціальними чинниками, але вона немислима без фізіолого-біологічної і генетичної організації індивідуума.

Сказане вище про якісну відмінність людини, дозволяє зробити висновок про неї як про суб'єкта. Це означає, що людина – не просто річ серед інших речей світу. Людина як суб'єкт – це така істота, що своєю власною діяльністю творить саму себе, свій внутрішній духовний світ, це єдина істота у світі, що здатна до самозаглиблення, самосвідомості, саморефлексії. Народження внутрішнього світу в людині називається його «третім народженням».

Духовний світ людини – це складний комплекс якостей, у якому можна виділити три сфери: почуття, розум, воля. Почуття людини відбивають зовнішній світ у формі переживання, пристрасно зацікавленого ставлення до нього. І сама людина повноцінно живе, коли почуває, переживає, страждає, прагне до добра, любить і ненавидить. Але бути людиною – це значить також уміти управляти своїми почуттями, бути їх господарем, а не їх рабом. Тобто відмінною особливістю людського буття є підпорядкування життєдіяльності людини своїй волі. Воля – це уміння здійснювати самоконтроль, підпорядковувати свою діяльність розумним цілям, спрямовувати її відповідно до моральних цінностей. Наявність такої здатності людини означає її внутрішню свободу.

Специфічно людською якістю є розум, здатність логічно мислити, пізнавати сутність, осмислювати світ і себе, сенс свого буття. Духовний світ людини включає такі явища, як цінності, норми, ідеали, знання, менталітет. Серцевиною духовного світу людини є вищі сенсожиттєві уявлення: ідеал, сенс життя, щастя. Сприяючи критичному переосмисленню дійсності, ці духовні орієнтири і регулятиви стимулюють людину не тільки до зміни її, але й до самозміни, викликають потребу найповніше і найадекватніше реалізувати свою людську сутність.

Духовний світ людини у цілому обумовлений соціальними чинниками, формується під впливом культури, освіти, виховання. Але його не можна пояснити тільки соціальними умовами. Яке б не мали значення ці зовнішні впливи, духовний світ формується завдяки величезним внутрішнім зусиллям людини.

Отже, людина постає як цілісна єдність, у якій всі сторони є необхідними моментами. Природне, соціальне і духовне не можна протиставляти й абсолютизувати, тому що вони суперечливо взаємодіють. Ця взаємодія і складає основу буття людини.

Людина – це біосоціальна істота, генетично пов’язана з іншими формами життя, але яка виділилась з них завдяки здатності виготовляти знаряддя праці, універсально перетворювати світ, що має членороздільну мову, свідомість, духовно-моральні якості.

Розуміння людини, її сутності нерозривно із з'ясуванням питання про походження людини. Ця проблема одержала в науці назву антропосоціоґенезу (від грець. άνJρωπος – людина, лат. societas – суспільство і грець. γένεσις – походження).

Існує традиційно релігійне уявлення про походження людини, відповідно до якого людина – це творіння Бога. Тут стверджується, що людина була створена по Образу і Подобі Бога.

Концепцію космічного походження людини відстоює П.Тейяр де Шарден. Він підкреслює, що свідомість, розум споконвіку перебувають у космічній еволюції, і знаходять своє втілення у людському феномені. Еволюція Всесвіту бере свій початок у якомусь трансцендентному духовному центрі «Альфа», а закінчує – у точці «Омега».

Наукове пояснення походження людини пов'язано з вченням Ч.-Р.Дарвіна про походження видів. Згідно йому, під дією біологічних механізмів природного відбору, спадковості і мінливості, внаслідок адаптації до середовища, людина виникла як прямий наслідок еволюційного розвитку живих істот.

Трудова гіпотеза походження людини уточнює дарвінівське вчення залученням соціальних чинників. Відповідно до цієї гіпотези походження людини (антропоґенез) і походження суспільства (соціоґенез) являють дві нерозривно пов'язані сторони єдиного процесу. У завершеному вигляді ця гіпотеза була викладена в роботі Ф.Енгельса «Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину», де виділяються такі передумови виникнення людини: особливості морфологічної будівлі гомінідів; зачатки знаряддєвої діяльності, інстинктивна праця людиноподібних предків; стадне життя вищих тварин. Ф.Енгельс вважав, що саме праця, систематичне використання знарядь праці, їх виготовлення, колективні форми життя послужили поштовхом до розвитку свідомості, мови, морфологічних особливостей.

Незважаючи на величезну значимість даної гіпотези, слід мати на увазі, що й у ній є багато проблемних моментів, що вимагають подальшого вивчення й уточнення. Це, по-перше, проблема «відсутньої ланки», тобто морфологічно визначеної форми між мавпоподібними предками і Homo sapiens. Крім того, недостатньо пояснено сам механізм цього переходу. Що ж стосується ролі праці у виникненні людини, то тут виникає парадокс: праця породжує свідомість, але сама вона може здійснюватися лише на основі свідомості. Зазначена суперечність вимагає поглибленішого аналізу ролі праці, подолання її абсолютизації при поясненні походження людини.

У сучасній філософській антропології існує концепція генно-культурної коеволюції (Ч.Ламсден, Ф.Уїлсон), прихильники якої стверджують, що сучасна людина виникла в результаті коеволюційної взаємодії двох величин, у якій культура генерується й оформляється біологічними імперативами, в той час як у генетичній еволюції у відповідь на культурні нововведення змінюються біологічні властивості. Японський дослідник Й.Масуда докладно описав механізм генно-культурної еволюції, зазначаючи, що гени і культура обопільно впливають один на одну, привівши до появи людини.[27]

У деяких сучасних концепціях антропосоціоґенезу звертається увага на такий момент становлення людини, як поява здатності до відтворення стереотипної поведінки, велику роль у якій мала гра. Ігрові ситуації, які виникли в спілкуванні первісних людей, сприяли передачі спільного досвіду від генерації до генерації і відтворювали їх у всіх формах життєдіяльності. Можливо, гра передувала праці. У ній здійснювалася її первинна імітація.

Існує також підхід Л.Мамфорда, у якому ведуча роль у становленні людини відводиться культу. Автор вважає, що технічні уміння недостатні для визначення активності інтелекту. Саме ритуальна точність церемоній, що передувала точності в роботі, сформувала необхідні навички праці.

Деякі дослідники, наприклад, фізіолог Н.П.Бехтерєва, схиляються до версії інопланетного походження людини. Аргументи фізіологів засновані на так званому «парадоксі резервування». Суть його у тому, що у людини в структурі мозку постійно задіяна лише невелика його частка. Отже, земні умови висувають вимоги до мозку значно нижче його можливостей. Однак де ж тоді виникла людина, і яким чином?

Складності й утруднення осмислення проблеми походження людини настільки великі й очевидні, що сучасна антропологічна думка примирилася з її голосною і парадоксальною назвою: «Загадка антропосоціоґенезу».

3. Поняття «індивід», «особистість», «індивідуальність». Особистість і суспільство. Поняття «людина» виражає загальні риси, притаманні людському індивіду. У ньому фіксуються родові ознаки – біологічна організація, соціальні і духовні якості. Але поняття «людина» дає найзагальнішу абстрактну характеристику, тому наведене вище визначення людини вимагає свого уточнення, конкретизації. Це стає можливим за допомогою введення таких ключових категорій як індивід, особистість, індивідуальність.

Поняттям «індивід» позначається людина як одиничний представник людського роду.

Особистість – людський індивід у його соціальних характеристиках, це конкретна міра присвоєння індивідом суспільних відносин. Однак особистість – це не простий відбиток суспільних відносин. Останні завжди переломлюються крізь призму індивідуальних потреб, цілей, ідеалів. Найважливішими ознаками особистості є здатність самостійно мислити і діяти, приймати рішення і вільно робити вчинки, прагнути реалізувати своє «я», нести відповідальність. Однак слід мати на увазі, що прагнення до самореалізації особистості повинно бути вимірюване моральним відношенням, тобто самовиявленням себе для іншої людини, у противному ж випадку, – позбавлене людського виміру, воно має тенденцію перетворитися в руйнівну силу.

Особистість – це морально самокерована система, в якій норми і цінності культури складають надбання самої людини. Спосіб буття особистості в суспільстві – це її індивідуальність. Поняттям «індивідуальність» виражаються істотні характеристики конкретної особистості – її неповторність, унікальність, самобутність, тобто те, що відрізняє одну людину від іншої у біологічному, соціальному, духовному відношенні. Це виявляється в індивідуальних смаках, стилі одягу і поведінці, особливостях думок і почуттів, ціннісних орієнтаціях і т.д. Індивідуальне «Я» являє центр особистості, її внутрішнє ядро.

Поняття «особистість» і «індивідуальність» дуже близькі за значенням. Але якщо поняття «особистість» дає уявлення про людину з боку її соціального змісту, то поняття «індивідуальність» вказує на форму, спосіб буття соціального.

Формування особистості являє собою процес соціалізації, тобто входження індивіда в соціальний світ, у світ людської культури, оволодіння різними формами діяльності, мовою. Бути індивідуальністю означає постійну внутрішню, духовну роботу над собою, пов'язану із самопізнанням, прагненням до свободи, до самовдосконалення.

Особистість і суспільство знаходяться в складній суперечливій єдності. З однієї сторони вплив суспільства на особистість безсумнівний. Сім’я, традиції, школа, трудовий колектив, ідеологія, право, мораль та інші соціальні форми істотно впливають на становлення особистості, її ціннісні орієнтації, можливості реалізувати життєві плани і т.д.

Суспільство є невід'ємною умовою існування особистості. По-перше, лише в суспільстві можливе життєзабезпечення особистості. Спільна праця створює необхідні блага для задоволення вітальних потреб. По-друге, суспільство здатне акумулювати людську духовність у різних формах, що стають способом становлення особистості, своєрідною соціальною пам'яттю людства, без якої неможливе існування людей. По-третє, суспільство є своєрідним гарантом прав особистості від зазіхань інших. Саме в суспільстві створюються різні форми соціальної регуляції (норми, заборони, санкції і т.д.), вони певною мірою спрямовані на захист особистості.

Людина в суспільстві включена у соціальні зв'язки різних рівнів, починаючи від мікросередовища, де вона входить у малі групи (сім’я, друзі, школа, трудовий колектив), до макросередовища, де вона включається в зв'язки на рівні класу, нації, народу, різних соціальних інститутів. Так, величезне значення в становленні особистості має сім’я, саме в ній уперше здійснюється включення індивіда в суспільне життя, в ній закладається багато рис характеру особистості, у ній особистість прагне знайти духовну підтримку і т.д.

З іншого боку, розвиток, удосконалювання суспільства відбувається завдяки знанням, здібностям, таланту, творчості особистості. Міра дії особистості на суспільство детермінується освітою, професією, суспільним становищем, активністю, тією соціальною роллю, що грає дана особистість.

Діапазон взаємовідносин особистості і суспільства дуже широкий – від відносного збігу їх інтересів до майже повного взаємовиключення; тут може бути і непримиримий конфлікт особистості із суспільством, і різні форми «втечі» від суспільства, і конформізм, і відносна гармонія. Особливо в концентрованій формі виявляється характер взаємовідносин особистості і суспільства у феномені свободи і відповідальності особистості. Особистість не мислима поза свободою. Свобода – це сутнісна риса людини, що полягає в можливості мислити і вчиняти у відповідності зі своїми уявленнями і бажаннями, а не по зовнішньому примусу.

Свобода особи, однак, не може бути абсолютною, вона не означає сваволю, вседозволеність, оскільки жити в суспільстві і бути абсолютно незалежним від нього, від об'єктивних обставин, неможливо. Це б означало повний волюнтаризм (від лат. voluntas – воля), коли особистість зовсім не рахується з об'єктивними умовами буття, із законами суспільства, з історичною необхідністю. Причому волюнтаризм також є несвободою, як і фаталізм (від лат. fatalis – визначений долею), коли хід життя особистості жорстко напередвизначений необхідністю і не залишає місця для вільного вибору.

Свобода суперечлива. З одного боку, людина обмежена зовнішніми обставинами (рівнем розвитку економіки, мірою пізнання об'єктивних законів, політичним ладом і т.д.), які диктують їй вибір форм і способів діяльності. І в цьому значенні свобода особи істотно обмежена цими обставинами, з якими потрібно рахуватися, знати їх. Але особистість вільна, тому що здатна робити вибір, здатна приймати рішення на основі врахування обставин, пізнання необхідності. Існують різні аспекти свободи особи – економічна, політична, духовна.

Мірою свободи особи є відповідальність. Відповідальність – це здатність особистості приймати рішення, передбачати наслідки своїх вчинків і відповідати за них перед суспільством. І, відповідно, чим більшу міру свободи має особистість, тим більша міра відповідальності на неї лягає.

4. Проблема сенсу життя в духовному досвіді людства. Звернення індивіда до сенсожиттєвої проблематики пов'язане зі специфікою людського існування. Людина – це істота вільна, розумна, здатна усвідомити свою смертність, яка з неминучістю приводить до роздуму над сенсом життя. На рівні індивідуального вирішення сенсожиттєвих пошук звичайно формується у вигляді питання: «Для чого жити?» Без відповіді на нього людське буття втрачає свій культурний смисл і зводиться до задоволення вітальних потреб, перетворюючи людське існування в абсурдне. Сенс життя, таким чином, є питання про призначення людини, про самовиправдання своєї життєдіяльності.

Невипадково багато філософів вважали це найважливішим питанням не тільки філософії, але й взагалі людського життя.

У питанні про сенс життя є суб'єктивна й об'єктивна сторони. Суб'єктивна сторона проблеми сенсу життя не має однозначної відповіді і вирішується кожною людиною індивідуально, у залежності від світоглядних настанов, культури, традицій і т.д. М.Хайдеггер писав, що сенс життя не може бути виражений у формі відповіді, оскільки існує завжди у формі питання. Це означає, що він не має однозначного вирішення для всіх часів і народів і для всіх людей, воно завжди існує як пошук, що вимагає напруги всіх духовних сил. Це питання належить до числа «вічних питань», які виникають знову і знову.

Але проблема сенсу життя має й об'єктивну сторону. Адже кожна людина – це частка роду людського. У пошуку сенсу життя вона не повинна обмежуватися тільки індивідуальним досвідом, а враховувати досвід людства, тобто формування сенсожиттєвих пошуків можливо лише у царині людської культури, що акумулює духовний досвід людства.

В історії філософії неодноразово здійснювалися спроби сформувати відповідь на основне питання людського буття. Серед безлічі підходів до вирішення даної проблеми можна виділити три головні:

1) Сенс життя перебуває за межами життя. Це характерно для релігійного тлумачення життя. Сенс життя, відповідно до цієї позиції, не в цьому житті, а за його межами, у найвищому порядку буття, у Богу. Єдине, що надає зміст людському існуванню – це любов до Бога і дієва співучасть у Боголюдському житті, спасіння своєї душі.

2) Сенс життя споконвічно притаманний життю, він іманентний, тобто сенс життя – у самому житті. У рамках цього підходу існували різні форми його прояву. Наприклад, у стародавності культивувався гедонізм, який проголошував, що життя повинно бути спрямоване на одержання власних задоволень і розваг. Особливо це культивувалося в римській культурі, частково така настанова мала місце в епоху Відродження. Гедоністичні настанови виявляються і в наш час. Життя для себе, для власної насолоди стає пріоритетом життя багатьох людей.У той же час «численність низькопробної, культурної продукції, що стимулює розгнузданість інстинктів, позбавляє життя людяності, знижуючи її цінність до продажної ціни», – з гіркотою пише Л.П.Буєва.[28]

Однак поряд з цим у давній філософії утверджувалися й інші принципи людського життя. Утверджувалася ідея, що задоволення тільки вітальних потреб не може надати осмисленість людському існуванню. Підкреслювалося, що задоволення повинно бути помірним, розумним і переважно духовним (Демокріт, Епікур та ін.). Давні стоїки вважали, що справжнє призначення людини – творити добро. Мудра людина прагне вести життя відповідно до природи, керуючись розумом. Буддизм проголошує, що життя є страждання, що породжується тягою до почуттєвих задоволень, і тільки відмовившись від них, можна знайти спокій і сенс. У християнській філософії, у філософії Г.С.Сковороди, Л.-А.Фейєрбаха, Е.Фромма сенс життя вбачається в любові, у сердечному ставленні, що і дають нам відчуття повноти життя, його осмисленість. В епоху Просвітництва й аж до XX ст. у філософії стверджується уявлення про сенс життя як шлях служіння благу, суспільному прогресу. Але саме поняття блага невизначене. Люди по-різному розуміють благо, і тому дуже часто благо перетворюється у зло. Адже невипадково говорять, що «благими намірами вимощена дорога в пекло», – життя в ім'я прогресу теж не може розглядатися, як заклик покласти своє життя заради прекрасного майбутнього, настання якого проблематичне й абсолютно недосяжне особисто для конкретної людини. У цьому зв'язку С.Л.Франк писав, що служіння навіть абсолютному началу, в якому сама людина не бере участь і яке не зігріває її життя, не може надати сенс життю. У такій ситуації індивід скоріше приноситься в жертву ідеї.

3) У житті, самому по собі, взагалі немає ніякого раз і назавжди заданого сенсу. Тільки ми самі свідомо чи стихійно надаємо йому смисл, творимо своє життя, свою власну сутність. Людина може зробити своє життя осмисленим у тому відношенні, що вона, по-перше, сама дає щось життю (творча діяльність), по-друге, щось бере в нього (переживання цінностей, любов і т.д.). Людина вільна у виборі й реалізації сенсу життя, але це означає, що вона несе і відповідальність за правильність знаходження і реалізації істинного сенсу життя.

Знаходження сенсу життя, виявлення власного призначення пов'язане з процесом самопізнання і прагнення до самореалізації, яка повинна бути співмірна з моральним, гуманістичним критерієм. Міра ж реалізації ідеалів і наповнене смислом життя і є те, що називають щастям.