Основні форми суспільної свідомості.

У сучасній філософській літературі виокремлюється велика кількість форм суспільної свідомості. Критерієм для їх виділення служать: предмет відображення, суспільні потреби, що викликали появу цих форм, способи відображення буття у світі, роль у житті суспільства, характер оцінки суспільного буття тощо.

До числа основних форм суспільної свідомості найчастіше відносять:

Підгрупа	Форма суспільної свідомості	Пріоритетна цінність
Гносеологічна	Наукова	Істина
Філософська	Мудрість
Естетична	Краса
	Релігійна	Віра
Регулююча	Моральна	Добро
Політична	Влада
Правова	Справедливість

Як видно з таблиці, перші чотири форми суспільної свідомості спрямовані на формування картини світу, у той час як останні чотири – на регуляцію суспільних відносин. Релігійна свідомість подвійна за своїми функціями і відноситься до обох підгруп.

Зупинимося на характеристиці названих вище форм докладніше.

1. Наукова свідомість. Серед форм суспільної свідомості особливий статус має наука. Якщо в релігії, моралі, політиці й інших формах суспільної свідомості раціональне пізнання дійсності є допоміжною метою, то в науці критерій раціонального усвідомлення світу займає центральне місце. Це значить, що пріоритетною цінністю в науці є Істина.

Єдина Наука як форма суспільної свідомості і діяльності містить у собі низку конкретних наук, які у свою чергу підрозділяються на безліч наукових дисциплін. Сучасні науки можна класифікувати по різних основам. По-перше, по предмету і методу пізнання виділяються природні, суспільні, гуманітарні (науки про людину), науки про мислення і пізнання; особливе місце займають тут технічні науки. По-друге, по «віддаленості» від практики науки можна поділити на фундаментальні, котрі пізнають основні закономірності дійсності, безпосередньо не орієнтуючись на практику, і прикладні, що матеріалізують фундаментальні знання в предметні форми, в технології і техніку, що відповідають інтересам і потребам людей.

За критерій науковості приймаються знання про природу (фізика, біологія, хімія й ін.), тому що вони першими оформилися в самостійні наукові дисципліни, виділившись з колись загального синкретичного знання. Статус науки суспільні і гуманітарні дисципліни набули значно пізніше, доповнюючись крім критеріїв, що застосовувалися в природничих науках, і новими, що відповідають їх специфічності.

Суспільні науки на відміну від наук про природу є по своєму об'єкту ідеологізованими. Вони у певному змісті біполярні: з одного боку, їх завданням є розкриття сутності суспільних явищ (тобто вони повинні дотримуватись принципу об'єктивності як основоположного принципу науки); а з іншого боку, їх представники не можуть досліджувати ці явища поза і незалежно від соціально-класових і групових пристрастей, тобто від ідеологічних оцінок. У будь-якому випадку ця біполярність виводить суспільні науки (хоча б частково) в область позанаукового знання.

Слід звернути увагу і на специфіку гуманітарного знання. Гуманітарні науки – це науки про людину, її духовний внутрішній світ і людські взаємовідносини. Дух є неречовинним, нематеріальним, реально він виявляє себе у знаковому, текстовому вираженні. Гуманітарне знання невідривне від герменевтики як мистецтва тлумачення тексту, мистецтва осягнення чужої індивідуальності. Звідси – діалогічність як характерна риса гуманітарного знання.

З'ясування специфіки науково-раціональної свідомості пов'язане з розумінням і інших, зокрема, комплексних наук. До них відносяться: медичні, сільськогосподарські, технічні науки, у яких формується особливе міждисциплінарне знання.

В останнє десятиліття змінилося становище технічного знання в загальній системі наук. Раніше це знання вважалося винятково прикладним, тому що є сферою застосування законів фізики, хімії й інших природничих наук до вирішення конкретних завдань, що виникають у практичному житті. Із середини ХХ ст. в результаті інтеграції наук і координації їх методів, широке поширення в техніці отримав комбінаційно-синтезуючий метод. Творчо застосовуючи цей метод у тісному зв'язку з методами моделювання, мисленнєвого експерименту та ін., технічні фахівці помітно просунулись у пізнанні численних законів і властивостей природи і виявили такі зв'язки, яких з самого початку не існує в природі. У «першій природі» немає ані законів порошкової металургії, ані закону посилення електромагнітних коливань у лазерних пристроях, ані багатьох інших. Але і природні, і виявлені інженером-техніком закони, що застосовуються у певному поєднанні, що направляється людською творчою думкою, дозволяють отримати принципово нове знання і нову матеріальну конструкцію. На основі використання комбінаційно-синтезуючого методу стали розвиватися нові теорії: теорія автоматичного регулювання, теорія ідеальних інженерних пристроїв, теорія технології, теоретична радіолокація і чимало інших. Усе це свідчить про те, що технічні науки досягли вищого теоретичного рівня розвитку, в них формується ядро фундаментального знання.

Відмінність діяльності натураліста від діяльності фахівця в області інженерної справи вдало підмітив Е.Лемент: вчений вивчає те, що існує, а інженер створює те, чого ще ніколи не було. Технічні науки – як фундаментальні, так і прикладні – націлені на створення того, чого немає в природі.

Комплексність технічних наук виявляється і в тому, що в них у теперішній час все наочніше виявляється гуманітарний, психологічний, економічний, екологічний, соціальний, філософський (особливо – моральний) аспекти. Останній набуває особливу гостроту. Техніка приносить не тільки благо людям, але й містить в собі багато загроз, небезпек, невизначеностей. Йдеться про згубні наслідки використання техніки для людини, суспільства, природи. Це небезпека перетворення людини в придаток машини, збідніння його мислення, «технізації» душі, підпорядкування людських інтересів і прагнень вигоді, переважання матеріального над духовним, катастрофічна загибель природи.

2. Філософська свідомість. Питання про специфіку філософії як форми суспільної свідомості нерозривно пов'язане з більш загальним питанням про специфіку самої філософії як особливої області духовної діяльності, спрямованої на постановку і вирішення світоглядних проблем.

3. Естетична свідомість. Термін «естетика» (грець. ’αίσJησις – здатний відчувати) був уперше введений Олександром Г.Баумгартеном. З епохи Просвітництва естетика стає самостійною областю знання, знаходить свій предмет дослідження – людську чуттєвість, здатність індивіда образно, цілісно осягати світ, бачити в унікальному всезагальне. Однак вже в Стародавній Греції мислителі конкретизували ряд естетичних понять: прекрасне, потворне, комічне, трагічне, піднесене, низьке, художнє, естетичне тощо. При цьому, слід мати на увазі, що поряд з цими фундаментальними категоріями античність сформулювала і більш «технічні» естетичні поняття, що не втратили свого значення й у наш час. Маються на увазі поняття мімесису (наслідування) і катарсису (очищення). У понятті мімесису фіксується особлива форма наслідування світу, що властива ремеслам і мистецтву, створючим другу (поряд із стихійною природою) реальність. Поняття катарсису містить уявлення про психологічну силу мистецтва, що очищає, яка шляхом емоційного потрясіння спонукає людину до співпереживання, естетичної насолоди.

Естетична свідомість є сукупність почуттів, смаків, цінностей, поглядів і ідеалів, що містять уявлення про прекрасне і потворне, трагічне і комічне, піднесене і низьке. Естетична свідомість підрозділяється на об’єктивно-естетичне і суб’єктивно-естетичне. Об’єктивно-естетичне пов'язане з гармонією властивостей, симетрією, ритмом, доцільністю, упорядкованістю, оптимальністю функціонування самих систем. Суб’єктивно-естетичне постає у формі естетичних почуттів, смаків, ідеалів, суджень, поглядів, теорій. Людина, зіштовхуючись із проявами естетичного як в об'єктивному, так і суб'єктивному світі, гостро переживає їх. Прекрасне викликає почуття задоволення, радості, насолоди, благоговіння, захоплення, справляючи на людину дію, що духовно очищає.

Невід'ємною стороною естетичної свідомості є естетичні почуття. Естетичні почуття – це емоційне переживання задоволення, насолоди, чи навпаки, невдоволення, неприйняття – в залежності від того, наскільки об'єкт сприйняття відповідає смакам та ідеалам суб'єкта. Позитивне естетичне почуття – це просвітлене почуття насолоди красою світу й окремих його явищ. Естетичні почуття відносяться до вищих форм душевних переживань. Вони розрізняються по мірі узагальненості і по силі впливу: від помірного задоволення до естетичного захоплення. Розвинуте естетичне почуття не тільки робить людину індивідуально неповторною, але й гармонізує його духовні якості. Така людина небайдужа до природи, уміє бачити і створювати красу в праці, у відносинах між людьми.

Естетичний смак є своєрідним почуттям міри, вмінням знаходити необхідну достатність у особистісному ставленні до світу культури і цінностей. Наявність естетичного смаку виявляється у відповідності внутрішнього і зовнішнього, гармонії духу і соціальної поведінки, соціальної реалізації особистості.[20]

Естетичні ідеали – одна з форм естетичного відображення дійсності, що містить «наочне належне». Естетичний ідеал тісним чином пов'язаний із соціальними і моральними ідеалами, будучи прообразом для створення естетичних цінностей і еталоном естетичних оцінок.

Естетична свідомість може виявляти себе у будь-якому вияві людської активності – у науковому мисленні, виробничій діяльності, побутовій сфері. Естетичне ставлення до дійсності стає предметом спеціального відтворення. Таким особливим видом людської діяльності є мистецтво, у якому естетичне, втілившись у художньому є і зміст, і спосіб, і мета.

Мистецтво – це професійна сфера діяльності художників, поетів, музикантів, у якій естетична свідомість із супутнього елемента перетворюється в основну мету. На відміну від інших видів пізнавального відношення до світу, мистецтво звернене переважно не до розуму, а до почуттів. Мистецтво може відтворювати і суттєві, і часом сховані сторони дійсності, але відбиває їх у чуттєво-наочній формі, що і дозволяє йому надзвичайно сильно впливати на людину. Мистецтво (як спосіб реалізації естетичної свідомості) відрізняється від інших форм пізнавальної діяльності неутилітарним характером відображення дійсності. Мистецтво націлене не стільки на перетворення дійсності, скільки на удосконалювання самої людини, роблячи її почуття, поведінку і дії більш гуманними і високоморальними. Фундаментальною функцією мистецтва є «олюднення людини» через залучення її до світу піднесеного і прекрасного.

Підводячи підсумок аналізу естетичної свідомості, необхідно відзначити, що вона є об'єктом вивчення такої галузі філософського знання, як естетика. Крім того, термін «естетика» вживається в сучасній науковій літературі і в побуті, і в іншому значенні – для позначення естетичної складової культури, у цьому значенні говорять про естетику поведінки, тієї чи іншої діяльності церковного обряду, військового ритуалу, будь-якого об'єкта тощо. Естетика також підрозділяється на теоретичну і прикладну (музична естетика, технічна естетика).

4. Релігійна свідомість. Розуміння специфіки релігійної свідомості з необхідністю пов'язане з питанням про походження і сутність самої релігії. Виходячи з ідеї подвоєння світу, релігія вважає земний, емпіричний світ не самостійним, а творінням всемогутнього Бога. Саме Бог є для віруючої людини вищою релігійною цінністю. Він – творець всього сущого, об'єкт віри і найвищого поклоніння, безперечний і безумовний авторитет. Релігія, виникнувши в стародавності і зазнавши різних змін, пов'язаних з еволюцією людства, продовжує впливати на свідомість і поведінку сучасної людини. До релігії і сьогодні причетна більшість населення нашої планети.

Під релігією звичайно розуміється особливий духовно-практичний зв'язок між людьми, що виникає на основі загальної віри у найвищі цінності, що забезпечують їм знаходження справжнього сенсу життя. Термін «релігія» доцільно тлумачити як відновлення втраченого зв'язку, тому що, наприклад, відповідно до християнської традиції, після гріхопадіння першої людини такий зв'язок був втрачений і реабілітується Воскресінням Христовим, а остаточно відновлюється після другого пришестя і повного відновлення людини і світу.

Основним способом релігійного сприйняття світу є віра. Віра розглядається як світоглядна позиція й одночасно психологічна настанова, духовно орієнтованих на набуття найвищого сенсу життя, не обмеженого земними біологічними і соціальними потребами. Віра вселяє у людину абсолютну впевненість у досягнення бажаної мети (спасіння душі, воскресіння, вічного життя і т.д.) у тому значенні, що вона не вимагає ніяких аргументів, крім себе самої.

Питання про походження і сутність релігії не має однозначного вирішення в сучасній науці. Вирізняють антропологічні, психологічні, соціокультурні, соціальні і богословські (релігійно-філософські) концепції походження релігії.

Представником антропологічної концепції був Л.-А.Фейєрбах, який обґрунтував положення про те, що релігія є відображення людського буття. Психологічна концепція сутності релігії знайшла себе в позиції З.Фрейда. Він визначав релігію як колективний невроз нав'язливості, масову ілюзію, в основі якої лежить незадоволений витиснутий несвідомий потяг. У.Джемс вважав релігійні уявлення вродженими, їх джерелом є щось надприродне. З позицій соціокультурної концепції виступив Е.Дюркгейм, який зараховував до релігії суспільні ідеї, уявлення і вірування, що носять обов'язковий характер для всіх членів суспільства і пов'язують індивіда із суспільством, підпорядковуючи його останньому. Соціальна концепція може бути проілюстрована на прикладі марксистської філософії. Її основоположники вважали, що релігія є фантастичне відображення в головах людей тих зовнішніх сил, що панують над ними у повсякденному житті, відображення, у якому земні сили приймають форму неземних. Релігія виникає на ґрунті залежності людини не тільки від природних, але й соціальних сил. Релігія – це надія на спасіння від нелюдськості соціального світу.

Знайомство з численними богословськими концепціями обмежимо поглядом протоієрея О.В.Меня, що писав: «Слово «релігія» не випадково походить від латинського дієслова religare – «зв'язувати». Вона є сила, що пов’язує світи, міст між тварним духом і Духом Божественним. І зміцнена цим зв'язком людина стає активним співучасником світового творення».[21] О.В.Мень стверджував, що в єднанні з Богом людина знаходить повноту буття, справжній сенс життя, що полягає в служінні вищому об'єктивному Добру і мужньому протистоянню злу. «Релігія, – на його думку, – є справжня основа морального життя». Отже, релігія – це зв'язок людини із самим Джерелом буття, що робить її життя повним смислу, надихає її на служіння, пронизує світлом усе її існування, визначає її моральний облік.

Таким чином, релігія являє собою складне історичне і духовне утворення. У його структурі виділяють три основні елементи: релігійна свідомість, релігійна культ, релігійні організації.

Релігійна свідомість визначається як спосіб відношення віруючого до світу, зв'язок з ним через систему поглядів і почуттів, смисл і значення яких складає віра у надприродне.[22] Релігійна свідомість може бути охарактеризована через такі притаманні їй ознаки, як образність, символічність, діалогічність, глибока інтимність, складне і суперечливе по'єднання ілюзорного і реалістичного, емоційна насиченість, а також особлива вольова зосередженість на предметі віри.

Релігійна свідомість має два відносно самостійні рівні: релігійну психологію і релігійну ідеологію.

Релігійна психологія – це сукупність релігійних уявлень, почуттів, настроїв, звичок, звичаїв, традицій, притаманних віруючим і таких, що формуються під дією носіїв релігійної свідомості, всього оточення, пов'язаного з релігією. Релігійні уявлення і почуття виступають спонукальним мотивом практичної діяльності віруючих. Знаходячись у взаємодії між собою, вірування і почуття взаємно підсилюють один одного, зміцнюючи тим самим релігійний світогляд віруючих.

Релігійна ідеологія – це система релігійних ідей, розробкою і поширенням яких займаються релігійні інститути в особі професійних богословів і служителів культу. Релігійна ідеологія сучасних розвинутих релігій включає в себе теологію, різні філософські вчення, соціальні теорії і т.д. Центральна частина релігійної ідеології – теологія (від грець. (от греч. Jεός – Бог і λόγος – вчення), або богослов'я. Це система богословських дисциплін, що промовляють і обґрунтовують окремі положення віровчення на основі священних книг, що містять «богооткровенні істини». Релігійна філософія прагне, по-перше, обґрунтувати істинність і особливу значимість релігійного шляху життя, а по-друге, гармонізувати відношення між вірою і розумом, релігією і наукою. Рання релігійна філософія внесла помітний вклад у формування релігійної догматики, а сучасна виконує в основному апологетичні функції.

Невід'ємною частиною будь-якої релігії є релігійний культ. Це ціла система символічних дій, за допомогою яких віруючі намагаються вплинути на уявлювані надприродні сили чи реально існуючі об'єкти. До культу відносяться: обряди, таїнства, ритуали, жертвоприношення, богослужіння, містерії, пости, молитви. Цьому служать культові споруди, сакральні місця і предмети, задіяні в культовій дії. Роль культу в будь-якій релігії велика. За допомогою культу релігійні організації в доступній, чуттєво-конкретній формі доводять релігійні ідеї до свідомості віруючих. У процесі культових дій зміцнюється релігійне світовідчування, між віруючими виникають особливі зв'язки, формується почуття єдності, інколи – і переваги над інаковіруючими і невіруючими.

Істотну роль у функціонуванні релігії відіграють релігійні організації, серед яких найбільш значимою є церква – автономний, строго централізований інститут, що обслуговується професійними священиками. Церкві притаманний ієрархічний принцип управління, поділ на клір (тобто на тих, хто отримав спеціальну професійну підготовку служителів культу) і мирян. Об’єднання віруючих, що протиставляють себе пануючій релігії, являють собою організації у вигляді сект. Секту вирізняє ряд характерних ознак: відсутність жорсткого поділу на клір і мирян, свідомий вступ у громаду, активна місіонерська діяльність. У процесі розвитку секта може перетворитися у церкву, чи перехідну організацію, що має риси як секти, так і церкви (деномінація).

Майже кожна релігія в більшій чи меншій ступені містить соціально-гетерономні норми поведінки віруючих, тобто містить у собі такі вимоги, як строго регламентовані і виконання яких підкріплюється певною формою заборон (табу), санкцій, повелінь (десять заповідей Моїсея, заповіді любові, Нагірна моральна проповідь Христа).

5. Моральна свідомість (мораль). Поняття мораль означає квінтесенцію розумового і практичного досвіду людей, а саме звичаїв, законів, норм, правил поведінки, за допомогою яких виражаються найвищі цінності буття і належного. Лише через них людина виявляє себе як розумна, самосвідома і вільна істота.[23]

Мораль як система норм, принципів, цінностей виражає і закріплює правила поведінки, які виробляються людьми стихійно в праці і суспільних відносинах. Мораль є узагальнений результат багатовікової масової житейської практики. Джерела моралі – у вдачах, звичаях, що закріпили ті вчинки, які досвідом поколінь виявилися найкориснішими для збереження і розвитку суспільства і людини і які відповідали інтересам історичного прогресу (О.Г.Спіркін). Мораль – це правила і зразки поведінки, що закріпилися в історичній пам'яті людства і спрямовані на узгодження інтересів окремих людей один з одним і з інтересами суспільства у цілому.

Мораль як особлива форма суспільної свідомості включає в себе моральні норми, у тому числі поведінкові норми – повеління (піклуватися про батьків, не лихословити, не брехати і т.п.), моральні принципи (справедливість / несправедливість, гуманізм / антигуманізм, індивідуалізм / колективізм і т.д.), цінності (благо, добро / зло), моральний ідеал (інтегральне уявлення про норми моральності), а також морально-психологічні механізми самоконтролю особистості (обов’язок, совість, відповідальність). Тому основні оцінкові категорії стають предметом етики як науки, що вивчає моральне відношення і моральну свідомість.

Враховуючи названі структурні елементи моралі, слід вказати на специфічні риси моралі: всеосяжний характер, позаінституційність, імперативність.

Всеосяжний характер моралі означає, що моральні вимоги й оцінки пронизують усі сфери людського життя і діяльності (побут, працю, науку, політику, мистецтво, сімейні й особисті відносини і т.д.). Кожна сфера суспільної свідомості, кожен конкретно-історичний етап розвитку суспільства і кожна життєва ситуація має свій «моральний зріз», перевіряється на «людяність».

Позаінституційність моралі означає, що, на відміну від науки, мистецтва, релігії та інших форм суспільної свідомості, мораль не має спеціалізованих установ, що забезпечують її функціонування і розвиток. На відміну від права мораль спирається не на державний, зовнішній примус, а на самооцінку і громадську думку, звичаї і традиції, що устоялися, прийняту у даному суспільстві систему моральних цінностей.

Імперативність моралі означає, що мораль носить форму імператива, прямого і безумовного повеління, належного (наприклад, «золоте правило моральності», категоричний імператив І.Канта). Однак досвід свідчить, що строге слідування правилам моралі не завжди приводить до життєвого успіху окремого індивіда. Проте мораль наполягає на строгому дотриманні її вимог. І цьому є своє пояснення. Адже тільки у кінцевому рахунку, на рівні суспільства у цілому правила моралі спрацьовують.

Під загальнолюдськими нормами маються на увазі елементарні (прості) норми моральності і справедливості, соціальне призначення яких – охороняти людей від усього, що загрожує їх життю, здоров'ю, безпеці, гідності, благополуччю. Загальнолюдські норми моральності засуджують як найбільше зло вбивство, злодійство, насильство, обман, наклеп. До елементарних норм моральності відносяться також турбота батьків про виховання дітей, турбота дітей про батьків, повага до старших, ввічливість.

Теоретичну основу моралі складає етика як наука, що вивчає, як відзначалося, феномен моралі і пов'язаної з ним моральної свідомості особистості і суспільства. В історії етики склалися різні уявлення про фундамент моралі (моральних дій і моральних відносин): етика блага, етика закону, етика любові, етика обов’язку, етика творчості, етика користі і т.д.

На основі загальної етики формуються прикладні етики, у тому числі, професійні, що виступають «сукупністю моральних норм, що визначають ставлення людини до свого професійного обов’язку, а за допомогою нього – до людей, з якими вона пов'язана в силу характеру своєї професії, і, врешті-решт, до суспільства в цілому».[24] До питання про специфіку технічної етики ми повернемося в останній темі даного посібника.

Основними функціями моралі є регулятивна, рестриктивна, аксіологічна, пізнавальна.

Регулятивна функція полягає у тому, що мораль виступає загальним і унікальним способом регулювання поведінки людей у суспільстві і саморегулювання поведінки окремого індивіда. Унікальність цього способу полягає у тому, що мораль не потребує в підкріпленні з боку різних організацій, установ, каральних органів, а апелює до морального почуття, розуму і совісті людини.

Рестриктивна (заборонна) функція моралі виражає специфічні обмеження, ефективність яких забезпечується не зовнішнім контролем над вчинками людини з боку суспільних інститутів, а внутрішнім волінням самого суб'єкта діяльності.

Аксіологічна функція полягає у виробленні системи моральних цінностей. Моральне засвоєння людиною дійсності реалізується на основі критерію добра і зла. За допомогою цих основоположних категорій дається оцінка будь-якому явищу суспільного життя, вчинкам особистості.

Пізнавальна функція моралі тісно пов'язана з аксіологічною і полягає в прагненні людей знаходити найгуманніші, найгідніші і найперспективніші шляхи розвитку й удосконалення, як усього суспільства, так і кожної людини. Моральне схвалення чи обурення є показником того, що наявна форма життя застаріла, чи, навпаки, є перспективною для розвитку. Стан звичок у кожну конкретну епоху є самодіагностика суспільства, тобто його самопізнання, виражене мовою оцінок, ідеалів.

Мораль виконує також виховну, орієнтуючу, прогностичну і комунікативну функції. Разом узяті, вони надають уявлення про соціальну роль моралі.

6. Політична свідомість. Яскраво вираженою формою суспільної свідомості регулюючої підгрупи є політична свідомість, під якою розуміється «сукупність ідей, теорій, поглядів, що виражають відношення соціальної спільноти до політичної системи, державного ладу, організації економіки суспільства, влади, а також до інших соціальних спільнот, до партій».[25]

Філософський підхід передбачає виділення в політичній свідомості двох рівнів – буденного і теоретичного. Буденна свідомість формується стихійно на основі життєвого досвіду при безпосередньому впливі засобів масової інформації і політичних технологій. Вона є сукупністю уявлень індивіда про поточні політичні події, про роль інституту держави у суспільному житті, про діяльність політичних партій, громадських організацій, груп інтересів, ЗМІ і т.д., що складаються на основі засвоєних ним світоглядних стереотипів, пануючих політичних міфів і міфологем, емоційно-почуттєвого, ірраціонального переломлення політичного процесу, здорового глузду.

Однак ведучу роль у політичній свідомості відіграють ідеологічні настанови, принципи, що відносяться до теоретичного рівня відображення політичних реалій. Теоретичний рівень політичної свідомості, що складає зміст політичної ідеології, постає як система наукових за формою поглядів, концепцій, що ґрунтуються на певній інтерпретації феномену влади (влади класу, раси, еліти, народу) і пов'язаних з нею механізмів відтворення владних політичних відносин. Політична ідеологія виробляється свідомо політичними лідерами, ідеологами, політологами, фахівцями відповідних дослідницьких інститутів. Загальнотеоретичні і загальнометодологічні питання політичного життя узагальнюються і розробляються політичною філософією.

Прийнято вважати, що всяка політична ідеологія підпорядкована своєму ведучому компоненту, щодо якого виступають інтереси як раціонально усвідомлені потреби: політичні (потреба у владі), економічні (потреба у встановленні контролю над ресурсами), соціальні (потреба в підвищенні статусу, у пануванні над іншими людьми). Питання про співвідношення політичних і економічних інтересів носить найдраматичніший характер. Історія знає кілька варіантів його вирішення:

– політична надбудова первинна стосовно економічного базису, визначає і направляє розвиток економічних процесів;

– економіка первинна відносно політики, політика є концентроване вираження певних економічних інтересів;

– рівноважне співвідношення двох складових, що є оптимальним варіантом їх взаємодії.

Дуже важливо мати на увазі і таку обставину. У силу специфіки (тісний зв'язок з економікою, націленість на вирішення проблем влади) політична свідомість прагне підпорядковувати собі всі інші форми суспільної свідомості. У певних реальних моделях державного устрою політична ідеологія прагне встановити тотальний контроль над іншими формами суспільної свідомості, включаючи правосвідомість, мораль, естетичну, філософську, наукову і навіть релігійну свідомість. Механізмами такого контролю виступають різного роду санкції, заборонні акти, вердикти, цензура, обмеження громадянських прав і свобод. Яскравий приклад тиску політичної ідеології на духовну культуру – принцип класового підходу до оцінки наукової і художньої творчості.

З іншого боку, у реальній практиці зустрічається і ліберальна модель держави-мінімум (держава – «нічний сторож», роль якої зводиться до арбітражу процесів, що відбуваються в суспільстві).

У сучасних умовах у політичній теорії розробляються концепції соціальної й екологічної держав. Перша з них ґрунтується як на врахуванні приватних інтересів, так і на принципі солідарності, що забезпечують узгодження індивідуальної і колективної сторін соціально-політичного життя. Друга модель держави націлює на вирішення актуальних завдань економіко-технологічного розвитку в умовах дефіциту природних ресурсів і загострення глобальних суперечностей.

7. Правосвідомість. Правова свідомість є специфічним відображенням моральних, політичних і власне правових практик, що складаються протягом всієї історії людства. Вона являє собою систему загальнообов'язкових соціальних норм, правил, встановлених у законах, і систему поглядів людей (і соціальних груп) на право, оцінку ними існуючих у державі норм права як справедливих чи несправедливих, а також оцінку поведінки громадян як правомірної чи неправомірної.

При цьому правосвідомість визначається як сукупність прав і обов'язків членів суспільства, переконань, ідей, теорій, понять про правомірність чи неправомірність вчинків, про законне, належне й обов'язкове у відносинах між людьми даного суспільства. Ядром правосвідомості є поняття справедливості, що хоча й історично мінливо, але, разом з тим, носить абсолютний характер.

Етимологічно «справедливість» (від лат. justitia, грець. dikais) походить від слова «правда». Принцип справедливості пов'язаний з регулюючим взаємовідношенням між людьми з приводу розподілу і перерозподілу, у тому числі, взаємного в обміні (одарюванні) соціальних цінностей. Самі ж соціальні цінності – це свобода, сприятливі можливості, доходи і багатство, знаки престижу і поваги.

У правосвідомості, як і в будь-якій іншій формі суспільної свідомості, розрізняють його психологічний (буденно-практичний) і теоретичний (чи ідеологічний) рівні.

Психологічний рівень складають правові почуття, емоції, навички, звички, несистематизовані знання права індивідами, що дозволяють їм орієнтуватися в правових нормах і на правовій основі регулювати свої відносини з іншими людьми, державою і суспільством у цілому. Це – рівень буденної чи «практичної» правосвідомості. Виконуючи прийняті в суспільстві правові вимоги в процесі повсякденної життєдіяльності, люди здобувають так звані «практичні знання» правових норм, опановують навички правовідносин і правової діяльності. Треба мати на увазі, що на рівні правової психології відбувається також чуттєва оцінка індивідом не тільки правових явищ у суспільстві, але й свого правового статусу. Правове почуття, за словами російського філософа й історика права І.О.Ільїна, виявляється як «інстинкт правоти» чи «інтуїція правоти». Він думав, що розкрити й описати зміст цього неясного інстинктивного почуття, перевести його з несвідомого у площину знання значить «покласти початок зрілій природній правосвідомості». Тим самим І.О.Ільїн вказував на наявність тісного, генетичного зв'язку між психологічним і зрілим, теоретичним рівнем правосвідомості.

Теоретичний рівень правосвідомості є правовою ідеологією. Якщо на психологічному рівні відбивається стан індивідуальної правосвідомості, то правова ідеологія являє теоретичне знання, що виражає правові погляди й інтереси великих соціальних груп. На теоретико-методологічному рівні відбувається осмислення самої сутності права, його можливостей і меж, аналіз досвіду правового життя, діяльності правових інститутів. Це вже сфера професійної діяльності юристів, теоретиків права, ідеологів. Вони розробляють систему правових наук, науково-практичні рекомендації органам державної, судової і виконавчої влади.

Вищий теоретичний рівень вивчення правосвідомості забезпечує філософія права. Цей напрямок філософії інтегрує філософські ідеї, досягнення теоретичного правознавства, а також практичного досвіду реального правового життя і діяльності. Подібний рівень синтезу знань сприяє уточненню, коригуванню і, головне, формуванню філософських правових ідей. Таким чином, філософія права – це теорія і методологія правового знання.

Правосвідомість тісна пов'язана з іншими формами суспільної свідомості, насамперед, з політичною свідомістю і мораллю. На неї впливають історичні традиції, спосіб життя людей, що склався і т.д. Право базується на нормах моралі. Далеко не все, пов'язане з мораллю, закріплюється правом: право – це «мінімум моральності», який юридично оформлений у відповідних законах. Джерела морального начала – у совісті людини, у її добрій волі. Право ж є примусовою вимогою реалізації певного мінімуму добра і порядку, що не допускають певних проявів зла. Необхідно відзначити, що якщо високий рівень моральності і культури правосвідомості необхідний рядовому громадянину, то вищий їх рівень повинен підтримуватися державою і її чиновниками. Право однаково обов'язкове і для пануючих, і для підвладних. До того ж влада є сила, уповноважена народом для управління іншими, що передбачає виховний вплив на них.

Проблема взаємовідносин влади й особистості є ключовою для розуміння сутності правової держави. Її вирішення пов'язане зі здійсненням ідеї народного суверенітету. Ця ідея містить в собі визнання того, що тільки народ є джерелом влади держави.

Елементом правової реальності, у якій живе людина і відповідно елементом правосвідомості, що співвідноситься з нею, є правові норми. Вони являють собою втілення поведінкових, психологічних і ментальних стереотипів, які вказують, що може (дозвільні норми) і чого не повинна (заборонні норми) робити людина.

Підводячи підсумки теми, слід підкреслити, що всі форми суспільної свідомості не існують ізольовано, вони взаємоперетікають, взаємодоповнюють одна одну, будучи проявом більш широкого феномену духовного життя суспільства – активної творчої діяльності людей по освоєнню і перетворенню світу, що полягає у виробництві і споживанні духовних цінностей та ідеальних змістів. Вона пов'язана з задоволенням духовних потреб, відносинами між людьми, багатоманітними формами їх спілкування. Духовне життя суспільства включає в себе сукупність не тільки ідеальних явищ, але й самих суб'єктів духовного життя, що мають певні потреби, інтереси, ідеали, а також соціальні інститути, зайняті виробництвом, збереженням, розподілом духовних цінностей (клуби, бібліотеки, театри, музеї, навчальні заклади, релігійні та громадські організації тощо). Ось чому не можна зводити духовне життя суспільства лише до функціонування суспільної свідомості.