Поняття науки. Форми і методи наукового пізнання.

Найвищим рівнем пізнавальної діяльності людини є наукове пізнання.

Наука – це специфічна сфера людської діяльності, спрямована на виробництво, систематизацію і використання об’єктивних знань про дійсність. Наука містить у собі як діяльність, націлену на одержання нового знання, так і результат цієї діяльності – істинні знання.

Будучи багатоаспектним явищем, наука може бути розглянута в таких ракурсах: як форма діяльності, як система і сукупність дисциплінарних знань, як соціальний інститут. Як діяльність, наука поміщена в поле цілепокладання, вибору, прийнять рішень, відповідальності. Серед особливостей наукової діяльності В.В.Ільїн називає універсальність, унікальність, персоніфікованість, дисциплінованість, демократизм, комунікабельність.

Науку характеризують відносна самостійність і внутрішня логіка розвитку, способи (методи) пізнання і реалізації ідей, а також соціально-психологічні особливості об'єктивно-сутнісного сприйняття дійсності, тобто стиль наукового мислення.

Наукове пізнання являє собою різновид суб’єктно-об’єктних відносин, головною сутнісною рисою яких виступає наукова раціональність. Раціональність суб'єкта, що пізнає, знаходить свій вираз в апеляції до доказів розуму і досвіду, у логіко-методологічній упорядкованості процесу мислення, у дії на наукову творчість існуючих ідеалів і норм науки.

Наукове пізнання, маючи загальні риси з іншими – позанауковими – формами пізнання, має також свої особливості. По-перше, наука має справу з особливими об'єктами, що не зводяться до об'єктів буденного досвіду. По-друге, наука має свою понятійну мову. По-третє, наукове пізнання пов'язане зі спеціальною системою пізнавальних засобів. По-четверте, для науки характерні специфічні способи обґрунтування істинності знання. По-п'яте, наукове знання системне і доказове.

Говорячи про науку в її різних проявах, можна виділити єдиний комплекс критеріїв наукового пізнання, що включає:

1. Предметність. Всяка наука предметна, оскільки вона завжди спрямована на виявлення предметних зв'язків і залежностей тих речей і процесів, що складають область її пріоритетів.

2. Об'єктивність. Це означає, що всі предмети і їхні відносини повинні бути пізнані такими, які вони є насправді, без привнесення в них чого-небудь суб'єктивного чи надприродного.

3. Раціональність, обґрунтованість, доказовість. Критерієм вірогідності стає розум, а способами її досягнення – критичність, раціональні принципи пізнання.

4. Спрямованість на пізнання сутності, закономірності об'єкта.

5. Особлива організація, системність знання, тобто упорядкованість у формі теорії і розгорнутого теоретичного положення.

6. Перевірюваність за допомогою звертання до наукового спостереження, експерименту, до практики, до випробування логікою; наукова істина характеризує знання, які в принципі перевірювані. Відтворюваність наукових істин через практику надає їм властивості загальнозначимості.

Безпосередніми цілями науки є дослідження, опис, пояснення, передбачення процесів і явищ дійсності, що складають предмет її вивчення.

Наукова проблематика продиктована як найближчими, так і прийдешніми потребами суспільства, політичним процесом, інтересами соціальних груп, економічною кон'юнктурою, рівнем духовних запитів народу, культурними традиціями. Від всіх інших способів освоєння світу наука відрізняється виробленням спеціальної мови для опису об'єктів дослідження і процедурою доказу істинності результатів наукового пошуку.

Говорячи про взаємодію науки з різними сферами життя суспільства, можна виділити три групи виконуваних нею соціальних функцій. Це, по-перше, функції культурно-світоглядні; по-друге, функції науки як безпосередньої продуктивної сили; по-третє, функції науки як соціальної сили, пов'язаної з використанням наукового знання для вирішення різних суспільних завдань.

Нарешті, наука виступає як міра розвиненості творчих здібностей людини до конструктивно-теоретичного перетворення дійсності і самої себе. Іншими словами, наукова діяльність продукує не тільки нові технології, створює матеріали, устаткування й інструменти, але, будучи частиною духовного виробництва, дозволяє включеним у неї людям творчо самореалізуватися, об'єктивувати ідеї і гіпотези, збагачуючи, тим самим, культуру.

У структурі наукового знання і пізнання виділяють два рівні: емпіричний і теоретичний. Емпіричний рівень дає знання закономірних зв'язків, виходячи з даних чуттєвого пізнання. На теоретичному рівні використовують головним чином раціональні форми пізнання, і одержувані знання носять всезагальний і необхідний характер. Обидва рівні необхідні для пізнання, але визначальну роль у системі наукового пізнання відіграє теоретичний рівень.

Єдність двох рівнів наукового знання випливає з пізнавальних здібностей суб'єкта пізнання. Разом з тим вона наперед визначена дворівневим характером функціонування об'єкта (явище – сутність). З іншого боку, зазначені рівні відмінні один від одного, і ця відмінність задається способом відображення об'єкта суб'єктом наукового пізнання. Без експериментальних даних теоретичні знання не можуть мати наукової сили, так само як і емпіричні дослідження не можуть не враховувати шляху, що прокладається теорією.

Емпіричний рівень пізнання – це рівень накопичення знань і фактів про об'єкти, що досліджуються. На цьому рівні пізнання об'єкт відображений з боку зв'язків і відносин, доступних спогляданню і спостереженню.

На теоретичному рівні досягається синтез наукового знання у вигляді наукової теорії. Теоретичний, концептуальний у своїй основі, рівень наукового знання покликаний систематизувати, пояснити і передбачити факти, встановлені в ході емпіричного дослідження.

Факт (від лат. factum – зроблене, те, що здійснилося) являє собою зафіксоване емпіричне знання і виступає як синонім (тобто тотожний чи близький за значенням) понять «подія», «результат». Факти в науці виконують не тільки роль інформаційного джерела й емпіричної основи теоретичних міркувань, але й слугують критерієм їх вірогідності, істинності. У свою чергу, теорія формує концептуальну основу факту: виділяє досліджуваний аспект дійсності, задає мову, на якій описуються факти, детермінує засоби і методи експериментального дослідження.

Наукове знання розгортається за схемою: проблема - гіпотеза – теорія, кожен елемент якої відбиває міру проникнення суб'єкта, що пізнає, у сутність об'єктів науки. У цьому відношенні можна говорити про те, що проблема, гіпотеза, теорія виступають формами наукового пізнання.

Пізнання починається з усвідомлення або постановки проблеми. Проблема (грець. πρόβλημα – завдання) – це те, що ще невідомо, але потрібно пізнати, це питання дослідника до об'єкта. Вона являє собою: 1) трудність, перешкоду у вирішенні пізнавальної задачі; 2) суперечлива умова питання; 3) задачу, усвідомлене формулювання вихідної пізнавальної ситуації; 4) концептуальний (ідеалізований) об'єкт наукової теорії; 5) виникаюче у ході пізнання питання, практичний чи теоретичний інтерес, що мотивує науковий пошук.

Гіпотеза (від грець. υπόJεσις – припущення) – це наукове припущення чи передбачення щодо сутності об'єкта, сформульоване на основі ряду відомих фактів. Вона проходить дві стадії: висування і наступна перевірка. У міру того, як гіпотеза перевіряється і обґрунтовується, вона може бути відкинута як неспроможна, але може бути і «відшліфована» до істинної теорії.

Теорія (від грець. Jεωρία – дослідження) – це форма наукового знання, що дає цілісне відображення істотних зв'язків досліджуваного об'єкта. Теорія, як цілісна система знань, що розвивається, має таку структуру: а) аксіоми, принципи, закони, фундаментальні поняття; б) ідеалізований об'єкт, у вигляді абстрактної моделі зв'язків і властивостей об'єкта; в) логічні прийоми і методи; г) закономірності і твердження, що виводяться з основних положень теорії.

Теорія виконує такі функції: описову, пояснювальну, прогностичну (передбачувальну), синтетичну, методологічну і практичну.

Наукова теорія поповнює методологічний арсенал науки, виступаючи у вигляді певного методу пізнання. Сукупність же принципів формування і практичного застосування методів пізнання і перетворення дійсності і є методологія освоєння людиною світу. Саме ж вчення про адекватне використовування різноманітних пізнавальних прийомів, способів і методів називається методологією.

Метод (від грець. μέJοδος – шлях) являє собою систему принципів, прийомів, процедур і вимог, якими керуються в процесі наукового пізнання. Метод – це спосіб відтворення в мисленні об'єкта, який вивчають.

Методи наукового пізнання підрозділяються на спеціальні (конкретнонаукові), загальнонаукові та універсальні (філософські). У залежності від ролі та місця у науковому пізнанні фіксують методи формальні і змістовні, емпіричні і теоретичні, дослідження і викладення. У науці має місце поділ на методи природничих і гуманітарних наук. Специфіка одних (методи фізики, хімії, біології) реалізується через пояснення причинно-наслідкових зв'язків явищ і процесів природи, інших (гуманітарні методи – феноменології, герменевтики, структуралізму) – через процедуру розуміння духовної сутності буття людини, рукотворного людського світу.

Диференціюючи рівні наукового пізнання, необхідно відзначити, що до методів емпіричного рівня відносяться спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент.

Спостереження – це систематичне, цілеспрямоване сприйняття предметів і явищ з метою з'ясування їх певних властивостей і відношень. Спостереження здійснюється як безпосереднім (за допомогою наших органів чуттів), так і опосередковано (за допомогою різних приладів і технічних пристроїв – мікроскоп, телескоп, фото- і кіно-камера, комп'ютерні томографи і т.д.).

Порівняння – це пізнавальна операція, що лежить в основі судження про схожість і відмінність об'єктів. За допомогою порівняння виявляються якісні і кількісні характеристики предметів. Порівняння різних предметів також може бути або безпосереднім, або опосередкованим. В останньому випадку порівняння двох предметів здійснюється через їх співвіднесення з третім, що виступає як еталон. Таке опосередковане порівняння одержало в науці найменування вимірювання.

Вимірювання – це процедура визначення чисельного значення деякої величини за допомогою певної одиниці (метри, грами, вати і т.п.). Вимірювання – метод кількісного аналізу. Широко відома думка І.Канта про те, що в науці «рівно стільки науки, скільки в ній математики». Однак, щоб відбити дійсність у всій її повноті, треба осягти внутрішню єдність якісної і кількісної визначеності. Інакше кажучи, у пізнанні необхідно вийти за межі математичної однобічності до цілісного пізнання об’єкту.

Експеримент – прийом дослідження, при якому об'єкт ставиться в умови, що точно враховуються, або штучно відтворюються з метою з'ясування тих чи інших властивостей. Експерименти бувають дослідницькі (пошукові) і перевіркові (контрольні), відтворюючі та ізолюючі, лабораторні і польові.

До методів теоретичного рівня наукового пізнання належать: абстрагування, ідеалізація, формалізація, аксіоматичний метод.

Абстрагування (лат. abstraho – відволікання) – особливий прийом мислення, який полягає у відволіканні від ряду властивостей і відношень досліджуваного явища з одночасним виділенням властивостей і відношень, що нас цікавлять. Результатом діяльності абстрагуючого мислення є різного роду абстракції (поняття, категорії і їх система, концепти).

Ідеалізація (від франц. idéaliser) – граничне абстрагування від реальних властивостей предмета, коли суб'єкт у думці конструює об'єкт, прообраз якого є у реальному світі. Інакше кажучи, ідеалізація – це прийом, який означає оперування такими ідеалізованими об'єктами як «точка», «ідеальний газ», «абсолютно чорне тіло».

Формалізація – метод опису повторюваних масовидних явищ у вигляді формальних систем, за допомогою спеціальних знаків, символів, формул. Формалізація є відображення змістовного знання в знаково-символічному вигляді.

Аксіоматичний (від грець. αξίωμα – значуще, гідне, прийняте положення) метод – це виведення нових знань за певними логічними правилами з тих чи інших аксіом або постулатів, тобто тверджень, що приймаються без доказу і є вихідними для всіх інших тверджень даної теорії. Науки, що розвиваються на основі аксіоматичного методу, одержали найменування дедуктивних. До них належать, насамперед, математика, а також деякі розділи логіки, фізики і т.д.

Приведена вище класифікація методів емпіричного і теоретичного рівнів наукового пізнання буде не повною, якщо не враховувати методи, що можуть використовуватись на обох рівнях: методи узагальнення і специфікації, аналізу і синтезу, індукції і дедукції, аналогії, моделювання, логічного та історичного і т.д.

Узагальнення – це уявне виділення істотних властивостей, що належать цілому класу однорідних предметів, а також формулювання на основі цього виділення такого висновку, що поширюється на кожен окремий предмет даного класу.

Прийом, протилежний узагальненню, називається специфікацією. За допомогою специфікації розкривається те своєрідне, особливе, що притаманне кожному об'єкту, який входить до складу множини, що узагальнена.

Аналіз(від грець. ανάλυσις – розклад, розчленування) – фактичне або мислене розчленування цілісного об'єкта на складові елементи (ознаки, властивості, відношення), частини з метою його всебічного вивчення.

Синтез (від грець. σύνJεσις – з'єднання, складання) – фактичне або мислене поєднання елементів і частин предмета, встановлення їх взаємодії і дослідження даного предмета як єдиного цілого.

Індукція (лат. inductio – наведення) – рух думки від одиничного до загального, від одиничних випадків до загальних висновків.

Дедукція (лат. deductio – виведення) – рух думки від загального до одиничного, від загальних положень до окремих випадків.

В основі методу аналогії (грець. αναλογία – відповідність, подібність, схожість) лежить такий умовивід, у якому із схожості деяких суттєвих ознак двох чи більше об'єктів робиться висновок про схожість також й інших ознак цих об'єктів.

Моделювання – метод дослідження, при якому об'єкт вивчення штучно підмінюється іншим об'єктом (моделлю) з метою одержання нових знань, які, в свою чергу, оцінюються і переносяться на досліджуваний об'єкт.

Історичний метод означає, по-перше, відтворення реальної історії об'єкта у всій його багатогранності, з урахуванням суми фактів і окремих подій, що його характеризують; по-друге, дослідження історії пізнання даного об'єкта (від його генезису – дотепер) з урахуванням притаманних йому деталей і випадковостей. В основі історичного методу лежить вивчення реальної історії в її конкретному багатоманітті, виявленні історичних фактів і на цій основі – таке мислене відтворення, реконструкція історичного процесу, що дозволяє виявити логіку, закономірності його розвитку.

Логічний метод вивчає ті ж процеси в об'єктивній історії та історії дослідження, але при цьому увага фокусується не на подробицях, а на з'ясуванні закономірностей, історичного процесу, його логіки у вигляді теорії.

Серед наукових методів дослідження особливе місце займає системний підхід, що являє собою сукупність загальнонаукових принципів, за допомогою яких будь-які об'єкти можуть бути розглянуті як системи. Системний аналіз має на увазі: а) виявлення залежності кожного елемента від його функцій і місця в системі з урахуванням того, що властивості цілого не зводяться до суми властивостей його елементів; б) аналіз поведінки системи з погляду її обумовленості включеними в неї елементами, а також властивостями її структури; в) вивчення механізму взаємодії системи і середовища, у яке вона «вписана»; г) дослідження системи як динамічної, такої що розвивається, в цілісності.

Системний підхід має велику евристичну цінність, оскільки він застосований до аналізу природничонаукових, соціальних і технічних об'єктів.

Підводячи підсумки викладеного, слід зазначити, що зростання ролі науки і наукового пізнання у сучасному світі, складності та суперечності цього процесу породили дві згадувані вище позиції стосовно науки – сцієнтизм (від лат. scientia – знання, наука) і антисцієнтизм. Прихильники сцієнтизму стверджують, що наука «вище усього» і її треба всіляко впроваджувати як еталон і абсолютну соціальну цінність у всі форми людської діяльності. Ототожнюючи всю науку з природничо-математичним і технічним знанням, сцієнтизм при цьому принижує суспільно-гуманітарні науки, які начебто не мають пізнавального значення і, тим самим, відкидає гуманістичний зміст науки у цілому. Антисцієнтизм піддає різкій критиці науку і техніку, абсолютизуючи негативні результати їх розвитку (загострення екологічної проблеми, небезпека техногенних катастроф, війни і т.д.), вбачаючи в ній основного винуватця у всіх негараздах сучасної цивілізації.

Безсумнівно, що обидві позиції у ставленні до науки містять раціональні моменти, але однаково помилково як непомірно абсолютизувати науку, так і перебільшувати її негативний вплив на розвиток людства. Необхідно об'єктивно, всебічно розглядати науку і наукове пізнання в їх зв'язку з іншими сферами суспільного життя, розкриваючи складний багатоманітний характер цього взаємозв'язку. З цього погляду наука виступає як необхідний продукт розвитку культури і, разом з тим, як одне з головних джерел процесу самої культури в її цілісності.