Вчення про істину. Проблема критерію істини.

Безпосередньою метою пізнання є досягнення істини, під якою розуміється знання, що відповідає дійсності. З погляду діалектичного матеріалізму «відповідність» означає сутнісний збіг змісту знання з об'єктом, а «дійсність» – це, насамперед, об'єктивна реальність, матерія.

Істина носить об'єктивно-суб'єктивний характер. Її об'єктивність полягає в незалежності її змісту від суб'єкта, що пізнає. Суб'єктивність істини виявляється у формі, яку їй надає суб'єкт.

Подібно пізнанню у цілому, істина – це безкінечний процес розвитку вже наявного знання про конкретний об'єкт чи про світ у цілому до все більш повного і точного знання. Тим самим вона являє собою систему теоретичного знання, що постійно розвивається.

Для характеристики процесуальної природи істини застосовуються поняття об'єктивної, абсолютної, відносної, конкретної й абстрактної істини.

Абсолютність істини означає, по-перше, повне і точне знання про об'єкт, що є недосяжним гносеологічним ідеалом; по-друге, той зміст знання, що у певних межах пізнання об'єкта ніколи не може бути спростований в майбутньому.

Відносність істини виражає її неповноту, незавершеність, приблизність, прив'язку до певних меж осягнення об'єкта.

Існують дві крайні точки зору на абсолютність і відносність істини. Це догматизм, що перебільшує момент абсолютності, і релятивізм, що абсолютизує відносність істини.

Будь-яке істинне знання завжди визначається конкретними умовами, місцем, часом, іншими обставинами, які в пізнанні повинні враховуватись якнайповніше. Зв'язок істини з певними конкретними умовами, в яких вона діє, позначається поняттям конкретної істини. Разом з тим, у пізнанні не завжди удається виявити всю повноту умов, для яких дана істина була б застосованою. Тому для знання, умови виявлення істинності якого не досить повні, вживається поняття абстрактної істини. При зміні умов застосування абстрактна істина може перетворюватися у конкретну і навпаки.

У процесі пізнання суб'єкт може приймати неістинне знання за істину і, навпаки, істину за неістинне знання. Ця невідповідність знання дійсності, яке видається за істину, називається заблудженням. Останнє – постійний супутник процесу пізнання, і між ним і істиною немає абсолютної межі: вона завжди рухлива. Якщо ми переконалися, що дане знання – заблудження, то цей факт стає вже істиною, хоча і негативною. За словами Г.-В.-Ф.Гегеля, заблудження не може бути неістинним взагалі, тому що воно є факт знання, – це оболонка, у якій виступає істина. Тому важливо не просто констатувати заблудження, а встановити, як воно з'являється, знайти у ньому необхідний момент розвитку істини.

Однією з основних проблем теорії пізнання є питання про критерій істини, тобто про те, що виступає мірилом істинності знання. В історії філософії висувалися різні критерії істини: розум і інтуїція (Платон), чуттєві дані і науковий експеримент (Ф.Бекон, Б.Спіноза, К.-А.Гельвецій, Д.Дідро, М.В.Ломоносов), самоочевидність, несуперечність і взаємна погодженість усіх знань (Р.Декарт), відповідність речі поняттю (Г.-В.-Ф.Гегель), користь (У.Джеймс), загальнозначимість (Е.Мах), конвенція (угоди) між вченими (неопозитивісти), моральність (І.В.Кирєєвський, Вол.С.Соловйов). Звідси видно, що критеріями істини можуть бути і почуттєві дані, і інтелект, і інтуїція, і життєвий досвід людей, і традиції, і авторитети, і загальнозначимість і т.д. Разом з тим, видається, що найбільшу перевагу має критерій істини, введений у теорію пізнання К.Марксом і Ф.Енгельсом, це – суспільна практика. Вона має властивість безпосередньої дійсності, носить чуттєво-предметний характер, є сферою реалізації знань, виводить суб'єкта за рамки умоглядного пізнання у світ матеріальної діяльності. Практика є комплексним і найвищим критерієм істини, що включає в тій чи іншій мірі всі інші критерії. Саме тому вона – кінцевий, абсолютний критерій істини.

Суспільна практика кожного історичного етапу розвитку суспільства – як критерій істини – виступає абсолютною стосовно попереднього етапу і відносною стосовно наступного.

Так само як і істина, практика є процес. Необхідно розглядати суспільну практику історично: існує практика «учорашнього дня», сьогоднішня, практика майбутнього. Звідси можна говорити про абсолютність і відносність практики як критерію істини. Відносність конкретно-історичної практики як критерію істини виявляється й у тім, що вона не завжди може чи підтвердити або спростувати ті чи інші ідеї або теорії у силу своєї обмеженості.