Історіософія про сенс історичного процесу. «Кінець історії».

Структурна частина філософії історії, що займається пошуком відповіді на питання про сенс всесвітньої історії, називається історіософією (мудрістю історії). У рамках останньої склалися різні підходи до вирішення (інтерпретації) цієї проблеми. У самому загальному вигляді всі історіософські концепції можна підрозділити (за змістовною основою аргументів, що залучаються) на концепції емпіричного і трансцендентального характеру. Перші оперують реальною фактографічною базою історії, її повторюваними явищами і тенденціями, що спостерігаються, другі – певними абстрактно-теоретичними конструкціями, що мають непряме емпіричне підтвердження, але є раціонально обґрунтовані.

Характерною особливістю обох напрямків є загальна для них теза про розумність історії. Якщо людська історія – розумна, то у мінливому потоці подій філософ зобов'язаний «відкрити» чи знайти деяку прозору для розуму основу і ціль. Тому проблема сенсу історії пов'язується з:

а) конкретним змістом історичного процесу як предметом історіософської рефлексії;

б) розумною основою всього історично текучого, феноменального;

в) метою чи кінцевим пунктом історичного марафону, у якому бере участь усе людство.

У зв'язку з цим, все багатоманіття існуючих у історіософії варіантів відповіді на питання про сенс історії, можна підрозділити на кілька типових, у залежності від змісту і характеру етапів становлення самої філософії історії. Слід враховувати, що філософія історії пройшла у своєму розвитку чотири етапи:

1) етап міфолого-релігійного моделювання історії;

2) класичний (від Дж.Віко і Й.-Г.Гердера – до Г.-В.-Ф.Гегеля і К.Маркса);

3) некласичний (від Ф.Ніцше і В.Дільтея – до К.Ясперса й А.Дж.Тойнбі);

4) постнекласичний (від Ф.Броделя і М.Фуко – до Л.М.Гумільова і Ю.Хабермаса).

На першому етапі ми зустрічаємось з міфологічною і релігійною інтерпретацією проблеми сенсу. Міфологічна філософія історії вбачає сенс історичних подій в аспекті причетності їх до першоджерела буття («вічному поверненні» до архетипу чи «золотого віку»), або у відтворенні архетипу в контексті сучасності. Релігійна версія сенсу історії полягає в реалізації божественного задуму про світ (народи і окрема людина) вільним людством. Царство небесне береться зусиллям (напругою усіх фізичних і моральних сил) людей і передбачає остаточне повалення сил зла. Історичний час повинен закінчитися, а йому на зміну прийде вічність, яка із трансцендентної величини перетвориться в іманентну. Людство набуде сенс у Богу як у своєму Творці і Промислителі. Іншими словами, історія має провіденціальний характер і есхатологічний (доля людства і сенс його буття будуть виявлені наприкінці часів) акцент.

Вслід за такою інтерпретацією настає черга поглядів, що орієнтуються на земне розуміння сенсу історії. Другий варіант вирішення проблеми сенсу можна назвати прогресистським, про що йшлось у попередньому питанні. Відповідно до філософсько-історичних уявлень класичного етапу, розвиток історії відбувається у напрямку постійного удосконалювання соціально-історичних систем, так само як і росту «внутрісистемних» чинників і перемінних: накопичення і зростання позитивних знань, зростання продуктивної сили праці й оптимізація супроводжуючих їх відносин, збільшення міри раціональності у відношенні людини і природи, збільшення організованості та стійкості соціуму, розвиток духовної культури. Однак подібне розуміння прогресу внутрішньо суперечливе, оскільки припущення про досягнення поставленої перед людством мети (до якої і повинен «вивести» прогрес) передбачає «кінець» історії.

Для філософів історії некласичного етапу властива відмова від безумовного авторитету розуму, а значить, і розумних основ історичного буття. Некласика відмовляється від глобальних узагальнень на користь більш конкретних висновків, як правило, з життєво-екзистенційною специфікою. Тут теоретики припускають існування сенсу, але сам сенс історичного має підкреслено проблемний характер. Світова історія мислиться не як зв'язний рух людства по «сходах» прогресу, а як циклічне розгортання культурно-історичних світів (локальних цивілізацій). Їх інтеграція в єдине ціле можлива, але вона виникає не тільки на об'єктивній основі, але й із урахуванням суб'єктивних сподівань людей (вчення про «вісьовий час» К.Ясперса чи виконання «закону Бога» людьми за А.Дж.Тойнбі). Інша тенденція історіософської некласики акцентує увагу на боротьбі за сенс в умовах абсурду, не справжнього, відчуженого буття. Зокрема – у рамках ліберальної демократії і тоталітарних режимів ХХ ст.

Нарешті, світова історіософія останніх років (постнекласика) звернена до глобального, світосистемного ракурсу й акцентує свою увагу на проблемах глобалізації мультикультурних регіонів, діалогу цивілізацій, техніко-технологічній могутності людства, етико-нормативних параметрах життя всього співтовариства в умовах глобальних проблем, що загострилися.

Крім того, постнекласика значно посилила свій інтерес до проблеми «кінця історії», заявленої ще Г.-В.-Ф.Гегелем. Вона розглядається в секулярних термінах і означає ідеологічний кінець історії (Ф.Фукуяма). Вважається, начебто людська історія зробила найбільш ефективну в соціально-політичному, господарському, технічному й антропологічному аспектах версію історії – західну. Інші історичні проекти – після розпаду СРСР і соціалістичного табору – більше не конкуренти західної (правової) ліберальної демократії, тому Історія досягла свого «кінця». Насправді ми бачимо активність, що підсилюється, інших суб'єктів історії – Китаю, держав – представників ісламської цивілізації, Росії. А значить, проблема «кінця історії» так і залишається відкритою.