Суспільне виробництво. Матеріальне і духовне виробництво. Спосіб виробництва.

Суспільним виробництвом називають процес відтворення всієї сукупності суспільного життя, що охоплює як сферу матеріального, так і духовного виробництва, веде за собою зміни всього суспільства, його соціальної структури, політичної організації та інших сфер суспільного життя.

К.Маркс виявляє і вибудовує таку логіку відтворення суспільного життя:

– відтворення людей та їх соціальної сутності;

– виробництво матеріальних умов людського існування;

– виробництво суспільнихзв'язківі відносин;

– духовне виробництво чи виробництво суспільних ідей та інших продуктів і форм духовного життя суспільства.

Усі ці види суспільного відтворення знаходяться у тісному взаємозв'язку, відбиваючи повноту суспільного життя, і дозволяють характеризувати суспільство як єдиний соціальний організм.В основі конкретного соціального організму лежить економіка пануючого способу виробництва,–способу, яким визначається специфічний тип виробничих відносин, насамперед, тип власності, організації праці й обміну, поєднання і поділи різних видів суспільної праці, а також споживання.

Способом виробництва називають єдність продуктивних сил і виробничих відносин.

Продуктивні сили – система суб’єктивних (людина) і речовинних елементів, здійснюючих «обмін речовин» між суспільством і природою.

Виробничими відносинами називаються відносини, що виникають між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ. Сутність виробничих відносин складають відносини власності.

Люди діють на речовину природи з метою асиміляції її корисних властивостей і нейтралізації тих властивостей, які діють на людину негативно, руйнівницьки. У процесі трудової діяльності люди змінюють речовину природи, перетворюючи її в предмети, які служать задоволенню їх потреб. Стан і рівень продуктивних сил є одним з об’єктивних показників історичного розвитку даного суспільного організму.

У складі продуктивних сил виділяється, насамперед, працююча людина (жива праця), потім знаряддя праці та предмет праці (тобто речові чинники виробництва). Знаряддя праці – це ті чинники виробництва, які виробник ставить між собою і природою в процесі безпосереднього виробництва і якими він діє на природний субстрат, що включається трудящим у виробничий процес.

До складу предметів праці входить та частина об'єктів виробництва, на яку спрямована виробнича, знаряддєво-інструментальна активність працівника. Це – сировина, напівфабрикати, комплектуючі деталі і т.д.

Найбільш активним агентом виробництва є виробник – працююча людина чи професійно-трудове об'єднання людей (бригада, працівники ділянки чи ферми, цеху, підприємства, галузевого комплексу спеціалізованої робочої сили, а також одночасно живі носії живої – функціонуючої праці). Праця минулих поколінь акумулюється (у тому числі) у речових чинниках виробництва, що технологічно успадковуються носіями живої праці. Це ставить проблему двох різних форм виробничих відносин, одна з яких сфокусована на минулому, а інша – на живій праці.

У широкому значені виробничими називають і техніко-організаційні, і виробничо-економічні відносини. Соціальна роль тих і інших неоднозначна. Технологічна єдність засобів виробництва і техніко-виробничих зв'язків між працівниками і засобами виробництва утворюють технічний базис суспільства. У зв'язку з безперервністю і динамічністю розвитку технічного базису суспільства його продуктивні сили ніби пов'язують суміжні фази історичного розвитку конкретного суспільства, в той час як виробничі відносини, і, зокрема, відносини власності типологічно розмежовують ступені у розвитку суспільних формацій. Міру єдності і розбіжності історично конкретної сукупності продуктивних сил і виробничих відносин у рамках даного способу виробництва фіксує закон відповідності типу виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил.

Ланки і рівні соціально-економічного життя об'єднані в єдине ціле відносинами взаємопокладання і взаємовиключення його основних моментів, суперечливою єдністю продуктивних сил і виробничих відносин, що складають структуру способу виробництва й об'єктивну основу соціально-економічних класів. «Що ж таке суспільство, яка б не була його форма? – писав К.Маркс. – Продукт взаємодії людей. Чи вільні люди у виборі тієї чи іншої суспільної форми? Аж ніяк ні. Візьміть певну ступінь розвитку продуктивних сил людей, і ви одержите певну форму обміну (commerce) і споживання. Візьміть певну ступінь розвитку виробництва, обміну і споживання, і ви одержите певний суспільний лад, певну організацію сім’ї, станів і класів, – словом, певне громадянське суспільство. Візьміть певне громадянське суспільство, і ви одержите певний політичний лад, що є офіційним вираженням громадянського суспільства».

Таким чином, з економічної організації суспільства виростає відповідна соціальна організація чи система соціальних груп, кожній з яких притаманні специфічні відношення до засобів виробництва. Класам належить особливе місце в громадянській організації і поділі праці, особлива частка суспільного багатства, яку привласнює кожен клас, використовуючи своє місце в системі суспільного виробництва. Класові ознаки виникають з відносин власності, які поєднують чи роз'єднують людей за їх корінними економічними інтересами. Класові відносини пронизують усе суспільство, накладають відбиток на всі сторони суспільного життя. Крім класів і страт у соціальну структуру суспільства включаються взаємовідносини інших суспільних груп: сімейних, етнічних, територіальних (регіональних), професійних груп і спільнот. Їх взаємовідносини складають громадянське суспільство,поняття про якезмінює середньовічні моделі релігійного і політичного суспільного «організму».

Громадянське суспільство – це соціально-структурована система різних суспільних груп і організацій, за допомогою яких самодіяльний індивід захищає свої невід'ємні права й інтереси від позаюридичних зазіхань офіційних, насамперед, державних інстанцій. Будучи областю спонтанної самореалізації громадянське суспільство допомагає їм вистояти в боротьбі з тоталітарними і паразитарними проявами політичної влади в економічній, соціальній і духовній сферах життєдіяльності людей, сприяє розвитку економічної ініціативи громадян, функціонуванню органів самоврядування за місцем проживання, захисту свободи совісті, думки і слова. Через важелі ринкових відносин неурядові організації громадянського суспільства контролюють економічне багатство країни і – в ідеалі – політичні інститути, перетворюючи державу в інструмент захисту приватних інтересів кожного.

Над сферою соціально-економічних відносин знаходиться сфера суспільної надбудови – система соціально-політичних та ідеологічних відносин із приводу влади, політичних інтересів і інститутів (зокрема – держави), процесів здійснення владних повноважень і керування.

Держава є вираженням політичної і територіальної цілісності конкретних суспільств, яка реалізується, насамперед, в інтересах економічно і політично пануючих еліт і класів. Теоретично держава призначена для підтримки стабільного юридичного порядку і застосовує в цих цілях узаконені форми насильства, маючи збройні сили, органи внутрішнього контролю, каральні та пенітенціарні установи. Законодавчі основи політичного устрою, у тому числі визначення форми державного правління (республіка, монархія), зафіксовані в конституціях країн. Серед внутрішніх функцій сучасної держави головна полягає в охороні конституційного ладу даної країни і захисті в такий спосіб корінних економічних інтересів панівних класів суспільства. До числа інших внутрішніх функцій держави відносяться функції підтримування господарсько-економічного, екологічного, культурно-освітнього порядку й охорони здоров'я в межах територіально-державної юрисдикції. Зовнішня функція держави полягає в основному у захисті територіальної цілісності країни. Для здійснення зовнішніх і внутрішніх функцій держава створює управлінський апарат чиновників і систему оподатковування. У площині політичної організації найчастіше формуються конфлікти (чи відносини співробітництва) держави і громадянського суспільства.

Завершує суспільну надбудову духовна сфера, найбільш віддалена від економічного базису суспільної формації. Сфера духовного або ідеологічна «надбудова» включає елементи соціальної психології та ідеології, буденного і теоретичного, правової і політичної свідомості, науку, мистецтво, філософію, релігію, інші культурні зразки, цінності і норми. Компоненти суспільної надбудови у свою чергу чинять вторинний або опосередкований вплив на хід, характер і темпи розвитку економічного базису.

Отже, запропонована К.Марксом структура суспільного виробництва пов'язує всі сфери суспільного життя єдиною матеріальною основою. При такому розумінні суспільства виділяються економічні пріоритети: базис визначає надбудову, продуктивні сили – виробничі відносини. У свою чергу, зміна певних способів виробництва виступає як фундамент для більш глибокого розуміння історичного процесу.