Діалектика як метод. Альтернативи діалектики.

В філософії діалектика розглядається: 1) як теорія розвитку, 2) як логіка і 3) як теорія пізнання. Однак у будь-якому трактуванні найважливішою функцією діалектики є методологічна, що орієнтує дослідника на розгляд предметів і явищ у їх взаємозв'язку, розвитку, взаємозумовленості.

Діалектика як метод втілює в собі культуру теоретичного мислення, ступінь його самосвідомості, а також його спрямованість, можливість і перспективи. Мислити діалектично – значить дотримуватись вимог, що випливають з діалектичних принципів: об’єктивності, історизму, всебічності, конкретності, системності, детермінізму.

Звичайно, принципи, закони і категорії діалектики специфічно виявляються в різних сферах дійсності – у природі, у суспільстві, у мисленні. Тому використання методологічних вимог діалектики – творчий процес. Разом з тим, створена за допомогою принципів діалектики ідеальна модель загальних закономірностей розвитку об'єктивної реальності надає у цілому вірний логічний орієнтир для розв’язання конкретних проблем.

Діалектика не є єдиним і монопольним методом в історії світової філософії, вона має ряд альтернатив. Під альтернативою розуміється наявність можливостей, які взаємовиключають одна одну, і необхідності вибору між ними.

Якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її альтернативами виступають метафізика і «негативна діалектика». Якщо розуміти діалектику як логіку, то їй протистоять еклектика і софістика. Якщо під діалектикою мати на увазі теорію пізнання, то антиподами їй виступлять релятивізм і догматизм.

Поняття метафізика (від грець. μετά – за, після і φυσικά – природа; так називався додаток до трактату Аристотеля «Фізика», що містить вчення «про буття самому по собі») набуло три самостійних значення: 1) метафізика як наука про всезагальне, 2) метафізика як онтологія (вчення про буття) і 3) метафізика як специфічний спосіб пізнання, сутнісною рисою якого є однобічність, абсолютизація однієї з протилежностей, закостенілість, відсутність гнучкості мислення. Саме в останньому значенні метафізика протистоїть діалектиці. Якщо вона розглядає універсальні всеосяжні зв'язки, то метафізика спрощує, збіднює їх, зводячи все їхнє багатоманіття до найбільш простих зв'язків одного типу, як правило, механічних. Метафізика прагне створення однозначної, статичної, закінченої картини світу, до підміни дійсно цілісного мислительного освоєння реальності побудовою умоглядних конструкцій, що відрізняються завершеністю і несуперечливістю.

Разом з тим, як відзначають Д.Реале і Д.Антісері, «так звана діалектична суперечність не замінює і не підмінює логічної суперечності». Тому необхідно підкреслити, що метафізика не є чимось алогічним, нерозумним, безрезультатним. Метафізика – це історично неминучий і важливий етап становлення філософії, в рамках якого, зокрема, вигострюється категоріальний апарат.

З іншого боку, критичну, що заперечує яку б то не було сталість, сторону діалектики абсолютизували представники Франкфуртської школи (Т.Адорно, Г.Маркузе), які назвали «єдино спроможну критичну позицію» щодо сучасного суспільства «негативною діалектикою». Центральною категорією даного напрямку є поняття «тотальної негації», що відбиває абсолютизацію заперечення, загального руйнування всього сущого, відкидання будь-якої позитивності, самозаперечення. Врешті-решт, «негативна діалектика» зближається з метафізикою.

Еклектика(від грець. εκλετός – вибраний, εκλέγω – вибираю) – це об'єднання різнорідних, внутрішньо непов'язаних і, можливо, несумісних ідей, концепцій, стилів і т.д. В сучасних умовах відмови від марксистської ідеології і методологічного плюралізму еклектика здобуває найширше поширення в роботах філософів і вчених найрізноманітніших напрямків. Поліваріантність, «клаптевість» мислення досить типові і для постмодерністського типу філософствування, в якому навіть існує спеціальний термін – пастиш («вільний політ», «клаптева ковдра», колаж, що складається з протилежних і несумісних ідей і поглядів). Техніка пастиша не визнає послідовності, логіки чи симетрії, ґрунтуючись на парадоксах і плутанині.

Софістика (грець. σόφισμα – розумна думка, мудрість, хитрощі, хитрування, омана) зароджується в часи античності (Протагор, Горгій) як техніка словесного доказу раніше прийнятих і виставлених «напоказ» тез, як інтелектуальні фокуси, як мистецтво перемагати в словесних баталіях, як гола риторика. Софісти довели до крайності внутрішню гнучкість понять, відірвавши процес мислення від його об'єктивного змісту. Можна сказати, що софістика починається там, де діалектика як мистецтво аналізу понять, що відбивають дійсність, поступається місцем мистецтву її мовного конструювання.

Альтернативами діалектики як теорії пізнання виступають також релятивізм і догматизм.

Релятивізм (лат. relativus – відносний) є гносеологічна позиція, що акцентує принципову відносність і безкінечність процесу пізнання. Релятивізм виходить з однобічного вияву суті істини, тобто інтерпретації процесу пізнання, в якому цілком заперечується абсолютність істини, перебільшується роль її відносності.

Догматизм (від грець. δόγμα – думка, вчення, рішення; положення, що сприймається як абсолютна і незаперечна істина) є абстрактним способом розгляду теоретичних і практичних проблем, вирваних з історичного контексту. Один раз висловлена істина «застигає», «кам'яніє» і в такому незмінному вигляді продовжує своє існування в умовах, що постійно змінюються. Соціально-психологічними коренями догматизму є сліпа прихильність авторитету, некритичне сприйняття раніше вироблених і засвоєних прийомів і способів пізнання.

На жаль, моментів догматизації не уникла і сама діалектика. Певною мірою її доля аналогічна долі арістотелізму: після надмірного схоластичного цитування арістотелівських положень (у цілому істинних і правильних) філософи епохи Відродження просто відвертаються від них. Сьогодні з діалектикою ототожнюється не тільки науковий метод освоєння світу, але й та політична ідеологія, що взяла його на озброєння. Після краху соціалістичної системи до діалектики повсюдно спостерігається, м'яко кажучи, спад інтересу. Одним з наслідків цього процесу виступає дистанцювання частини сучасних дослідників від діалектичної термінології і прагнення розробити свій власний категоріальний апарат. Прикладом тому виступає синергетика, в якій процеси розвитку систем розглядаються за допомогою понять: ентропія, диссипативність, хаос, еггрегор, біфуркація, аттрактор, флуктуація і т.д.

У філософській літературі можна зустріти весь спектр думок щодо значимості синергетического підходу, починаючи від визнання його найбільшим відкриттям сучасності, альтернативою діалектиці, що «дискредитувала себе» і закінчуючи повною відмою синергетиці в еврістичності і новизні з констатацією дублювання і підміни «модними» синергетичними поняттями змісту витриманих категорій діалектики. Істина, як звичайно, знаходиться десь між цими двома крайнощами. З виникненням синергетики можна говорити про появу нової самостійної філософської системи і відповідного стилю мислення. Через усю теорію самоорганізації проходять ідеї нелінійності розвитку і імовірнісного підходу до аналізу динамічних процесів. Якщо діалектика акцентувала увагу на пошуку суттєвих, повторюваних, необхідних зв'язків між явищами і предметами, то синергетика стверджувала, що у світі крім порядку існує ще й хаос, що перехід з одного стану в інший обумовлений моментами випадковості, а самі синергетичні категорії свідчили про концентрацію нової методики на перехідних моментах, на невизначеності, поліваріантності шляхів розвитку, імовірнісності існуючих прогнозів, оборотності процесів і т.д.

Не в останню чергу популярність синергетики (і особливо – у середовищі технічної і природничонаукової інтелігенції) пояснюється соціальними факторами: розпад СРСР, рецесія посткомуністичного соціуму, крах впевненості у тому, що суспільне життя взагалі можна реорганізувати на раціональних основах, перегляд поглядів на природу людини як соціальної істоти. Синергетика стала своєрідною відповіддю наукового співтовариства на заідеологізованість науки в соціалістичному суспільстві. Ця ситуація нагадує захопленість вченими у ХIХ ст. позитивізмом, у якому вбачалася альтернатива традиційної філософії з її догматизмом і схоластичністю.

Разом з тим, кожна з названих альтернатив діалектики не стільки відкидає, скільки підкреслює необхідність подальшої розробки тих чи інших аспектів теорії розвитку.

На закінчення необхідно підкреслити, що саме в діалектиці класична філософія досягає рівня науки, гнучкої і відкритої методології наукового пізнання, що оперативно реагує на зміну дійсності.