Поняття та зміст шлюбного договору

Значну увагу вчені приділяють правовій природі шлюб­ного договору. Деякі науковці¹ зазначали, що шлюбний контракт, який є цивільно-правовим договором, має особ­ливості, які дають змогу розглядати його як самостійний вид правочинів. Однак у тому правовому полі, в якому опи­нився сучасний шлюбний договір, він навряд чи є само­стійним, оскільки з його змісту вилучено ті основні елемен­ти, за якими він є суто сімейним. Можна говорити про певні особливості шлюбного договору, наприклад про на­явність у його змісті умов щодо житлових правовідносин подружжя, проте шлюбний договір не можна, на нашу дум­ку, відносити до житлового права.

Інші вчені називають шлюбний контракт умовним до­говором із відкладальною умовою². Існує думка про те, що шлюбний договір є «своєрідним протоколом про наміри сторін», і після його посвідчення пропонується додатково укладати відповідні угоди (правочини) після реєстрації шлюбу. Шлюбний контракт не є документом, який вста­новлює та підтверджує право власності на майно³.

Перераховані та інші можливі погляди щодо правової природи шлюбного договору мають право на існування з огляду на його складну конструкцію та властивості предме­та відносин, що ним регулюються. Проте ключовим момен­том у розумінні його правової природи, на наш погляд, має бути теза про те, що незважаючи на наявність у шлюбного договору значної специфіки, він відповідає загальним ознакам, власти­вим цивільно-правовим правочинам¹.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 Сімейного кодексу України, чинного з 1 січ­ня 2004 p., шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям (тобто особами, які вже зареєстрували шлюб). Наведена норма містить істотну новелу порів­няно зі ст. 27^і Кодексу про шлюб та сім'ю України 1969 р., за якою укладати шлюбний контракт мали право лише особи, які брали шлюб. Отже, норма ст. 92 СК розширила коло суб'єктів шлюбного договору, що заслуговує на схвалення науковою доктриною.

У ст. 93 СК викладено зміст шлюбного договору. Згідно з ч. 1 ст. 93 СК ним регулюються майнові відносин подружжя, тобто визначаються їх права та обов'язки. Окрім того, в основу шлюбного договору покла­дено права та обов'язки подружжя як батьків, конкретизовані у нормах глави 10 СК, але обмежені наступними частинами цієї статті. Шлюбний договір не може:

1) регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті від­носини між ним та дітьми (ч. 3);

2)ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (ч. 4);

3) зменшувати обсяг прав дитини, встановлених у СК (ч. 4);

4)передавати у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації (ч. 5).

У шлюбному договорі можна вирішувати питання про порядок по­гашення боргів, наприклад за рахунок спільного чи роздільного майна.

Хоча шлюбний договір між особами, які одружуються, укладається за їхнім бажанням, умови договору не можуть погіршувати матеріально­го становища будь-кого із подружжя, згідно із законодавством України (ч. 4). Так, Конституція України (ст. 21) визначає, що всі люди вільні та рівні у своїй гідності та правах, тому договір не може містити умов щодо відмови подружжя від майна, від права на одержання аліментів, права на освіту тощо (певною мірою це відображено в п. 4 ст. 92 СК).

За чинним СК, у шлюбному договорі сторони можуть передбачити роздільний режим власності на придбане під час шлюбу майно та в пи­таннях його розподілу виходити з рівності часток, що належатимуть кожній із них. Постанова Кабінету Міністрів України від 16 червня 1993 р. № 457 затвердила Порядок укладення шлюбного контракту та запропо­нувала офіційний Зразок шлюбного контракту². Незважаючи на те, що сама постанова втратила чинність на підставі постанови Кабінету Міністрів від 12 грудня 2002 р. № 1854, цей зразок було офіційно оприлюднено, застосовано на практиці, а іншого офіційного зразка не розроблено, тому такий зразок потребує науково-практичного тлума­чення. Так, п. 1 Зразка пропонував надавати перевагу в розподілі майна одному з подружжя: 2/3 — дружині, 1/3 — чоловіку. Із умов цього дого­вору випливає, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, набувати­ме режиму спільної часткової, а не спільної сумісної власності.

На нашу думку, нова доктрина в регулюванні майнових відносин не зовсім відповідає звичаям українського народу, не враховує обставин, що одне з подружжя, позаяк веде домашнє господарство, доглядає за дітьми, через вагітність або з інших поважних причин за сучасних умов може не мати самостійного заробітку. Тому разом з умовою про збіль­шення або зменшення частки майна одного з подружжя у договорі має застосовуватись компенсаційна умова про необхідність врахування по­ложень гл. 9 СК, в якій ідеться про права та обов'язки подружжя щодо взаємного утримання.

Тому є змога на добровільній основі внести до договору пункт про збільшення частки майна до 2/3 тому з подружжя, з ким залишаться діти у разі розірвання шлюбу. Тоді нерівність часток буде обгрунтована, справедлива і законна.

Через нерегламентованість питання про розподіл часток за бажан­ням сторін він може бути будь-яким, але не може стосуватись алімент­них обов'язків. При цьому саме питання — з ким мають залишитися діти — може також закріплюватись у шлюбному договорі за принципом вільного волевиявлення. Можливою мотивацією відхилення від рівності часток спільного майна подружжя може бути різниця у розмірі доходу, що одержує кожний з подружжя. Але рекомендувати подружжю такий варіант розподілу спільного майна недоцільно, оскільки впродовж жит­тя подружжя ці обставини змінюються, що потребуватиме внесення змін до договору. У такій ситуації раціонально запропонувати режим роздільності майна на період шлюбу, однак остаточний вибір мають зробити сторони.

З викладеного можна зробити висновок про необхідність розширен­ня прав громадян на відображення в шлюбному договорі не тільки май­нових прав, а й особистих немайнових та таких, які пов'язані з майно­вими, що були в громадян до посвідчення договору.

Але однозначна відповідь на висунуту і обґрунтовану І. В. Жилін-ковою гіпотезу щодо можливості зміни правового режиму майна, яке було придбане до посвідчення шлюбного контракту в період шлюбу¹, криється в ч. 5 ст. 93 СК. Так, у цій нормі з певних причин фактично забороняється передавати нерухоме майно та інше майно, що підлягає реєстрації, за шлюбним контрактом.

Звідси випливає, що такі правовідносини подружжю слід оформля­ти окремим договором. Якщо сторони домовляються про об'єднання набутого до посвідчення шлюбного договору майна в спільну сумісну власність, то такий правочин фактично треба розцінювати як договір дарування частини вартості майна. У разі відмови від укладення шлюбу в майбутньому обов'язок щодо відшкодування витрат на сплату держав­ного мита або послуг приватного нотаріуса має покладатись на винну сторону відповідно до ст. 31 СК. Зрозуміло, що право власності за та­ким договором набуватиметься від початку його дії, що регламентується ст. 95 СК, і виникне потреба у відповідній реєстрації прав власності.

Крім того, оскільки шлюбний контракт є особливим двостороннім правочином та має специфіку з матеріальної точки зору, процедурі но­таріального посвідчення такого правочину також мають бути притаман­ні певні особливості. На жаль, у ЗУ «Про нотаріат» відсутні норми, які регламентують особливу процедуру посвідчення шлюбного договору, попри важливе значення цього акта у відносинах подружжя. Тому, на нашу думку, треба розробити та законодавчо закріпити процедуру укла­дення та посвідчення шлюбного договору з урахуванням етапів і стадій, які він має пройти, від моменту його посвідчення до припинення. Тим більше, що в СК також практично відсутні норми, які б стосувалися особливостей процедури посвідчення договору.

На наш погляд, шлюбний договір може мати важливе правове зна­чення для врегулювання сімейних відносин, особливо у тих випадках, коли особи не дотримуються встановлених у законі умов регламентації матеріальних прав та обов'язків. Якщо особи бажають, щоб їхні взає­мовідносини регулювалися СК, посвідчувати шлюбний договір немає сенсу. Але коли подружжя хоче, щоб на набуте ним у період шлюбу майно поширювався режим спільної часткової або особистої (розділь­ної) власності кожного з них, шлюбний договір подружжю просто необ­хідний. Якщо у кожного з подружжя до посвідчення шлюбу було осо­бисте майно, а довести походження такого майна у безспірному порядку важко або неможливо, то без шлюбного договору також не обійтися.

Деякі автори пропонують закріпити в шлюбному договорі положен­ня про те, що під час подружнього життя придбання речей на суму понад 100 грн подружжя має здійснювати за спільною попередньою домовленістю, а про всі витрати на суму понад 20 грн кожне мусить повідомляти другого¹. Ця пропозиція досить цікава і може, на наш по­гляд, запроваджуватись у шлюбних договорах, не обов'язково в зазначе­них розмірах, залежно від доходів та звичайних витрат сім'ї. Обгрунту­вати це положення можна тим, що право на розпорядження спільною сумісною власністю стосується не лише об'єктів нерухомості, а й спіль­них коштів. СК регламентує право на розпорядження спільною сумісною власністю як щодо відчуження, так і щодо придбання майна, ос­кільки при цьому мають витрачатися спільні кошти. Отже, згода друго­го з подружжя на придбання майна регламентується ч. З ст. 65 СК і має надаватися у письмовій формі. Але закріплення такого положення в шлюбному договорі потребує серйозних змін у нотаріальній практиці. У такому разі нотаріусу треба перевіряти згоду другого з подружжя не лише у разі відчуження майна, а й при його купівлі.