Форма шлюбного договору

У ст. 94 СК зазначено: «Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується». Закон не передбачає можливих відступів від принципу обов'язковості нотаріального посвід­чення шлюбного договору. За ст. 6 ЦК, сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо йдеться про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Тому п. 35 Інструкції про порядок вчи­нення нотаріальних дій нотаріусами України цілком правомірно посвід­чення шлюбного договору зараховує до правочинів, щодо яких законо­давство встановлює обов'язкову нотаріальну форму, а відтак шлюбний договір підпадає під дію норм ст. 6 ЦК, оскільки хоч у ст. 94 СК і не встановлено прямої заборони на відступ від правила про нотаріальне посвідчення шлюбного договору, але це випливає із змісту цієї статті.

Обов'язкова нотаріальна форма для шлюбного договору з практич­ної точки зору не завжди доцільна. Наприклад, цей договір не встанов­лює переходу права власності на об'єкти нерухомості, а потенційні зобов'язання щодо майбутніх правовідносин можуть вважатися попе­реднім договором або договором про наміри і підлягатимуть обов'яз­ковому нотаріальному посвідченню лише у тому разі, якщо основний договір підлягає нотаріальному посвідченню (ст. 635 ЦК). При укладен­ні шлюбного договору подружжя навряд зможе регламентувати істотні умови аліментного договору, зокрема розмір та строки виплати алімен­тів, а тому за ст. 638 ЦК такий договір не можна розцінювати як реаль­ний. За шлюбним договором також не можна виконувати аліментний обов'язок нерухомим майном, навіть шляхом внесення до договору змін, оскільки договір, за яким передається у власність нерухоме майно, на припинення права на утримання одного з подружжя посвідчується у нотаріальному порядку як самостійний договір. Крім того, він підлягає державній реєстрації (ч. 1 ст. 89 СК). Аналогічне положення закріплено у ст. 190 СК щодо укладення договору між батьками про утримання дитини.

Оскільки у ст. 94 СК ідеться про посвідчення шлюбного договору в нотаріальному порядку, слід приділити увагу аналізу діяльності но­таріусів при укладенні та посвідченні такого правочину.

На практиці багато нотаріусів до шлюбного договору ставляться лише як до домовленості про наміри сторін, а не до правочину, що рег­ламентує певні сімейні відносини, і вимагають для посвідчення від­повідних прав громадян інших договорів. Правове значення шлюбного договору практично нівелюється і в сучасному інформаційному забез­печенні нотаріальної діяльності, адже не існує Єдиного реєстру шлюб­них договорів. Через таке ставлення до шлюбного договору попит на нотаріальну дію його посвідчення незначний.

Сучасна юридична практика свідчить, що до набуття СК чинності шлюбні договори на Україні практично не укладалися. Відсутність по­питу з боку населення призводить до специфічного ставлення нотаріусів до шлюбного договору, оскільки вони майже не розвивають умови шлюбного договору і не вдосконалюють проекти таких договорів. Справді, можна прожити без шлюбного договору, але не всі сімейні правовідносини позбавлені проблем, і краще їх передбачити, ніж дово­дити майбутнє спільне життя до постійних конфліктів. Навіть сам про­цес складання умов шлюбного договору може розглядатися як перевір­ка характерів і справжніх намірів сторін, а тому можливість складання такого договору — це вже позитивний момент, але не в правовому зна­ченні, властивому сучасній юридичній практиці.

Часто постає запитання, чи закінчуються повноваження нотаріуса після посвідчення шлюбного договору, якщо останній існуватиме впро­довж шлюбу і відносини подружжя перебуватимуть у постійному роз­витку? На нашу думку, нотаріальна процедура має забезпечити дієвість положень шлюбного договору у різних правових ситуаціях, які виника­тимуть у житті подружжя, а тому пропонуємо розглянути нотаріальне провадження щодо посвідчення шлюбного договору як багатоетапне — від посвідчення до припинення дії шлюбного договору. Це дасть змогу подружжю забезпечити себе в майбутньому гарантіями щодо реалізації його майнових прав та виконання обов'язків на весь період подружньо­го життя. Спільну сумісну, спільну часткову й особисту власність буде надійно гарантовано. Наприклад, у будь-який час подружжя і нотаріус зможуть встановити, кому і що належатиме, а тому згоди другого з по­дружжя при встановленні режиму особистої власності не потрібно буде, оскільки чітко встановлюватиметься, що певна річ є особистою власніс­тю чи спільною частковою, а не спільною сумісною.

В окремих випадках, наприклад у зв'язку зі смертю одного з по­дружжя, це дасть змогу перейти від посвідчення шлюбного договору до провадження щодо видачі свідоцтва про право на спадщину з докумен­тальним забезпеченням майнових прав спадкодавця, що визначатимуть, яка частка особистого майна йому належить. Такий послідовний взаємозв'язок нотаріальних проваджень також допоможе подружжю регламентувати в шлюбному договорі питання конкретизації розподілу спільно набутого майна при видачі свідоцтва на частку в спільному майні подружжя після смерті одного з них з урахуванням переважного права спадкоємців на отримання конкретного майна в натурі, визначе­ного подружжям у шлюбному договорі. Це відрізняється від сучасного нотаріального провадження щодо видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, коли живий з подружжя визна­чає, яке майно відходить йому, а яке залишатиметься спадкоємцям того з подружжя, хто помер.

В Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 3 березня 2004 р. не регламентується територіальна компе­тенція нотаріусів щодо посвідчення цього правочину. Оскільки у законі не має обмежень щодо території посвідчення шлюбного договору, місце його укладення буде важко встановити. Слід також взяти до уваги й те, що повноваженнями на посвідчення шлюбних договорів наділено кон­сулів. Тому потрібно застосовувати виключну територіальну компетен­цію нотаріусів, тобто посвідчувати шлюбні договори лише за місцем реєстрації шлюбу.

Бажано було б вносити відомості про існування шлюбного договору до комп'ютерного банку даних і створити Єдиний реєстр шлюбних до­говорів, завдяки якому відпаде потреба у встановленні альтернативної та виключної територіальної компетенції нотаріусів. Шлюбний договір можна буде укладати на всій території України та поза її межами, але консульські установи мають подавати відомості про посвідчені догово­ри до Єдиного банку даних. Така реєстрація дасть змогу нотаріусам швидко перевіряти наявність шлюбного договору та ознайомитися з його змістом при укладенні правочинів подружжя, навіть якщо одне з подружжя у безвісній відсутності або його оголошено померлим тощо.

При роз'ясненні прав та обов'язків осіб, що виникнуть після посвід­чення шлюбного договору, нотаріус зобов'язаний наголосити, що умо­ви шлюбного договору щодо переходу права власності на нерухоме та інше майно, якщо законодавством передбачено спеціальний порядок набуття цього права, вважаються виконаними (дієвими) лише після на­лежного його оформлення.

Нотаріус має роз'яснювати і можливість внесення змін до шлюбного договору, право сторін за згодою їх обох припинити дію шлюбного дого­вору, а також визнати його цілком або частково недійсним у суді тощо.

Якщо при посвідченні шлюбного договору постане питання про конкретне майно, право власності на яке пропонується визначити в шлюбному договорі, то у такому разі потрібно встановлювати належ­ність права власності на нього. Виходячи з загального змісту шлюбного договору — визначення правового стану майна у шлюбних правовідно­синах, він повинен відповідати змісту окремих правочинів, що мають законодавче закріплення.

За бажанням сторін шлюбний договір може укладатись у присут­ності свідків, про що слід зробити відповідний запис у посвідчувально-му написі. Свідки після встановлення їхньої особи та перевірки дієздат­ності мають підписуватися у шлюбному договорі. Але не можна погоди­тися з С. В. Пасічник, котра вважає, що «шлюбний контракт — єдина нотаріальна дія, яка може вчинятись у присутності свідків»'. У цьому разі пряме зазначення у законодавстві про присутність свідків не можна тлумачити ширше, ніж це передбачено законом. При вчиненні інших нотаріальних проваджень присутність свідків не заборонена, наприклад за ст. 1253 ЦК передбачається посвідчення заповіту при свідках, але це питання має вирішуватися переважно за волевиявленням сторін. Свід­ками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю. Не можуть бути залучені як свідки при вчиненні нотаріальної дії: нотаріус або інша особа, яка вчиняє цю нотаріальну дію; особи, на користь яких вчиняється нотаріальна дія; особи, які є сторонами правочину, що ук­ладається; особи, які є членами сім'ї чи близькими родичами особи, якою або на користь якої вчиняється нотаріальна дія, або її опікунами (піклувальниками); особи, котрі не можуть самостійно прочитати або підписати оформлюваний документ; працівники, що перебувають у тру­дових відносинах із нотаріусом, який вчиняє нотаріальну дію, або пра­цівники відповідного виконавчого органу міської ради, консульської установи чи дипломатичного представництва.

У випадках зниження шлюбного віку відповідно до чинного законо­давства укладення шлюбного договору неповнолітніми провадиться за згодою їхніх батьків чи інших законних представників (піклувальників). У частині 2 ст. 92 СК передбачається необхідність подання засвідченої нотаріусом письмової згоди батьків неповнолітньої особи або піклу­вальника, але це у разі, якщо зазначені особи не можуть бути присутні­ми при посвідченні договору, а в інших випадках достатніми можна вважати їхню згоду та підпис про це на договорі, який залишається в нотаріальному архіві.

При посвідченні шлюбних договорів нотаріуси України мають ура­ховувати, що він може стосуватися інтересів третьої особи. Однак це питання не конкретизовано у законодавстві України, й у нашій практи­ці не було шлюбного договору, в якому зачіпалися б інтереси третьої особи, крім положень про аліментні обов'язки подружжя щодо дітей, батьків та інших осіб, які за СК мають право на таке утримання. Тому пропонуємо залучати третіх осіб або належних їхніх представників до врегулювання їхніх прав. Цю думку розвинуто в публікаціях деяких уче­них, які у своїх роботах зачіпають питання прав та обов'язків третіх осіб згідно зі шлюбним договором¹.

Розкриваючи питання форми шлюбного договору, автори звертають увагу фахівців на саму процедуру нотаріального посвідчення цього дого­вору. Це зумовлено тим, що, знаючи норми матеріального права, фахів­ці мають простежувати їх динаміку, оскільки питання, пов'язані з укла­денням шлюбного договору та його посвідченням, мають важливе зна­чення для нотаріусів, суддів, адвокатів у їхній професійній діяльності.

Пункт 131 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій но­таріусами України передбачає можливість внесення змін до шлюбного договору протягом існування шлюбу шляхом укладання відповідного договору, який підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню. Тож може виникнути необхідність фіксації такого договору і забезпе­чення його зв'язку з первісним шлюбним договором. Вважається, що такий договір має бути невід'ємною частиною первісного шлюбного договору, задля чого цей додатковий договір слід додати до справи про шлюбний договір. Але ці обставини вже не можуть стосуватися посвід­чення шлюбного договору, а мають становити наступний етап прова­дження — внесення змін до шлюбного договору. Крім того, цей етап може бути пов'язаний із видачею свідоцтва про право власності на част­ку в спільному майні подружжя, що за чинним законодавством не завж­ди означає припинення шлюбних відносин, а відтак — і шлюбного до­говору. Однак за існування останнього, хоча видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя не заборонена зако­ном, вчинення такого нотаріального провадження є недоцільним і може призвести до подвійного правового режиму майна або до дублювання первісного поділу майна, що мав місце у шлюбному договорі. Видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя доцільна, коли шлюбний договір подружжя не укладало.