Загальні положення. Для більшості зобов'язань цивільного права характерна двосторонність: з одного боку учасником виступає креди­тор

Для більшості зобов'язань цивільного права характерна двосторонність: з одного боку учасником виступає креди­тор, з іншого — учасник-боржник. Цілі збігаються по зуст­річній протилежній направленості: один передає, другий отримує. Але існує частина зобов'язань, де учасники пере­слідують одну і ту саму мету без протилежної направленос­ті і для досягнення якої вони об'єднують свої зусилля і вклади. Наприклад, для будівництва певного об'єкта учас­ники об'єднують свої зусилля і вклади. Усі вони діють ра­зом для досягнення певної мети. У відносинах між ними (учасниками) всі вони є кредиторами і боржниками одно­часно по відношенню один до одного.

Така взаємність у правах і обов'язках, а також наявність внутрішніх відносин (між учасниками) і зовнішніх відно­син (учасників з третіми особами) робить їх схожими до відносин, які складаються в господарських товариствах. Проте законодавець надав вибір суб'єктам і дозволив у тра­диціях римського приватного права вступати в такі відно­сини без створення юридичної особи, виділивши їх в окре­му групу договірних відносин — відносин, які виникають з договору про спільну діяльність. «Товариські об'єднання кількох осіб для спільного досягнення певної господарської мети зустрічаються вже у найглибшій давності. Сама ідея товариської домовленості там, де сил одного не вистачає для вирішення будь-якого життєвого завдання, сама по собі настільки проста і природна, що всюди, де ми зустрічаємо людину в гуртожитку, ми зустрічаємо і договір товариства. Немає такого цивільного законодавства в минулому, яке б не знало товариства»¹. Інститут спільної діяльності бере витоки з основних положень договору товариства, які були викладені ще в Інституціях Гая. До нас перейшли основні ознаки та певні конструкції: внесення вкладів, правовий режим майна, порядок поділу прибутків тощо. «Проте, якщо в римському праві основна увага приділялася майновим аспектам внутріш­ніх взаємовідносин між самими товаришами, то наприкінці XIX і на по­чатку XX ст. стало активно розвиватися регулювання зовнішньої сторони буття товариства — відносин його учасників з третіми особами»².

Спільну діяльність регулює глава 77 ЦК України, а ст. 1130 дає ви­значення і самого договору про спільну діяльність як договору, де сто­рони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові.

Відносини, які виникають з указаного договору за своїм характером носять корреальний характер. «...Встановлено зовсім інше юридичне правовідношення, в якому одне і те саме зобов'язання повністю і не­роздільно відноситиметься до кожного із багатьох вірителей чи боржни­ків... Віритель і боржник пов'язані в одне штучне ціле, називаються duo rei»³. Цей термін — це назва тітула Дігест XLV. Reus — спільна назва для кредитора і боржника. А самі відносини за участю осіб з таким статусом називали correus, «із нього новітні письменники і утворили термін, дуже часто вживаний: корреальні зобов'язання і корреальність»⁴. За цією ж точкою зору, а саме з встановлення характеру розподілення прав і обов'язків між сторонами, ці договори відносять до групи синалагма-тичних договорів (взаємних).

Корреальність може бути як активна, так і пасивна. Зрозуміло, що відносини спільної діяльності є активними корреальними відносинами, оскільки із самого визначення передбачається необхідність вчинення активних дій. Відсутність чіткого визначення статусу кредитора і борж­ника у відносинах між сторонами договору дає можливість вивести на перший план спільну мету і визначити, що «їх взаємні права і обов'язки слугують тільки засобом її досягнення. Тому суб'єкти даного договору, як правило, не іменуються кредиторами і боржникми, а позначаються терміном «учасники»⁵. Вищезазначена активність стосується відносин, які виникають між учасниками по відношенню до третіх осіб (тобто у зовнішніх відносинах). Щодо внутрішніх відносин, то «багаточисленні члени товариського договору не розподілені на дві сторони, активну і пасивну, але всі знаходяться в однаковому юридичному становищі. Ко­жен учасник договору по відношенню до всіх учасників має права і несе обов'язки, будучи одночасно активним і пасивним суб'єктом»⁶.

Як правило, об'єднання вкладів, а також подальша діяльність за договором про спільну діяльність передбачає створення спільної влас­ності. «Ця обставина іноді давала привід для твердження, нібито в до­говорі про спільну діяльність немає практичної необхідності, оскільки відповідні питання сповна можуть бути вирішені за допомогою норм про спільну власність»¹.

Проте режим спільної власності встановлює правила лише щодо ко­ристування, володіння і розпорядження самою річчю, але не встанов­лює правила її використання в режимі спільної діяльності, «спільної діяльності в загальних цілях. У цьому і полягає її відмінність від спіль­ної діяльності, яка так чи інакше пов'язана зі спільною власністю»².

Питання про оплатність чи безоплатність договору є дискусійним. Перша група вчених (наприклад, О. С. Йоффе) вважають, що учасники не отримають зустрічного майнового задоволення, а разом створюють один матеріальний об'єкт для досягнення певної спільної мети. Тому такий характер взаємовідносин між учасниками відносить цей договір до групи безоплатних³. Проте зустрічний характер прав і обов'язків за дого­вором дав ряду авторів взагалі заперечувати їх конкретне віднесення до тієї чи іншої групи⁴. І третя група науковців (їх більшість, зокрема А. І. Масляєв, Є. А. Суханов) вбачають притаманність договору оплатно-го характеру. «Навіть якщо в договорі немає мети отримання прибутку, то і в цьому випадку можна розглядати його як оплатний, оскільки за такої діяльності результатом буде задоволення будь-якого інтересу сто­рони. У будь-якому договорі кожен учасник вправі вимагати від інших (іншого) його учасників (учасника) виконання по здійсненню обов'язків майнового характеру, тобто кожен зобов'язаний їх здійснити на користь інших»⁵. Така позиція авторів, на наш погляд, стосується, насамперед, договору простого товариства, де обов'язковим є об'єднання вкладів. Важко знати оплатність у договорах про спільну діяльність без об'єднання вкладів і без мети отримання прибутку, оскільки зустрічні дії не носити­муть майнового характеру. Тому залежно від виду договору про спільну діяльність треба визначати його характер, оплатний чи безоплатний.

З огляду на поділ цивільно-правових договорів на консенсуальні та реальні безсумнівною, на наш погляд, є позиція щодо віднесення дого­вору про спільну діяльність до консенсуальних договорів, тобто права і обов'язки за цим договором виникають з моменту досягнення згоди за всіма істотними умовами. Такий порядок дій, а саме — спочатку досяг­нення згоди, а потім реальні дії, наприклад внесення вкладів, випливає зі ст. 1131 ЦК України.