Повоєнні адміністративно-територіальні зміни

Становище українських земель наприкінці 40-х рр. ХХ ст. було вкрай тяжким. Перетворившись на арену головних бойових дій 1941-1944 рр., Україна зазнала найбільших матеріальних та людських втрат. Загальна частка її у військових втратах СРСР становила 42 %. Територіально українські землі вже не ділилися поміж сусідніх держав, а навпаки збиралися до купи.

Питання повоєнних кордонів почало активно обговорюватися з наближенням кінця Другої світової війни. Воно часто порушувалося під час зустрічей лідерів країн-переможниць, особливо на Тегеранській (1943 р.) та Ялтинській (1945 р.) конференціях. Проте сам факт проходження лінії українського кордону вирішувався у двосторонньому порядку після капітуляції Німеччини.

Особлива увага при цьому надавалася делімітації українсько-польського кордону. Враховуючи складність двосторонніх відносин у попередні роки, радянське керівництво спочатку відмовилось від швидкого розв’язання питання на користь України і пішло на певні поступки Польщі. Це обумовлювалось необхідністю встановлення дружніх відносин з новим соціалістичним урядом республіки. Як результат, у 1944 р. між Києвом та Варшавою було підписано Люблінську угоду. Згідно з нею, до Польщі відходила значна частина західноукраїнських земель з населенням близько 800 тис. людей. Позиція Радянського Союзу суттєво змінилася після капітуляції Німеччини. 16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республікою було укладено новий договір щодо радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала рішення Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких кордон мав проходити «лінією Керзона», з відхиленням на схід (на користь Польщі) 5-8 км. Завершився цей процес у 1951 р. обміном однаковими за площею ділянками на прохання Польщі.

Робота щодо включення до складу УРСР територій Закарпатської України розпочалася відразу після їх звільнення. З приходом радянських військ тут почали активно створюватися громадські представницькі органи – народні комітети (виступали за возз’єднання з братами українцями). Використовуючи це, радянське керівництво почало усіляко підтримувати їх, і 26 листопада 1944 p. І з’їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України в Мукачеві ухвалив маніфест про возз’єднання Закарпатської України з УРСР. 29 червня 1945 р. договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив це рішення.

Останньою державою, з якою Україна уклала домовленість про повоєнні кордони, стала Румунія. 10 лютого 1947 р. між ними було підписано угоду, за якою Румунія визнавала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину і погоджувалася на лінію кордону зразка 1940 р. Цими документами було остаточно сформовано західний кордон України і завершено процес збирання етнічних українських земель.