Українське національне відродження 20-х років

Економічні перетворення активно поєднувалися зі змінами національно-культурного життя. З метою заспокоєння населення, схилення на свій бік національної інтелігенції та створення позитивного іміджу СРСР за кордоном, радянське керівництво на XII з’їзді РКП(б) у квітні 1923 р. проголосило курс на «коренізацію». Ця політика мала проводитись у сфері культури і передбачала:

· широке впровадження мов національних меншин у діловодстві, освіті і культурі в місцях компактного проживання національних меншин;

· збільшення частки представників національних меншин в управлінському та партійному керівництві;

· відродження і розвиток культур корінних національностей.

Оскільки 80% населення Української СРР становили українці, а 20% – представники інших національностей, дані процеси отримали назву «українізація». Реалізації поставлених завдань на перших етапах перешкоджали причини особистісного характеру. У 1923 р. секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь висунув теорію, згідно з якою в Україні точиться боротьба двох культур: російської – «пролетарської, передової» та української – «селянської, дрібнобуржуазної, відсталої». Запеклим ворогом таких змін виявився і Е. Кліринг, якого на посаді генерального секретаря КП(б)У в 1925 р. змінив Л. Каганович. Народним комісаром освіти у той час було призначено О. Шумського. Діяльність останнього мала неабияке значення. Будучи прихильником національного відродження, разом з Г. Гринько та М. Скрипником він доклав величезних зусиль для зміцнення національних позицій у республіці. Багато українців очолили місцеві партійні та державні органи влади, а їх частка в КП(б)У зросла з 20 % у 1920 р. до 52 % у 1927 р., хоча серед ЦК і не перевищувала 25 %. Відчутно зріс відсоток виданої україномовної продукції. Якщо на 1 лютого 1923 р. в Україні з 65 газет українською мовою виходило 13, то на перше жовтня 1924 р. – уже 23. Близько 70% книжкової продукції, а також 4 з 5 млн. шкільних підручників були україномовними.

Система освіти перебувала під контролем створеного у грудні 1920 р. Головного політично-освітнього комітету. Він діяв при наркоматі освіти УСРР, а до його компетенції входили питання ідейного обслуговування та контролю діяльності освітніх закладів. Реалізуючи завдання влади, комітет протягом 1921-1923 рр. реорганізував більшість «Просвіт» у сільські будинки чи хати-читальні, які працювали на території України.

Серед здобутків Головполітосвіти варто відзначити боротьбу з неписьменністю. У 1921 р. РНК УСРР видала декрет, за яким усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років було зобов’язане вчитися читати і писати. У 1923 р. для вирішення цього завдання було створене товариство «Геть неписьменність», а також спеціальні гуртки з навчання дорослих – товариства ліквідації неписьменності (лікнепи). Їх відвідувачів заохочували матеріально. Завдяки цим заходам, до кінця 20-х років чисельність неписьменних серед дорослого населення зменшилося з 76 % до 43 %. У 1924 р. запроваджувалося обов’язкове початкове (чотирирічне) навчання для дітей. Середньою освітою станом на 1927 р. було охоплено понад 35 % дітей шкільного віку (проти 22 % у 1917 р.), а кількість студентів зросла у 3,5 рази. З метою популяризації української мови запроваджувалось її викладання в навчальних закладах. На середину 20-х рр. близько 25 % вищих навчальних закладів, 59 % технікумів, 80 % шкіл проводили навчання українською мовою. Було створено майже 600 шкіл з німецькою мовою викладання, 351 – польською, 342 – єврейською, 31 – татарською. Під час вступу до вузу враховувався соціальний стан – для робітників не вимагалося атестата про середню освіту, не проводилися вступні іспити. Велика увага приділялась організації та функціонуванню робфаків. На 1925 р. у вузах України їх нараховувалося близько 30. Створювалася мережа партійних вищих навчальних закладів. У 1921 р. в Харкові було відкрито вищу партійну школу, яку в 1922 р. перетворили на Комуністичний університет ім. Артема.

Центром української науки була Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН). У 1922 р. її очолював В. Липський. Академія складалася з трьох відділів: історико-філософського, фізико-математичного, соціально-економічного. Доволі плідно працювала перша секція, куди входили М. Грушевський (у 1924 р. повернувся з-за кордону), М. Слабченко, Д. Яворницький, С. Єфремов, А. Кримський. У фізико-математичному відділі відзначилися математики: Д. Граве, М. Крилов; хіміки Л. Писаржевський та В. Кістяківський. У 1925 р. Російську академію наук було проголошено вищою всесоюзною установою та перейменовано в Академію наук СРСР. Республіканські Академії наук було поступово перетворено на філії АН СРСР.

Бурхливо розвивалася література. Свідчення тому – розмаїття літературних напрямків, течій, угруповань. Найбільшої уваги заслуговують спілка селянських письменників «Плуг» – П. Панч, А. Головко; спілка пролетарських письменників «Гарт» – В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра. До неокласиків належали М. Зеров, М. Рильський, до символістів – П. Тичина. Широку популярність мав гуморист О. Вишня. Проте найбільшого резонансу набула діяльність літературного об’єднання – Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). Важливу роль у її діяльності відіграв М. Хвильовий. Будучи учасником літературної дискусії (щодо подальших шляхів розвитку радянської літератури: простої пролетарської чи високої елітарної), він критикував недоцільність однобічної орієнтації на російську культуру, задоволення потреб пролетаріату чи ідейного обслуговування партії, наголошуючи на необхідності широкого використання європейського мистецтва. Його відоме гасло – «Геть від Москви!».

В образотворчому мистецтві провідне місце займала Асоціація художників Червоної України – С. Їжакевич, К. Трохименко, О. Кокель, плеяда послідовників І. Бойчука, що отримали назву бойчукістів. Серед драматургів слід зазначити М. Куліша, Г. Юру, Л. Курбаса і його театр «Березіль» (1922 р.). У галузі музичного мистецтва працювали Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький, К. Богуславський. Серед нових видів мистецтва активного розвитку отримало кіномистецтво. У 1922 р. було відкрито Одеську кінофабрику, а 1927 р. розпочато будівництво Київської кіностудії. Світове визнання у кінематографі здобув О. Довженко («Арсенал», «Земля»). У 1924 р. у Харкові запрацювала перша радіостанція.

Розвиток релігійної сфери характеризувався, з одного боку, державною пропагандою атеїстичного способу життя, а з іншого, активізацією процесів створення незалежної Української автокефальної православної церкви. 11 жовтня 1921 р. з дозволу влади відбувся Всеукраїнський православний собор у Києві, який затвердив автокефалію та обрав В. Липківського митрополитом УАПЦ. Надаючи автономії місцевим церквам, влада намагалася у такій спосіб послабити вплив Російської православної церкви та відібрати у неї контроль над духовною сферою суспільства. У 1929 р. УАПЦ була заборонена, а в 1930 р. вона саморозпустилася.