Упровадження непу. Початок відбудови народного господарства

На пленумі ЦК РКП(б) від 24 лютого 1921 р. влада вперше заговорила про відмову від політики «воєнного комунізму». Однак ця ідея не отримала схвального рішення і була відкинута. Лише після придушення Кронштадтського повстання X з’їзд РКП(б) ухвалив постанову «Про заміну продрозкладки натуральним податком» (15 березня 1921 р.). Подальші кроки на шляху скасування політики «воєнного комунізму» були зроблені на Всеросійській продовольчій нараді в червні 1921 р. На ній уперше новий політичний курс був названий новою економічною політикою (непом). Остаточно ж перехід до непу затвердила 9 серпня 1921 р. РНК РРФСР. В Україні перехід до нової економічної політики розпочався з 27 березня 1921 р. від прийняття закону про заміну продрозкладки продподатком.

неп – це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-грошових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; запровадження госпрозрахунку, тимчасовий допуск капіталістичних елементів у економіку.

Суть непу суперечила догматам комунізму. Це чудово розуміли всі партійні діячі, однак, як сказав В. Ленін, це був «крок назад задля двох кроків уперед». Основна мета змін полягала у заспокоєнні селянських мас, надання їм стимулу до збільшення виробництва продуктів, досягнення довоєнного рівня розвитку економіки.

Головна увага при цьому зосереджувалася на реформуванні сільського господарства. Воно було основою тогочасної економіки. Згідно з новим земельним законом УСРР від 22 листопада 1922 p., земля залишалася державною власністю і могла передаватися селянам у приватне користування чи оренду. Давалося право на створення кооперативів. У результаті цих змін уперше за стільки років селяни отримали вільний доступ до землі. Лише бідняцько-середняцькі господарства за рахунок передання їм поміщицьких земель збільшили свої наділи в півтора раза. Більш-менш справедливий перерозподіл землі відбувся і за трудовою нормою. Землі наділяли стільки, скільки могла обробити сім’я без наймитів. У травні 1923 р. всі податки із селянських господарств були зведені до єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі.

Такі зміни мали позитивні наслідки. Відновлювався стимул до виробництва, зменшувався податковий тягар. Так, розмір нового продподатку становив 117 млн. пудів зерна проти запланованих продрозкладкою 160 млн. пудів. За здану державі продукцію селяни отримували не квитанції, а стійку валюту – червінець. Після сплати продподатку селянин мав право вільно продавати надлишки сільськогосподарської продукції. Така політика давала можливість сформувати державний грошовий фонд для закупівлі зерна, а також покращити матеріальне становище найбіднішої верстви – селянства.

За офіційними даними, обсяг валового сільськогосподарського продукту в 1925-1926 pp. досягнув довоєнного рівня. Річне виробництво зерна зросло з 57,7 млн. т. у 1922-1925 рр. до 73,5 млн. т. у 1926-1929 pp. За обсягом валової продукції сільське господарство у 1927-1928 pp. дещо перевищило рівень 1913 р. (на 6%). Однак реальні наслідки заміни продрозкладки продподатком стали відчутні згодом, оскільки продподаток мав стягуватися з урожаю 1922 p. Причому основну його частку сплачували заможні господарства, тоді як до 1925 р. від його сплати були звільнені близько 25% бідних господарств.

Паралельно з розвитком приватного сектору увага приділялась утворенню колективних господарств – колгоспів, радгоспів та кооперативів. Цей напрям роботи відігравав важливу роль, оскільки у майбутньому мав стати основою сільського господарства країни. З бюджетних ресурсів на кооперативне будівництво виділялися значні кошти. До кінця 20-х років до сільгоспкооперації було залучено понад половину господарств, а різними видами кооперації охоплено 85% господарств.

Недоліком державної політики у сільському господарстві був голод 1921-1923 рр. У результаті посухи, політики «воєнного-комунізму» та недоліків самого непу (продподаток мав збиратися лише з урожаю 1922 р.), голод охопив четверту частину населення України і набув найбільшого розповсюдження в південних губерніях. Він спричинив різке падіння політичної активності мас, підірвав стабільність економіки та став одним з головних елементів антиповстанської боротьби радянського уряду.

У промисловості дозволялася оренда середніх та дрібних підприємств. Великі чи стратегічно важливі об’єкти мали залишатися у державній власності. За порівняно короткий час в Україні було здано в оренду 5 200 об’єктів (майже половину від наявної кількості). На тих заводах, що залишалися у власності держави, тимчасово відмовлялися від суворої регламентації («главкізму») і переходили до впровадження госпрозрахункової трестівської системи. Госпрозрахунок означав фактичну економічну самостійність трестів. Відтепер вони самі шукали постачальників сировини та ринки збуту продукції, формували фонд зарплати та вели всі економічні операції. Якщо тресту не вдавалося налагодити роботу, його збитки покривалися державним бюджетом.

Окремі фабрики і заводи як складові тресту не мали статусу юридичних осіб. Навіть найбільші з них працювали як цехові підрозділи без права самостійного виходу на ринок. Найбільшими трестами були «Донвугілля» – об’єднував більшість великих шахт Донбасу, «Південсталь» – контролював металургійні заводи Донецько-Криворізького басейну, «Південнорудний трест» – очолював залізорудну промисловість, «Коксобензол», «Хімвугілля» та «Склосода» – керували хімічною промисловістю; підприємства харчової промисловості об’єднувалися в «Цукротрест», «Бахсіль», «Маслотрест» тощо. Усього в республіці було створено 21 республіканський і 54 губернські трести. Услід за трестами почали виникати синдикати – організації для закупівлі сировини, планування торговельних операцій і збуту однорідної продукції групи трестів.

На отримані кошти держава проводила модернізацію старих та будівництво нових заводів. У роки непу було збудовано 32 заводи з виготовлення сільськогосподарської техніки. У 1921 р. створено перший радянський трактор, а у 1924 р. споруджено Харківський тракторний завод, на якому почався серійний випуск гусеничних тракторів «Комунар». Відповідно до плану електрифікації Росії (ГОЕЛРО), в Україні з середини 20-х років розпочалося будівництво великих електростанцій – Штерівської ДРЕС, Чугуївської ДРЕС та Дніпровської ГЕС. 2 січня 1922 р. створено Комісію у справах електрифікації України (КЕУ). Суттєво збільшилися і темпи розвитку металургійної, вугільної галузі. На 1926 р. виробництво електроенергії перевищувало показники 1913 р. Однак з виплавки чавуну вони становили лише 58%, виробництва сталі – 63%. У цілому на 1925-1926 рр. обсяг промислового виробництва в Україні становив понад 90% довоєнного рівня. На хвилі розвитку приватного підприємництва виникли нові соціальні групи – непмани.

Бурхливий розвиток промисловості і сільського господарства сприяв зняттю заборони на використання найманої робочої сили. Однак закон мав певні обмеження та застереження. Приміром, використання найманої робочої сили в сільському господарстві дозволялося за умови, якщо члени сім’ї цього господарства працюють разом з найманцями.

Стрімкого розвитку набула торгівля. Отримавши свободу дій, приватний капітал у перші роки непу підпорядкував собі 75% роздрібного товарообігу республіки. Створення ринку давало змогу ліквідувати проблеми товарообміну між містом і селом. Невід’ємною складовою реформування торгівлі стало проведення грошової реформи. Значну роль у цьому відіграв український економіст М. Владимиров. За його ініціативи в обіг замість інфляційних паперових «радзнаків» були випущені забезпечені золотом банківські білети – червінці. Вони перетворилися на одну з найміцніших валют світу. Одночасно скасовувалась обов’язкова трудова повинність, оплата праці переводилася з натуральної у грошову форму. У суспільно-політичній сфері припинялися масові розстріли, оголошувалась амністія повстанцям і членам некомуністичних партій. Українським політичним емігрантам гарантувалося безперешкодне повернення до України.