Галицько-Волинська держава за нащадків Данила Романовича

Після смерті Данила у Галицько-Волинській державі владарювали його нащадки. Спочатку Лев Данилович (1264-1301 рр.), який продовжував політику свого батька. Після його смерті володарем став його єдиний син Юрій І (1301-1315 рр.), котрий, як і його дід, мав титул короля Русі. Вольовий, енергійний і талановитий політик, він зробив чимало Для зміцнення держави. Найбільшим його успіхом стало відновлення єдності королівства: Юрій зосередив у своїх руках владу над Волинським і Галицьким князівствами, а столицю переніс із Холма до Володимира. Домігся утворення окремої Галицької митрополії (1303р.). Скориставшись послабленням Золотої Орди, він поновив владу над Пониззям, встановив дружні відносини з Польщею й Тевтонським орденом. За його правління переживала піднесення економіка держави. Його печатка зображує короля «величним старцем, з довгою бородою, котрий сидить на троні, в короні, із скіпетром у руках».

Після смерті Юрія 1 влада перейшла до його синів Андрія та Лева II (1315-1323 рр.), котрі титулувалися «з Божої ласки князі всієї Руської землі, Галичини й Володимира» і виступали співправителями Волині й Галичини. Брати проводили виважену внутрішню політику. У зовнішній, намагаючись протидіяти посиленню натиску з боку Литви, шукали порозуміння з Польщею й Тевтонським орденом, вели постійну боротьбу із Золотою Ордою. Водночас за роки їхнього князювання територія держави зазнала помітних втрат: Угорщина захопила Мукачівщину, Литва – Берестейську й Дорогочинську землі. У 1323 р. брати одночасно полягли в битві з монголами. Династія Романовичів припинила своє існування. Політика останніх Романовичів спрямовувалася на збереження єдності Галицько-Волинської держави.

Смерть братів дала новий поштовх боротьбі за владу. У 1325 р. стіл перейшов до сина їхньої сестри мазовецького князя – Болеслава. Він прийняв православ'я й правив під іменем Юрія II (1325-1340 рр.). Осівши у Володимирі, обмежив склад боярської думи, у найбільші міста замість воєвод і тисяцьких почав призначати своїх намісників. Не довіряючи місцевій знаті, він оточував себе іноземцями-католиками (чехами й німцями), відверто підтримував католицьке духовенство. У зовнішній політиці зблизився з Литвою, уникав загострення стосунків з Ордою. Невдоволені діями князя, бояри в 1340 р. його отруїли.

Занепадом держави відразу ж скористалися володарі сусідніх країн. Довідавшись про смерть Юрія II, польський король Казимир III у союзі з угорцями вчинив напад на Львів та інші міста. Наштовхнувшись на спротив бояр і городян, поспішно відступив, прихопивши із собою зі Львова «дві корони величезної вартості, оздоблені дорогим камінням і перлами, а також мантію і трон». У Галицькій землі бояри вирішили правити самі, обравши старшим Дмитра Дедька, котрий титулувався «управителем і старостою Руської землі». Волинські бояри запросили на стіл сина великого князя литовського - Любарта Гедиміновича, одруженого з донькою Андрія Юрійовича, котрий став володарем Галицько-Волинської держави (Дедько визнав його владу). Але реальну владу він мав лише на Волині.

У середині 40-х років Казимир III захопив Сяноцьку землю, а в 1349 р. заволодів Галичиною й більшою частиною Волині. Галицько-Волинська держава втратила незалежність.

У 1352 р. Литва й Польща уклали угоду про розподіл земель Руського королівства: Галичина відходила Польщі, а Волинь – Литві, якою володів Любарт. На початку 80-х років XIV ст. він здійснює останню спробу повернути втрачені землі Галицько-Волинської держави, але зазнає невдачі. Зробивши чимало для розвитку господарства й торгівлі Луцького князівства, розбудови міст, замків і церков, у 1385 р. Любарт помер. У першій половині 1387 р. польське військо окупувало Галичину. Галицько-Волинська держава припинила своє існування. Внутрішні чвари и завойовницька політика Польщі, Литви та Угорщини спричинили загибель Галицько-Волинської держави.

Галицько-Волинська держава відіграла важливу історичну роль. Об'єднання в її кордонах значної частини руських земель створило сприятливі умови для їхнього політичного, соціально-економічного й культурного піднесення. Тісні контакти з Польщею, Угорщиною й Тевтонським орденом перетворили її на невід'ємну складову системи міжнародних відносин у Центрально-Східній Європі. Саме Галицько-Волинська держава після загибелі Руської імперії стала ядром розвитку державотворчих процесів. Традиції державності часів Київської Русі та Галицько-Волинського Князівства мали велике значення для збереження і укріплення історичного самопізнання українського народу.