Політичний та соціально-економічний розвиток Русі Х – першій половині ХІІІ ст.
Київська Русь за етнічним складом не була монолітною державою, а була федерацією народів з різним рівнем політичного, господарського та культурного розвитку. Тому виключне значення мала княжа влада.
На чолі держави стояв великий князь київський. Вважалося, що його влада затверджена Богом для захисту країни від зовнішніх ворогів і для підтримки внутрішнього громадського порядку. В його руках перебувала законодавча, виконавча, адміністративно-судова та військова влада. За ним залишалось право передавати владу у спадок.
Зв’язок великого князя і населення здійснювався через князівську адміністрацію та боярську знать. За свою службу вони отримували частку тієї данини, яка збиралася з населення. Згодом князі і бояри одержували землі та ставали землевласниками-феодалами – васалами великого князя київського. У віддалені міста і замки князі призначали намісників, які, як правило, були його близькими родичами. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький місцевого ополчення з усіма підпорядкованими.
Опорою влади князів і бояр була дружина. Її очолював сам великий князь київський. З нею він поділяв тягар управління державою і захисту землі Руської. Володимир Великий замінює варязьку дружину на слов’янську, яка поділялася на дві частини: старшу, яка складалась з вищої знаті (на «княжих мужів» і бояр), які мали свої власні дружини, і молодшу, яка формувалась з «отроків» та «пасинків» – дітей боярських. Основну частину дружини складала саме ця її частина. У випадку загальнодержавної загрози збиралося народне ополчення – «вої», куди входили смерди й міщани. По-військовому були усталені всі великі торговельні міста. Сформовані у них дружини складалися з тисяч воїнів, які розподілялися на сотні й десятки. Обрані містом командири-тисяцькі, сотники, десятські – складали військове управління містом й усією округою, яка прилягала до нього.
За порадою і підтримкою великий князь звертався до боярської думи – органу, який виник із старших членів дружини й вищої військової міської знаті. Згодом місце у думі одержали вищі священослужбовці. Рішення думи не були обов’язковими для князя, але ігнорувати її дії, тобто вищої знаті, він не міг і тому в найважливіших питаннях уважно прислуховувався до її порад. Рішення про прийняття християнства, наприклад, князь Володимир прийняв за порадою думи. Демократичний бік політичного устрою Київської Русі являло київське міське віче. Воно скликалося князем або городянами, коли виникала необхідність порадитись з важливих загальнодержавних або місцевих (міських) питань. І дійсно, серед питань, які обговорювались на віче, були військові походи, підписання договорів, спадкування престолу і посад, організація війська. По відношенню до князя віче виступало з правом дорадчого голосу: воно могло князя критикувати, але приймати обов’язкове для нього рішення або закон не могло.
Серйозної уваги заслуговує проблема державницької політики київських князів. Київські князі проводили завойовницьку політику, розширюючи межі держави. Особливо успішною вона була за Ігоря, його сина Святослава та сина останнього – Володимира. Завдяки їхнім зусиллям порівняно невеликі за площею наддніпрянські землі перетворилися на «Руську землю» в широкому значенні. Під час тривалого правління Володимира Святославовича родоплемінні інституції влади остаточно трансформувалися у ранньофеодальні. Володимир узурпував владу у племінної верхівки і посадив у їх землях своїх численних синів.
Прагнучи консолідувати державу, Володимир у 988 р. запровадив християнство за візантійським обрядом. Київська Русь увійшла до кола християнських народів, тобто прилучилася до релігії, що була панівною у наймогутнішій із тогочасних цивілізацій. Візантійське православ’я зміцнило позиції династії. Після запровадження християнства у Київській Русі зріс вплив візантійської культури. Посилилися й економічні зв’язки з Візантійською імперією, у зв’язку з чим розпочалося карбування власної монети. На монетах Володимира вперше з’явився геральдичний знак, званий тризубом.
Говорячи про соціально-економічний розвиток, необхідно виходити з того, що в Київській Русі інтенсивно розвивалися феодальні відносини. Але в момент її виникнення і певний час надалі (до кінця XI ст.) в її соціально-економічному ладі зберігалися помітні залишки попереднього родового ладу, що змушує називати її ранньофеодальною державою. Серед особливостей, які не дозволяють характеризувати давню Русь як безумовно феодальну, перш за все виділяються такі:
· Економічну основу держави становили вільні селяни-общинники (смерди). Приватне феодальне землеволодіння (вотчина) перебувало в зародку і сформувалося тільки на кінець XI ст. Феодальна рента вилучалася переважно у формі данини.
· У системі влади відчутною залишалася роль місцевої племінної знаті.
· Важливу роль в житті країни продовжували відігравати такі форми родоплемінного ладу, як народне ополчення, віче.
· Відчутними були залишки язичництва.
Для державно-адміністративного устрою Київської Русі був характерний федеративний устрій. Великокнязівська влада мало втручалася у внутрішнє життя приєднаних земель. Їх обов’язок обмежувався сплатою данини, а також участю у військових походах київського князя.
Показово, що в період феодальної роздробленості Київська держава розпалася приблизно на такі ж за розмірами і межами територіальні одиниці, з яких вона колись утворилася.
Державно-правовий устрій Галицько-Волинської землі у головному зберігав риси, притаманні Руській імперії. Верховна влада зосереджувалась у руках великого князя, який до того ж використовував титули руського короля, князя Руської землі тощо. Він ухвалював законодавчі акти, мав судові повноваження, очолював військо, здійснював зібрання податків, карбування грошей, визначав розмір і порядок стягнення поборів, керував скарбницею, зовнішніми стосунками, давав згоду на призначення єпископів. Але досить сильним залишалося місцеве боярство, особливо галицьке. Інтереси боярської олігархії втілювались у діяльності боярської ради з великих землевласників. Удосконалювалася вже характерна на той час для всієї Русі двірсько-вотчинна система управління. Стрижневою у ній ставала посада двірського, який очолював весь апарат управління князівського двору. Канцелярією князя керував печатник, фінансовими справами – стольник, військовими – збройник, судовими – дитячі, охороною князя – отроки. Містами управляли призначені князем посадники і тисяцькі, округами – воєводи, волостями – волостелі, сільськими общинами – старости. Збройні сили Галицько-Волинської держави складалися з княжої дружини, боярських загонів та народного ополчення. Данило Романович створив регулярну піхоту, удосконалив кінноту. Суд не відокремлювався від княжої адміністрації. Церковний суд діяв на підставі церковних уставів київських великих князів.
Рід заняття та різниця в матеріальному добробуті були основою поділу населення на окремі соціальні групи. У ІХ ст. сформувався панівний клас феодалів, до якого входили київські та місцеві князі, бояри. Князі та бояри збільшували землеволодіння і господарства внаслідок захоплення общинних земель і перетворення общинників у феодально-залежне населення. Найбільшим феодалом вважався великий князь. Зосередивши великі приватні володіння, великий князь київський розпоряджався общинними землями, що вважалися державними, роздаючи їх дружинникам, які становили сконсолідоване військо. Крім прибутків від великого феодального господарства, на користь князя надходили прибутки з суду. Збиралася данина. Однак, через зростання землі, прибутки великого князя від суду і збирання данини поступово зменшувалися.
Поряд з великокнязівським доменом (від латинського – володіння), а також володінням місцевих князів, існували боярсько-дружинні володіння. Назва бояр, спершу болярів, походила від «болій» – більший. Менші бояри, які називалися отроками, посідали нижче становище. Феодальна власність на землю мала ієрархічний характер. Князі окремих феодальних володінь були у васальній залежності від великого князя київського і самі мали дружинників, котрі одержували від них землі в умовне володіння.
Головним видом господарства Київської Русі в Х-ХІІІ ст. було хліборобство. Сіяли, як і з давніх часів, пшеницю, просо, жито, ячмінь, овес, гречку. Сільськогосподарськими знаряддями були: рало, соха, плуг. Сіяли руками, жали металевими серпами. Це була переважно жіноча справа. Молотили ціпами. Збіжжя зберігали в глибоких ямах, обмазаних глиною. Крім зернових рослин сіяли коноплі, льон, який вивозили за кордон. Розвивалось також городництво та садівництво. Було дуже розвинене скотарство: рогата худоба, вівці, свині, а зокрема коні, яких потребувало військо. Велике місце в економіці належало ловецтву та бджільництву.
Наприкінці Х ст. швидкими темпами розвивалися міста. Більшість міст мали статус державних, хоча були і приватні. Всі вони мали дитинець і посад. З ХІ ст. відбувається поступова спеціалізація міст. Наприклад Овруч виготовляв пряслиця, Галич – сіль, Городеск – металеві вироби.
Визначних успіхів досягли ремесла. Найважливішою галуззю стає металообробка. Ювеліри прикрашали емаллю та черню свої витвори. Розвивалося виготовлення скла, гончарство, будівництво. Розвивається також деревообробна справа, гончарство.
Яскравим свідченням високого рівня економічного розвитку Давньоруської держави була внутрішня й зовнішня торгівля. На жаль, про внутрішню торгівлю Київської Русі відомо мало. Між різними землями Русі відбувався економічний обмін, що сприяло забезпеченню продуктами харчування, сировиною й ремісничими виробами тих районів, в яких вони не вироблялися. Міста і великі торгові села (погости) мали ринки. У значних міських центрах вони діяли постійно, а в Києві, Новгороді Великому, Чернігові, Галичі, Смоленську, Владимирі-на-Клязьмі та ін. збиралися мало не щодня. Про внутрішню торгівлю письмові джерела згадують мало й неохоче. Основний матеріал для її пізнання дає археологія.
Незрівнянно більше вчені знають про зовнішньоекономічні зв’язки Русі Х – першої половини XIII ст. Літописи й інші давньоруські письмові джерела, а також візантійські, східні та західноєвропейські пам’ятки розповідають про жваві торговельні взаємини східнослов’янської держави з багатьма країнами середньовічного світу.
Головним напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний. Грецький шлях вів до Візантії, а Залізний – до країн Кавказу й Арабського Сходу. Велика торгівля провадилася також з країнами: Хозарським каганатом і Волзькою Булгарією. Постійними були торговельні контакти Русі з Німеччиною, Угорщиною, Чехією, Польщею. Головним осередком торгівлі з країнами Півдня і Заходу був Київ. Крім того велася торгівля з еллінськими полісами.
Руська правляча верхівка й багаті купці були особливо зацікавлені в підтриманні сталих економічних взаємовідносин із Візантійською імперією. Звідти на Русь довозили золоті й срібні вироби, посуд, дорогі тканини (шовк, парчу, оксамит), олію, вино, фрукти, різноманітні ремісничі вироби. Русь постачала на ринки своїх близьких і далеких сусідів хутра, мед, віск, шкіряні й металеві (зброя) вироби, прикраси із золота й срібла, а також рабів.
На Русі купці об’єднувалися в корпорації, що зосереджувалися на торгівлі певними товарами з тими чи іншими країнами. У Києві, Новгороді, Галичі, Володимирі-Волинському та інших великих містах були колонії іноземних купців, для них будували торговельні двори.
Кілька разів робилися спроби запровадити в Давньоруській державі власну монету. Близько 990 р. Володимир Святославович викарбував на честь хрещення Русі перші руські монети: злотники й срібники. На початку XI ст. його син Ярослав, що був тоді новгородським намісником, випустив срібники із своїм ім’ям, а 1018 р. Святополк Ярополчич під час свого недовгого князювання в Києві запровадив до обігу срібники, на яких було вміщено його християнське ім’я Петро. Однак головною одиницею з ХІ ст. стають гривні – злитки срібла. Київська гривня важила близько 160 гр., в інших місцевостях – 95-195 гр. Але карбування давньоруських монет мало скромний обсяг, вони призначалися не стільки для торгівлі, скільки правили за своєрідні візитні картки названих вище князів, пропагуючи Давньоруську християнську державу та її володарів. Злотники й срібники не справили помітного впливу на грошовий обіг Київської Русі та сусідніх країн.
Зростало церковне володіння, зокрема монастирське. Сприяючи розвиткові феодальних відносин, церква разом з князем і боярами перетворилась на великого землевласника. Вона захоплювала общинні землі, займала пусті, заселяючи їх залежними людьми. Водночас церква збільшувала землеволодіння внаслідок дарувань князів і бояр, а також шляхом купівлі й обміну земель. Особливо великі земельні володіння зосередили монастирі (Києво-Печерський.). Значні прибутки одержувала церква від численних поборів і церковного суду, який відав справами, пов’язаними з порушенням християнських обрядів і церковних норм сімейного права.
Феодальне господарство ґрунтувалося на експлуатації різних груп залежних людей. Найчисленнішу групу залежного населення становили смерди (назву вважають запозиченою з перської мови). Приблизно до середини ХІ ст. значна частина смердів ще була відносно вільною і сплачувала князям данину (спочатку, головним чином, хутром, а потім – грішми). Наприкінці ХІ – початку ХІІ ст. чимало смердів шляхом економічного та позаекономічного примусу стали залежними від феодала.
Численну групу феодально-залежних у Київській державі становили рядовичі, котрі перебували у тимчасовій феодальній залежності у зв’язку з договором – «рядом». Однією з категорій рядовичів стали закупи (договір – купа).
Значну групу феодально-залежного населення становили також ізгої (від «гоїти» – жити) – люди, котрі не мали засобів виробництва для ведення власного господарства. У стан ізгоїв потрапляло багато рабів (їх називали також холопами або челяддю), які могли звільнитися від рабства за викуп.
Джерелами рабства були полон під час війни, купівля невільної людини, шлюб із рабинею, продаж збанкрутованого купця за борги, покарання закупу за втечу від феодала. Діти холопа були також рабами. Проте невільництво не мало широкого розвитку.
Міське населення поділялося на дві основні групи: міська аристократія і міські низи. До міської аристократії належали князі, бояри, вище духовенство, купці. Ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство становили міські низи, які у багатьох повстаннях виступали проти феодалів разом зі смердами.
Таким чином, соціально-економічний розвиток Київської Русі загалом свідчить про швидкий розвиток продуктивних сил. Господарський прогрес виявився у значному поширенні знарядь праці із заліза, а також у витісненні примітивних систем землеробства.
Дата добавления: 2015-09-07; просмотров: 1009;