Культурний розвиток Русі у Х – першій половині ХІІІ ст.

У складних історичних умовах слов’янські народи створили самобутню культуру, що стала основою їх консолідації, створення державності, збереження та примноження духовних традицій.

Слов’янське язичництво як сформована релігія вийшло на найвищі рівні сприйняття суспільством. Воно відповідало особливостям світогляду народу, тому посіло у IX–X ст. місце державної релігії Київської Русі.

Язичництво як світоглядна система широко подана в усній народній творчості та декоративно-ужитковому мистецтві: символи Сонця, фантастичні звірі, стилізовані хвилі тощо. У народі широко побутували амулети, обереги. Кожне поселення мало своє святилище – капище.

Пантеон язичницьких богів формувався на основі матеріалістичних уявлень, підкреслюючи зв’язок людини з довкіллям. Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він Же Батько природи і Владика світу, волею якого утримувалося все і здійснювалося управління долею всіх. Друге місце посідали бог світла Сварог та його син Дажбог, Хоре, або Сонце, особливо шанований на Русі. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною силою всього живого на Землі. Чільне місце після Вседержителя посідав Перун; ім’я його в перекладі зі старослов’янської означає «грім», із грецької – «вогонь». За віруваннями слов’ян, це був володар грому і блискавок. Особливо вшановувалися жіночі божества. Слов’янські богині, починаючи від Матері-Землі, були дуже популярні у віруваннях і відбивали природну першість усього живого на Землі. Поряд із чоловічим Ладом – Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Жива; зображення їх було символом продовження життя: немовля, повний колос, виноград або яблуко.

Основний пантеон супроводжувала низка божеств: Лель, Леля, Діванія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім’ї. Для слов’ян нехарактерно було принесення людей у жертву богам.

Найвищий вияв язичницького світосприймання демонструє відомий Збруцький ідол, в якому, практично, виявився весь пантеон язичницьких божеств, що побутували на теренах сучасної України. Тут усі зображення повністю антропоморфні. Вертикальна композиція ідола чітко ієрархічна. Вершиною вертикалі є княжа шапка, яка водночас перетворює стелу в фалос – образ, що відображає первісні уявлення про виникнення світу внаслідок народження. Ієрархічність підкреслюється також позою нижнього персоналу, який стоїть на колінах і підтримує плечима верхній світ.

Слов’яни вірили не лише у матеріалізовані уособлення божої суті, а й у присутність особливої сутності – душі, яка, в їх розумінні, продовжувала існування після смерті небіжчика і, залежно від його чеснот, ставала або рабом, або добрим духом дерева, птаха, відгукувалася добром на поклик людини.

Прийняття православної віри докорінно змінює життя: змінюються традиції, побут, звичаї, деякі принципи моралі.

Тривалий час вважалося, що писемність у східних слов’ян з’явилась завдяки впровадженню християнства. Але є підстави стверджувати, що вона виникає раніше. Просвітитель Кирило в 860 р. бачив в Херсонесі «руськими письменами писані» Євангеліє і Псалтир. З Х ст. відома практика складання письмових заповітів на Русі. Умови договору 944 р. передбачали, що руські купці та посли привезуть до Константинополя грамоти, підписані князем. Абетка, знайдена на стінах Софійського собору, доводить, що русичі користувалися власним письмом, використовую грецький алфавіт.

Разом зі священними книгами розповсюджується церковнослов’янська мова(виникла на основі давньоболгарської). На її основі формується давньоруська писемно-літературна мова. Вона відрізнялася від усної розмовної мови. В середині – в другій половині ХІ ст. з’являється власна література. Здебільшого це були збірки уривків з Біблії та ін. релігійних книг. Першим твором стає «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона. Яскравим прикладом житійної літератури стає «Житіє Бориса та Гліба» монаха Нестора. Окреме місце між «житіями» належить Печерському Патерикові, одній з найважливіших пам’яток старої української літератури. Окреме місце належить двом творам – «Повчання дітям Володимира Мономаха» та «Житіє і ходіння Данила, Руської землі ігумена».

Важливою поетичною пам’яткою давньоруської літератури було «Слово о полку Ігореві». Тема «Слова» – опис невдалого походу Новгород-Сіверського князя Ігоря з сином та братом Всеволодом проти половців у 1185 р. Написано твір у 1187 р. Автор гірко переживає нещастя своєї батьківщини, для нього руська земля – єдина, і він закликає князів берегти її, не руйнувати.

Літописання було поширено в ХІ–ХІІІ ст. Спочатку це були щорічні записи подій, які вели ченці в монастирях, але з часом літописи перетворились на літературно-наукові твори. Перші літописні записи велись у Києво-Печерському монастирі, імена їх авторів невідомі. Найдавніший літопис, який складається з кількох окремих літописів, опрацював чернець Києво-Печерського монастиря Нестор, давши назву «Повість временних літ». Робота булла завершена у 1113 р. З ХІІ ст. в Києві постав так званий Київський літопис. В ньому зустрічаються промови, діалоги дійових осіб, які пожвавлюють літописний виклад.

Розвитку писемності сприяє розвиток шкільної справи. Мережа шкіл поступово зростає. Крім загальних з’являються і спеціальні школи для дітей із заможних родин. Перший такий заклад відкрив у Києві Володимир Великий. В 1030 р. Ярослав Мудрий створив школу у Новгороді, де навчалося 300 дітей. Вчителями були священослужбовці, підручниками – богословські книги.

Коло наукових інтересів не було широким. Природничими науками цікавилися мало: відоме невелике число творів, присвячених природі: це – «Фізіолог» – збірник з короткими розповідями про реальні та фантастичні тварини і рослини. Поширеною була перекладна література, наприклад «Шестиднєв». Можна констатувати зародки медичних знань

Важливе значення мала усна народна творчість. Особлива увага приділялась Матері, яку шанували як богиню родючості. Серед пісень важливе значення мали обрядові, які були пов’язані з святкуванням на честь сонця, весни, Нового року і т. ін. З цим пов’язані також колядки, щедрівки, веснянки. Казки, приказки, прислів’я передавали життєвий досвід і мудрість. Боротьба з кочовиками відображена в билинах, де оспівують вчинки трьох богатирів – Іллі Муромця, Альоші Поповича та Добрині Микитовича.

Архітектурні пам’ятки Київської Русі можна поділити на три групи: укріплення, цивільні будови та церкви. Укріплення-городища робили у вигляді земляних валів та ровів з дерев’яними частоколами.

Ще до прийняття християнства в Києві розпочалось монументальне кам’яне будівництво. Палац княгині Ольги, ротондо подібний, датують серединою Х ст. То була велика двоповерхова споруда із стінами, збудованими з каменю та цегли. Палац прикрашали мармурові колони, мозаїки (різнокольорові кубики смальти або скла вставляли в свіжо розведений цемент стіни відповідно до малюнку), фрески (розпис водяними фарбами по сирій штукатурці), позолота. На початку Х ст. розпочалося будівництво кам’яних храмів в карпатському регіоні.

За часів Володимира Великого мурованих будинків вже було значно більше. В Києві знайдено фундаменти трьох великих споруд світського характеру. Будується Десятинна церква – найстаріша церква. Вона мала одну баню (купол), три нефи, була прикрашена фресками, мозаїками, мармуром, з мистецькою різьбою, мала інкрустовану підлогу. Другим пишним храмом був собор Спаса у Чернігові, закладений Мстиславом і завершений Ярославом

Монументальній архітектурі часів Ярослава Мудрого притаманні національні особливості. Прикладом може стати Софійський собор. Храм являє собою грандіозну хрестово-купольну споруду з 13-тю куполами. Мозаїки і фрески і досі вражають відвідувачів.

За Ярослава збудовано і інші храми: церкви св. Юрія та Ірини, Благовіщеня над Золотою Брамою, за зразком Київської св. Софії – в Новгороді – теж св. Софія. Спадкоємці Ярослава теж будували храми.