Поява та розвиток Трипільської культури в Україні

У IV – III тис. до н.е. на території сучасної України відбувся перехід до енеоліту (мідно-кам'яного віку), характерного не лише опануванням технології виробництва та обробки міді, але й подальшим прогресом відтворювальних форм господарства – землеробства і скотарства. Найяскравішою археологічною культурою нової епохи була трипільська, пам'ятки якої виявлено в лісостеповій зоні на величезних просторах від Пруту і Дунаю до Дніпра. Її населення було хліборобське. Крім неї, дослідники виділяють на території нинішньої України й інші землеробсько-скотарські культури: гумельницьку, середньостогівську, лінійчатої кераміки, кулястих амфор. Поліські райони, як і до цього, населяли мисливсько-риболовецькі племена дніпро-донецької культури та культури ямково-гребінцевої кераміки. Зберігалася нерівномірність соціально-економічного й духовного розвитку згадуваних вище двох культурно-господарських зон.

Трипільська культура проіснувала на нашій території майже півтори тисячі років (V-IV тис. до н.е.). За різних часів та в певних соціокультурних умовах окремі його угруповання різнилися способами господарської діяльності, соціальної організації і культури загалом.

Трипільська культура була відкрита у 1893 р. відомим археологом В. Хвойко поблизу с. Трипілля (нині Кагарлицький р-н Київської обл.), звідки, за місцем знахідок перших пам'яток, пішла назва «трипільська культура». Жодна європейська землеробська енеолітична культура не могла зрівнятися з трипільською ні площею, ні темпами розповсюдження. Сприятливі природні умови та розвиток різних галузей господарства зумовили значний приріст населення. Якщо наприкінці першого етапу свого існування воно становило 30 тис. чол., то наприкінці середнього досягало вже 410 тис.

За раннього періоду, який датують першою половиною V тис. до н.е. (час активного освоєння нової території), трипільське населення проживало невеликими общинами приблизно по 50-70 чоловік. Про це свідчать невеликі поселення – площею в середньому до 1 га з 10-15 оселями у вигляді напівземлянок або наземних дерев’яних обмазаних глиною жител. Заглиблені у землю житла мали переважно овальну форму. Іноді овальні ями, що залишились від житлових споруд, об'єднувались й нагадували за формою цифру 8, їх діаметр досягав 3-6 м., а глибина – від 1 до 3 м. Землянки покривалися нахиленим дахом, що опирався на вкопані стовпи. Житла складалися переважно із одного чи двох приміщень, в яких знаходилися піч із склепінням або відкрите вогнище. При будівництві жител окрім дерева використовувався камінь для основи вогнища, глинобитних стін, різноманітних вимосток підлоги. В інтер'єрах жител зафіксовано існування різних культових предметів, вівтариків тощо.

Кожна сім’я мала садибу – житло з подвір’ям – і вела власне господарство: обробляла землю, доглядала за худобою, забезпечувала себе реманентом і побутовими речами. Панувала ручна праця та примітивні знаряддя: кам’яні й рогові мотики, набірні крем’яні серпи в роговій та дерев’яній оправі. Активно займалися мисливством, рибальством та збиральництвом. Сім’я як господарська одиниця ранньотрипільського суспільства не існувала повністю автономно. Багато трудомістких робіт виконувалися разом – усією громадою.

З-поміж ремісничих занять на цьому етапі хіба що керамічне виробництво починає виділятися в окрему галузь: виготовляти посуд високого ґатунку та витончених форм.

Єдність трипільського світу за цього часу, що проявляється в одноманітності рис матеріальної культури, зокрема у формах та оздобленні посуду, засвідчує вищі рівні консолідації трипільського населення, аніж община. Існуючи в чужому середовищі, це населення зберігало свою цілісність перед зовнішнім світом. Отож за раннього періоду переважали інтеграційні процеси. Цього вимагала постійна експансія трипільських общин, спрямована на освоєння чимраз нових земель, яка супроводжувалася поглинанням місцевого населення. Цей найраніший рівень єдності трипільців, територіально обмежений Наддністрянщиною, можна означити як плем’я. Дещо пізніше освоєння Побужжя відірвало частину трипільського населення від основного масиву й поклало початок формування нового племені.

Протяжність раннього періоду (приблизно 500 років), розміри освоєної території (від Дністра до Південного Бугу), незначна кількість поселень (їх число сягало 50), їхні розміри та рухливість населення (поселення існували близько 70-100 років, чи й менше) – все це свідчить про екстенсивний характер господарства. Вогнепальне землеробство, яким займалися трипільці, давало тимчасовий ефект. Через 3-4 роки врожайність на таких природно та попелом удобрених ділянках різко падала. Зменшення площі лісів заради хліборобства обмежувало можливості займатися збиральництвом та полюванням. Вичерпавши природні ресурси на околицях поселення, община мусила переселятися на нове місце. Отже, освоєння нових територій, очевидно, пов’язувалося передусім із нестабільним господарством і прагненням знайти кращі землі.

В середньому періоді (друга половина V тис. до н.е.) існування трипільської культури населення значно просунулося у північному напрямку – вгору по Дністру, а також у північно-східному, досягнувши середньої течії Дніпра. За цього часу спостерігається розростання общин, про що свідчить площа поселень: найменші займали площу 3-4 га, проте траплялися значно більші поселення – площею 10-40 га. Як правило одне-два великих поселення були оточені кількома невеликими. Наприкінці цього періоду у Верхньому Побужжі з’являються величезні поселення, які називають поселеннями-гігантами. Це, наприклад, Володимирівка на р. Синюха площею приблизно 100 га – понад 2 000 жител тут розташовано кількома концентричними колами, Веселий Кут – 150 га, Миропілля – 200 га тощо. Збільшується і тривалість проживання на одному місці.

За цього часу помітно зростає добробут трипільського населення: зводяться добротні наземні оселі, урізноманітнюється матеріальна культура, збільшується місткість зерносховищ. Зерно трипільці зберігали у величезних посудинах на зразок античних піфосів, а також у ямах. Житла стають монументальнішими. Вони складаються з декількох кімнат, що мають печі та спеціально визначені місця для відправлення культових функцій. У Придністров'ї в окремих випадках для спорудження жител використовували камінь. Частина жител була навіть двоповерхова. Жертовники у приміщеннях складали з глиняних плиток і були орієнтовані за сторонами світу. У середині будівель, стіни фарбувалися білою або червоною фарбою. Повну уяву про архітектуру трипільців дають збережені глиняні моделі їх хат, особливо із поселень Коломийщини II і Гребенем. Там зображені двосхилі будівлі з декількома стропилами та щипцем (завершення даху) на фасаді. Особливого вигляду надають цим будівлям овальні вікна. Житла, прикрашені ритовинними і мальованими візерунками, зовні пишно декоровані.

Зростання густоти населення, збільшення загальної території, а відтак і протяжності кордонів створювали певні проблеми. Багато поселень міститься на високих мисах та плато, що полегшувало їх захист. Деякі з них, особливо у Наддністрянщині, додатково укріплювалися валами й ровами. Захисту було підпорядковане і планування міст: оселі багатьох трипільських поселень розташовано по колу або кількома концентрованими колами. Зведені близько одне до одного житла, повернені фронтальним боком назовні, утворювали своєрідну захисну стіну.

Успіхи землеробства й скотарства визначалися також розвитком інших виробництв. За цього часу виникає металургія – виплавляння міді та лиття речей, які до цього часу виготовляли методом холодного кування із самородної міді. З’являються майстри-металурги, які забезпечували металевими речами свою общину, або постачали іншим. Гончарне виробництво, що почало відділятися від сільськогосподарського ще на ранньому етапі, тепер остаточно зосередилося в руках ремісників. З’явилися досконалі двохярусні горни для випалення посуду, підвищилася його якість, урізноманітнилися форми й способи оздоблення. Щодо техніки, то в трипільському посуді різко виділяються два напрямки: один формують вироби – з товстими стінками, грубими; інший – з прекрасно виробленої глини, тонкими стінками. Асортимент посуду надзвичайно багатий. Там зустрічаються величезні глеки і маленькі глечики-іграшки. Найтиповіші для цієї культури глечики нагадують формою грушу, потім – глечики з вузеньким горлом та дінцем і гострими боками. Саме за цього часу виник отой яскравий розмальований посуд, який і уособлює для нас Трипільську культуру. Тут зустрічається врізаний орнамент. Наведений гребінцем з кількома зубами, здебільшого у формі спіралі. Широко представлений розписний орнамент, завдяки чому саму культуру називають культурою «мальованої» кераміки. Основна тематика розпису спіраль, рослини, часто зустрічаються стилізовані фігурки тварин та людини. На уламках глиняного посуду залишилися сліди сонячних символів: хрести, різновиди свастики тощо.

Про настінний живопис трипільців відомо завдяки рідкісним археологічним фрагментам, виявленим на моделях «відкритих» трипільських жител, де документально зображені елементи інтер'єру, характер яких майже ідентичний витонченому декоративному оздобленню трипільської кераміки. Функція трипільського живопису не лише декоративна, а передусім ідеологічно-магічна, що виявляється як консолідуючий духовний чинник трипільської етнічної спільноти. Відповідні символіко-магічні побудови зумовлені практикою і реаліями життя, в кольоровій гамі домінують три яскраві контрастні співвідношення: червоне – чорне – біле. Ці кольори до сьогодні простежуються в українському мистецтві. У духовному плані трипільці вшановували богиню матір, про що свідчать численні знахідки жіночих статуеток, зображень богині матері, діви-лева.

Саме в середньому періоді плем’я виступає організувальною і регулювальною силою виробничої й культової діяльності груп споріднених общин. Очолює плем’я вождь, який був членом старшої лінії роду. Дрібні справи і конфлікти він вирішував сам, а важливі – шляхом обговорення з усіма дорослими членами общини або представниками домогосподарств. Поява вождів різного рангу заклала підґрунтя соціальної та майнової диференціації.

На початку IV тис. до н.е. починається пізній етап розвитку трипільської культури, який характеризується, з одного боку, прогресивними зрушеннями, з іншого – появою і наростанням кризових явищ. Відбувається спеціалізація общин; зростає орієнтація на скотарство, що призводить до зменшення ролі землеробства; у житті багатьох общин зростає роль мисливства. Ці факти вказують на кризу хліборобства. Крім того збільшується кількість поселень за рахунок подрібнення общин. Тепер трипільці, як в ранньому етапі проживали невеликими колективами з 10-12 сімей. Таке розсіяння диктувалося посиленням ролі скотарства. Водночас існують і далі і виникають нові поселення-гіганти, що налічують сотні і тисячі осель. Це, наприклад, Майданецьке поселення площею 300 га з 1 575-ма оселями, розташованими 10-ма концентричними колами; найбільше в Україні трипільське поселення Таллянки на Черкащині площею 360 га з 3 тис. оселень.

Внутрішня криза у трипільському суспільстві посилювалася подіями на сусідніх територіях. Спостерігається міграція населення у різних напрямках – на північ і на захід. Десь на середину – третю чверть 4-го тис. до н.е. трипільські поселення припиняють своє існування.

Занепад Трипільської культури був викликаний, виснаженням землі та падінням врожайності. Крім того відбулося деяке похолодання клімату. Деякі вченні вважають, що трипільці були посунуті іншими племенами. Так чи інакше, але на рубежі IV-ІІІ тис. до н.е. на місці трипільських поселень з’являються пам’ятки так званої культури шнурової кераміки.