Сармати

В ІІІ ст. до н.е. скіфи були витіснені войовничими племенами сарматів. Період з III ст. до н. е. по IV ст. н. е. в історії України має назву «сарматська доба». Сармати (давньогрецькою – савромати) були не корінним, а прийшлим на давню територію України народом. Це споріднені зі скіфами кочові племена східно-іранської мовної групи. У легендах залишилися згадки про войовничий дух сарматів та їх мужню рішучість у бою.

Тривалі дослідження сарматських старожитностей дозволили виділити чотири хронологічні періоди розвитку їхньої культури: савроматський (IV–ІІІ ст. до н.е.), ранньосарматський (II–I ст. до н.е.), середньосарматський (I ст. до н.е. – середина II ст. н.е.), пізньосарматський (друга половина II–IV ст. н.е.). Протягом кожного з цих періодів територію сучасної України населяли різні сарматські племена з притаманним їм виглядом матеріальної культури, а зміни періодів відбивали певні етноісторичні зміни в сарматському середовищі.

Перший етап історичного розвитку сарматів пов'язаний з савроматами (давньоіран. – «той, хто носить меч»), сусідами скіфів на сході, і за часом збігається з розквітом скіфської культури в Північному Причорномор'ї. Савроматів вперше згадує Геродот, який переказав легенду про походження савроматів від шлюбів скіфських парубків з амазонками. Авеста, священна книга Давнього Ірану, згадує савроматів-сарматів під ім'ям «сайріма». У другій половині IV–III ст. до н.е. кочові племена, що мали загальну назву «савромати», почали називати в письмових джерелах сарматами. Але ще довго, аж до перших століть нашої ери, грецькі і римські письменники називали їх савроматами, відображаючи цим історичну спадкоємність савроматів і сарматів. Від початку II ст. до н.е. сармати все частіше фігурують в працях грецьких, римських і східних авторів. Ми дізнаємося від Страбона назви їхніх племен – язиги, роксолани, аорси, сіраки, алани. На території України Страбон розміщує язигів та роксоланів.

Від II ст. до н.е. сарматів все частіше згадують в різноманітних військово-політичних акціях. У договорі малоазійських держав 179 р. до н.е. згадується цар сарматів Гатал. Наприкінці ІІ ст. до н.е. Північне Причорномор’я увійшло в орбіту інтересів понтійського царя Мітрідата VI Євпатора. В своїх війнах з Римом він використовував сарматів, уклавши з ними союз. Сармати страху перед Римом не відчували, а участь у грабіжницьких наїздах та війнах була способом їхнього життя. Однак військове щастя було не на боці понтійського царя.

Близько середини І ст. до н.е. сармати – язиги і роксолани – повністю опанували степи до Дніпра. Подальшому їх просуванню на захід у другій половині І ст. до н.е. перешкоджала держава Буребісти. Отже, в І ст. до н.е. сармати, які міцно опанували степи міжріччя Дону і Дніпра, епізодично з’являлися на Правобережжі, турбували мешканців зарубинецьких городищ, досягали в своїх наїздах дунайських кордонів Римської імперії, які з утворенням у 27 р. до н.е. провінції Мезія підійшли впритул до сарматських степів Про це, крім поодиноких поховань цього періоду (Холмське, Никольське, Твардиця), свідчать і писемні джерела. Проте вже в перші десятиліття І ст. н.е. сармати досягли Дунаю та Пруту. Кількість сарматських памяток першої половини століття набагато більша, ніж попереднього часу. В Подністровї виникають могильники (Острівець, Білолісся, Турлаки), що свідчать про простійне проживання тут сарматів та про те, що вони вже вважали цю землю своєю. Підтверджують це і писемні джерела.

Римський історик, Корнелій Тацит повідомляє про спустошливий набіг роксоланів на дунайську провінцію Римської імперії Мезію в 68 р. н.е., де вони «порубали дві когорти». Засланий в місто Тома (сучасна Констанца) в 8 р. н.е. великий римський поет Овідій з тугою і жахом описує в своїх «Сумних піснях» сарматів під містом: «Ворог, сильний конем і стрілою, що далеко летить, широко спустошує сусідню землю. Одні з жителів розбігаються, і з покинутих без охорони полів грабуються багатства, що не оберігаються… Частина жителів відводиться в полон, марно озираючись на села і свої житла, а частина гине жалюгідною смертю, пронизана зазубленими стрілами». Полонених сармати продавали в рабство. Работоргівля була дуже прибутковим промислом. Після завоювання Скіфії сармати зробилися головними постачальниками рабів на невільничі ринки Причорномор'я.

Нова хвиля сарматської міграції пов’язана з перекочівкою в Північне Причорномор’я аорсів та аланів, які з середини І ст. н.е. населяли донські та поволзькі степи. На середньому Дністрі виникає некрополь сарматської шляхти (Пороги, Писарівка, Северинівка, Гордіївка, Грушка, Мокра). Порожні до цього степи басейнів Південного Бугу, Інгулу та Інгульця вкриваються численними сарматськими похованнями, серед яких такі видатні за своїм багатством пам’ятки, як Соколова Могила та Весняне. Всі вони мають яскраве східне «забарвлення» в обряді та начинанні. Нарешті, такі пам’ятки поширюються в пониззях Дунаю (Михайлівка, Білолісся та ін.), тобто територія розселення нових пришельців сягнула дунайських кордонів імперії.

Назва «аорси» в перекладі означає «білі». Судячи з повідомлень стародавніх авторів, аорси були найсильнішим і найчисленнішим об'єднанням племен сарматів.

Включення земель Середньої Наддніпрянщини до ареалу сарматських кочівок зробило, ймовірно, остаточно нестерпним життя тутешніх зарубинецьких племен. У другій половині І ст. н.е. їхні городища спорожніли, припинилися похорони на могильниках, а населення або перемістилося у важкодоступну для кіннотників заплаву Дніпра, або подалося на північний схід та захід.

Нове обєднання стало відчутним політичним чинником у житті регіону. В 60-ті – 80-ті рр. І ст. н.е. в Ольвії карбуються монети з сарматськими тамгами та іменами сарматських царів, спочатку золоті з написом «Цар Фарзой», трохи пізніше – срібні з ім'ям Інісмей. Ці факти та археологічні дані дають можливість припустити, що Фарзой та Інісмей були володарями великого сарматського державного утворення аорсів, що виникло в північно-західному Причорномор'ї в другій половині I ст. н.е. Вочевидь Ольвія потрапляє в залежність від цих царів або укладає з ними союз, що пояснює карбування їхніх монет у місті.

Про взаємини сіраків з аорсами відомо мало. В середині I ст. до н.е. вони були союзниками і спільно надавали військову допомогу боспорському цареві Фарнаку. В середині I ст. н.е., під час боротьби за престол між боспорським царем Мітрідатом III і його братом Котісом, аорси та сіраки виступають як вороги. Сіраки підтримали Мітрідата, аорси разом з римлянами опинилися на стороні Котіса. Об'єднані війська римлян, аорсів і боспорської опозиції захопили сіракське місто Успу. Згодом аорси та сіраки увійшли до аланського об'єднання, що включило всіх скіфо-сарматів Кавказу і Східної Європи.

На середину ІІ ст. н.е. припадає четверта хвиля сарматських міграцій до Північного Причорномор’я. Це початок пізньосарматської культури, носії якої названі в писемних джерелах аланами. Перша сутичка з ними римлян відбулася у 157 р., що зафіксував Юрій Капітолоній. В 167 та 178 рр. відбувається дві Маркоманнські війни Рима з коаліцією варварських племен, які за активну участь в ній сарматів отримали назву «Сарматських». Завершилися вони перемогою Риму.

Наприкінці ІІ – в першій половині ІІІ ст. н.е. з північного заходу на територію України прийшли готські племена вандалів, герулів та гепідів. Якась частина сарматів змішалася зними, увійшла до складу виниклої тут Черняхівської культури. В 50-ті рр. ІІІ ст. західно-сарматські племена взяли участь у походах на схід, наслідком яких було зруйнування Танаісу.

Готська навала різко дестабілізувала політичну ситуацію на римському кордоні. Протягом 245-248, 250-251, 253 рр. у західнопонтійському регіоні тривали так звані скіфські війни, що мали характер грабіжницьких походів причорноморських варварів, очолюваних готами.

Край готському пануванню поклали гунни. Вони з’явилися в 375 р. Напавши на аланів, гунни заволоділи їхніми землями. Вони зруйнували Боспорську державу, Германассу, Фанагорію та ін. міста. Перемігші кримських готів, гунни вийшли на родючи землі остготів – носіїв Черняхівської культури. Держава Ерманаріха розпалась, сам він загинув. Гунни досягли володінь вестготів, що перебували в Подністров’ї і також їх перемогли.

Так у Північному Причорномор’ї закінчилася сарматська доба і утворенням гунської держави почалася доба середньовіччя.

Своєрідним було життя, побут та вірування сарматів. Сарматське суспільство було цілком воєнізованим. Воїнами були і чоловіки, і жінки.

За часів появи в північнопричорноморських степах сармати становили ранньокласове суспільство. Цей лад характеризується наявністю майнового розшарування та виокремленням панівної верхівки при збереженні архаїчних родоплемінних суспільних інститутів та колективної (племінної) власності на землю. При цьому політична влада здебільшого опиняється в руках найбільш завзятих та вдалих військових ватажків. Про існування в сарматському суспільстві панівної верстви свідчать історичні джерела, в яких фігурують «цар», «ватажок», «шляхетні». Про це свідчать сарматські кургани, що надто відрізняються один від одного за багатством поховального інвентарю.

Спосіб життя та побут сарматів на території України не надто відрізнявся від побуту їх попередників – кіммерійців і скіфів. Римський географ, Помпоній Мела, відзначав, що :«Сармати не живуть в містах і навіть не мають постійних місць проживання. Вони вічно живуть табором, перевозячи майно і багатство туди, куди приваблюють їх кращі пасовища або примушують вороги, які відступають чи переслідують». Під час зміни пасовищ сармати перевозили своїх дітей, старих, жінок і майно в кибитках.

Кочове скотарство, яке було економічною основою сарматського суспільства не могло повністю задовольнити усі його потреби. Природним доповненням до випасання коней і овець залишалася відпрацьована століттями військово-грабіжницька економіка. Перелік її «галузей» також не змінився: збір данини, пограбування, работоргівля, контроль над товаропотоками, найманство.

У сарматському середовищі певне місце посідали традиційні для сарматського суспільства ремесла: зброярство, лимарство тощо. Знахідки прясел у жіночих могилах свідчать про наявність ткацького виробництва, принаймні на хатньому рівні. Серед ремесел слід назвати виготовлення ліпного посуду та культових речей (курильниць, жертовників), дерев’яного та шкіряного посуду.

Головним типом військ причорноморських сарматів була легка кіннота. Сармати, які були вправними вершниками, мали на озброєнні не лише лук та стріли, але і мечі, кинджали та важкі списи. Знать складала важку кінноту. Сармати рідко поставали перед ворогами пішими. Вони завжди були на конях.

У цілому сарматський період в історії військової справи – це час, коли зростає значення важкоозброєної кінноти і прийомів ближнього бою. Основу війська ранніх сарматів складали легкоозброєні кінні стрільці, одягнені в шкіряні лати і шоломи. Але вже в середньосарматський період військова перевага була забезпечена дружинами важкоозброєнних вершників. Чисельність таких загонів і їхня роль у війську сарматів постійно зростали. Захищений панцирем з металевих або рогових пластинок і конічним шоломом, знатний воїн сарматів перекидав супротивника списом і добивав його довгим мечем вершника. Своїх коней «лицарі» сарматів теж одягали в спеціальну збрую. Довгі мечі сармати носили на лівому боці, а на правому – короткі кинджали, схожі на скіфський акінак. У сагайдаках з поховань сарматів археологи іноді знаходять по декілька сотень вістер стріл.

Своєрідною особливістю суспільного ладу сарматів, особливо в ранній, савроматський період, було високе становище жінок в родині та суспільстві. Вони були не лише хранительками вогнищ і вихователями дітей, але і воїнами нарівні з чоловіками. Знатні жінки нерідко виконували почесні жрецькі функції. Показово, що в могилу померлої жінки, навіть дівчинки, нерідко клали, окрім прикрас, і предмети озброєння. Родове кладовище, зазвичай, формувалося навколо більш раннього поховання знатної жінки – проводирки або жриці, яку родичі вшановували як праматір.

Грецький історик зазначав, що їхні жінки «їздять верхи на полювання з чоловіками і без них, виходять на війну і носять однаковий з чоловіками одяг… жодна дівчина не виходить заміж, поки не вб'є ворога». Античних письменників вражало почесне становище сарматських жінок, їхня участь в суспільному житті і війнах

Про вірування сарматів відомо значно менше, ніж про релігійні уявлення скіфів, але багато в чому вони подібні. Так само, як і всім індоіранським народам, сарматам було притаманне семибожжя з провідним культом бога війни, якого уособлює меч, а також поклонінням сонцю та вогню. Археологічними доказами останнього є сліди вогнищ під курганами, обпаленість дерев'яних поховальних конструкцій, вугілля в сарматських могилах тощо. Також у сарматів був поширений культ предків. У сарматів верховним божеством була, можливо, богиня родючості Астарта, пов'язана з культом Сонця й коня. Іншим їхнім відомим богом був Танаїс.

Основними пам'ятками перебування сарматів є численні кургани, що досягають інколи 5-7 метрів у висоту. Савроматські та сарматські кургани найчастіше розташовуються групами на високих місцях, вершинах пагорбів, звідки відкривається широка панорама неосяжних степів. У багатих сарматських похованнях чимало ювелірних виробів та посуду з коштовних металів. Вони є складними поховальними спорудами. Поміж найвідоміших археологічних пам'яток сарматського часу в Україні – так звані «царські» кургани біля с. Пороги Вінницької обл., де поховано «царя» та його дружину, кургани з багатими похованнями «цариць-жриць». Унікальним є поховання сарматської жриці І ст. н.е. в Соколовій Могилі на Південному Бузі. Ще одним із найбагатших сарматських поховань є могила "цариці" в кургані Хохлач на Подонні. Вона відома як "Новочеркаський скарб", бо в ній було знайдено 700 золотих бляшок.

Сарматські поховання вирізняються особливими предметами матеріальної культури: ножами з вузьким держаком, біконічними та яйцеподібними пряслами, а також притаманною лише їм зброєю. У II – І ст. до н.е. сармати користувалися короткими мечами з кільцевим навершям і прямим перехрестям, а потім у них з'явилися довгі мечі; з І ст. до н.е. поширилися й залізні трилопатеві наконечники стріл.

Рядові сарматські поховання або містяться під невисокими курганними насипами, або є впускними чи ґрунтовими (язиги). Небіжчика клали випростаним на спині головою на північ на дно прямокутної вузької ями, іноді перекритої деревом. У чоловічих могилах найчастіше знаходять кілька залізних вістер стріл, меч, точильний брусок, у жіночих – сіроглиняні глечики, прикраси (намисто з напівкоштовних каменів чи скла, амулети, бронзові круглі люстерка, фібули-застібки тощо).

Образи тварин посідали визначне місце в релігійно-культових уявленнях сарматів. Одним з головних культів був культ коня. Коням приносили жертви, і коней приносили в жертву. Правда, найчастіше сармати, жаліючи коня, клали в могилу господаря його символ – узду.

Мистецтво сарматів відоме з численних виробів – прикрас, зброї, речей особистого вжитку, туалетних та культових речей. Як і в більшості кочовиків, у сарматів мистецтво мало прикладний характер. На різних етапах розвитку сарматської культури, згідно з різним походженням племен та мінливістю зовнішніх впливів, витоки й художні особливості образів сарматського прикладного мистецтва були різними.

Своєрідне продовження скіфський звіриний стиль знайшов у мистецтві сарматів. На основі скіфського ужиткового мистецтва сармати утворили так званий новий звіриний, поліхромно-інкрустаційний стиль. У золотарські вироби, виконувані на замовлення сарматської знаті, у майстернях міст Північного Причорномор'я вмонтовувалась велика кількість дорогоцінних каменів. У той період сарматська знать асимілювалась із грецьким та різноплемінним населенням боспорських міст. Скіфські художні образи вони й далі запозичували, водночас видозмінюючи. Особливо сарматам подобалася бірюза і червоні камені, якими прикрашали очі, вуха, хвости та інші частини тіла тварин. Деякі вироби, створені еллінськими майстрами для сарматів, наприклад на Боспорі, вражають своєю вишуканістю. Зокрема, відтворена у безлічі книг застібка для плаща у вигляді дельфіна. Її виконано з золота, а тіло дельфіна виточено з гірського кришталю. Браслети, шийні гривні, безліч золотих бляшок для одягу зроблено для сарматів ювелірами з різних країн Азії і Європи. Дещо пізніше сарматський поліхромний звіриний стиль був занесений сарматами, готами та гунами в Європу.

Сарматське золотарське мистецтво здебільшого характеризується як мистецтво «варварське», де відсутні властиві мистецтвам античності ознаки гармонії, рівноваги, міри і краси. Однак коли порівнювати умови життя міст античних митрополій чи хоча б міст-полісів Північного Причорномор'я і таких кочових племен, як сармати, алани та інші, то вони творили степову культуру кочівного характеру, культуру власну, відповідну їхнім етносам та ментальності, відгомін якої згодом простежується серед елементів культури слов'ян.

Основні форми посуду репрезентовані горщиками з кулястим тулубом, циліндричною шийкою, відігнутими вінцями; вони орнаментовані горизонтальними лініями. Пізніше з'явилися горщики з широким дном і високими вінцями. Вживалися також глеки яйце – і грушоподібної форм, із циліндричними шийками, а також бронзові казани з циліндрично-конічними ніжками. Менше знайдено місцевих мисок і зовсім мало – античного посуду. На відміну від скіфів сармати дуже полюбляли фібули – заколки для одягу.

Сармати зникла на тлі загальної кризи суспільств раннього залізного віку, коли загинув античний світ. На цьому епоха раннього заліза в Україні закінчилася. Але завершуючи огляд історії сарматів слід зазначити, що етнополітиче домінування та тривале мешкання цих іраномовних народів на території сучасної України поряд із праслов’янськими племенами Лісостепу дає підстав говорити про їхній безпосередній вплив на формування праслов’янської культури.

1.4 Античні міста-колонії Північного Причорномор’я та Криму